Тієї ночі Петро Андрійович не зміг заснути – радикуліт знову дав про себе знати, і пронизливий біль сковував його тіло. Він випробував усі можливі засоби, але нічого не приносило полегшення, окрім одного – чудодійної мазі від сусідки Агати Василівни. Лише завдяки їй він міг хоч якось рухатися. До ранку біль трохи вщух, дозволивши йому підвестися з ліжка. Підійшовши до вікна, він не здивувався тому, що побачив за склом: радикуліт завжди попереджав його про погану погоду. Надворі лив дощ, що дедалі більше розмивав лісові стежки.
Лісник відійшов від вікна й наповнив миску водою для Камала – свого вірного супутника. Рік тому він знайшов цього пса в лісі на межі життя і смерті. У жорстокій сутичці з хижаком собака отримала серйозну травму лапи, через що майже не могла пересуватися. Петро Андрійович забрав її, доглядав, і тепер Камал став для нього не просто улюбленцем, а справжнім другом. Собака була напрочуд розумною: вона вміла знаходити будь-яку тварину, бездоганно виконувала команди господаря й була єдиною живою істотою, з якою лісник ділив своє самотнє життя серед безкраїх лісів.
Чоловік жив сам уже багато років. Його дружина Марія Леонідівна пішла з життя десять років тому через інфаркт, а донька Надія давно втратила зв’язок із рідним домом. Вона завжди мріяла залишити село та знайти багате життя в місті. Щойно їй виповнилося вісімнадцять, вона поїхала, залишивши батьків, і більше не повернулася. Її мрія здійснилася – вона вийшла заміж за заможного чоловіка, але цей шлюб швидко розпався. Після цього почалася низка подій: нові шлюби, розлучення, вагітність, аборт… Надія ніяк не могла знайти свою долю й хапалася за кожну можливість. Увесь цей час Петро Андрійович і його дружина намагалися допомагати їй фінансово, хоча самі жили скромно. Марія Леонідівна часто плакала, переживаючи за доньку, і серце її не витримало. Коли вона померла, донька навіть не приїхала на похорон, попри термінову телеграму. Вона не зателефонувала, не надіслала жодного слова. Це глибоко ранило Петра Андрійовича, і він припинив спроби налагодити контакт. Так він залишився зовсім сам у своїй маленькій хатині, але робота єгеря приносила йому радість і сенс.
Якось увечері у двері несподівано постукали. Гості до нього заходили вкрай рідко, тому чоловік здивувався. Відчинивши двері, він побачив трьох чоловіків. Один із них був місцевий дільничний Кирило Максимович, поряд із ним стояв солідний чоловік середнього віку – явно міський начальник. За їхніми спинами ховався щуплий хлопець із пригаслим поглядом. Петро Андрійович одразу зрозумів, що той нещодавно вийшов із в’язниці, але питання залишалося: навіщо вони прийшли до нього?
Лісник запросив гостей до столу й запропонував чай із брусничним варенням. Дільничний із задоволенням узявся за частування, міський начальник чемно відмовився, хоча було видно, що його відмова продиктована лише зверхністю. А молодий хлопець, зніяковілий увагою, так і не наважився взяти чашку чаю.
Першим заговорив дільничний:
– Петре Андрійовичу, у нас до вас особлива справа. Ми вирішили направити до вас на перевиховання Тимура Олександровича Колесникова – колишнього в’язня. Його покарання було пов’язане з юнацькою необачністю за відносно легкою статтею. Він звільнився рік тому, але досі не виявляє бажання виправитися.
Важливий начальник додав, що він представляє фонд соціальної допомоги та призначений наставником для людей, які втратили життєві орієнтири. Фонд допомагав сиротам, безхатькам і тим, хто нещодавно вийшов із місць позбавлення волі, надаючи їм можливість почати нове життя. Для цього їх направляли під опіку сумлінних громадян, які вели корисну діяльність. Тепер черга дійшла й до Петра Андрійовича. За свою участь лісник отримає додаткову надбавку до пенсії.
Петро Андрійович поставився до пропозиції з ентузіазмом: нарешті його самотність буде перервана, а Тимур здався йому людиною доброю та щирою.
Початок їхнього спільного життя, однак, виявився не таким гладким. Тимур був замкнутим і мало говірким, а Петро Андрійович не поспішав ставити нав’язливі запитання. Час минав, і лісник поступово залучав хлопця до роботи. Згодом Тимур набув впевненості й знайшов своє місце. Камал також прийняв нового мешканця – собака інстинктивно відчувала добрих людей. Вона радісно гралася з Тимуром, спала біля його ніг і завжди супроводжувала його під час прогулянок.
Одного морозного зимового ранку вони вирушили на звичайний обхід території. Раптом пролунав тривожний гавкіт Камала. Чоловіки поспішили на звук і застигли від побаченого: молода вовчиця застрягла в капкані. Її стан свідчив про те, що вона вже давно боролася за життя.
— Проклятий Макаров! — прохрипів Петро Андрійович крізь зуби. — Цей браконьєр розставив свої смертельні пастки по всьому лісу, і скільки невинних тварин загинуло через нього!
Макаров Дмитро був місцевим браконьєром, чиє свавілля не знало меж. Його капкани стали справжнім лихом для лісових мешканців.
— Тимуре, тримайся на відстані. Вона, хоч і знесилена, може напасти. Камал, тихо! — попередив лісник.
З обережністю Петро Андрійович наблизився до вовчиці, заспокійливо заговорив із нею і спритними рухами звільнив її лапу з капкана. Звір ледь скімлив від болю, але сил на спротив уже не залишилося. Лісник знайшов дві міцні соснові гілки, поклав на них вовчицю й поніс її додому – допомога була необхідна. За допомогою Агати Василівни, яка принесла свою знамениту мазь, вони розпочали лікування. Назвавши вовчицю Рамою, вони взялися за її відновлення. Тварина дивовижно швидко адаптувалася до нового середовища: поводилася спокійно, не проявляла агресії, а згодом Петро Андрійович зміг годувати її просто з рук.
Рама прожила в єгеря до кінця зими. Коли ж вовчиця почала проявляти ознаки неспокою – скиглення та підвивання – Петро Андрійович вирішив, що настав час її відпустити.
— Думаю, ще зарано випускати її на волю, нехай лапа зміцніє, — висловив свої побоювання Тимур.
— Ні, їй пора. Це час розмноження, і її тривога пов’язана саме з цим, — пояснив лісник.
Через два тижні в селищі сталася трагедія. У Макарова, того самого браконьєра, зникла донька Вероніка. Три роки тому вона покинула село, влаштувалася на роботу в місті та зустріла заможного чоловіка. У рідкісних телефонних розмовах вона запевняла матір, що скоро стане дружиною багатої людини. Але нещодавно Вероніка повернулася додому вагітною. Коли майбутній чоловік дізнався про дитину, він негайно вигнав її. Багаті батьки нареченого навіть не підозрювали про існування цього зв’язку – їхні плани на сина були зовсім іншими.
Побачивши на порозі вагітну доньку, Макаров прийшов у лють. Взявши лопату, він погнався за нею. Перелякана дівчина втекла, і тепер її зникнення стало причиною масштабних пошуків. Температура на вулиці стрімко падала, і всі сили були кинуті на порятунок нещасної. Серед тих, хто взяв участь у пошуках, були й Петро Андрійович із Тимуром, а також вірний Камал.
Чоловіки заглибилися в ліс, але пошуки не давали результатів. Сутінки вже почали опускатися, коли раптово перед ними з’явилася знайома постать – це була Рама, їхня колишня підопічна вовчиця. Вона уважно подивилася на Петра Андрійовича, а потім різко зірвалася з місця й побігла вперед, зупиняючись і озираючись кожні кілька метрів, ніби кликала їх за собою.
Єгер миттєво все зрозумів.
— За нею! — крикнув він Тимуру, і вони помчали слідом за вовчицею.
Підбігаючи до річки, вони почули пронизливий крик. Вероніка борсалася в ополонці, намагаючись вибратися, але без успіху. Тимур діяв швидко: він схопив велику палицю, спустився на тонку кригу й почав обережно просуватися до дівчини, простягаючи їй імпровізований рятувальний засіб. Вероніка вчепилася за палицю з усіх сил, і незабаром Тимур зміг витягнути її на відносно безпечну ділянку. Він швидко зняв свою куртку, загорнув у неї дрижачу від холоду дівчину й, підтримуючи її на руках, попрямував до машини швидкої допомоги, яка чекала неподалік.
Дівчину доправили до лікарні, а Макарова забрали до поліції для допиту. Тимур був серйозно занепокоєний станом Вероніки й постійно розпитував її матір про здоров’я. Та заспокоїла його, повідомивши, що з донькою все гаразд і вона скоро повернеться додому.
Через два дні Тимур більше не міг терпіти розлуку й вирушив до лікарні. Повернувся він не сам – разом із Веронікою.
— Петре Андрійовичу, можна Вероніка деякий час житиме з нами? Їй нікуди йти, — попросив він.
Виявилося, що Макарова звільнили – мати переконала Вероніку не подавати заяву проти власного батька, пояснивши це тимчасовим помутнінням розуму. Дівчина погодилася, щоб не погіршувати ситуацію, але тепер Макаров продовжував жити так, ніби нічого не сталося.
Петро Андрійович радо прийняв Вероніку у свій дім. Однак увечері того ж дня він вирішив навідатися до Макарова. Зустрівшись із браконьєром, єгер прямо заявив, що знає всю правду: про капкани, незаконне полювання й продаж м’яса диких тварин ресторанам. Він попередив Макарова, щоб той залишив Вероніку в спокої й перестав їй погрожувати, інакше вся інформація опиниться в поліції. Браконьєр лише презирливо всміхнувся у відповідь.
Тим часом між Тимуром і Веронікою зародилися теплі почуття. Вони проводили весь вільний час разом, і Петро Андрійович одразу зрозумів, що їхній роман скоро приведе до весілля. Так і сталося: навесні Вероніка народила чарівну дівчинку, а невдовзі після цього Тимур зробив їй пропозицію. Для Петра Андрійовича це стало справжнім подарунком долі – його самотній дім наповнився новим життям: дитячим сміхом, розмовами й радістю.
А ось Макарову доля підготувала інший урок. Якось під час чергового «полювання» він так захопився погонею за вовком, що сам потрапив у один зі своїх капканів, встановлених місяць тому. Пронизливий біль пройняв його ногу, і він зрозумів, що застряг. Кілька годин він намагався вибратися, але всі спроби були марними. Уже готуючись до найгіршого, він почув знайомі кроки. Це був Петро Андрійович, який здійснював вечірній обхід території. Побачивши стражденного чоловіка, єгер без вагань допоміг йому: він спритно звільнив його з капкана й на собі доніс до дому, де викликав швидку допомогу.
Цей інцидент кардинально змінив Макарова. Він особисто обійшов увесь ліс, демонтував усі свої капкани й більше ніколи їх не встановлював. Через деякий час він прийшов до будинку Петра Андрійовича, щиро попросивши вибачення за свої вчинки. Його прийняли з розумінням і навіть познайомили з маленькою онукою, давши йому шанс виправити минуле. Тепер Макаров став іншою людиною, а життя в лісовому господарстві продовжило свій гармонійний плин.
Гламурна дівчина заштовхує бездомного собаку в машину й від’їжджає. Але хто б міг подумати…