Васько Зайцев, учень сьомого «А» класу середньої школи №10 міста N, був двієчником. Академічні знання йому зовсім не давалися, хоч плач. Лише біологія, його улюблений предмет, інколи приносила четвірки й навіть п’ятірки. На інших уроках Васько насилу перескакував із двійки на трійку, і то лише тоді, коли вчителі заплющували очі на його невстигання. Ось і зараз, на географії, хлопчина насуплено сопів, намагаючись пригадати відповідь на таке просте вчительське запитання:
— Яка пустеля є найбільшою на Землі?
Васько нахмурився, опустив очі й пробурмотів:
— Пустеля Захара…
Клас вибухнув сміхом. Молода вчителька зітхнула й сказала:
— І що мені з тобою робити, Зайцев? Жодної правильної відповіді. Знову двійка…
Васько мовчав. Що йому залишалося? Академічні знання йому не давалися взагалі.
— Чуєш, Захар, — за спиною пролунав шепіт Ігната Чичеріна, головного хулігана класу, а то й усієї школи. — У тебе тепер є власна пустеля.
Захар Семенов лише відмахнувся. Він був очкастим відмінником. Зазвичай бешкетники до нього не чіплялися, сподіваючись, що той дасть списати на контрольній. Але зараз спокуса була надто великою.
— Відчепись, — широко розплющивши очі, відповів Захар. — Попроси в мене наступного разу снігу взимку.
Ігнат підняв руки, ніби здаючись. Марія Станіславівна, помітивши сторонню розмову, підвищила голос:
— А от Семенов і Чичерін, вочевидь, хочуть нам сказати, що найбільша пустеля на Землі — це Антарктична пустеля, яка в півтора раза більша за Сахару. І зараз Чичерін нам розповість, чим ще відома ця пустеля, крім своїх величезних розмірів…
Васько вже не слухав. У своєму зошиті він малював красиву сріблясту пташку.
Уроки закінчилися. Учні нескінченним потоком виливалися зі школи, вирушаючи додому. Васько, закинувши рюкзак на плече, плуганився серед останніх. Він не поспішав. На нього чекала важлива справа, і, готуючись до неї, хлопець натягував рукавички.
На смітнику від учора нічого не змінилося: так само валялося свіже сміття. З розірваних пакетів розліталися папірці. Старі, вже не потрібні іграшки сиротливо лежали біля брудних баків. Запах сміття бив у ніс, ледь не збиваючи з ніг. Васько зітхнув.
— Як же так можна? — тихо питав він, ні до кого конкретно не звертаючись. — Адже це ж наш дім…
Він поставив рюкзак на порожню картонну коробку й узявся методично прибирати сміття, навалене недбалими мешканцями. Так він робив щодня.
— Гей, сміттяр! — пролунав голос Чичеріна. — Ще не набридло ритися в чужих покидьках, а?
Васько не відповів і навіть не озирнувся. Який сенс витрачати час і сили на тих, хто все одно не зрозуміє.
— Уявляєш, у Захара з’явилася пустеля, ха-ха, — не вгамовувався однокласник. — Сам придумав чи хтось підказав?
Васько знову проігнорував злісну репліку, збираючи розкидані папірці в заздалегідь приготовлений пакет.
— Що з дурнем розмовляти, — сплюнув Чичерін і, вихопивши пакет із рук Васька, розірвав його, розкидавши сміття по всьому майданчику. — Розважайся.
Васько лише зиркнув на нього з-під лоба.
Наступного дня, повертаючись зі школи, хлопець побачив голуба, у якого лапка застрягла в жерстяній банці. Дуже обережно, взявши поранену пташку в руки, Васько приніс її додому.
— Бідолаха! — сказала мама, відкривши двері й витираючи руки кухонним рушником. — У нас ще є вільна клітка?
Хлопець ствердно кивнув. Він обережно звільнив лапку птаха від жерстяної пастки, обробив рану й посадив у клітку, заздалегідь наповнивши її водою й кормом.
— Нічого, маленький, — тихо приговорював він, — ти скоро одужаєш і знову зможеш літати. Тільки більше не потрапляй у такі пастки.
Ольга Андріївна, мама Васька, стояла в дверях і мовчки дивилася на сина.
— Який же ти у мене дивовижний хлопчик, — витираючи сльозу, вже в сотий раз повторила вона. І обійняла б сина, та Васько обіймів не любив. Починав нервувати, вириватися. Чи то особливості розвитку, чи то старий страх досі жив глибоко всередині.
У Васька була особлива риса: він легко знаходив підхід до будь-якої живої істоти, будь то кіт, собака, птах, миша чи навіть риба. Якимось шостим чуттям він розумів, що відбувається з твариною і як їй допомогти. І міг лікувати не гірше дипломованого ветеринара. Тому, напевно, біологія у школі давалася йому легко. Ось і зараз, воркуючи з голубом, здавалося, що він говорить з ним однією мовою.
У будинку завжди жили врятовані тварини та птахи. Диких птахів Васько намагався не приручати, а виходжувати і відпускати на волю. А домашнім папугам після лікування шукав новий дім. Кошенята і цуценята також були частими гостями у домі Зайцевих. Ольга Андріївна давно до цього звикла і була б рада допомогти синові, тільки ось допомоги він не просив. Віддавав перевагу все робити сам. І радість, і гордість за сина переповнювали маму, але й смуток водночас. Адже з людьми стосунки у хлопчика складалися далеко не так просто, як із тваринами. Проте жінка сподівалася, що з часом усе налагодиться. У будь-якому разі, улюблену справу хлопчик вже знайшов.
Через тиждень знайдений голуб цілком одужав і повернувся до життя на вулиці. І що дивно, далеко від Васькового будинку він не відлітав і харчувався у годівничці, яка висіла на березі просто навпроти вікон його кімнати. Хлопчик спостерігав за Гришком і посміхався.
Якось у квітні Васько затримався в кабінеті біології, розглядаючи нову енциклопедію, і дорогою до їдальні проходив повз спортзал. Звідти доносився тремтячий голос Діни Сидоркіної, однокласниці.
— Не треба, будь ласка, перестань, — благала дівчина.
— Та годі тобі, хто побачить, — голос Чичеріна. Здається, там було ще двоє.
— Не треба, — Діна явно плакала.
Васько відкрив двері спортзалу і мовчки зайшов. Він побачив, як троє хлопців притиснули дівчину до стіни. Діна намагалася вирватися, але не могла. Чичерін першим помітив новоприбулого.
— Забирайся звідси, пустеля Захара, — хрипко прокричав він. — І тільки спробуй комусь розповісти.
Мізін загрозливо рушив на Васька, але той навіть бровою не повів. Він мовчки йшов до хуліганів. Хлопець був доволі високим і володів міцною силою, про яку ніхто в класі навіть не здогадувався. Васько мовчки розкидав негідників, добряче приклавши їх до стіни. Чичеріну розбив носа, Мізіну — губу. Третій хуліган благоразумно втік, щойно побачив Васькові очі. Чичерін і Мізін ненадовго затрималися, теж припустивши за ним. У спортзалі залишилися лише Васько і Діна. Він, не кажучи ні слова, підняв рюкзак і збирався йти, як з’явився вчитель фізкультури. Не розібравшись у тому, що сталося, він боляче схопив хлопця за руку і звернувся до Діни:
— Він тебе образив?
І дівчина мовчки кивнула.
Від такої жахливої брехні Васько занімів. Усередині, здавалося, утворилася крижана брила, яка не давала ні вдихнути, ні видати хоч звук. Він просто дивився Діні у вічі, і під його прямим чесним поглядом її обличчя наливалося фарбою. Фізрук щось кричав йому у вухо, смикав за руку, а потім і зовсім дав запотиличник. Але Васько продовжував дивитися лише в очі дівчини, яка його оббрехала. Звісно, пізніше всі дізналися, що насправді сталося тоді у спортзалі, і до Васька почали ставитися зовсім інакше. Але в той момент гострий біль наче заноза терзав його душу. Він не міг зрозуміти, як можна бути настільки брехливими, чинити підлі вчинки і не згоріти зі сорому. Він порівнював світ тварин і світ людей і чітко бачив, у якому з них йому зовсім не хочеться знаходитися. За свої тринадцять років він бачив надто мало щирих, чесних, порядних людей, у яких хотілося б повчитися і чий приклад надихав би. Того дня Васько зрозумів, що людській підлості немає меж.
Васько повільно брів додому. У душі вирувала буря, але зовні хлопець здавався спокійним. Як завжди, він зупинився біля смітника й почав прибирати. Раптом червоний помідор боляче вдарив у спину, розбризкуючи сік на куртку. Васько озирнувся. Неподалік стояли Чичерін, Мізін та ще троє відчайдушних шкільних хуліганів. Вони зловтішно сміялися, тримаючи в руках пакети з помідорами й яйцями. Злість перекривила риси Чичеріна, особливо підкреслюючи розбитий і опухлий ніс.
— Що, смітникарю, догрався? Думав, тобі все так просто зійде з рук?
Ще один помідор влучив у плече.
Васько навіть не поворухнувся, продовжуючи вперто дивитися на кривдників.
Раптом у провулку з’явилася Ірочка Сергєєва. Вона вийшла на прогулянку зі своїм улюбленцем: величезним ротвейлером на прізвисько Зевс. Він спокійно йшов поруч зі своєю маленькою господаркою. Ідеально навчений, реагуючи навіть не на команди, а на інтонацію, Зевс був справжнім охоронцем.
Ірочка побачила непривабливу картину й зупинилася. Зевс слухняно сів біля її ніг.
— Чого стала! — прокричав Чичерін. — Забирайся звідси й свого пса забери.
— А якщо ні? — безстрашно відповіла Ірочка. — І мене помідорами закидаєте?
— Не нахабнічай, зрозуміла?
— А якщо ні? — повторила Ірочка. — Дивись, які герої: п’ятеро на одного! Васько вас добряче придавив, правда? Геть звідси, боягузи й негідники!
— Та невже?! — Мізін погрозливо підійшов ближче. Ірочка спокійно сказала:
— Не раджу. Зевс дуже не любить негідників.
— І що він нам зробить? У наморднику?
Ірочка усміхнулася.
— Фас, — тихо промовила вона.
Зевс, не видавши жодного звуку, піднявся на міцні лапи й одним могутнім стрибком опинився біля кривдників. Він не намагався нападати чи кусати. Просто штовхнув Чичеріна лобастою головою, і той, верещачи, кинувся навтьоки. Інші побігли слідом за ним. На асфальті залишилися валятися помідори й розбиті яйця.
Ірочка підійшла до Васька й сказала:
— Давай я тобі допоможу.
Хлопець мовчки кивнув.
Через пів години вони закінчили прибирання. Васько подивився на Ірочку й сказав:
— Дякую тобі.
Зевс притулився до Васькової ноги. Хлопець присів навпочіпки й обійняв могутнього пса:
— І тобі дякую!
— Ти йому подобаєшся, — усміхнулася Ірочка. — Він рідко до кого так просто підходить.
— Мені він теж подобається. Він такий чудовий!
— Це правда. Я сама з ним займаюся. Хоча батько мені допомагає, він кінолог. Але переважно я сама… Хочеш спробувати? Ми якраз ідемо на майданчик.
— А можна?
— Звичайно. Тим більше Зевс і сам не проти. Правда, малий?
Зевс видав глухе:
— Гав.
І замахав неіснуючим хвостом.
Так у Васька з’явилася подруга й ще один чотирилапий друг. Завдяки Ірочці замерзлий клубок у душі почав відтавати. Васько зрозумів, що і в людях є багато хорошого, що доброта й любов не зникли з цього світу, як він думав раніше, і що разом можна зробити значно більше добрих справ, ніж поодинці.