Ірина поправила фіранки на кухні та із задоволенням озирнула своє творіння. Невелика орендована двокімнатна квартира у старому будинку перетворилася завдяки її старанням. Живі квіти на підвіконні, саморобні подушки на дивані, акуратно розставлені дрібнички — все це перетворювало звичайне житло на затишний дім.
— Як гарно ти все облаштувала, — усміхався Антон, обіймаючи дружину за плечі. — Без тебе ця квартира була б просто коробкою з меблями.
Два роки тому, коли молоде подружжя лише винайняло цю квартиру, стіни зберігали чужі історії. Ірина методично прала сліди колишніх мешканців, створюючи власну атмосферу. Кожна деталь була продумана — від кольору штор до розташування картин.
Але найбільше Ірина любила готувати. На маленькій кухні творилися справжні дива. Пироги із золотистою скоринкою, свіжі салати, ніжна телятина по-французьки наповнювали дім ароматами, створюючи атмосферу свята.
— Звідки у тебе такі кулінарні таланти? — захоплювався Антон, куштуючи чергову страву дружини.
— Від мами навчилася, — відповідала Іра, замішуючи тісто. — Готувати — це прояв любові до родини.
Навіть після важкого дня на роботі жінка могла з натхненням придумувати нові рецепти, щоб здивувати чоловіка. Кулінарія була для Ірини не обов’язком, а творчістю.
Антон пишався талантами дружини та часто ділився цим з матір’ю, Людмилою Петрівною. Літня жінка приїжджала на вечері з радістю, щиро нахвалюючи Ірині страви.
— Синочку, тобі пощастило з дружиною, — казала Людмила Петрівна за чаєм. — Така господиня, така кулінарка! У домі порядок і затишок.
— Дякую, Людмило Петрівно, — червоніла Ірина. — Мені приємно готувати для близьких.
Поступово, непомітно для самої Іри, всі сімейні свята переїхали до їхньої орендованої квартири. Спершу скромний день народження Антона на десять осіб. Потім іменини Людмили Петрівни з родичами. А потім і Новий рік з усією сім’єю чоловіка.
— У тебе такі золоті руки, — захоплювалася тітка Антона. — Де ти таку господиню знайшов?
Дім, який раніше був тихим притулком, перетворився на місце постійних зборів. За великим столом збиралися родичі, сміялися, голосно розмовляли, згадували історії. А Ірина між кухнею та вітальнею безперервно носила страви, міняла тарілки, підливала напої.
— Ірочко, можна добавки? — просив дядько Антона.
— Звісно, — усміхалася господиня, хоча ноги вже гуділи від втоми.
Жінці рідко вдавалося присісти хоча б на п’ять хвилин і розділити радість із гостями. Поступово Ірина почала відчувати себе обслуговуючим персоналом у власному домі.
Начебто нічого страшного не відбувалося, але в глибині душі наростала втома. Кожне свято перетворювалося на випробування — закупи, готування, сервірування, прибирання. Рідні сприймали клопоти як належне, навіть не пропонуючи допомоги.
— Навіщо я буду під ногами плутатися, — відмахувалася Людмила Петрівна, коли Ірина просила допомогти прибрати зі столу. — Ти так вправно все робиш!
Звична радість зустрічей поступово змінювалася роздратуванням і відчуттям, що праця залишається непоміченою.
Одного разу Ірина зібралася з духом і спробувала поговорити з чоловіком.
— Антоне, мені важко кожне свято перетворювати на марафон готування, — обережно почала жінка. — Може, іноді зустрічатися в кав’ярні? Або хоча б розподілити обов’язки?
— Навіщо? — здивувався чоловік. — Всім подобається твоя кухня. Мама каже, що ніде не їла таких смачних пирогів.
— Але я втомлююся, — спробувала пояснити Ірина. — Хочеться іноді просто побути гостею на святі.
— Та годі тобі, — відмахнувся Антон. — Ти ж любиш готувати. І виходить у тебе чудово.
Після цієї розмови Ірина відчула себе незрозумілою. Ніби сприймають не як господиню дому, а як куховарку. До весни накопичилися втома та роздратування. Готувала жінка вже без радості, з почуття обов’язку.
Коли наближався день народження сестри Антона, Світлани, Ірина заздалегідь зрозуміла — знову все ляже на її плечі. Охопила втома від думки про нескінченні каструлі та закупи.
— Знаєш що, — сказала Ірина чоловікові, — я візьму відпустку на роботі. З’їжджу до батьків на тиждень.
— Прямо перед Свєткіним днем народження? — нахмурився Антон. — А як же свято?
— А ніяк, — твердо відповіла дружина. — Впораєтеся без мене.
Ірина поїхала до батьків в інше місто. Тиждень у рідному домі став ковтком свіжого повітря. Жінка відчула себе знову дочкою, а не вічною господинею.
Повернувшись додому, Ірина застала Людмилу Петрівну в люті.
— Як ти могла! — накинулася свекруха. — Кинула сім’ю перед святом!
— А що сталося? — спокійно запитала Ірина.
— Що сталося? — обурилася Людмила Петрівна. — Довелося замовляти їжу в ресторані! Гроші витратили! А все тому, що ти втекла!
— Я не тікала, — відповіла Ірина. — Я відпочивала.
— Відпочивала! — пирхнула свекруха. — А хто мав готувати? Усі звикли до твоїх страв!
Ці слова стали останньою краплею. Ірина вперше за весь час зірвалася:
— А чому це маю бути саме я? Чому ніхто не може приготувати сам?
— Тому що ти гарна куховарка! — кричала Людмила Петрівна. — Це твій обов’язок!
— Мій обов’язок — бути дружиною, а не прислугою! — не здавалася Ірина. — Втомилася я всіх обслуговувати! Більше такого не буде!
Сварка вийшла гучною і різкою. Після конфлікту Людмила Петрівна перестала з’являтися у квартирі. У домі запанувала незвична тиша, яка водночас лякала та звільняла.
Минув місяць спокійного життя. Ірина вперше за довгий час почувалася господинею власного дому. Готувала для себе та Антона із задоволенням. Вечори стали м’якшими, розмови — спокійнішими.
Але в глибині душі жінка розуміла — рано чи пізно спокій порушиться.
Одного вечора подружжя сиділо у вітальні за чашкою чаю, у двері пролунав різкий дзвінок. На порозі стояла Людмила Петрівна — впевнена, зібрана, з рішучим виразом обличчя.
Свекруха увійшла без запрошення і відразу перейшла до справи:
— Завтра в мене ювілей, гості приїдуть до тебе! Столи накриєш, місця всім вистачить! — розпорядилася Людмила Петрівна.
Ірина відчула, як у грудях закипає знайома злість.
— Цього не буде, — стримано, але твердо відповіла жінка.
— Що означає не буде? — спалахнула свекруха. — Я звикла святкувати тут! Це сімейна традиція!
— Мій дім — не ресторан, — стояла на своєму Ірина. — І я не офіціантка.
— Ти зобов’язана підтримувати сімейні традиції! — підвищувала голос Людмила Петрівна. — Невдячна! Син тебе прихистив, а ти носа крутиш!
— Антон мене не прихищав, — холодно відповіла Ірина. — Ми живемо разом. І рішення приймаємо разом.
Сварка розгорілася прямо в коридорі. Свекруха вимагала, звинувачувала, а Ірина розуміла — на порозі стоїть рішення, яке змінить життя.
— Все має бути якнайкраще! — наостанок кинула Людмила Петрівна. — Щоб ніхто не подумав, що в нашій родині не вміють приймати гостей!
Свекруха пішла, грюкнувши дверима.
Увечері Ірина спробувала поговорити з Антоном:
— Я не буду влаштовувати ювілей твоїй мамі, — сказала дружина.
— Та чому ти так гостро реагуєш? — відмахнувся чоловік. — Мати лише хоче свята. Один день потерпіти можна.
— Один день? — Ірина подивилася на чоловіка. — А потім ще один. І ще. Коли це закінчиться?
— Ну, не знаю, — знизав плечима Антон. — Вона ж моя мати. Незручно відмовляти.
Ці слова остаточно переконали Ірину — втоми та кордонів, як і раніше, ніхто не помічає.
Вночі жінка довго не спала, перебираючи в голові події останніх років. Як змінилося життя. Як із люблячої дружини перетворилася на обслуговуючий персонал.
Вранці, поки Антон спав, Ірина тихо підвелася. Зібрала документи, трохи грошей, пару змін білизни. Рухи були спокійними та впевненими, немов рішення дозріло давно.
Жінка одяглася і, не озираючись, вийшла з квартири. Залишивши позаду гамір, образи та нескінченні свята.
О десятій ранку задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я свекрухи. Ірина відповіла.
— Де ти? — верещала в слухавку Людмила Петрівна. — Як ти могла так вчинити? Сьогодні мій ювілей!
— Вітаю з ювілеєм, — рівним голосом відповіла Ірина. — Передайте Антону, що подаю на розлучення.
— Що? — ошелешено запитала свекруха.
— Я не куховарка і не служниця, — продовжила Ірина. — Нехай шукає когось іншого для обслуговування вашої сім’ї.
Жінка скинула виклик і вимкнула телефон. Йшла вулицею назустріч новому життю, відчуваючи не страх, а полегшення. Немов скинула важку ношу, яку несла надто довго.
Попереду було невідоме майбутнє. Але це було її власне майбутнє, де ніхто не змусить перетворювати дім на ресторан, а життя — на нескінченне обслуговування чужих забаганок.
Ірина розправила плечі та усміхнулася. Нарешті вона була вільна.
Ось, синку, я ж попереджала — один ляпас зайвим не буде, і дружина перестане сперечатися, — сказала свекруха, дивлячись прямо на мене