Олена рахувала витрати за місяць, коли пролунав дзвінок у двері, а за ним — знайомий голос. Серце стиснулось — знову Марина. З самого ранку, ще й у понеділок. Наче відчуває, коли чоловік удома, а коли на роботі.
— Андрійку, ти де? — гукнула Марина з коридору, ледь кинувши «привіт». — Мені треба з тобою поговорити.
Андрій вийшов з кухні з чашкою кави в руках, усміхнувся сестрі:
— Привіт, Марино. Як справи? Як Артем?
— Та все нормально, — Марина скинула плащ і недбало кинула на стілець. — Слухай, мені треба серйозно з тобою поговорити.
Олена крізь зуби привіталась і знову втупилась у папери. За останні три місяці, відколи Марина повернулась у місто, ці «серйозні розмови» траплялись регулярно. Спершу потрібно було двадцять тисяч гривень на заставу за орендовану квартиру. Потім ще десять — на перші витрати. Андрій без роздумів витягував гаманець, а Олена мовчала, стискаючи щелепу.
— Андрію, — Марина сіла навпроти брата, склала руки на столі. — Мені знову потрібна твоя допомога.
— Що трапилось? — він насупився. — Проблеми на роботі?
— Та ні, з роботою все нормально. Дякую, що влаштував у свою фірму. — Марина кинула погляд у бік Олени. — Справа в іншому. Артему потрібен відпочинок. Він дуже важко переживає розлучення, переїзд. Психолог каже, що обов’язково треба змінити обстановку.
Олена підняла брову. Психолог. Звісно. У Марини на кожен випадок знаходилась «експертна думка».
— І що радить психолог? — обережно спитав Андрій.
— Море. Хоча б на два тижні. Туреччина або Греція. — Марина дістала телефон, показала екран з туристичним сайтом. — Я вже все порахувала. Сто тисяч гривень на двох. Це з перельотом, готелем, харчуванням.
Олена відчула, як у неї закипає кров. Сто тисяч. Минулого року їхній відпочинок обійшовся у сімдесят п’ять, і то економили на кожному кроці.
— Маринко, — Андрій поставив чашку, потер лоба, — це серйозна сума. У мене зараз складний період з фірмою. Кредити, податки…
— Андрію, — голос Марини став жорсткішим, — я ж не прошу подарунок. Я поверну. Як тільки стану на ноги — все поверну, ще й з відсотками.
— Коли ти станеш на ноги? — не витримала Олена. — Тобі тридцять п’ять років. У тебе є освіта, руки-ноги цілі. Скільки можна жити за чужий рахунок?
Марина повільно повернулась до неї:
— Перепрошую, а ти тут до чого? Я зі своїм братом розмовляю.
— До того, що це наші спільні гроші. Наші з Андрієм.
— Олено, будь ласка… — спробував втрутитися чоловік.
— Ні, Андрію, — Олена встала, зібрала папери. — Нехай твоя сестра пояснить, чому її дитина важливіша за наше майбутнє. Ми цього року планували ремонт у спальні. Відкладали гроші. А тепер що — все на Артемові курорти?
Марина зблідла:
— Як ти смієш? Йдеться про дитину! Про травмовану дитину!
— Про розпещеного підлітка, якого мама навчила вимагати, — відрізала Олена.
— Досить! — Андрій встав між ними. — Олено, ти переходиш межу. Марино, заспокойся.
Але сестра вже не чула. Очі блищали від сліз — не від болю, а від злості.
— Я зрозуміла, — повільно кивнула вона, — я зрозуміла, хто тут головний. Добре. — Марина випрямилась, подивилась прямо на брата. — Тоді я ставлю питання інакше. Або ти оплачуєш племіннику море, або ми переїжджаємо до вас.
Повисла тиша. Андрій відкрив рота, але слів не знайшов.
— Що? — прошепотіла Олена.
— Ти все правильно почула, — Марина взяла куртку. — У мене скоро закінчується оренда. Або ти допомагаєш нам поїхати відпочити, а потім ми спокійно шукаємо нове житло, або ми переїжджаємо до вас. За законом я маю право. Андрій — мій брат, а ця квартира куплена в шлюбі, значить, належить нашій сім’ї.
— Маринко, ти що таке кажеш? — розгублено промовив Андрій.
— Або ти оплачуєш племіннику море, або ми переїжджаємо до вас, — нахабно повторила ультиматум Марина. — Вирішуй.
Олена опустилась на стілець. У неї потемніло в очах. Жити з Мариною та Артемом в одній квартирі? У їхній затишній двокімнатній, де кожен куточок обживався з любов’ю? Щодня слухати ці претензії, капризи, вимоги?
— Добре, — тихо сказав Андрій. — Добре, я дам гроші на поїздку.
Марина засяяла:
— Андрійчику, дякую! Я знала, що ти мене зрозумієш. Артемка буде такий щасливий!
— Тільки… — він облизав губи, — тільки готівки нема. Оплачу карткою, гаразд?
— Звісно! — Марина дістала телефон. — Давай прямо зараз, поки гарячі тури ще є.
Андрій мовчки витягнув кредитну картку з гаманця. Олена дивилась на нього і не впізнавала. Де її чоловік? Той, з ким вони планували ремонт, мріяли про дітей, збирали на власний дім? Цей чужий чоловік судомно вводив номер картки, покірно виконуючи забаганки сестри.
— Чудово! — Марина закрила телефон. — Операцію завершено. Вилітаємо в суботу. — Вона чмокнула брата в щоку. — Ти найкращий! Артем буде в захваті.
Після її виходу подружжя сиділо мовчки. Андрій дивився в підлогу, Олена — в стіну.
— Сто тисяч гривень, — нарешті промовила вона. — Сто тисяч гривень.
— Олено…
— Нічого не кажи. — Олена встала, підійшла до вікна. — Ти розумієш, що вона ще буде просити? І ще? А якщо не даси — переїде до нас? З підлітком, який слухає гучну музику і грубить?
— Вона моя сестра.
— А я хто? — Олена обернулась. — Чужа жінка? Яка просто живе у твоїй квартирі?
— Звичайно, ні…
— То чому моя думка нічого не важить? Чому ти не порадився зі мною?
Андрій підняв голову:
— А що я мав робити? Ти ж чула — вони до нас переїдуть!
— І що? — Олена підійшла ближче. — Нехай переїжджають на тиждень. На місяць. Зрозуміє, що незручно, почне шукати кращу роботу, дешевше житло. А так вона знає: захоче — витисне з тебе будь-які гроші.
— Ти не розумієш. Артем — мій племінник. Він переживає через розлучення батьків…
— А ми що, не переживаємо? — голос Олени зірвався. — Ми не втомлюємось? Не хочемо відпочити? Не мріємо про дітей, про власний дім?
Андрій мовчав.
Наступного дня Олена зателефонувала до банку.
— Добрий день, — сказала вона у трубку, — хочу скасувати операцію по кредитній картці. Вчора була списана велика сума без моєї згоди.
— Хвилинку, — відповіла операторка, — перевіряю… Так, операція на сто тисяч гривень ще в обробці. Підтверджуєте скасування?
— Підтверджую.
Увечері Андрій повернувся додому похмуріший за хмару.
— Марина дзвонила, — сказав він, навіть не привітавшись, — гроші за путівку не пройшли.
— Уяви собі.
— Олено, що ти наробила? Вони ж уже квитки купили!
— Значить, хай повертають. Або летять за власний кошт.
— У них нема грошей!
— Тоді хай не летять. — Олена не підвела голови від вечері, яку готувала. — У світі багато людей, які не можуть собі дозволити курорти. Якось живуть.
— Олено…
— Андрію, — вона обернулась, — я твоя дружина. Ми сім’я. Або це щось значить, або ні. Третього не дано.
Задзвонив телефон. Марина. Андрій неохоче підняв слухавку.
— Алло?
Олена чула лише уривки, але було ясно: сестра в люті. Голос — істеричний, слова — шквалом.
— Марино, заспокойся… — бурмотів Андрій. — Так, я розумію… Ні, це не навмисно…
Розмова тривала пів години. Олена слухала виправдання чоловіка, його спроби щось пояснити, домовитися, знайти компроміс. І з кожною хвилиною розуміла: вона заміжня за людиною, яка не вміє сказати «ні». Яка готова віддати останнє, аби на нього не кричали.
— Вона більше зі мною не розмовляє, — повідомив Андрій, відклавши телефон.
— І добре.
— Олено! Вона моя сестра!
— І що? — Олена поставила тарілку перед чоловіком. — Що змінилося? Вона й далі працює у твоїй фірмі. Й далі живе на гроші, які ти їй дав. Просто тепер не вимагатиме курортів.
— Ти не розумієш… У неї складна ситуація…
— У всіх складна ситуація, — втомлено сказала Олена. — У твоїх батьків була складна ситуація, коли вони вас ростили. У моїх батьків — теж. У нас — складна ситуація: ми збираємо на майбутнє, плануємо дітей, мріємо про більшу квартиру. Але чомусь усі терплять, а твоя сестра має право вимагати?
Три дні вони розмовляли уривками. Андрій з кожним днем ставав похмурішим — сестра ігнорувала його дзвінки, на роботі була холодно-офіційною. Олена бачила, як він мучиться, але не здавалася.
У четвер вона не витримала.
— Знаєш що? — сказала вона, заходячи до кімнати з готовими валізами. — Їдь до сестри. Поговоріть по-людськи. Помиріться.
— Олено, що ти робиш?
— Збираю речі. Лечу відпочивати. — Вона застебнула блискавку на валізі. — У Туреччину. На два тижні. На ті гроші, які мали витратити на Артема.
— Ти серйозно?
— Більше ніж. — Олена дістала роздруківку квитка. — Рейс завтра о сьомій ранку.
Андрій розгублено дивився на неї:
— А я?
— А ти вирішуй, — сказала Олена, — з ким хочеш жити. Зі мною чи з сестрою. Але знай: якщо обереш сестру, мене тут більше не буде.
— Олено, не треба ультиматумів…
— Це не ультиматум, — спокійно відповіла вона, — це просто факт. Я втомилась бути зайвою у власній родині.
Вранці, збираючись в аеропорт, Олена озирнулась на квартиру. Їхню квартиру. Ту, яку вони облаштовували разом, у якій мріяли жити довго й щасливо. Андрій спав, обійнявши подушку — усю ніч вони проговорили, але згоди не дійшли.
На комоді лежала записка: «Якщо хочеш зберегти родину — подумай, хто в ній головний. Якщо сестра важливіша за дружину — бажаю щастя. Олена.»
У літаку вона нарешті розслабилась. Два тижні без сімейних розборок, без вимог Марини, без метань Андрія між двома жінками. Два тижні, щоби зрозуміти: чи варто повертатись.
Телефон завібрував. Повідомлення від чоловіка: «Олено, пробач. Я все зрозумів. Чекаю тебе вдома. Люблю.»
Вона вимкнула телефон і подивилась в ілюмінатор. Попереду було море — безкрає, вільне, байдуже до людських драм. Можливо, після повернення все зміниться. А можливо, й ні. Але наразі було важливо інше: вона навчилась говорити «ні». І це вже перемога.
— Даю місяць, щоб вивезти мотлох з моєї дачі. Будинок піде на продаж. Ключі залиш собі на пам’ять, — видала мені рідна мати