Віра втомлено зітхнула, відчиняючи хвіртку. Робоча зміна видалася важкою. Три виклики до пацієнтів із застудою, два — із серцем. Руки ще пам’ятали пульс останнього пацієнта. Тремтячий, нерівний, майже невловний. Зараз чоловік уже в лікарні, а Віра нарешті вдома.
Звичним рухом фельдшерка провела рукою по дерев’яних поруччях ґанку. Подряпина на лакованій поверхні стала ще глибшою. Віра пам’ятала, як з’явилася ця мітка. Сергій тоді заносив новий диван і зачепив кутом. Поруччя тепер чекали реставрації — як і багато чого в цьому старому домі.
— З’явилася нарешті, — пролунав голос Галини Петрівни з кухні. — А ми вже повечеряли.
Свекруха стояла біля плити у своєму улюбленому фартусі з вишитими волошками. Її сиве волосся було акуратно зібране у пучок. Жодного вибитого пасма, жодного зайвого руху.
— Добрий вечір, Галино Петрівно, — тихо сказала Віра. — Вибачте, сьогодні був важкий день.
— У всіх важкий день, — відрізала свекруха. — Тільки дехто встигає і працювати, і про родину подбати.
Віра промовчала й пройшла до ванної. Руки вимагали ретельного миття після зміни. Професійна звичка. Гаряча вода приємно розслабляла напружені м’язи. Фельдшерка згадала свою орендовану квартиру у багатоповерхівці. Маленьку, але спокійну. Там вона була господинею.
Сергій з’явився у дверях, мов привид. Беззвучний, майже непомітний. Лише запах його одеколону виказував присутність.
— Привіт, — чоловік невпевнено усміхнувся. — Ти сьогодні пізно.
— Складний виклик, — коротко відповіла Віра. — Довелося затриматися в лікарні.
Сергій кивнув і почухав потилицю. Його густе темне волосся стирчало в різні боки. Колись це здавалося Вірі чарівним. Тепер вона бачила лише людину, яка не знає, що сказати своїй дружині.
— Мама приготувала вечерю, — нарешті промовив Сергій. — Твоя порція в мікрохвильовці.
— Дякую, але я не голодна, — Віра витерла руки рушником. — Піду ляжу.
Їхня кімната була на другому поверсі. Раніше це була дитяча Сергія. Шпалери з блакитними корабликами давно вигоріли, але свекруха не дозволяла їх змінювати. Сімейна реліквія. Як і масивний письмовий стіл, за яким Сергій колись робив уроки. І книжкові полиці з потертою шкільною літературою.
Віра сіла на край ліжка й дістала телефон. Нове повідомлення від завідувачки підстанції: «Завтра можеш відпочити. Дякую за сьогодні, ти молодчинка». Віра ледь усміхнулася. Хоч десь її цінують.
Знизу долинали голоси. Галина Петрівна знову щось висловлювала синові. Її пронизливий голос розрізав тишу дому, наче скальпель. Сергій відповідав тихо, слів не було чути. Потім грюкнули вхідні двері — повернувся Петро Анатолійович. Його важкі кроки змусили заскрипіти дошки.
Віра заплющила очі. У пам’яті спливли картини їхнього знайомства із Сергієм. Вечір у кафе, де проходила зустріч випускників медичного коледжу. Сергій сидів за сусіднім столиком із друзями з фітнес-центру. Його заразливий сміх привернув увагу Віри. А потім він підійшов і запросив на танець.
— У тебе втомлені очі, — сказав тоді Сергій. — Але такі гарні.
Віра усміхнулася згадці. Тоді вона повірила, що зустріла того самого. Сергій гарно залицявся, дарував польові квіти, телефонував щовечора. А одного разу покликав заміж. Просто і без пафосу. На лавці в парку, де вони вперше поцілувались.
Двері до кімнати відчинились, вирвавши Віру зі спогадів. На порозі стояв Сергій з тацею.
— Тобі треба поїсти, — чоловік поставив тацю на стіл. — Мама хвилюється.
Віра хмикнула. Галина Петрівна хвилюється не за неї, а щоб їжа не пропала.
— Передай мамі спасибі, але я не голодна, — повторила Віра.
— Віро, не ображайся, — Сергій сів поряд на ліжко. — Мама просто турбується про тебе. Про нас. Вона хоче, щоб у домі був порядок.
— Порядок? — Віра гірко усміхнулась. — Я для неї просто завада.
— Не говори так, — Сергій поклав руку на її долоню. — Вона старої школи. Їй потрібен час.
— Час? — Віра відсмикнула руку. — Ми вже рік як одружені. Скільки ще часу потрібно твоїй мамі?
Сергій відвів погляд. Його плечі опустились, а між бровами залягла зморшка. Він виглядав як загублена дитина.
— Я поговорю з нею, — нарешті пообіцяв чоловік. — Просто зрозумій, цей дім…
— Належить вашій родині вже три покоління, — закінчила за нього Віра. — Я знаю. Твоя мама повторює це щодня.
Знизу долинув голос Галини Петрівни:
— Сергію! Спускайся, нам треба поговорити!
Чоловік зітхнув і встав із ліжка.
— Я скоро повернусь, — пообіцяв він і вийшов.
Віра підійшла до вікна. За склом у темряві вгадувались силуети яблунь. Їх посадив ще дід Сергія. Сімейна історія. Все в цьому домі мало історію. Окрім неї. Вона тут була ніким. Непроханою гостею, яка надто затрималася.
І як вона себе вмовила переїхати сюди?
Крики знизу ставали голоснішими. Галина Петрівна не соромилась у висловлюваннях.
— Ця твоя медсестричка навіть суп нормальний зварити не може! — долинало з вітальні. — Я не розумію, навіщо вона тут узагалі!
Віра заплющила очі. «Фельдшер, — подумки поправила вона. — Я фельдшер, а не медсестра».
Телефон на ліжку тихо завібрував. Чергове повідомлення від завідувачки підстанції: «Є можливість перевестись до обласної лікарні. Подумай. Зарплата вища, умови кращі».
Віра задумливо подивилась на екран. Обласна лікарня була за дві години їзди від цього містечка. Це означало б новий початок. Без постійних докорів свекрухи. Без мовчазного осуду свекра. Без жалюгідних виправдань чоловіка.
Телефон знову завібрував. Цього разу — дзвінок. Віра побачила ім’я старої подруги з медичного коледжу й відповіла.
— Привіт, Вір, — голос Лєни звучав схвильовано. — Як ти? Я дізналась про пропозицію з області.
— Щойно прочитала повідомлення, — відповіла Віра. — Ще не вирішила.
— Вір, погоджуйся, — Лєна говорила швидко. — Це шанс вирватися з цього болота. Ти ж сама казала, як тобі там важко.
Віра підійшла до дверей і тихо причинила їх. Крики свекрухи ще досі доносились, але стали глухішими.
— Але як же Сергій? — запитала Віра пошепки.
— А що Сергій? — у голосі подруги чулося роздратування. — Він же пальцем об палець не вдарив, щоб захистити тебе від своєї матусі.
Лєна мала рацію. Сергій ніколи не ставав на бік Віри. Він завжди погоджувався з матір’ю. Наче боявся її більше, ніж втратити дружину.
— Лєн, я подумаю, — тихо сказала Віра. — Дякую, що подзвонила.
Крики внизу стихли. Віра обережно відчинила двері й прислухалась. На першому поверсі горіло світло, але було тихо. Фельдшерка безшумно спустилася сходами й зупинилась біля дверей вітальні. Те, що вона почула, змусило її завмерти.
— Сергію, ти маєш зробити вибір, — голос Галини Петрівни звучав твердо. — Або вона, або ми. Цей дім не гумовий.
Віра заплющила очі й стиснула кулаки. Ноги наче приросли до підлоги. В горлі застряг клубок образи й гніву.
— Мамо, навіщо ти так? — Сергій звучав розгублено. — Віра — моя дружина. Ми ж домовлялись.
— Домовлялись? — Галина Петрівна гмикнула. — Я думала, твоя медсестричка хоч би готувати вміє. Дім тримати. А вона тільки й робить, що на роботі пропадає.
Петро Анатолійович тихо покашляв.
— Галю, може, не варто так категорично, — свекор рідко втручався в конфлікти.
Віра не стала слухати далі. Тихо, намагаючись не скрипіти сходами, піднялась нагору. Серце калатало. Віра взяла куртку й вислизнула через задні двері. Прохолодне вечірнє повітря трохи заспокоїло нерви.
Сад зустрів Віру шелестом листя й ароматом яблук. Жінка повільно пішла стежкою. Розмова свекрухи з сином усе ще лунала у вухах. «Вибір», «або вона, або ми». Наче мова йшла не про людину, а про якусь непотрібну річ.
Віра дійшла до старого сараю в глибині ділянки. Петро Анатолійович зберігав там інструменти й старі речі. Двері були прочинені, всередині горіло тьмяне світло. Віра зазирнула. Нікого.
Погляд упав на стару картонну коробку при вході. Кришка була зміщена, з неї стирчали якісь папери. Віра хотіла пройти повз, але цікавість узяла гору. Жінка присіла навпочіпки. Зазирнула всередину. Увімкнула ліхтарик на телефоні.
Старі журнали, газетні вирізки. Пожовклі від часу фотографії. Під ними — теки з документами. Віра дістала верхню. Договір купівлі-продажу будинку. Дата — двадцять п’ять років тому. Погляд ковзнув рядками й зупинився на прізвищі покупця.
«Соколенко Дмитро Іванович».
Віра задихнулася від несподіванки. Соколенко — прізвище її батька. Дмитро Іванович — повне ім’я її тата. Але як? Чому?
Тремтячими руками Віра витягла інші документи. Свідоцтво про право власності, на ім’я Дмитра Івановича Соколенко. Розписка про отримання коштів. Усе було оформлено за законом. Цей дім належав її батькові!
Віра заховала документи в кишеню й повернулася до будинку через чорний вхід. Голоси все ще лунали з вітальні. Свекруха продовжувала наполягати на своєму. Сергій щось бурмотів у відповідь.
Віра піднялася до кімнати й зачинила двері. Усю ніч вона вивчала папери. Договір був справжній. Батько купив цей дім двадцять п’ять років тому. Коли Вірі було лише сім.
Вранці, не снідаючи, Віра вирушила до юриста. Адвокат уважно вивчив документи.
— Усе гаразд, — чоловік поправив окуляри. — Будинок належав вашому батькові. А оскільки ви його донька, то маєте право на спадщину.
— Але чому батьки Сергія там живуть? — Віра досі не могла повірити.
— Можливо, вони просто зайняли порожній дім, — адвокат знизав плечима. — Таке трапляється. Треба зв’язатися з вашим батьком.
Увечері Віра знайшла старий номер тата. Після розлучення батьків вони рідко спілкувалися. Батько дзвонив на день народження, надсилав листівки на свята. Але відвертих розмов не було.
— Тату? Це Віра, — жінка стиснула слухавку. — Нам треба поговорити.
Зустріч відбулася в кафе. Батько виглядав постарілим. Але очі залишались такими ж добрими, як у дитинстві.
Дмитро Іванович переглядав документи.
— Я купив цей дім для тебе. Хотів подарувати на повноліття. Але документи зникли.
— Зникли? — Віра насупилась.
— Я зберігав їх у сейфі на роботі. Його хтось зламав і забрав папери. А потім почалося розлучення з мамою, я переїхав…
Віра мовчки слухала. Історія здавалася неймовірною.
— Тепер ти знаєш правду, — зітхнув батько. — Дім твій за правом.
Разом вони оформили документи у нотаріуса. Тепер дім офіційно належав Вірі. Жінка не поспішала повідомляти новину родині Сергія. План сформувався поступово.
Через два тижні Віра повернулася додому з копією документів і повідомленням від нотаріуса. За сніданком вона поклала папери перед Галиною Петрівною.
— Що це? — свекруха насупилася.
— Документи на дім, — голос Віри звучав спокійно. — Він належить мені.
Галина Петрівна пробіглася очима по рядках. Обличчя жінки спершу зблідло, потім налилось гнівом.
— Це підробка! — вигукнула свекруха. — Ти все вигадала!
— Документи справжні, — Віра залишалась спокійною. — У вас є місяць, щоби з’їхати.
— Сергію! — Галина Петрівна повернулася до сина. — Ти чуєш? Твоя дружина виганяє нас із нашого дому!
Сергій розгублено переводив погляд з матері на дружину.
— Віро, що відбувається? — чоловік виглядав розгубленим.
— Цей дім ніколи не був вашим, — різко відповіла Віра. — Він належав моєму батькові всі ці роки.
— Ні! У нас були документи! Це неправда!
Віра зрозуміла, що документи про купівлю зникли не просто так. Але вже було пізно.
Галина Петрівна кричала, погрожувала судами, називала Віру зрадницею. Петро Анатолійович мовчки дивився в підлогу. Сергій намагався заспокоїти матір, але та не слухала.
За тиждень Сергій зібрав речі.
— Я не можу обирати між вами, — чоловік виглядав змученим. — Поживу поки в друга.
Галина Петрівна й Петро Анатолійович з’їхали за три тижні. Юристи підтвердили законність вимог Віри.
Дім спорожнів. Віра зробила ремонт, повністю змінивши інтер’єр. Старі шпалери з корабликами замінили світлі стіни. Масивні меблі — сучасні легкі конструкції. У саду з’явилися лавки й квітники.
Одну з кімнат Віра перетворила на бібліотеку з затишними кріслами й книжковими полицями. Сусіди почали заходити в гості на чай. У домі лунав сміх і велися цікаві розмови.
Віра відмовилась від роботи в обласній лікарні. Тепер у неї був дім.
Минув рік. Якось задзвонив телефон.
— Віро, це я, — голос Сергія звучав невпевнено. — Я сумую. Може, нам варто все повернути?
Віра помовчала, дивлячись на оновлену вітальню.
— Дякую за дзвінок, — спокійно сказала жінка. — Бережи себе.
Поклавши слухавку, Віра вийшла на ґанок. Яблуні в саду вкрилися білим цвітом. Чужий дім став рідним. Не тому, що дістався від батька. А тому, що Віра сама зробила його своїм.
Щoŭнo я npuвeзлa ʍaʍі гopoдuнy нa зuʍy – вoнa noчaлa кyдuсь знuкaтu. Я нічoгo нe poзyʍілa, дoкu нe дізнaлaся npaвдy