— Доню, йди пограйся, — попросила Світлана маленьку Лену.
Дівчинка слухняно вибігла з кухні та одразу зникла в дитячій.
Олег уважно дивився на свою дружину. Якби вона вчора не надіслала SMS з текстом «поговоримо зранку», він би вже кричав, вимагав пояснити, що сталося.
— Я хвилювався, — ледь стримуючись, сказав чоловік.
— Пробач, — відповіла Світлана й, взявши його руку, розкрила долоню. Зазвичай вона прикладала її до своєї щоки — їй подобалося чоловіче тепло, але зараз жінка ніжно гладила руку.
Олег хотів спитати: «Що трапилося, моє сонечко?», але замість сонця його дружина стала схожою на місяць. Учора вона не прийшла додому. Олег кілька разів телефонував, але телефон був вимкнений. Уже хотів дзвонити тещі, як отримав повідомлення від дружини.
— Як його звати? — з тремтінням у голосі спитав Олег. Він чудово розумів, чому дружина не прийшла ночувати.
— Я тобі не зраджувала, — відповіла Світлана. — Ти просив бути чесною. Я не зраджувала, — повторила вона й подивилася в очі чоловіка. Якийсь час жінка мовчала, а потім додала: — Вадим. Його звати Вадим.
Олег опустив голову. Він відчув, як на очах виступили сльози. Не хотів, щоб дружина їх побачила, тому відвернувся й підійшов до кухонного столу.
— Ми всю ніч розмовляли, — продовжила Світлана. — Але я не зраджувала.
— Ти його любиш? — тим самим тремтячим голосом запитав Олег.
Жінка підійшла до чоловіка, торкнулася його спини, а потім обійняла й, аби заспокоїти, почала гладити по грудях.
— Так, — відповіла Світлана. — Я його люблю.
Вони стояли так, мабуть, хвилин п’ять, мовчки, і кожен думав про своє. Олег — про те, що кохає цю жінку до божевілля, навіть не вірив, що так буває. І навіть зараз, коли вона зізналася, що в неї є інший, він усе одно її любив.
— Ходімо сьогодні подамо заяву на розлучення, — попросила Світлана, і Олег мовчки кивнув.
Влаштовувати скандал не було сенсу. Так, можливо, й зірвався б, накричав, а може, й вдарив би… але не зміг. Не зміг, бо любив. А коли любиш — не здатен зробити боляче. Саме тому, що любиш.
— Я тоді відвезу Лену до мами, — сказала Світлана і, відійшовши від Олега, пішла вдягати доньку.
Чоловік одразу ж відчув холод. Він стиснувся й, опустивши голову, так і простояв, поки вхідні двері не зачинилися.
До обіду вони пішли до суду й подали заяву. А коли Олег повернувся додому, зібрав речі й уже збирався піти, до нього підійшла Світлана.
— Донька тебе любить. Приходь або, якщо хочеш, забирай її на вихідні, — запропонувала вона.
— Так, — погодився Олег.
Так він і робив: у п’ятницю приходив, помічав, що в коридорі немає чоловічого взуття, а в кімнаті — чужого одягу. Світлана дотримала слова — вона не жила з іншим чоловіком до того часу, поки не отримала документи про розлучення.
Щотижня Олег забирав доньку, якій уже виповнилося три роки. Вона не розуміла, чому тато з’являється лише на вихідні. Мама їй нічого не пояснювала, і Олег цю тему не порушував. Дівчинка раділа зустрічі з татом, вдягалася і йшла до нього на всі вихідні.
А якось, коли Олег прийшов по доньку, помітив, що у Світлани округлився живіт. Він відчув дивне почуття: водночас і радість, і смуток. «Люблю», — зізнався собі Олег. Думав, що це почуття мине, але, попри біль від розставання, він усе ще кохав її.
— Як справи? — спитала Світлана свого колишнього чоловіка.
— О, минулого разу ходили до цирку, а сьогодні підемо в парк, будемо кататися на поні.
Почувши це, Лена застрибала від радості.
— Тільки ніякого морозива! — попередила Світлана.
— Мамусю… — дівчинка знітилася.
— Гаразд, але тільки трохи й маленькими ложечками, — попросила вона Олега.
— Не хвилюйся, більше кілограма ми не з’їмо, — почувши це, донька міцно обійняла батька.
— Ну все, ви вдяглися, давайте, марш! — спокійно сказала Світлана й погладила свій живіт.
— Бережи себе, — промовив Олег так, ніби досі був її чоловіком. У відповідь жінка йому усміхнулась.
Взявши доньку за руку, чоловік вийшов із квартири.
Минуло кілька місяців, і Світлана народила дівчинку, яку назвала Віка. Вона навіть показала дитину Олегові — і знову в нього було дивне відчуття, ніби це його дитина.
За весь цей час, коли Олег забирав доньку на вихідні, він жодного разу не бачив чоловіка Світлани, хоч і знав, що вона офіційно одружена: бачив його взуття, куртку, сумку — але самого чоловіка жодного разу.
Певний час Олег уникав нових стосунків — не через те, що його залишила Світлана, а тому що, як не дивно, все ще її кохав. Але час лікує, і він випадково зустрів Надю. Пішов у кіно — а що ще робити самотньому? — а вона зі своїми подругами сіла поруч. Він зробив зауваження, бо вони весь фільм сміялися. Дівчата подумали, що це привід познайомитися, і вже після сеансу Надя підійшла до нього:
— Я Надя, — простягла руку.
Олегу нічого не залишалося, як привітатися і назватися.
— Ви хоч запам’ятали, про що був фільм? — спитав він.
— Я не люблю бойовики, — зізналася дівчина.
— То навіщо тоді пішли? — здивувався Олег.
— Попкорн, — відповіла вона й показала порожню коробку.
Олег усміхнувся — вперше зустрів людину, яка пішла в кіно тільки заради попкорну. Подружки Наді хутко зникли, мабуть, навмисне, щоб не заважати, і після посиденьок у кафе вони обмінялися телефонами.
— Проходь, малеча, — сказала Надя, допомагаючи маленькій Лені роздягнутися.
Хто така Лена, вона знала — Олег не приховував, одразу розповів, що був одружений і має доньку.
Олег думав, що це просто коротке захоплення. Але з часом він дуже прив’язався до Наді, і, видно, вона теж його полюбила. Вони зняли квартиру, і вже пів року жили разом. Вона знала, що на вихідні Олег забирає доньку, тому планувала їхній вільний час так, щоб вони гуляли всі разом.
«Він її любить, — думала Надя, маючи на увазі дитину. — А отже…» Тут вона, звісно, розмріялась, адже поки що він не робив їй пропозицію, просто жили разом, як кажуть, у цивільному шлюбі. «А отже, — мріяла Надя далі, — якщо ми одружимося й у нас будуть діти, він любитиме і їх так само». Від цієї думки їй стало тепло, і, уклавши Лену спати, вона пригорнулася до коханого та ніжно його поцілувала.
Вранці телефон Олега завібрував. Він глянув на годинник — п’ята ранку. Про себе вилаявся: зазвичай рекламні дзвінки бувають після дев’ятої. Потягнувся до телефона і вже хотів вимкнути звук, але побачив напис «Вероніка Миколаївна» — його колишня теща.
— Спи, спи, — прошепотів він Наді, погладив її по голові, та відповів на виклик.
— Вийди на кухню.
Олег притис телефон щільніше до вуха. У слухавці панувала тиша.
— Вероніко Миколаївно, що сталося? — він розумів: теща не подзвонила б просто так.
Нарешті жінка з труднощами видавила з себе:
— Свєточка загинула…
Від почутого Олегу стало погано. Він подумав, що це якийсь злий жарт, не може такого бути, щоб Світлана… загинула.
— Що ви сказали? — перепитав він на всяк випадок.
— Цієї ночі… загинула, — повторила Вероніка Миколаївна.
Олег розгубився — адже ще вчора ввечері він бачив її, і раптом йому повідомляють, що Світлана загинула.
— Що сталося? — голос зрадницьки тремтів.
— На перехресті її збили. Вона переходила дорогу… автобус… — у слухавці почулося ридання.
Він навіть не знав, що сказати. Співчувати — здавалося б недоречним, тому деякий час мовчав.
Його пальці побіліли. Вимкнувши телефон і опустивши голову, він тихо заплакав. У цей момент на кухню зайшла Надя.
— Що сталося? — запитала вона й, піднявши голову чоловіка, заглянула йому в очі.
Олег витер сльози, що з’явилися, підвівся й обійняв свою жінку.
— Що трапилося? — ще раз запитала Надя, притискаючись до нього.
— Телефонувала Вероніка Миколаївна, це бабуся Лєни.
— Їй зле?
У відповідь Олег похитав головою:
— Вона сказала, що Світлана загинула.
Світлана була її суперницею. Надя могла б зрадіти й сказати: «Нарешті позбулася її», але ні — не могла. Принаймні тому, що кохала Олега.
— Я поїду, — сказав він, знову обіймаючи Надю. — Пробач, я мушу поїхати.
— Так-так, їдь. Тільки доньці нічого не кажи.
Олег поцілував ту, яку зараз любив, але досі не міг забути Світлану. Швидко одягнувся й поїхав до Вероніки Миколаївни.
Лише через тиждень після похорону Олег разом із донькою Лєною прийшов до дому його колишньої дружини. Дівчинка вже знала, що мами немає. Спочатку вона плакала, але Вероніка Миколаївна як могла заспокоювала її.
Олег увійшов до свого колишнього дому, де провів стільки щасливих років. Тут нічого не змінилось: той самий диван, шафи, його телевізор, за яким вони зі Світланою дивилися фільми. Він тут був чужим, але зараз його коханої жінки більше не було. Вона загинула, і він не знав, що тепер робити.
— Олеже, — звернулася до нього Вероніка Миколаївна, — а як же донька?
— Я не знаю, — чесно відповів він.
— У Світлани, окрім мене, нікого не було, а я… — тяжко зітхнула вона.
Олег добре знав, що теща була хвора: одне око не бачило, іншим ледве щось розрізняла, ходила з тростиною, спина боліла, на колінах уже мала дві або три операції, а якщо порахувати всі її хвороби — пальців не вистачить.
У той день Олег уперше побачив Вадима — того самого чоловіка, заради якого Світлана з ним розлучилася. Він холодно привітався. Господар дому, як привид, ходив із кутка в куток — розгублений і не знав, що тепер робити.
Вадим підійшов до Вероніки Миколаївни:
— Забирайте їх, — наказовим тоном сказав він і подивився на дівчаток. — Вони мені не потрібні.
Почувши це, Олег розлютився, стиснув кулаки, але не поліз у бійку.
— Вона ж тебе кохала, — сказав він тому, хто так байдуже дивився на свою доньку.
— Якщо не заберете, я від них відмовлюсь, — не зважаючи на слова Олега, відповів Вадим.
— Та вона ж твоя дочка! — обурилася Вероніка Миколаївна.
Жінка намагалася пояснити Вадиму, що так не чинять, але той стояв на своєму. Олег розумів, що тому чоловіку була потрібна лише Світлана. Деякий час він мовчав, а потім, не питаючи дозволу, зайшов до спальні й почав збирати речі.
— Чоловіче, ти що робиш?! — гаркнув Вадим.
— Збираю твої шмотки, — холодно відповів йому Олег.
— Ану геть із мого дому! — він схопив Олега за руку й смикнув.
— Замовкни, — холодно сказав Олег. — І дім, між іншим, мій.
— Що? — Вадим був явно здивований. Він завжди вважав, що трикімнатна квартира належала його дружині, а отже, після її смерті має на неї всі права.
— Так, — відповів Олег, — ця квартира моя, і в ній жила… — він хотів сказати «моя Світлана», але додав лише: — Моя донька. А тепер ти звідси підеш. Ти зрозумів?! — і кинув у бік Вадима сумку з речами. — Забирайся, мерзотнику!
Деякий час Вадим обурювався, навіть спробував вигнати Олега за двері, але коли той показав паспорт із пропискою, одразу здався. Проклинаючи його і тещу, він вийшов з дому.
Увесь цей час Вероніка Миколаївна мовчала. Якими були її стосунки з Вадимом, Олег не знав.
Маленька дівчинка Лєна підбігла до батька й, обійнявши його за ногу, не хотіла відпускати.
— Може, хай поживе у тебе хоча б перший час, — попросила його теща. — А Віка залишиться в мене.
Олег навіть не знав, як правильно вчинити, але донька так міцно притискалася до його ноги, що він не зміг відмовити Вероніці Миколаївні.
— Так, звісно, — погодився він, а потім запитав: — А що далі?
— Не знаю, — зітхнула жінка. — Я стара, мені й у магазин важко ходити, — і вона підійшла до маленької Віки, яка вже навчилася ходити й з цікавістю розглядала книжки на полицях.
Через кілька годин Олег разом із донькою прийшов додому, де їх зустріла Надя. Побачивши сумки з речами, вона одразу все зрозуміла.
— А Віка?
— Поки житиме з бабусею, — відповів Олег.
Лєна, відпустивши батька, залізла до Наді на коліна й, обійнявши її, стала розглядати ґудзики на блузці.
— Вибач, що так вийшло, вона поживе з нами, — сказав Олег, і Надя одразу кивнула, погоджуючись.
«Він же її любить», — подумала Надя, маючи на увазі дочку, — «і моїх дітей любитиме», — продовжила вона мріяти.
А ввечері Лєна заплакала.
— А де моя сестричка? — запитала вона тата.
— Віка з бабусею.
— Вона прийде?
— Не знаю, мала, — відповів їй батько.
І дівчинка знову заплакала. Надя намагалася її заспокоїти, але Лєна не втихала: то тулилася до батька, то до неї, то, обійнявши плюшевого ведмедика, знову згадувала сестру.
Минув тиждень. Надя вигадала цілий план, як відірвати Лєну від думок про те, що її сестричка тепер не з нею. На деякий час це допомагало, але варто було Лєні залишитися самій — вона знову плакала.
«Так не піде», — ввечері, коли дівчинка вже спала, Надя підійшла до Олега.
— Не можна розлучати сестер.
— Але ж Лєна тимчасово з нами, — тихо відповів він.
— Що? — здивувалась Надя. — Як це тимчасово? Ти хочеш її повернути?
Олег розгубився. Він думав, що вона навпаки зрадіє, а виявилось, що Надя тепер із докором дивилася на нього.
— Вона ж твоя донька, — сказала жінка, поклавши голову йому на плече. — Вона ж тебе любить.
— Я розумію, — погодився Олег. — А ти?
— А ти хіба не бачиш?
— Ти хочеш, щоб вона залишилася з нами? — спитав він, і жінка кивнула.
Чесно кажучи, Олег здивувався такому рішенню. Зі слів друзів він знав, що жінки зазвичай не любили дітей своїх чоловіків від першого шлюбу. Та й серед чоловіків ситуація була аналогічна.
— Подумай, — порадила йому Надя.
Вона не стала тиснути, поцілувала його, зайшла до дитячої кімнати перевірити, як спить Лєна, а потім пішла до спальні.
Олег довго думав. Так, він кохав Світлану, ту, якої вже не було в цьому світі, і він любив свою доньку, але хотів будувати нове життя. Проте від минулого він відмовитися не міг, тому вранці, поговоривши ще раз із Надею, він дав згоду на те, щоб Лєна залишилась із ним.
— Добре, — погодилася Надя. — А як же тоді з Вікою?
— Може, не варто… — він усе ще сумнівався, чи варто брати на себе відповідальність за дитину, яка йому чужа, хоча в ній була частинка тієї жінки, яку він колись любив.
— Сестер не можна розлучати, — нагадала йому Надя.
Олег не знав, як вчинити. Одне — взяти дочку, інше — взяти на виховання чужу дитину. «А що як Надя піде, — подумав він, — і мені доведеться виховувати їх обох». Такі думки крутилися в голові, але він поступово приходив до висновку, що Лєна має жити разом зі своєю сестрою.
— Отже, ти згодна? — запитав він Надю, і вона одразу кивнула.
— Тоді я піду до Вероніки Миколаївни поговорити.
— Може, ми підемо разом? — запропонувала Надя, і він погодився.
Щойно вони переступили поріг, Лєна кинулася обіймати свою сестричку.
— Вероніко Миколаївно, познайомтесь — Надя, — а потім він розповів про їхнє рішення.
Жінка вислухала, а потім довго дивилася на Надю й, як Олег, не могла зрозуміти: навіщо їй цей тягар? Та все ж Вероніка Миколаївна погодилася — це найкраще рішення, навіть якщо тимчасове. На даний момент Лєна — дочка Олега, а Віка — її сестра. Сама ж вона вже стара і хвора, й рано чи пізно їй доведеться віддати Віку в дитбудинок.
У той самий день Олег звернувся до органів опіки, але там йому повідомили, що другу дитину йому не дозволять взяти, бо в нього неповна сім’я. З цією сумною новиною Олег повернувся додому. Вислухавши його, Надя сіла поруч, взяла його за руку й сказала:
— Я хочу бути з тобою все життя. Давай створимо справжню сім’ю й розпишемось?
Вона сказала це щиро: давно кохала Олега й давно хотіла узаконити їхні стосунки.
Олег підвівся, за ним підвелася й Надя. Він посадив її на диван, сам опустився на одне коліно, поцілував її руку й сказав:
— Це не зовсім правильно, я мав просити твою руку, а не ти.
У відповідь жінка засміялася:
— А яке це має значення? Я ж тебе кохаю.
— Ні-ні, помовчи кілька секунд, — подумав Олег, а потім випалив: — Виходь за мене заміж!
Надя усміхнулась, нахилилася й ніжно поцілувала коханого:
— Дурнику, звісно, я вийду за тебе заміж! — і, продовжуючи цілувати його, додала: — І тоді ми зможемо всиновити дівчаток.
Сонячне світло струмувало крізь великі вікна просторої квартири, наповнюючи кімнату теплом та затишком. Того ж дня, натхненні своїм рішенням, Олег і Надя вирушили до РАЦСу. Стара будівля з колонами зустріла їх прохолодою й діловою атмосферою.
— Нам треба розписатися, бажано якнайшвидше, — поспішно сказав Олег.
Жінка в реєстратурі, строга й підтягнута, повідомила, що найближчий місяць уже розписаний. Лише коли Олег схвильовано пояснив ситуацію з опікою та дітьми, вона посміхнулася:
— Є вікно через кілька днів, можу вас зареєструвати зі свідками.
І вже за тиждень, в затишній залі одружень, Олег і Надя стали чоловіком і дружиною, а ще через місяць вони всиновили Лєну й Віку. Тепер вони жили в тій самій трикімнатній квартирі, де колись жила Світлана.
Одного вечора, коли за вікном шелестіло листям старе тополеве гілля, до них завітала Вероніка Миколаївна. Сівши на диван і поправивши сиве волосся, вона запропонувала чудову ідею: вона продасть свою квартиру, Олег — свою, і вони куплять простору п’ятикімнатну оселю.
— Ого! — здивувався Олег такій пропозиції.
— Я вже стара, — нагадала літня жінка, — але з онучками ще можу посидіти. — Вона усміхнулася й подивилася на Надю, яка вже мала помітний животик. — Та й у тебе скоро будуть дітки.
Вони так і зробили. Через кілька місяців родина переїхала до великої п’ятикімнатної квартири, де всім вистачало місця. У світлих кімнатах стояли дитячі ліжечка й іграшки. А ще через місяць Надя народила. Лєна, яка вже підросла, стала старшою сестрою й охоче доглядала за маленькою Мариною.
— Суцільне жіноче царство, — жартував Олег, дивлячись на своїх доньок. Тепер для нього Віка була такою ж рідною, як Лєна й Маринка.
Дівчатка бігали й веселилися в затишному домашньому просторі, а Надя, спостерігаючи за ними, вже натякала:
— Може, через кілька років спробуємо ще раз? Раптом наступного разу буде хлопчик?
— Давай трохи зачекаємо, — лагідно відповів Олег, допомагаючи Віці будувати пірамідку з кольорових кубиків.
— Ще хоч раз твоя мати заїкнеться про те, що я мушу їй на зберігання віддавати свою зарплату, я їй її в горлянку пропхну! Зрозумів мене?