— Збирай документи на свою дачу, я вирішила її продати, — заявила мені свекруха

У житті я засвоїла одну гірку істину: коли ворог раптово починає обсипати тебе трояндами — шукай змію серед пелюсток. Усмішка, якої ще вчора не було на цьому обличчі, сьогодні сяє яскравіше за сонце — і саме це має насторожити. Моя свекруха дала мені цей урок з такою жорстокістю, що навіть зараз, через роки, мені холодно на душі, коли згадую, як підступно блищали її очі, коли вона вимовила ті слова… Але я забігаю наперед. Дозвольте розповісти, як я мало не втратила єдину спадщину від людини, яка справді мене любила.

— Іриночко, люба, присядь на хвильку, — покликала мене бабуся, коли я прополювала грядки з морквою.

Я випрямилася, обтрусила руки від землі й, витираючи піт з чола, попрямувала до неї.

— Уже йду, бабусю, що сталось? — я сіла поруч, не приховуючи тривоги в голосі.

— Не лякайся так, дитино. Посидь зі мною, — бабуся поплескала долонею по дерев’яній лавці.

— Ти мене лякаєш. Все добре? — Моє серце закалатало частіше.

— Я хочу, щоб ти знала, як сильно я тебе люблю. Ти для мене не просто онука, ти — найрідніша людина, моя гордість, моє сонечко.

— Бабусю, я теж тебе дуже люблю, — я стиснула її зморшкувату руку.

— Знаю, Іринко. Ти така молода, повна енергії та планів. Мені так хочеться, щоб у тебе все склалося.

— Все обов’язково буде добре, не хвилюйся.

— Послухай мене уважно. Я прожила довге життя, і здоров’я вже не те. Я прийняла рішення — ця дача тепер твоя.

— Що? Навіщо ти так кажеш? — я розгубилася від несподіванки.

— Мені стає дедалі важче доглядати за садом і будинком. Я хочу, щоб цей клаптик землі вже зараз належав тобі, поки я можу бачити, як ти ним розпоряджаєшся. Незабаром я більше часу проводитиму в міській квартирі, а сад потребує турботи.

— Бабусю, але я…

— Не сперечайся зі старою жінкою! Від твоїх батьків тобі нічого не дісталося, то хоч я буду спокійна, знаючи, що залишила тобі дах над головою. Пообіцяй доглядати за ділянкою?

— Звісно, обіцяю! Дякую тобі, рідна, — я обійняла бабусю, вдихаючи знайомий аромат лаванди з її кофти. — Але ти ще будеш з нами довго-довго, правда? Ми як і раніше сидітимемо тут, їстимемо домашнє варення і слухатимемо, як співають пташки.

— Авжеж, голубко моя.

Такий поворот подій застав мене зненацька. Я ніколи навіть не замислювалась, що бабуся може передати мені дачу. З іншого боку, я розуміла її мотиви — вона дбала про моє майбутнє й хотіла переконатися, що я матиму хоча б дах над головою, коли її не стане.

Все життя тільки бабуся й була для мене справжньою родиною. Коли мені ледь виповнився рік, батьки залишили мене «ненадовго» у неї, нібито виїжджаючи на заробітки. Спочатку минули тижні, потім — місяці. У якийсь момент бабуся усвідомила гірку правду — вони не повернуться. Її син, мій батько, перестав відповідати на дзвінки, а потім і взагалі змінив номер. Мої батьки зникли, наче їх ніколи й не було.

Бабусі нічого не залишалося, як самій мене виховувати. Вона працювала на півтори ставки, а сусідки по черзі наглядали за мною, доки я не пішла до дитсадка. Попри всі труднощі, моє дитинство було сповнене теплом і турботою — бабуся зробила все, щоб я росла щасливою дитиною.

Зрозуміло, з віком я почала ставити запитання про батьків. Спочатку бабуся ухилялася від відповідей, але коли мені виповнилося дванадцять, вона дістала старі фотоальбоми. Деякий час після цього я ходила пригніченою, переповненою образою і злістю. Я навіть намагалася знайти їх через інтернет, але всі спроби були марними.

Зрештою я змирилась із тим, що в мене є лише бабуся — людина, яка за жодних обставин не покинула мене. Вона взяла на себе величезну відповідальність і оточила мене такою любов’ю, що я ніколи не почувалася обділеною. За це я вдячна їй до кінця своїх днів.

— Бабусю, я виходжу заміж! — повідомила я якось, влетівши до хати, немов вихор.

— Максим зробив тобі пропозицію? — бабуся аж засяяла.

— Так! Подивись, яке кільце він подарував!

— Яка краса! Коли весілля?

— Плануємо на кінець серпня, зараз збираємо гроші.

— Молодці, господарі! А стару бабцю на весілля покличете?

— Бабусю, ти що! Ти будеш почесною гостею! Я хочу, щоб саме ти вела мене до шлюбу.

— Господи, яка честь! З нетерпінням чекатиму!

З Максимом ми одружились у двадцять три роки. Зустрічались два роки, і коли отримали дипломи, він зробив мені пропозицію. До весілля залишався майже рік — ми хотіли зібрати гроші на свято, про яке я давно мріяла.

Максим був статним, відповідальним і амбітним хлопцем. Я, маючи дитячу травму покинутої дитини, з труднощами довіряла чоловікам, але Максим своїм ставленням і вчинками зумів розтопити кригу в моєму серці. Він піклувався про мене, поважав мою бабусю, ніжно ставився до дітей і тварин, навіть до безпритульних мав співчуття і повагу. Як тут було не закохатися?

Проте в нашій ідилії була одна ложка дьогтю — його мати, Наталя Петрівна, ставилась до мене з ледь прихованою неприязню.

— Вдягається, ніби з секонд-хенду, виглядає як сільська простачка. А цей макіяж — чорні стрілки аж до скронь, вії як віяла, і нігті — як кігті. Не подобається вона мені, Максиме. Висмокче з тебе всі сили, запам’ятай мої слова, — говорила свекруха, не підозрюючи, що я чую кожне слово.

— Мамо, я кохаю Ірину. Вона зовсім не така, як ти її собі уявляєш. У неї чуйне серце і золотий характер, — захищав мене Максим.

— Звісно, звісно. Постійно гладить тих блохастих вуличних котів, приходить без гостинців, уся в землі. В кого вона така взялася?

— Вона проводить літо з бабусею на дачі, допомагає на городі. Тому іноді приходить не в ідеальному вигляді. Мені це навіть подобається — вона працьовита й господарська.

Цю розмову я випадково підслухала, коли гостювала в Наталі Петрівни. Ми познайомились із нею всього за кілька місяців до того, як Максим вирішив зробити мені пропозицію. Звісно, на новину про наше заручення майбутня свекруха відреагувала з явним невдоволенням. Я їй категорично не подобалась, і вона не вважала за потрібне це приховувати.

— Сподіваюсь, ти будеш гідною дружиною для Максима. Маєш піклуватися про нього, підтримувати порядок у домі, смачно готувати й поважати його рішення. Він — голова родини, не забувай про це, — повчала мене Наталя Петрівна.

— Звичайно, Максимчик житиме як король, а я стану його покірною служницею, — не стрималася я від сарказму.

— Ти знущаєшся з мене?

— Та що ви! Звісно, ні. Це просто жарт. Обіцяю, я буду хорошою дружиною вашому синові.

Я старалася не реагувати на шпильки й суворість свекрухи. Що б я не робила — я все одно не могла їй догодити. Бабуся завжди вчила мене бути поблажливою до людей, тож я просто погоджувалась зі свекрухою на словах, а робила, як вважала за потрібне.

Після того, як бабуся оголосила про передачу дачі мені, я поділилася цією новиною з чоловіком.

— Ого! Тобто тепер у нас є власна дача? — зрадів Максим.

— Технічно — у мене, — пожартувала я з хитрою усмішкою. — Але, звісно, вона спільна. Слухай, а може, влаштуємо там вихідні з друзями? Шашлики, настільні ігри, свіже повітря…

— Чудова ідея, сонечко, я повністю за.

Наші друзі з радістю прийняли запрошення. Я також покликала бабусю, але вона відмовилась через погане самопочуття, хоча наполегливо радила нам гарно відпочити. На мій подив, Наталя Петрівна теж погодилась приєднатись до нашої компанії.

— Ласкаво просимо, влаштовуйтесь! — привітно зустрічала я гостей біля хвіртки.

Поки Максим із друзями розвантажували продукти й напої, я провела невеличку екскурсію по ділянці для подруг і свекрухи.

— Який чудовий сад, от би мені таку дачу, — промовила Наталя Петрівна з ледь прихованою заздрістю.

— Іринко, тут так затишно! — щиро захоплювались подруги.

— Приїжджайте частіше, ми завжди раді гостям. Особливо якщо не проти трохи попрацювати на грядках, — підморгнула я їм.

На моє здивування, під час нашого пікніка свекруха проявила небачену активність. Вона постійно цікавилась, чим може допомогти, метушилась біля столу, робила все можливе, щоб створити ідеальну атмосферу для відпочинку.

— Ірочко, візьми ще м’яса, воно дуже ніжне. І салатик скуштуй — я спеціально для тебе зробила заправку, — турботливо пропонувала свекруха.

Цілий день Наталя Петрівна була неприродно люб’язна зі мною. Вона хвалила ділянку, постійно приділяла мені увагу, навіть робила компліменти моїй зовнішності. Безумовно, мені було приємно, але водночас усе це викликало тривогу. Жінка, яка ще вчора ледь приховувала зневагу, сьогодні поводилася так, ніби я — її улюблена донька. Інтуїція підказувала мені, що за цією раптовою зміною криється якийсь розрахунок.

У наступні тижні моє збентеження тільки зростало.

— Привіт, сину, а де Ірина? — спитала свекруха, знову приїхавши на дачу без попередження.

— У теплиці — підв’язує помідори, — відповів Максим.

— Іриночко, сонечко, привіт! — свекруха влетіла в теплицю з радісною усмішкою.

— Добрий день. Ви вирішили нас провідати?

— Так, і не з порожніми руками!

Наталя Петрівна дістала з сумки оксамитову коробочку й простягнула мені.

— Це тобі, дорога.

— Що це? Навіщо ви…

— Це срібний браслет, побачила в ювелірній крамниці й одразу згадала про тебе! Він недорогий, не хвилюйся. Просто захотілось зробити тобі приємне.

— Дуже дякую, Наталю Петрівно, але не варто було…

— Бери-бери! Давай я допоможу тобі його вдягнути!

Свекруха підхопила коробочку й швидко застібнула браслет на моєму зап’ясті.

— Яка краса! Яка витонченість! Подивись, Максиме, яка в тебе елегантна дружина! — захоплено вигукнула свекруха.

— Найпрекрасніша, — усміхнувся чоловік.

Я натягнуто посміхнулась і ще раз подякувала свекрусі, але тривога в душі тільки посилювалась. Чому раптом Наталя Петрівна осипає мене компліментами та дарує подарунки? Щось у цій ситуації здавалося мені глибоко неприродним.

Наталя Петрівна почала з’являтись на дачі із завидною регулярністю. Вона нібито допомагала в городі, але швидко втомлювалась, посилаючись на вік і слабке здоров’я. Зате її прагнення до задушевних розмов не вщухало — вона настирливо розпитувала про моє особисте життя, плани, мрії. Її надмірна увага до мене ставала дедалі недоречнішою й нав’язливою.

Кожен її візит супроводжувався новими подарунками, показною турботою, хвилюванням за моє самопочуття на спеці. Словом, вона демонструвала таку перебільшену люб’язність, що це вже виходило за межі пристойного. Але незабаром маска спала — і я дізналась справжню причину такої зміни.

— Ірино, підійди-но сюди, — покликала мене свекруха під час чергового візиту.

Тепер вона більше не виглядала приторно люб’язною. Її обличчя набуло звичного суворого, майже жорсткого виразу.

— Я тут. Вам потрібна допомога? — я підійшла до неї, витираючи руки об фартух.

— Збирай документи на свою дачу, я вирішила її продати, — заявила мені свекруха.

— Перепрошую… що?

— Кажу, продаю твою дачу! Ти оглухла?

— Про що ви взагалі? Я не розумію, — я розгублено дивилась на неї.

— Ти на сонці перегрілася?

— Ні. Просто намагаюся зрозуміти, чому ви вирішили розпоряджатися моєю власністю.

— А що тут незрозумілого? Ти маєш якось віддячити мені за мою щедрість. Я ж твоя свекруха.

— І… яке це має відношення до моєї дачі?

— Я дарувала тобі прикраси? Дарувала. Допомагала в городі? Так. Була доброю до тебе? Безумовно. Будь ласка, відплати мені тим самим.

— Я нічого не збираюся вам «відплачувати». Ця дача належить мені, і я не планую її продавати.

— Ірино, я не прошу твого дозволу! Я вже домовилася з покупцем, він буде тут за годину. Тобі лише треба з’їздити додому й привезти документи.

— Ви ставите мене перед фактом? Я ж чітко сказала — дача не продається!

— Ах ти, нахабна дівка! Тебе не вчили поважати старших? Я сказала, що потрібно зробити. Виконуй, а не сперечайся зі мною!

— Що тут відбувається? — Максим з’явився, почувши наші підвищені голоси.

— Твоя мати намагається продати мою дачу, — відповіла я, ледь стримуючи гнів.

— Що? Мамо, може, поясниш? — у голосі чоловіка прозвучало щире здивування.

— А що тут пояснювати? Я даремно, чи що, стільки часу догоджала твоїй «дорогій» дружині? Дарувала дрібнички, сипала компліментами, турбувалась. І все це — щоб мені відмовили в такій дрібниці, як продаж дачі? Я весь цей час вам допомагала, тепер ваша черга допомогти мені!

— Мамо, ти переходиш усі межі, — Максим став між нами. — Це власність Ірини, і тільки вона має право вирішувати її долю.

— Значить, ти стаєш на бік дружини, а не рідної матері? Ніколи б не подумала, що ти такий зрадник!

— Ти за нашою спиною намагаєшся розпорядитися майном моєї дружини. Як я можу тебе в цьому підтримати?

— Досить! Не хочу більше нічого чути! Відтепер, сину, можеш не переступати поріг мого дому! А тобі, селючко, й поготів нема чого там робити!

Я різко зняла подарований браслет і вклала його в руку свекрухи.

— Ваші подарунки мені не потрібні. Забирайте.

Наталя Петрівна вибухнула обуренням і покинула нашу ділянку. Я була приголомшена таким поворотом подій. Нарешті все стало на свої місця — свекруха прикидалася доброю і турботливою лише для того, щоб отримати вигоду з продажу моєї дачі. Як можна було додуматися до такого підступного плану?

Наталя Петрівна не спілкувалася з нами близько двох місяців. Максим почав хвилюватися — все ж таки вона була його матір’ю. Я намагалася підтримати чоловіка, відклавши особисту образу та неприязнь до свекрухи. Насамперед, вона залишалась матір’ю коханого мною чоловіка.

Невдовзі вона сама вийшла на зв’язок із Максимом — щоправда, лише з проханням про фінансову допомогу. Після цього їхні стосунки наче трохи налагодились. Але що стосується мене — мою довіру було втрачено назавжди. Я більше не хотіла мати нічого спільного з жінкою, яка намагалася обманом заволодіти моїм єдиним спадком, а потім ще й виставила рахунок за свою фальшиву «доброту».