Холодний жовтневий вітер жбурляв в обличчя колючий дощ, а Аріна, дивлячись услід потягу, що відходив, відчувала гіркий клубок досади в грудях. Вона запізнилася.
Уперше за п’ятнадцять років невпинних поїздок додому – запізнилася.
«Немов у жахливому сні», – подумки відзначила вона, поправляючи пасмо волосся, вибите вітром. На пустельній платформі тьмяно відбивалися жовті ліхтарі, створюючи у калюжах чудернацькі відблиски.
– Наступний поїзд тільки вранці, – байдуже повідомила жінка у віконці каси, навіть не відвівши погляду від кросворда. – Може, ризикнете автобусом?
«Автобусом… – Аріна скривилася. – Три години хитання розбитою дорогою? Ні, дякую.»
Її телефон у сумці завібрував – на екрані висвітилася мама. Аріна секунду вдивлялася в його дисплей, але не відповіла. Навіщо зайве хвилювати матір? Краще раптово приїхати – все одно ключі завжди з нею.
Таксі стрімко мчало порожніми вулицями, а нічне місто за вікном скидалося на пласку, ніби театральну, декорацію. Водій щось буркотів про погоду й затори, та Аріна не надто прислухалася. Усередині зростало дивне передчуття – схоже на тривогу або ж на внутрішнє хвилювання.
Старий дім зустрів її темними вікнами. Підіймаючись сходами, вона вдихала знайомі ще з дитинства запахи: із третього поверху линула смажена картопля, десь відчувався аромат прального порошку й вологого дерев’яного поруччя. Однак тепер у цій зазвичай приємній «симфонії» вчувалася якась фальш.
Ключ, видавалося, повертався в замку з труднощами, немов двері не хотіли пропускати її до оселі. У коридорі було темно й тихо: імовірно, батьки вже спочивали. Аріна навшпиньки подалася до своєї кімнати, щоб, бува, не розбудити нікого.
Увімкнувши настільну лампу, вона ковзнула поглядом довкола. Все стояло на своїх місцях: полиці з книжками, старий письмовий стіл, улюблений мамин плюшевий ведмідь на ліжку – незмінний спогад із дитячих часів. Проте щось тривожило. Ніби ледь помітний зсув, неочевидна зміна атмосфери.
Чи, може, проблема крилася в дивній тиші? Вона не скидалася на звичайну нічну – ця була насиченою, густою, ніби застиглою, ніби будинок завмер, чекаючи на щось невідворотне.
Аріна розстібнула сумку й дістала ноутбук – роботу ж ніхто не скасовував. Та простягнувши руку до розетки за столом, випадково зачепила якусь коробочку. Та зсунулася з полиці й розсипала свій вміст на підлогу.
Листи. Безліч пожовклих конвертів із марками, які втратили свій початковий колір.
І фотографія – старенька, з підгорнутими кутами. На ній молода мама – зовсім юна! – усміхається, притулившись до плеча незнайомого чоловіка.
Перша сльоза впала на знімок ще до того, як Аріна встигла усвідомити, що плаче.
Тремтячими пальцями вона розгорнула верхнього листа. Почерк був упевнений, енергійний, але абсолютно чужий.
«Дорога Віро! Розумію, що не повинен турбувати тебе листами, проте мовчати більше не можу. Кожен день думаю про тебе, про нашу… Пробач, навіть написати важко – про нашу доньку. Як їй там? Чи схожа на тебе? Чи ти колись зможеш пробачити мені за той вчинок, за те, що я зник?»
Серце шалено закалатало. Аріна схопилася за наступний конверт, за ним ще й ще. Роки – 1988, 1990, 1993… Увесь період її дитинства, усе її минуле було відображене в цих листах чужою рукою.
«…випадково побачив її біля школи. Суворе обличчя, портфель величезний, ледь не більший за неї саму. Я злякався підійти…»
«…їй уже п’ятнадцять. Уявляю, якою чарівною стала. Віро, може, настав час?..»
У горлі виник гіркий клубок. Аріна мимохіть увімкнула настільну лампу яскравіше, і світло вихопило з тіні старе фото.
Тепер вона пильно розглядала обриси незнайомого чоловіка. Високе чоло, проникливий погляд, злегка грайлива усмішка…
Господи, та в неї ж точно такий ніс! І навіть голову вона нахиляє один-в-один, як він…
– Аріночко? – тихий мамин голос різонув по тиші. – Чому ти не попередила, що приїдеш?..
Віра Павлівна застигла на порозі, угледівши розсипані листи й розгублену доньку. Рум’янець миттю зник із її обличчя.
– Мамо, хто це? – Аріна підняла фото. – І, будь ласка, не треба казати, що це «давній знайомий». Я бачу… відчуваю…
Мати поволі сіла на край ліжка. У світлі лампи було помітно, як тремтіли її долоні.
– Микола… Микола Сергійович Воронов, – її голос звучав приглушено, ніби вона перебувала в іншій кімнаті. – Я була впевнена, що назавжди… що цей розділ лишився в минулому…
– Розділ? – Аріна здавлено підвищила голос. – Мамо, так це ж моє життя! Чому ти мовчала? Чому він… і взагалі, чому всі ви…
– Бо інакше не можна було! – у материному голосі бриніла невимовна гіркота. – Ти не знаєш, у ті часи все було зовсім інакше. Його батьки, мої батьки… Нас просто не випустили на спільну дорогу.
Хвиля мовчання накрила кімнату. Десь у нічній тиші гуркнув потяг – певно, той самий, на який Аріна так безглуздо запізнилася. Збіг обставин? Чи доля, яка вирішила, що вже година, аби правда виплила на поверхню?
Їхня розмова тривала до самого світанку. З віконної щілини почало пробиватися сріблясте світло, а повітря кімнати просякло ароматом вистиглого чаю і слів, які сказати було непросто.
– Він учителював, викладав літературу, – Віра Павлівна промовляла тихо, мовби остерігаючись розбудити спогади. – Молодий, привабливий, умів декламувати Блока напам’ять… Усі дівчата були в захваті.
Аріна дивилася на матір і наче бачила її вперше. Звична стриманість кудись щезла, натомість з’явилася юна, переповнена почуттями жінка.
– Потім я дізналася, що вагітна, – мати здавила слова, ніби боялася випускати їх уголос. – Уявляєш, який скандал здійнявся! Його батьки вважали мене пересічною провінціалкою, мої батьки кричали про ганьбу…
– І ви просто… не боролися? – гіркота стікала з Аріниних уст.
– Його перевели кудись далеко, а я змирилася. Згодом мені наполегливо запропонували зустрітися з твоїм… – вона запнулася, – Сергієм Петровичем. Хорошою людиною, надійною…
«Надійний, – відлунилося в Аріни в голові, – як стара шафа чи перевірений радянський диван. Усе довкола було таким надійним…»
– А листи… Чому ти їх не знищила?
– Не зуміла, – материн голос уперше за ніч набув відтінку справжнього розпачу. – Це було єдине, що лишалося від нього. Писав спочатку щомісяця, потім усе рідше… Але писав.
Аріна взяла до рук останнього листа. Судячи з дати, його відправили три роки тому.
«Віро, я перебрався в Озерний, придбав собі там маленький будиночок на Липовій вулиці. Може, колись… Назавжди твій, Н.»
– Озерний, – поволі повторила вона. – Чотири години їзди від нас?
Мати при цих словах здригнулася:
– Тільки не поспішай із висновками! Аріночко, не варто ятрити загоєні рани…
– Рани? – Аріна встала. – Для мене це не минуле, мамо. Це моє теперішнє. І я маю право дізнатися правду.
За вікном небо вже зовсім прояснилося. Новий день вимагав невідкладних рішень.
– Я поїду до нього, – твердо мовила Аріна. – Сьогодні ж.
І вперше за цю довгу ніч вона відчула, що робить те, що потрібно.
Озерний зустрів Аріну холоднючим вітром та сирим дощем. Тихе містечко, немов завмерле в іншій епосі, з малою кількістю перехожих, старими двоповерхівками й затишними провулками здавалося сторінками старого роману.
Липова вулиця лежала на околиці. Кожен крок Аріни був повільним і обережним, серце калатало так гучно, ніби його відлуння розходилося по всій вулиці.
Будинок №17. Невеличкий, доглянутий, у дворі айстри кольору яєчного жовтка й вікна із миловидними фіранками. Хвіртка виявилася відчиненою.
«Що я скажу? – промайнуло в голові. – Привіт, я ваша донька?»
Вирішувати не довелося.
На поріг вийшов високий сивуватий чоловік із книжкою в руці. Він зиркнув на Аріну – і том випав із його пальців.
– Віро?.. – видихнув він. – Ні… це не Віра…
– Я Аріна, – відгукнулася вона, відчуваючи, як у грудях стискається клубок. – Аріна Сергіївна… хоча тепер не впевнена, чи правильно те по батькові.
Микола Сергійович видимо зблід і схопився за поруччя.
– Боже мій… – ледь прошепотів він. – Заходь, заходь, будь ласка…
У будинку витав аромат кави й книжкових палітурок. Повсюди тяглися полиці з різноманітними томами. На стіні – репродукція «Демона» Врубеля, картина, яку Аріна колись дуже любила.
– Я давно знав, що цей день настане, – сказав Микола Сергійович, снуючи з чашками по кухні. – Але уявляв його собі тисячами варіантів, і жоден не був схожим на те, що зараз відбувається…
– Чому ви не боролися за нашу сім’ю? – запитання вилетіло з уст перш ніж вона встигла подумати.
Він завмер біля плити з джезвою в руках.
– Бо виявився слабаком, – промовив він із неймовірною простотою. – Бо вирішив тоді, що так усім буде краще. І це, мабуть, був найбільший мій життєвий промах.
У його голосі звучало стільки невигаданого болю, що Аріні защемило серце.
– Знаєш, – він дивився в простір десь над її головою, – щороку на твій день народження я купував подарунок. Усі вони тут…
Микола Сергійович підвівся й одчинив двері сусідньої кімнати. Перед очима Аріни відкрилися акуратно складені стоси книжок – усі з різноманітними закладками.
– Ось, наприклад, перше видання «Аліси в Країні Див» – це на п’ять років. – Він підняв верхню книгу. – Потім «Маленький принц» з оригінальними ілюстраціями – це на сьомий день народження… Я хотів читати їх із тобою.
Аріна провела долонею по корінцях старовинних книжок. Тридцять років нерозказаних історій і недоспіваних слів.
– А це… – він узяв у руки потертого альманаху, – твоє перше надруковане оповідання. Називалося «Листи в нікуди». Я відразу впізнав почерк – ти пишеш, як я.
– То ви за мною стежили? – Аріна не знала, чи злитися їй, чи розплакатися.
– Не назвав би це стеженням. Просто… існував паралельно. Мов тінь, що з’являється на іншій стороні дзеркала.
Вони розмовляли аж до темряви. Говорили про літературу і вірші, про зламані мрії й утрачені шанси. Він зізнався, як бачив її на випускному здалеку, ховаючись у затінку дерев. Як анонімно надсилав рецензії на її перші статті.
А коли за вікном опустилася ніч, Аріна з подивом зрозуміла, що вже кілька годин кличе його «татом». Воно само вихоплювалося, природно, немов дихати.
– Мені вже час, – вона мовила, підводячись. – Мама, мабуть, хвилюється.
– Передай їй… – він на хвильку осікся. – Хай буде: я їй сам напишу. Останній лист.
На ґанку, вже біля хвіртки, він неголосно гукнув:
– Аріно! А ти… колись вибачиш мені?
Вона повернулася. Його постать у сутінках видавалася розпливчастою та крихкою.
– Я вже пробачила, – відказала неголосно. – Але нам треба ще багато чого пережити разом.
Минув тиждень, і Віра Павлівна знайшла у своїй поштовій скриньці новий лист. Усього три слова: «Приїжджай. Я на тебе чекаю.»
А ще за місяць вони вперше зібралися за одним столом – усі разом. І виявилося, що справжнє кохання, як і добра книжка, не старіє. Варто лише наважитися і розгорнути її з першої сторінки.
— Ти завжди прощала, пробачиш і цього разу, — заявив чоловік