— Що за чорт?! — Тетяна завмерла у дверях власної спальні, не вірячи своїм очам.
Людмила Аркадіївна, її свекруха, стояла навколішки перед розчиненою шафою й перебирала речі, викладаючи їх стосами на підлогу. Почувши голос невістки, вона навіть не озирнулася, продовжуючи своє заняття.
— Таню! Нарешті повернулась, — промовила вона буденно, наче перебувала у власній квартирі. — Я тут вирішила трохи прибрати. У тебе такий безлад у шафі, що дивно, як ти взагалі щось знаходиш.
Тетяна повільно видихнула, намагаючись заспокоїтись. День був важким — начальник прискіпувався, клієнт незадоволений, затори на дорогах. А тепер ще й це.
— Людмило Аркадіївно, — вона намагалася говорити спокійно, — з якого дива ви без мого дозволу риєтесь у моїх речах?
— Дозволу? — свекруха нарешті спромоглася озирнутись, піднявши брови. — Я мати твого чоловіка! Який ще дозвіл? Прийшла провідати сина, а тут… — вона обвела рукою кімнату, — таке безладдя!
Тетяна озирнулась. У кімнаті був звичайний порядок, хіба що ліжко залишилося незастеленим зранку — вони з Мішею проспали, збирались поспіхом.
— Де Міша? — спитала вона, ігноруючи випад свекрухи.
— У вітальні сидить, за комп’ютером — грається, — Людмила Аркадіївна скривилась. — Зовсім хлопець з рук зійшов. А ти… — вона випросталась, тримаючи в руках якусь Тетянину блузку, — ти зовсім за ним не стежиш.
— Стежити? — Тетяна здивовано втупилась у жінку. — За дорослим чоловіком?
— Звісно! — сплеснула руками свекруха. — Хто ж, як не дружина? Подивись, — вона вказала пальцем у бік шафи, — весь одяг перевернутий, шкарпетки розкидані. А в холодильнику що? Якась дурня та пиво!
— Я працюю, — прошипіла крізь зуби Тетяна. — На відміну від деяких.
— От! — тріумфально вигукнула Людмила Аркадіївна. — Ось воно! Все кар’єра, кар’єра. А чоловік голодний ходить. Я як зайшла, так і ахнула — бідненький мій Мішенька весь схуд!
Тетяна заплющила очі, намагаючись заспокоїтись. Михайло справді схуд за останній місяць — але не від голоду, а тому що почав бігати вранці від нудьги, коли сидів без роботи.
— Людмило Аркадіївно, — вона знову заговорила, намагаючись зберегти видимість ввічливості, — Міша доросла людина. Якщо він голодний, може сам собі приготувати їжу. У нас, знаєте, холодильник повний продуктів.
— Яка дружина таке говорить! — сплеснула руками свекруха. — Для кожної жінки обов’язок — готувати чоловіку! А ти що? Приходиш пізно, на кухню навіть не заглядаєш. Міша мені все розповів!
Тетяна стиснула зуби. Значить, Михайло скаржився матері. Ну звісно.
— Я б хотіла поговорити з чоловіком, — сказала вона, розвертаючись до дверей.
— Іди-іди, — махнула рукою Людмила Аркадіївна. — А я тут поки закінчу. Треба ж хоч комусь стежити за порядком у домі.
Тетяна вийшла в коридор, ледве стримуючи себе від різких рухів. У вітальні справді виявився Михайло — за комп’ютером, але не грав, а щось переглядав в інтернеті. Почувши кроки дружини, він обернувся.
— О, привіт, — сказав він так, наче нічого дивного не відбувається. — Як день пройшов?
— Прекрасно, — Тетяна схрестила руки на грудях. — Особливо його завершення. Приходжу додому — а там твоя мати риється в моїх речах.
— І що тут такого? — знизав плечима Михайло. — Ти ж знаєш маму.
— Знаю, — кивнула Тетяна. — Питання в тому, чому ти їй це дозволяєш?
— А що я маю зробити? — щиро здивувався чоловік. — Заборонити мамі приходити до нас?
— Заборонити лазити в моїй шафі, наприклад! — Тетяна підвищила голос, але тут же зупинилась, згадавши, що свекруха в сусідній кімнаті. — І чому ти скаржишся їй на мене?
— Я не… — почав Михайло, але у дверях вітальні вже з’явилась його мати.
— Ну що, голубки, поговорили? — спитала вона з усмішкою. — Міша, я тут Тані пояснювала, що треба б краще за домом дивитись. А то у вас що на кухні, що в спальні — бардак!
Тетяна подивилась на чоловіка, чекаючи, що він за неї заступиться. Але Михайло лише винувато усміхнувся і почухав шию.
— Мам, ти трохи перебільшуєш…
— Нічого я не перебільшую! — відрізала Людмила Аркадіївна. — Я мати, я бачу. Таню, — вона звернулась до невістки з солодкою усмішкою, — не ображайся, але тобі слід краще піклуватися про чоловіка. Подивись, він же вже зовсім шкіра та кістки! Мішенька, йди-но сюди, — вона потягнула сина за рукав, — дай я тебе обійму. Зовсім схуд без нормальної їжі!
Тетяні здалося, що в кімнаті раптово закінчився кисень. Остання фраза свекрухи — «схуд без нормальної їжі» — стала тією самою краплею, яка переповнила чашу її терпіння.
— Нормальної їжі? — перепитала вона, відчуваючи, як усередині закипає лють. — Людмило Аркадіївно, а ви не думали, що ваш син, можливо, сам здатен про себе подбати?
Свекруха пригорнула Михайла до себе, ніби захищаючи від нападу.
— Що значить «сам»? Він же чоловік! Чоловіки не повинні готувати, прати, прибирати. Це жіноча справа.
— Ось як? — Тетяна підійшла ближче, дивлячись свекрусі просто в очі. — А ви в курсі, що ваш «хлопчик» уже другий місяць сидить удома без роботи? Що я працюю по десять годин на день, щоб оплачувати наші витрати? Що я приходжу додому вичавлена як лимон, а мені ще потрібно готувати, прибирати й прати за дорослим мужиком?
Людмила Аркадіївна відступила на крок, не очікуючи такого натиску.
— Але це ж… Це ж твої обов’язки як дружини!
— Мої обов’язки? — Тетяна розсміялась, але в цьому сміху не було й натяку на радість. — А його обов’язки як чоловіка, значить, сидіти вдома, грати в комп’ютер і жалітися мамочці, що дружина погано за ним доглядає?
— Таня! — Михайло нарешті отямився й спробував втрутитись. — Ти несправедлива. Я шукаю роботу.
— Шукаєш? — Тетяна повернулась до чоловіка. — Як саме ти її шукаєш, Мішо? Граючи в «Танчики» за комп’ютером? Чи коли скаржишся на мене її вухам? Може, ти розкажеш, скільки резюме надіслав за цей тиждень? Або на скількох співбесідах побував?
Михайло відвів погляд, і цей жест сказав Тетяні більше за будь-які слова.
— От бачиш, Мішенька, — втрутилася Людмила Аркадіївна, — я ж казала, що вона тебе не цінує! Зовсім розпустилась дівка. За мого часу…
— За вашого часу жінки сиділи вдома і не сміли перечити чоловікам, я пам’ятаю, — перебила Тетяна. — Але зараз інший час. І в цьому іншому часі ваш син сидить у мене на шиї, поки я забезпечую нас обох. І замість вдячності отримую докори від вас і від нього.
— Таня, — Михайло нарешті наважився, — мама права. Ти справді запустила дім. Подивись, — він обвів рукою вітальню, — всюди пил, речі розкидані.
Тетяна озирнула кімнату. Так, можливо, вона була не ідеально прибрана. На журнальному столику лежали журнали, на підлокітнику дивана — плед, який вона кинула вчора ввечері, коли дивилась фільм після важкого дня. Але назвати це бардаком міг тільки або маніяк чистоти, або… той, хто шукає привід для претензій.
— Значить так, — Тетяна повільно видихнула, намагаючись заспокоїтись. — Ти, Мішо, вважаєш, що я погана господиня. Що я запустила дім. Що я не дбаю про тебе. Правильно розумію?
— Не те щоб зовсім погана, — промимрив Михайло, — просто могла б більше старатись…
— Більше старатись? — Тетяна відчула, як у горлі стискається клубок. — Я встаю о шостій ранку. Готую тобі сніданок. Їду на роботу, де горблюсь до вечора. Повертаюсь — і знову готую, прибираю, перу. А у вихідні ми їдемо до твоєї мами, бо «вона сумує». І я маю більше старатись?
— Та нічого ти не готуєш! — втрутилась Людмила Аркадіївна. — Я сьогодні в холодильник заглянула — самі напівфабрикати! Це не їжа для чоловіка!
— А що тоді їжа для чоловіка? — Тетяна повернулась до свекрухи. — Борщі й котлети, які ви готуєте? То, може, заберіть свого хлопчика до себе? Годуйте його домашніми обідами, прасуйте сорочечки й шкарпетки? А я поки відпочину від усього цього!
— Як ти розмовляєш з моєю матір’ю? — Михайло нарешті проявив характер, але не в той бік, на який сподівалась Тетяна. — Вибачся негайно!
— Вибачитись? — Тетяна не вірила своїм вухам. — Перед ким? Перед жінкою, яка прийшла в мій дім, полізла в мої речі й звинувачує мене в тому, що я погана дружина? Ти при своєму розумі, Міша?
— При своєму, — відрізав він, підходячи до матері й обіймаючи її за плечі. — І це наш дім, а не твій.
— От як? — Тетяна схрестила руки на грудях. — Нагадай-но мені, хто власник цієї квартири? Кому вона дісталась від бабусі? На чиї гроші зроблений ремонт? Ти тут, любий мій, на пташиних правах. Ти й твоя матуся.
Обличчя Михайла витягнулось від здивування. Він явно не очікував такого повороту. Людмила Аркадіївна зблідла, потім почервоніла, її губи стиснулися в тонку лінію.
— Значить, от як ти заговорила? — прошипіла свекруха. — Виганяєш нас? Власного чоловіка виганяєш?
— Я просто констатую факт, — Тетяна намагалася говорити спокійно, хоч всередині все кипіло. — Ця квартира належить мені. І я маю повне право вирішувати, хто і як у ній живе.
— Таню, — Михайло спробував надати голосу твердості, але вийшло не дуже, — давай заспокоїмось. Мама просто хотіла допомогти. Вона ж від щирого серця…
— Від щирого серця? — Тетяна коротко засміялась. — Твоя мама з самого початку нашого шлюбу намагається довести, що я погана дружина. Вона критикує все, що я роблю. Вона приходить у мій дім без запрошення й риється в моїх речах. І ти називаєш це «від щирого серця»?
— Ти ніколи не любила мою маму! — раптом спалахнув Михайло. — Завжди знаходила причини не їздити до неї, відмовлялась від сімейних зустрічей…
— Не любила? — Тетяна не вірила своїм вухам. — Міша, я терпіла твою маму п’ять років! Я усміхалась, коли вона казала, що я щось роблю не так. Я мовчала, коли вона все переробляла в нашому домі. Я зносила її нескінченні повчання й докори. А тепер я прийшла з роботи, втомлена, голодна, й застала її, коли вона риється в моїй білизні! І я маю її любити?
— Ти егоїстка, — заявила Людмила Аркадіївна з виглядом ображеної гідності. — Думаєш тільки про себе. А Мішенька без роботи, йому потрібна підтримка, турбота.
— А мені? — Тетяна втупилась у свекруху. — Мені не потрібна підтримка? Не потрібна турбота? Я пашу як проклята, тягну на собі весь дім, а у відповідь чую лише докори!
— Що ти таке кажеш? — спробував втрутитись Михайло. — Я ж допомагаю по дому.
— Чим ти допомагаєш, Мішо? — втомлено спитала Тетяна. — Тим, що іноді, раз на тиждень, виносиш сміття? Чи тим, що можеш завантажити посудомийку, якщо я попрошу про це тричі?
— Все, досить! — Людмила Аркадіївна виступила вперед. — Я не дозволю тобі так розмовляти з моїм сином! Він чоловік, він не зобов’язаний займатись жіночою роботою!
— А я не зобов’язана утримувати дорослого ледаря! — парирувала Тетяна. — Знаєте, Людмило Аркадіївно, я терпіла вас тільки заради Міші. Думала, що він подорослішає і почне сам вирішувати свої проблеми. Але тепер бачу, що цього не станеться. Ви виховали не чоловіка, а розбещену дитину, яка у тридцять років біжить скаржитись мамі, замість того щоб вирішувати проблеми зі своєю дружиною.
— Як ти смієш! — Людмила Аркадіївна сплеснула руками. — Любий, ти чуєш, що вона каже? Вона ображає тебе! Мене! Скажи їй щось!
Михайло переводив розгублений погляд з матері на дружину і назад. Він явно не знав, що робити. З одного боку, його виховали так, що матір треба слухатись і поважати. З іншого — він розумів, що Тетяна в багатьох речах має рацію.
— Таню, — нарешті промовив він, — вибачся перед мамою. Вона ж старша, і…
— І що? — перебила Тетяна. — І тому має право витирати об мене ноги? Розпоряджатись у моїй квартирі? Вказувати мені, як жити?
— Не перебільшуй, — знову спробував її заспокоїти Михайло.
— Я не перебільшую, — Тетяна похитала головою. — Я просто нарешті кажу правду. Твоя мама мене ненавидить, бо я забрала в неї улюблену іграшку — тебе. А ти… Ти надто слабкий, щоб зробити вибір між нами.
— Між вами? — Михайло нервово засміявся. — Це абсурд! Ви обидві мені дорогі, чому я маю обирати?
— Бо не можна всидіти на двох стільцях, — Тетяна подивилась чоловіку просто в очі. — Або ти чоловік, або мамин синочок. Або ти на моєму боці, або на її. І мені здається, ти вже давно зробив свій вибір.
Повисла важка пауза. Михайло стояв між двома жінками, мов буфер, не наважуючись остаточно стати ні на чий бік.
— Ти не можеш змушувати чоловіка обирати між дружиною і матір’ю, — нарешті промовила Людмила Аркадіївна. — Це… Це просто низько!
— Низько? — Тетяна усміхнулась. — Знаєте, що справді низько? Приходити в чужий дім і диктувати свої правила. Принижувати жінку, яка виснажується, щоб забезпечити вашого сина. Оце низько, Людмило Аркадіївно.
— Досить! — раптом гаркнув Михайло, і обидві жінки здивовано повернулись до нього. — Досить цієї сварки! Ми ж сім’я, ми повинні підтримувати одне одного, а не…
— Сім’я? — перебила його Тетяна. — Це не сім’я, Міша. Це якась патологічна прив’язаність між тобою і твоєю матір’ю, в яку я мала нещастя встрягти. Я більше не хочу в цьому брати участь.
Вона відійшла до вікна, дивлячись на вечірні вогні міста. У цей момент їй стало дивно спокійно, наче вона нарешті прийняла рішення, яке давно виношувала.
— Знаєте що, люба моя свекрухо?! Забирайте свого синочка — і геть з моєї квартири до себе додому!
— Що ти сказала?!
— Я втомилась від цього цирку. Втомилась бути й дружиною, і годувальницею, і хатньою робітницею. Втомилась бути винною в усьому, — промовила Тетяна, повертаючись до заціпенілих родичів.
— Таню, ти не розумієш, що кажеш, — Михайло зробив крок до неї, простягаючи руку. — Ти просто втомилась. Давай поговоримо завтра, коли всі заспокояться.
— Ні, Мішо, — вона відсторонилась від його руки. — Саме зараз я розумію, що кажу. П’ять років я терпіла твою маму, її вічні докори й критику. П’ять років я чекала, що ти подорослішаєш і почнеш захищати нашу сім’ю. Але ти на це не здатен. Ти завжди обираєш її бік, навіть коли вона не права.
— Це неправда! — обурився Михайло. — Я завжди намагався бути справедливим!
— Справедливим? — Тетяна похитала головою. — Ти ніколи не був справедливим. Ти завжди боявся образити матусю, навіть якщо для цього доводилось жертвувати мною. А я… Я занадто довго це терпіла.
Людмила Аркадіївна, бачачи, що ситуація виходить з-під контролю, вирішила змінити тактику.
— Таню, дитино, — вона спробувала надати голосу лагідності, — ти справді втомилась. Я розумію. Робота, дім — це все так складно. Може, нам просто треба більше розуміння одне до одного?
— Не треба, — відрізала Тетяна. — Не треба цих маніпуляцій. Ви чудово знаєте, що робите. З самого початку ви намагались зруйнувати наш шлюб. І вам це вдалося. Вітаю.
— Що за нісенітниця! — вигукнула Людмила Аркадіївна, миттєво забувши про свою миролюбність. — Я завжди хотіла для Мішеньки тільки найкращого!
— Саме так — для Мішеньки, — кивнула Тетяна. — Не для нас, не для нашої родини — для вашого синочка. І знаєте, забирайте його. Він і не був ніколи моїм чоловіком у повному сенсі цього слова. Він був і залишається вашим сином, який тимчасово мешкав зі мною.
Михайло зблід.
— Ти… Ти серйозно? Ти виганяєш мене? Після п’яти років шлюбу?
— Це не я тебе виганяю, а ти сам зробив цей вибір, — втомлено відповіла Тетяна. — Кожного разу, коли ставав на бік матері проти мене. Кожного разу, коли дозволяв їй вирішувати, як нам жити. Кожного разу, коли скаржився їй на мене замість того, щоб поговорити зі мною.
Вона підійшла до дверей і розчинила їх.
— У вас є година, щоб зібрати найнеобхідніше. Решту я упакую і передам пізніше.
— Ти не можеш так чинити! — обурилась Людмила Аркадіївна. — Мішо, скажи їй!
Але Михайло мовчав, дивлячись на дружину розгубленими очима. Здавалось, до нього нарешті почало доходити, що відбувається.
— Таню, — нарешті промовив він, — ми можемо все виправити. Я знайду роботу, обіцяю. Я більше допомагатиму по дому. Мама буде рідше приходити…
— Мішенько! — обурено вигукнула Людмила Аркадіївна.
— Пізно, — похитала головою Тетяна. — Я дала тобі п’ять років, щоб стати чоловіком. Але ти обрав залишитись маминим синочком. Це твій вибір. Тепер живи з ним.
Михайло подивився на матір, потім на дружину. В його очах читалась розгубленість людини, яка вперше в житті зіткнулась з необхідністю зробити жорсткий вибір.
— Ходімо, Мішенько, — Людмила Аркадіївна взяла сина під руку. — Нам тут не раді. Поживеш у мене, а там розберемося.
Тетяна мовчки спостерігала, як свекруха веде її чоловіка. У цей момент вона не відчувала ні злості, ні смутку — тільки полегшення. Наче важкий тягар, який вона несла роками, раптом зник, і вона змогла нарешті випростатись і вільно вдихнути.
Двері за ними зачинилися, і Тетяна залишилась сама у своїй квартирі. У своєму житті. Вона підійшла до шафи, яку так ретельно «розбирала» свекруха, і почала акуратно складати розкидані речі. Попереду була нова глава — без вічних докорів, маніпуляцій і відчуття провини. І цю главу вона почне з наведення порядку — не лише в шафі, а й у власному житті…
Ha чoʍy сʍaжuтu яŭця: нaŭкpaщa nopaдa від шeф-кyхapя