— Чому ви причепилися до мене з тими “ганчірками”? — розлютилася Поліна. — Ганно Іванівно, я не хочу свого малого вдягати в мотлох, в який виростали ваші внуки. Вони брудні, ясно?! Не суньте носа в нашу сім’ю, я сама знайду, де купувати синові одяг!
***
У Ганни Іванівни було троє дітей: дві доньки, Ольга і Світлана, та син Андрій. Доньки жили поруч, у тому ж містечку, і часто навідувалися до матері з онуками. А син Андрій виїхав на заробітки до Києва й, як часто буває, затримався там надовго — обзавівся сім’єю та роботою.
Ганна Іванівна пишалася своїми дітьми. Ольга працювала бухгалтеркою в місцевій лікарні, Світлана — учителькою в школі, а Андрій обіймав високу посаду в великій будівельній компанії. Усі троє були успішні, працьовиті та турботливі. Доньки давно були заміжні та виховували по двоє дітей, тішачи бабусю спілкуванням з онуками. У Андрія сім’я з’явилася відносно недавно — він одружився два роки тому на привабливій Поліні.
Життя майже складалося вдало, але іноді на душі було тісно. Найбільше пенсіонерку засмучувала далечінь від сина Андрія. Київ — велике місто з безліччю можливостей, але як важко, коли рідна людина так далеко. Бачилися вони нечасто, добре як раз у кілька місяців. А хотілося б частіше, особливо тепер, коли в Андрія народився син — її п’ятий онук.
— Ех, Андрюша, Андрюша, — думала Ганна Іванівна, — як ти там? Чи все в тебе гаразд?
Вона намагалася не показувати свого смутку донькам, але ті все бачила й розуміла. Ольга та Світлана як могли підтримували матір, приїжджали частіше, привозили онуків. Але нічого не могло замінити присутності сина.
З невісткою Поліною Ганна Іванівна намагалася підтримувати теплі стосунки. Дзвонила їй регулярно, вітала зі святами, цікавилася, як справи в Андрія та онука. Але спілкування було здебільшого телефоном — бачилися вони лише чотири рази за весь час. Ганна Іванівна відчувала, що Поліна — хороша, турботлива, але якоїсь душевної близькості між ними не було. Можливо, через відстань, можливо, через різні покоління.
З родичами Поліни вона зустрічалася лише раз — на весіллі Андрія й Поліни. Враження склалося приємне — інтелігентні, виховані люди. Але після весілля їхні шляхи майже не перетиналися. Іноді телефонувалися, вітали одне одного зі святами, та й усе.
Одного разу під час чергового телефонного дзвінка Поліні, Ганна Іванівна стримано поцікавилася:
— Полечко, а як там Андрюшенька? Все в нього виходить? Важко ж у Києві, так?
— Так, Ганно Іванівно, Андрій старається, — відповіла Поліна, — робота у нього відповідальна, забирає багато часу. Але він не скаржиться. Сумує, звісно, за домом, за вами.
— Я теж дуже сумую, — зітхнула Ганна Іванівна, — хотілося б онука на руки взяти й Андрюшу побачити.
— Приїжджайте до нас у гості, Ганно Іванівно, — несподівано запропонувала Поліна, — ми будемо дуже раді.
Ганна Іванівна трохи розгубилася від такої пропозиції. Вона давно хотіла навідатися до сина, але ніяк не наважувалася. Боялася бути зайвою, боялася, що заважатиме. Але пропозиція Поліни надала їй сміливості.
— Дякую, Поленько, — відповіла Ганна Іванівна, — я подумаю.
Після розмови з Поліною вона довго вагалася. Їхати чи ні? З одного боку, дуже хотілося побачити сина й онука. З іншого боку, вона боялася порушити їхній усталений ритм життя, боялася бути зайвою.
Поділилася вона своїми сумнівами з доньками. Ольга й Світлана, як завжди, підтримали матір.
— Мамо, ну чого ти переживаєш? — сказала Ольга. — Звісно, їдь! Андрію буде дуже приємно, Поліні теж. Нічого сидіти тут одній.
— Так, мамо, — підтримала Світлана, — вони ж самі тебе запрошують. Та й онука пора вже побачити своїми очима, а не лише на фотографії.
Доньки вмовили Ганну Іванівну. Вона вирішила, що все-таки поїде до Києва навістити сина. Почала готуватися до поїздки — зібрала гостинці, зв’язала онукові теплі шкарпетки, купила подарунки. З кожним днем її хвилювання наростало. Вона уявляла собі зустріч із сином, знайомство з онуком, спілкування з Поліною.
Нарешті настав день від’їзду. Ольга й Світлана проводжали матір на вокзал, допомогли завантажити валізи до поїзда. Ганна Іванівна сіла біля вікна й дивилася на пейзажі, що пропливали. В серці її жила надія на теплу зустріч із сином та його родиною. Їй хотілося пізнати їх ближче, зрозуміти їхнє життя в великому місті.
***
Поїзд рівномірно погойдувався, віддаляючи Ганну Іванівну від рідного містечка й наближаючи до Києва. Часу було достатньо, тому вона розважала себе спогадами про минуле: ось вона з маленьким Андрюшею на руках, ось він біжить прибудинковим двором, сміючись на весь голос, ось він стоїть на порозі, прощаючись перед виїздом…
Ганна Іванівна зітхнула. Звичайно, їй дуже хотілося бути ближче до сина і його родини. Особливо тепер, коли з’явився онук. Вона мріяла няньчити малюка, допомагати Поліні по господарству. Адже в неї був величезний досвід — донькам вона завжди допомагала, коли ті були молодими мамами. Але Поліна ввічливо відмовила їй після народження дитини.
Ганна Іванівна не образилася, хоча в душі трохи засмутилася. Розуміла, що молоді хочуть жити самостійно, без зайвої опіки. Та й друга бабуся, матір Поліни, жила неподалік і, напевно, теж пропонувала свою допомогу. Що ж, це їхнє право, їхнє життя.
— Головне, щоб їм було добре, — думала Ганна Іванівна, — головне, щоб Андрій був щасливий.
Їй пригадалася одна з розмов із Поліною:
— Полечко, якщо тобі знадобиться допомога з малюком, ти тільки скажи. Я на пенсії, мені не в тягар. Я б із радістю приїхала, посиділа з онуком.
Відповідь Поліни прозвучала дуже ввічливо, але твердо:
— Дякую, Ганно Іванівно, за вашу пропозицію. Але ми поки справляємося самі. У нас усе добре. Якщо що — обов’язково звернемося.
Тоді Ганна Іванівна зрозуміла, що не варто нав’язуватися. Потрібно поважати вибір молодих і не лізти в їхнє життя без запрошення.
— Мабуть, я старомодна, — думала вона, — може, зараз інші часи? Мені завжди здавалося, що бабусі повинні допомагати своїм дітям, особливо коли народжуються онуки.
Вона згадала, як її мама допомагала їй з Ольгою, Світланою й Андрюшею. Без її підтримки вона б не впоралася. Але часи змінюються. Тепер у молодих інші погляди, інші пріоритети.
Заглибившись у роздуми, Ганна Іванівна не помітила, як поїзд під’їхав до Києва. Вийшовши на перон, вона відразу побачила Андрія — він стояв із букетом квітів і усміхався.
— Мамо! — вигукнув він, обіймаючи її, — як я радий тебе бачити!
Ганна Іванівна відчула, як сльози навертаються на очі. Вона відповіла на обійми й щиро шепотіла:
— Я теж дуже рада, Андрюша.
По дорозі додому Андрій розповідав про роботу, про Київ і взагалі про життя. Ганна Іванівна слухала, намагаючись запам’ятати кожну деталь. Невістка зустріла її привітно — відразу простягла їй малюка, вдягненого в кумедний костюмчик.
— Знайомтеся, це наш Максим, — сказала Поліна.
Ганна Іванівна взяла малюка на руки й майже заплакала.
— Здрастуй, мій хороший, — прошепотіла вона, дивлячись на онука, — бабуся приїхала.
Увечері, коли Максим заснув, Ганна Іванівна сиділа на кухні з Андрієм і Поліною. Вони пили чай і говорили:
— Мамо, не ображайся, що ми не запросили тебе одразу після пологового будинку, — сказав Андрій, — просто ми хотіли спробувати самі, без сторонньої допомоги.
— Я розумію, Андрюша, — відповіла Ганна Іванівна, — я не образилася.
Вона лягла спати в чудовому настрої. І чого вона собі напридумувала? Усе ж у них добре. І невістка в неї прекрасна, і син чудовий. І її дуже раді зустріти. Що ще потрібно?
***
Ганна Іванівна прокинулася раніше ніж зазвичай — сьогодні вона збиралася піти гуляти з онуком у парку. Домовилися заздалегідь — Поліна мала зустріч із подругами, і Ганна Іванівна із задоволенням запропонувала посидіти з Максимом.
Вона одягла онука в теплий комбінезончик, взяла коляску й вирушила в парк. Надворі було сонячно й прохолодно, повітря свіже та чисте. Максим ніжно сопів у колясці, а Ганна Іванівна йшла поруч, милуючись природою навколо. У парку було багато мам з дітьми. Ганна Іванівна сіла на лавку й почала спостерігати за ними. Пригадалися часи, коли її власні діти були малими. Як швидко летить час!
Та зовсім недоречно в пам’яті сплив один нещодавній випадок, що трохи затьмарив її візит. Під час телефонної розмови з Ольгою вона мимохіть згадала:
— Олю, пам’ятаєш, я завжди казала вам зі Світланою, щоб ви зберігали одяг і іграшки ваших дітей у хорошому стані? Збери зайве, я візьму з собою. Може, Поліні та Андрюші стане в пригоді.
Відповіді від Ольги не було.
— Що сталося, доню? — запитала Ганна Іванівна. — Щось не так?
— Розумієш… — протягнула Ольга, — ми зі Світланою вже давно роздали всі речі наших дітей. Частину віддали, частину продали, а щось просто викинули.
— Як викинули?! — вигукнула бабуся. — Та навіщо викидати? А Андрюша тепер що, сидітиме без теплих комбінезонів?
— Мамо, це було давно, — відповіла Ольга. — А по-друге, ми не думали, що в Андрія колись будуть діти. Де всі ці речі зберігати, мамо? Чому я маю збирати «мотлох»?!
Ганна Іванівна трохи засмутилася. Вона завжди вважала, що правильно й нормально передавати речі від старших до молодших, особливо в родині. Це й економія, і турбота одне про одного. Але донька думала інакше. А от у Світлани одяг знайшовся — аж два пакети. Саме ті речі Ганна Іванівна й привезла з собою й урочисто вручила невістці.
Думка про подаровані Поліні речі зігрівала Ганну Іванівну. Вона витратила чимало часу й зусиль, щоб перебрати, випрати та акуратно запакувати кожен предмет одягу. Всі речі були відібрані з особливою старанністю — теплі зимові комбінезони, демісезонні курточки, шарфи й шапочки, штани та кофтини. І, звісно, величезна кількість дрібниць — бодіки, повзунки, сорочечки, колготки й носочки. Багато светрів і шапочок Ганна Іванівна сама вирізала для старших онуків, вкладаючи в кожну петлю свою любов і турботу. Всі речі були в ідеальному стані, чисті й вигладжені.
Ганні Іванівні здавалося, що вона полегшила життя Поліні, зібравши повний гардероб для малюка на перші три роки життя. Адже скільки грошей і часу потрібно витратити, щоб купити все це нове! А тут усе вже готово, з любов’ю відібрано і передано.
Незабаром після приїзду Ганна Іванівна не втрималася і поцікавилася в невістки:
— Полечко, ну як вам обновки? Сподобалися? Що підійшло Максиму?
Поліна трохи зам’ялася, перш ніж відповісти:
— Так, Ганно Іванівно, дякую велике. Речі дуже хороші.
Ганна Іванівна насторожилася. Їй здалося, що в голосі Поліни прозвучала якась нещирість.
— Ну а щось підходить? — повторила вона своє запитання.
— Деякі речі підійшли, — неквапливо відповіла Поліна, — але, знаєте, зараз стільки всього нового продається, такого красивого й модного…
— І що з того? — здивувалася Ганна Іванівна, — головне, щоб було тепло і зручно. Тим більше, ці речі носили твої племінники!
— Я розумію, Ганно Іванівно, — сказала Поліна, — але й ви мене зрозумійте. Зараз інші часи, ми маємо можливість купувати нове, і хочемо, щоб у нашої дитини було найкраще. Нове, перш за все.
Ганна Іванівна відчула, як її охопила образа. Вона витратила стільки часу й сил, щоб допомогти Поліні, а та, виявляється, не оцінила її старань?
— Тобто ти хочеш сказати, що тобі ці речі не потрібні?
— Не зовсім так, — відповіла Поліна, — дещо ми, звісно, будемо носити. Але здебільшого купуватимемо нове.
— Полю, так не можна! — вигукнула бабуся. — Я навіть не хочу знати, чому ти намагаєшся мене принизити? Я старалася, кожну сорочечку руками випрала й вигладила. Чудові речі, їх ще носити й носити!
Поліна зберегла спокій:
— Вибачте, Ганно Іванівно, — лагідно сказала вона, — але я сама вирішую, у що одягати свого сина. Я надаю перевагу якісному й новому одягу.
Ганна Іванівна мовчки відвернулася. Їй було боляче. Хоч би з ввічливості сказала, що все їй сподобалося! От фіфа київська — ніс відвертає!
***
Повернувшись додому й кілька днів поміркувавши, Ганна Іванівна не витримала й вирішила поскаржитися синові. Спілкувалися якраз по відеозв’язку, Поліна з Максимом пішли гуляти, і бабуся спитала в Андрія:
— Андрюша, скажи мені чесно: що з тим одягом, який я передала для Максима? Ви хоч щось носите? Я не бачу, щоб Поліна одягала синочка в те, що я привезла.
Андрій трохи зам’явся, перш ніж відповісти:
— Мам, ти ж знаєш Поліну. Вона в мене сучасна жінка, хоче, щоб у дитини було найкраще. Купує лише нове. І я її розумію.
— Я це бачу, — сказала Ганна Іванівна, — а що з тим одягом? Він зовсім не потрібен?
— Не зовсім так, — відповів Андрій, — дещо Поліна відклала для дачі, щоб там у пісочниці не шкода було забруднити.
Ганна Іванівна відчула, як у неї стискається серце. Невже її старання були марними? Невже весь той одяг, з любов’ю відібраний і переданий, тепер використовуватимуть лише для ігор у пісочниці? Та ним можна й у люди вийти!
— А чому б не носити його вдома? — запитала вона, — чи на прогулянці, коли немає потреби наряджатися?
— Мам, ти ж розумієш, — пояснив Андрій, — те, що ти передала, — це, звичайно, хороші речі, але… старі.
— Старі? Цим речам лише кілька років! І їх носили твої племінники!
— Мам, ну не ображайся, — сказав Андрій, — я розумію, що ти хотіла як краще. Але тепер інші часи. У нас є можливість купувати нове, і ми хочемо цим користуватися.
— А про мене ви подумали? — запитала бабуся. — Про мої почуття? Я витратила стільки часу й сил, щоб допомогти вам, а ви просто викинули мої старання в смітник!
— Мам, хто ж смітник? — вигукнув Андрій. — Я ж сказав, дещо ми використаємо на дачі. А решту… може, і віддамо тим, хто потребує.
Ганна Іванівна зрозуміла: Андрій лише намагається її заспокоїти. Вона відчувала, що ці слова — не його, а Поліни.
— Отже, це Поліна так вирішила? — запитала Ганна Іванівна.
Андрій зітхнув і зізнався:
— Ну так, мамо. Поліна вважає, що в дитини все має бути нове. І взагалі, вона боїться, що від старого одягу Максиму може передатися якась… зараза.
На це Ганна Іванівна вже не витримала:
— Добре, Андрюша, — сказала вона, — зрозуміла. Більше вам нічого не передаватиму. Купуйте все нове, якщо так хочеться.
Питання, що терзали бабусю, роїлися в голові без упину. Чи це примхи? Догматичність? А може, щось інше, що їй не під силу збагнути? У пам’яті промайнули всі можливі пояснення, але жодне не видалося достатньо переконливим.
— Невже вони не розуміють, як нерозумно — витрачати гроші на нове, коли є стільки хорошого, практично нового одягу? — гірко думала вона. — Адже в них зараз стільки витрат: іпотека, декрет, та й життя у Києві недешеве. Ну чому б не зекономити хоч на дитячому гардеробі, коли малюк так швидко росте?
Бабусі здавалося, що невістка просто хоче похизуватися перед подружками на дитячому майданчику, показати, що в її сина все найкраще й наймодніше. Але навіщо? Хіба це важливо? Хіба це робить дитину щасливішою?
Ганна Іванівна згадала своє дитинство — як вона та сестри перешивали старий одяг, щоб він виглядав як новий, і не відчували себе обділеними. Навпаки, були раді, що в них є сім’я, яка піклується про них.
— Можливо, Поліна просто не знає, що таке справжня нужда? — розмірковувала бабуся. — Може, вона ніколи не стикалася з труднощами й не розуміє цінності грошей?
Згадалася й інша ситуація: нещодавно Поліна скаржилася, що їй бракує грошей на нову сумку, й попросила в неї в борг:
— Ганно Іванівно, можна у вас перехопити 15 000 гривень до зарплати Андрія?
Бабуся злякалася:
— Полічко, що трапилося? У вас якісь фінансові проблеми?
— Та ні, — відповіла невістка, — просто на сумочку брендову не вистачає — знижка була майже 50 %, а в мене не вистачило…
Ганна Іванівна розлютилася. Якась марнотратка! Пенсіонерка спробувала навчити невістку жити за засобами:
— Полічко, ти маєш розуміти, що гроші потрібно витрачати з розумом. У вас зараз малюк і іпотека. Сумка — не найнеобхідніше. У мене є кошти, але на дурниці я їх не дам. Вибач, будь ласка.
Поліна образилася й заявила, що теж має право на маленькі радощі. Бабуся промовчала, але їй було неприємно.
***
Ганна Іванівна не могла позбутися відчуття, що щось глибоко не так. Справа була не лише в невикористаному одязі, а в серйознішому розриві між її життєвими цінностями та цінностями невістки. Андрій працював по дванадцять годин на добу, щоб забезпечити сім’ю, а Поліна, здавалося, не цінувала його зусиль, бездумно витрачаючи гроші на речі, без яких можна було б обійтися.
Ночі стали безсонними: бабуся ворочалася в ліжку, перебираючи в голові всі можливі варіанти розвитку подій. Вона згадувала, яким Андрій завжди був працьовитим і відповідальним. З юності він розумів цінність грошей і допомагав родині. А тепер, коли в нього з’явилася власна сім’я, він продовжував працювати, не шкодуючи себе, а невістка що — лише витрачає безоглядно?
— Хіба Поліна не бачить, як ти втомлюєшся? Хіба вона не розуміє, що кожна зекономлена гривня — це шанс для Андрюші трохи відпочити, провести більше часу з родиною? — з гіркотою думала Ганна Іванівна.
Звичайно, бабуся по-материнськи намагалася якось вплинути на ситуацію. Вона обов’язково мала спробувати врятувати сина. Розмови по відеозв’язку відбувалися регулярно:
— Андрюша, ти зовсім себе не бережеш, — говорила вона, дивлячись на його зморщене обличчя, — працюєш, як віл, зовсім не відпочиваєш.
— Мам, що я можу вдіяти? — мовив Андрій, втомлено посміхаючись, — треба ж сім’ю забезпечувати.
— Я розумію, сину, — зітхала бабуся, — але… тобі потрібен відпочинок. Ти ж не з заліза, пам’ятай!
— Постараюся, мамо, — обіцяв Андрій, — але пізніше. Зараз у нас іпотека, Максим росте, витрати тільки зростають.
Якось Ганна Іванівна зважилася й поставила питання, яке давно її турбувало:
— Андрюша, ти говорив із Поліною про те, як тобі важко? Чи розуміє вона, які ризики ти береш на себе? Не дай Боже з тобою щось трапиться — перевтомишся, зірветься… Як вона житиме далі?
Андрій зам’явся й відповів:
— Ну, мамо, я їй казав, звісно. Але ти ж знаєш Поліну — вона вважає, що я як чоловік маю весь тягар узяти на себе.
Ганна Іванівна знов згадала про одяг:
— А ти їй казав про ті речі, що я передала для Максима? — спитала вона. — Ти говорив, що завдяки їм можна зекономити та ці гроші витратити на щось потрібне родині? Андрюша, хіба ти не розумієш, що я хочу вам добра?!
Андрій знову зам’явся й відповів:
— Мам, ти ж знаєш, як Поліна ставиться до того одягу. Я не хочу з нею сваритися через таку дрібницю.
Ганна Іванівна не витримала й вигукнула:
— А ти не боїшся, що надірветься на роботі й здоров’я втратиш? Ти думаєш, Поліна доглядатиме тебе? Та вона новий гаманець купить і піде! Синочку, я за тебе дуже переживаю. У мене душа болить…
— Мам, навіщо ти так кажеш!? — розсердився Андрій. — Поліна мене любить. Вона ніколи не залишить мене в біді. Мам, щоб більше такого від тебе не чув!
Ганна Іванівна притихла — син ніколи раніше не підвищував на неї голос.
— Я сподіваюся, Андрюша, — відповіла Ганна Іванівна, — мені б хотілося вірити, що твоя дружина буде з тобою й у хворобі, і в нужді. Поліна просто не розуміє, як важко тобі доводиться. Вона живе у своєму світі, де головне — нове й розваги.
— Мамо, ти перебільшуєш, — відповів Андрій, — Поліна не така, як ти думаєш.
— Сподіваюся, що ти правий, Андрюша, — сказала Ганна Іванівна, — але я прошу тебе, поговори з Поліною. Поясни їй, як тобі важко. І скажи їй, що ти теж маєш право на відпочинок і турботу. Інакше я сама цим займуся.
Андрій пообіцяв поговорити, але бабуся не була впевнена, що це щось змінить. Невістка сама по собі, її не цікавить нічого, крім власного комфорту. Якби не та поїздка, вона б і не дізналася, яка справжня Поліна.
Ганна Іванівна розуміла: треба відпустити ситуацію й перестати втручатися в життя сина та його родини. Але їй було дуже важко. Вона хвилювалася за Андрюшу, боялася, що він надто втомиться й втратить здоров’я. І була переконана, що невістка відразу ж його покине, щойно дізнається про якусь біду.
***
Ганна Іванівна сама все зіпсувала. Як завжди, точно о дев’ятій вечора вона набрала номер сина, але відповіла невістка. Поліна сказала, що Андрій підійти до телефону не може — спить, бо трохи прихворів. У Ганни Іванівни серце впало: все, накоїв шкоди! Підкосив-таки здоров’я! А винна невістка! Її Андрюша, її синочок, у цій проклятій столиці, один. Без неї!
Через добу Ганна Іванівна вже була в Києві. Від вокзалу дісталася сама — не стала турбувати сина. Двері їй відчинила Поліна. Ганні Іванівні здалося, що невістка рада її бачити не зовсім.
— Ганно Іванівно! А ви чого приїхали? Та ще й не попередили…
Ганна Іванівна відштовхнула Поліну й вломилася у квартиру. Андрій лежав на дивані в вітальні, блідий і змучений.
— Андрюша! — вигукнула бабуся, кидаючись до сина, — що з тобою? Чому ти мені нічого не сказав?!
— Мамо? Ти як тут? Мамо, це дурниця, просто застуда, — прохрипів Андрій, намагаючись піднятися.
— Яка ж дурниця! — обурилася Ганна Іванівна. — Бачу, як ти страждаєш! А вона, — бабуся кивнула в бік Поліни, — сидить склавши руки! Швидку викликали? Ліки приймаєш? Що ж, я зараз тобі чаю з малиновим варенням принесу. Потрібно ще гірчичники поставити! Є у вас аптечці? Хіба ж! Бо всі гроші на одяг для Максима й на сумки для його мами йдуть.
Вперше Ганна Іванівна втратила самовладання. Вона й сама не зрозуміла, що з нею сталося. Поліна мовчати не стала:
— Ганно Іванівно, ну що ви починаєте? Андрію потрібен спокій і ліки. Все це в нього є.
— Спокій? — обурилася бабуся. — Це ти йому спокій влаштувала! У декреті сидиш, на шиї в нього! Ні копійки не заробляєш, лише гроші витрачаєш! А він, бідний, надривається, щоб вас прогодувати!
— Мамо, припиніть, — втрутився Андрій, кашляючи, — Поліна ні при чому.
— Як ні при чому?! Через неї ти здоров’я підірвав! Через її недбалість! А я приїхала допомагати! Хай бодай кашу нормально тобі зварю, щоб усе було, як у людей! Де речі, які я Максиму привезла? Поліна, вимагаю, щоб ти перестала дитину одягати в магазині! Носи те, що донька мені передала. Я сама навчу тебе економити.
— Мамо, будь ласка, — простяг Андрій, — у мене голова тріщить.
— Так, звісно, тріщить! Тут від однієї її пики голова розколеться! — розпалилася бабуся. — Моя невістка — хамка безсовісна! Я їй добра хочу, а вона…
— Та що ви все голосите? — не витримала Поліна, — я вас сюди не кликала! Андрію потрібен спокій, а не ваші скандали! І ваші речі мені не потрібні! Вони всі в плямах, які не відпираються! Мені що, робити більше нема чого, як у вашому мотлоху ритися?!
— Ах ти, гадина така! — Ганна Іванівна широко розплющила очі, — як ти…
— Досить, Ганно Іванівно, — Поліна рішуче схопила свекруху за руку й потягла до дверей, — йдіть геть!
— Що значить “йдіть геть”?! Це дім мого сина! Я маю право тут бути!
— Ні, не маєте! — Поліна підвищила голос, — ви лише все псуєте! Андрій хворий, йому потрібен спокій, а не ваші істерики!
Вона відчинила двері й витіснила Ганну Іванівну на сходову клітку.
— І більше не приїжджайте! — крикнула їй у спину. — Я сама впораюся!
Двері грюкнули.
Ганна Іванівна стояла, ошелешена, дивлячись на зачинені двері. В очах стояли сльози образи та злості. Як вони сміли? Як могли так із нею вчинити? Вона ж хотіла як краще…
***
Відтоді Андрій раптом перестав брати трубку — на дзвінки мами більше не відповідав. Ганна Івановна змучилася, намагаючись зв’язатися з сином. Звичайно, за той скандал вона відчувала провину і докоряла себе за необережні слова. Але ж її можна зрозуміти? Вона ж маму любить. І матері можна все пробачити.
Після 19 років шлюбу Василь пішов із родини, впевнений, що Ріта нікому не потрібна. А через 3 місяці не повірив очам, побачивши колишню дружину