— Зібралась іти? То й котися! — кинув Василь із злістю

— Зібралась іти? То й котися! — кинув Василь із злістю. Він був упевнений, що дружина нікуди не піде. Адже вона не мала іншого притулку та й кому вона, крім нього, могла бути потрібна?

18 років разом — наче «душа в душу». Але це тільки для сторонніх очей. Насправді Ірина виконувала роль хатньої робітниці, а Василь цинічно користувався цим, постійно її принижуючи:

— Без мене ти нуль. Нікчема. Лише зі співчуття тебе терплю.

Ірина мовчала, витираючи сльози. Вона давно мала б піти, але чекала, поки донька виросте, або мріяла, що станеться диво. Проте час ішов, а Василь ставав дедалі жорстокішим.

— Подивись на себе! Скоро двері не зможеш пройти, так тебе рознесло!

— Я ж не винна… Це через мій обмін речовин, — невпевнено виправдовувалась Іра.

— Та не вигадуй! Колись усе було нормально, а тепер раптом обмін речовин поганий? — єхидно кривився Василь. Сам він також мав живіт, що стирчав уперед, але критикував лише Ірину. Йому не подобалося все: її зморшки, зачіска, одяг, який він називав «бабусиним».

— Піди від нього, — радила сусідка Люда, якій Ірина іноді жалілася на життя.

— Доньці потрібен батько. Як вона без нього виросте? І куди я піду? — сумно зітхала Ірина.

— Та хоч до мене йди. Ти ж бачиш, який він «батько». З ним вона виросте не дівчиною, а домогосподаркою, що тільки й робить, що прибирає, — переконувала Люда. Але Ірина не зважалася. Вона терпіла, як і її мама, як і багато хто з її подруг.

Час ішов, і все могло б залишитися так само, якби одного разу Ірина не знепритомніла під час прибирання на кухні.

На щастя, донька саме приїхала додому й вчасно викликала швидку допомогу. Вона зазвичай навідувалася раз на тиждень, і якби цього разу не опинилася поруч, наслідки могли б бути набагато гіршими.

— Ви запустили свій організм, — констатував лікар, уважно дивлячись на Ірину. Василь стояв поруч і, самовдоволено киваючи головою, вставив свої п’ять копійок:

— Я ж попереджав її!

— У вас зайва вага, перевтома, неправильний режим харчування, постійний стрес… — перераховував лікар.

— Та яка втома? — перебив його Василь. — Це я працюю, а вона вдома байдикує.

Лікар подивився на Василя поверх окулярів, але промовчав.

Виписавши ліки, він пішов. Ірина трохи полежала, а потім знову піднялася до хатніх справ. Вона просто не вміла дозволити собі відпочити. Лише перед сном помітила на зворотному боці рецепта короткий напис:

«Ви прекрасна жінка. Ваш чоловік — тиран. Тікайте від нього, ви заслуговуєте на краще».

Ірина підняла очі на дзеркало. Її відображення було невтішним: бліде обличчя, синці під очима, руки з потрісканою шкірою від нескінченного прибирання й прання. Ще зранку вона вимивала вікна і прала фіранки вручну — мабуть, саме тому знепритомніла.

«Колись усе було інакше», — подумала вона, розглядаючи старе весільне фото. З нього на неї дивилася молода, усміхнена дівчина з очима, повними надії. А тепер її всесвіт звузився до чотирьох стін.

Цієї ночі Ірина не зімкнула очей. Вона розмірковувала над своїм життям. А вранці зважилася.

— Я йду, — тихо сказала вона Василеві.

— Іди? То й котися! — єхидно буркнув він, упевнений, що вона не наважиться.

Ірина могла б залишити його сама, адже квартира належала їй. Але вона пожаліла його. Тихо зібрала речі й переїхала до Люди.

— Можна у тебе залишитися на тиждень? — невпевнено спитала Ірина.

— Залишайся, місця вистачить, — знизала плечима Люда. Запросила сама, тепер відмовляти вже було не годиться. Їй було цікаво, як довго Ірина протримається без постійного домашнього клопоту, і ще більше — як Василь справлятиметься наодинці.

Люда викладала психологію в інституті й часто допомагала друзям вирішувати сімейні негаразди. Тож вона поставила собі за мету змінити Ірину, перетворивши її з втомленої домогосподарки на впевнену жінку, яка цінує себе.

Обов’язки по дому вони розподілили навпіл. Проте Люда не дозволяла Ірині цілими днями поратися на кухні чи прибирати. Щодня вона наполягала на прогулянках:

— Усі справи не переробиш. Іди прогуляйся. Обійди будинок з Фросею хоча б п’ять разів, — сказала Люда, вказуючи на свого улюбленого песика.

Ірина зітхала і слухняно виходила на двір. Спочатку це давалося важко, але вже за тиждень вона зрозуміла, що прогулянки їй подобаються. З часом вона почала сама відвідувати парк.

Їхнє спільне життя проходило спокійно та без сварок. Зрештою Ірина влаштувалася на роботу листоношею. Зарплата була скромною, зате робота на свіжому повітрі приносила задоволення. Тепер вона не почувалася загнаною й постійно підконтрольною.

Одного вечора Люда запросила у гості свою подругу Олю — професійну перукарку. Оля зробила Ірині стрижку, перетворивши її тьмяне волосся на стильну зачіску.

— А пофарбувати можна? — несміливо поцікавилася Ірина.

— Авжеж, можна! — усміхнулася Оля.

Наступного дня Ірина вже сиділа в кріслі, поки новий колір волосся оживляв її образ. Відтепер її риси обличчя виглядали свіжішими, але старий халат ніяк не пасував до нового вигляду.

— У мене є сукня, яку я купила, але вона завелика. Хочеш? Міряй, — запропонувала Люда, витягаючи зі шафи вільну сукню-балахон.

Ірина спробувала його одягнути, але тканина не піддалася. Їй стало ніяково. Того ж вечора зі столу зникли всі булочки, солодощі та жирні страви. Люда підтримала її рішення — сама вона вже давно дотримувалася здорового харчування.

Згодом вони разом почали ходити до басейну. Спершу Ірина соромилася свого тіла поруч зі стрункими дівчатами у купальниках. Здавалося, що ось-ось басейн переповниться через неї. Але поступово й це перестало її турбувати.

Та думки про Василя не полишали її. Вона часто хвилювалася, як він там, і щоразу, коли зустрічала його, хотіла запропонувати допомогу. Проте Василь показово відвертався, ніби вона була чужою.

Минуло два місяці.

Одного ранку Ірина знову спробувала одягти сукню-балахон і здивувалася — тепер вона була їй завеликою. Дзеркало відображало жінку зі свіжим обличчям і блиском в очах. Але її турбувало інше — вона досі жила у Люди.

— Може, повернутися до Василя? — нерішуче мовила Ірина.

— Навіщо тобі це? — здивувалася Люда.

— Не хочу тебе обтяжувати.

— Ти тільки-но відчула свободу та впевненість. Якщо повернешся — знову потрапиш у пастку. Краще розділіть квартиру: собі візьмеш однокімнатну, йому — теж. А доньці на весілля буде гарний подарунок.

— Мабуть, ти права… — погодилася Ірина і вирішила все з’ясувати з Василем.

Вона підійшла до дверей і постукала. Двері були прочинені.

— А де твоя дружина? — запитав незнайомий голос.

— Вигнав її, — самовдоволено відповів Василь.

— І за що?

— Набридла. Без неї спокійніше. Тиша, порядок, очі не мозолить!

— А як ти справляєшся сам?

— Та що там справлятися? П’ятнадцять хвилин — і вечеря готова! Не розумію, чим вона займалася щодня! Лише товстішала на очах.

Ірина слухала цю розмову, і всередині все кипіло від обурення. Вона хотіла зайти й висловити все, що накипіло. Але побачивши бліде, виснажене обличчя Василя, їй знову стало його шкода. Біля нього сидів той самий лікар зі швидкої.

— Іро?! — здивовано вигукнув Василь.

— Так, це я. Прийшла сказати, що подаю на розлучення.

— Розлучення? Ти серйозно?

— А що ж ти думав? Тобі ж чудово без мене. Тож живи так і далі. Завтра прийде рієлтор — будемо продавати квартиру, — відповіла Ірина спокійно, хоча всередині все кипіло від емоцій.

— Але ж… — спробував щось заперечити Василь.

Та Ірина більше не хотіла слухати його виправдання. Вона рішуче розвернулася й вийшла з кімнати.

— Ось ваш рецепт. Одужуйте, — коротко кинув лікар Василю й попрямував до виходу. На вулиці він наздогнав Ірину, усміхнувся й сказав:

— Ви сильна жінка. І, до речі, чудово виглядаєте, — підморгнув і сів у машину.

Ірина лише знизала плечима й розповіла про все Люді.

— Не можу збагнути, як він взагалі міг казати такі гидоти про мене?!

— Він завжди таким був, просто ти заплющувала на це очі. Терпіла й не помічала очевидного, — спокійно відповіла Люда.

Вони розмовляли на кухні до пізньої ночі. А зранку Ірина подзвонила доньці, все обговорила й вирішила виставити квартиру на продаж. Оскільки вона була єдиною власницею житла, то не сумнівалася, що закон на її боці, навіть якщо Василь вирішить пручатися.

Та Василь швидко зрозумів, що судитися не має сенсу, і погодився на однокімнатну квартиру десь на околиці міста.

— Все справедливо, Васю, — мовила Ірина з полегшенням. — Живи, як сам хотів.

— І без тебе впораюсь! У хаті чисто, обід завжди є. Тепер хоч терпіти тебе не треба, — пробурчав він і пішов. Його мучило те, що дружина чудово жила без нього і навіть розквітла. Але гордість не дозволила попросити її повернутися.

Минуло пів року. Донька Зоя вийшла заміж і переїхала до чоловіка в інший район міста. Василь почав відчувати самотність.

— Зою, коли ти ще до мене приїдеш? — спитав він одного разу телефоном.

— Не знаю, тату. Мені важко — я вагітна. А чоловік сердиться, що я занадто багато часу витрачаю на тебе. Та й мені вже складно прибирати й готувати для тебе на тиждень наперед.

— Усі ви однакові! Невдячні! Тут же роботи на п’ятнадцять хвилин! — розлютився Василь.

Зоя мовчки вислухала його, а потім зітхнула й відповіла:

— Тату, справляйся сам. Я свій обов’язок виконала.

Вона поклала слухавку, а Василь залишився сам зі своїми думками. Він сердився, бурчав і звинувачував Ірину у тому, що донька виросла «ледачою» й не хоче йому допомагати.

— Тут же роботи — раз, і готово! — бурмотів він, доїдаючи останню котлету, яку залишила Зоя.

Що робити далі, Василь не знав. Можливо, доведеться шукати нову дружину…