Василь неспішно прогулювався парком, насолоджуючись теплим травневим сонцем. Листя на деревах уже набрало соковитої зеленої сили, а легкий вітерець тихо шурхотів у їхній кроні. У повітрі витавав п’янкий аромат квітучих яблунь і бузку. Десь неподалік лунали дзвінкі дитячі голоси. «Мої вже дорослі», — з легким сумом подумав Василь, згадавши про своїх двійнят, Леру та Дениса.
Минуло п’ятнадцять років із того дня, як він покинув свою сім’ю. Але ті події стояли перед очима, ніби це було вчора: валіза, зібрана нашвидкуруч, холодна розмова з дружиною, її спустошений погляд. Він чесно сказав, що більше не може так жити, що зустрів іншу. У той момент Василю здавалося, що він вчинив правильно. Він прагнув щастя, і йому здавалося, що заслуговує на нові почуття, адже старі вже давно згасли. Що в цьому такого?
А колись йому здавалося, що їхнє кохання буде вічним. Він тоді був молодим лейтенантом, щойно отримавши направлення у віддалений гарнізон. Вона, студентка педагогічного інституту, приїхала до цього забутого куточка країни на практику. Їхня зустріч була схожа на сцену з фільму: він — красивий, у парадній формі, вона — ніжна, у легкій бузковій сукні з квітковим орнаментом.
Їхнє кохання спалахнуло, як пожежа. Незабаром вони одружилися, а потім стали батьками чудових двійнят — Лери та Дениса. Василь був готовий носити Олю на руках, захоплюючись її ніжністю та відданістю.
Однак роки йшли. Василь, який починав як наївний лейтенант, став суворим і досвідченим офіцером, звиклим до дисципліни й чіткого порядку. Оля, яка колись була його ніжною дівчиною, повністю присвятила себе дому й дітям, ставши звичайною домогосподаркою. Василь усе частіше відчував, що між ними виникла прірва. Вони ніби стали чужими людьми, які говорили різними мовами.
Потім він зустрів Ірину. Вона була яскравою, сповненою життя і несподіваних рішень. Саме те, чого так бракувало Василю у шлюбі з Олею. Ірина дивилася на нього, як на героя, цікавилася його історіями, сміялася над його жартами. Василь знову відчув себе молодим і захопленим життям. Він поринув у новий роман із головою.
Рішення залишити дружину здалося йому легким і навіть правильним. Совість його не мучила: він залишив Олі квартиру, запропонував розмін. Усе було чесно, чи не так? Він навіть не замислювався, як дружина сама впорається з двома маленькими дітьми. Напевно, знайде собі когось доброго, думав Василь, і на тому заспокоївся.
Новий шлюб і сувора реальність
Із Іриною все починалося ідеально: романтика, пристрасть, побачення. Василь був упевнений, що нарешті знайшов справжнє щастя. Але з часом ейфорія зникла, поступившись місцем буденним реаліям. Ірина мала зовсім інший характер, ніж Оля: вона була вимогливою і примхливою, звикла жити на широку ногу. Їй хотілося дорогих речей, подорожей, шикарного життя. Василь намагався задовольнити її запити, працював без упину, але грошей усе одно бракувало.
Сварки почалися майже відразу. Ірина дорікала йому за недостатній заробіток, вимагала більшого. Василь уперше відчув, що намагається догодити людині, якій завжди буде мало. Проте, попри постійні сварки, він не пішов. У їхньому шлюбі навіть народилася донька, яка стала для нього промінцем світла. Але навіть це не виправило стосунків. Ірина була незадоволена, і вимоги росли щодня.
Одного разу, повернувшись додому раніше, Василь застав Ірину з іншим чоловіком. Вона навіть не зніяковіла, не виправдовувалася. Її слова були холодними: «Я йду. Ти мені набрид». Коханець виявився заможним бізнесменом, і вона вибрала його, залишивши Василя з донькою.
Роздуми про минуле
Василь залишився сам. І саме в цей момент він усвідомив, наскільки великою була його помилка. Він розвалив сім’ю, зрадив Олю, залишив дітей, щоб погнатися за ілюзією щастя. Тепер йому було боляче згадувати той день, коли він пішов.
І ось, через стільки років, Василь знову опинився у парку, де він колись так часто гуляв зі своїми дітьми. Усе довкола навіювало спогади про минуле. Ось та сама лавка, на якій він спостерігав за малечею, як вони бігали й сміялися. А ось дерево, на яке Денис намагався вилізти, але впав і розбив коліно. Тоді Оля сердито бурчала на Василя за недогляд. У ті часи це його дратувало, а тепер ці спогади викликали лише теплу усмішку.
Василь присів на ту саму лавку, заплющив очі й глибоко вдихнув свіже повітря. Йому раптом захотілося повернути час назад. Виправити всі свої помилки. Обійняти своїх уже дорослих дітей і сказати їм, як сильно він їх любить. Але, здавалося, це було неможливо.
Його роздуми раптово перервав знайомий голос:
— Тату?
Василь відкрив очі й побачив перед собою струнку дівчину з довгим русявим волоссям. Вона дивилася на нього широко відкритими очима, наповненими подивом і, здається, радістю.
— Лера? — невпевнено запитав Василь, не вірячи своїм очам.
Дівчина кивнула, і на її обличчі з’явилася усмішка, точно така ж, як у її матері. Василь не стримався:
— Це дійсно ти! — вигукнув він.
Останній раз Василь бачив своїх дітей багато років тому. Спочатку він намагався підтримувати зв’язок: платив аліменти, приїжджав у гості. Але потім піддався тиску Ірини, яка переконувала його залишити «колишнє життя». Василь припинив дзвінки, перестав надсилати гроші, і незабаром його стосунки з дітьми майже повністю припинилися.
Лера підійшла ближче й несподівано обійняла його.
— А ми тут гуляємо, — усміхнулася вона, сідаючи поруч із ним. — Ти зовсім не змінився, тату. Хіба що… — вона злегка торкнулася його волосся. — Трохи посивів.
— За 15 років я заслужив це, — Василь спробував пожартувати, але слова прозвучали невпевнено. — Лер, ти… ти можеш мене пробачити? — запитав він тихо.
— Пробачити? За що? — здивовано перепитала Лера.
— За те, що пішов, за те, що не дзвонив і не приїжджав, — зітхнув Василь.
Дівчина задумливо усміхнулася.
— Ми вже давно не ображаємося. Ну, спочатку, звісно, було боляче. Але потім ми зрозуміли, що так краще для всіх.
Василь здивовано поглянув на доньку. Невже вона дійсно його пробачила? А Оля? Вона не намагалася налаштувати дітей проти нього?
— А як мама? — нарешті наважився запитати він.
— У неї все добре, — відповіла Лера. — Вона працює в дитячому садочку. Дітей дуже любить, ти ж знаєш.
Лера на секунду замовкла, а потім додала:
— У неї є чоловік.
Ці слова вразили Василя до глибини душі. Хто він? Як давно вони разом? Він сам залишив Олю, але тепер, почувши про її нового обранця, відчув, ніби його зрадили. Василь усміхнувся своїм думкам. «Ну і дурень. А чого ти очікував? Що вона чекатиме тебе 15 років?»
Лера раптом продовжила:
— У Дениса, до речі, скоро весілля. Може, зателефонуєш йому? Я можу дати номер. Напевно, запросить.
Весілля сина
Василь таки зателефонував Денису. Син був менш привітним, ніж Лера, але вони змогли поговорити. І, на диво, Денис запросив його на весілля. Василь переживав, адже хотів побачити сина, познайомитися з його нареченою, але боявся зустрічі з Олею. Боявся побачити її щасливою з іншим.
Коли він увійшов до зали ресторану, гостей уже було повно. Лунала музика, офіціанти швидко приносили страви, атмосфера була святковою. Василь почувався трохи незручно.
— Тату! — пролунав голос.
Денис із посмішкою підходив до нього. Василь обійняв сина.
— Привіт, сину! Як ти? Я так радий, що зміг прийти, — сказав він.
— Ходімо, я познайомлю тебе з Катею, — запропонував Денис.
Катя була чарівною дівчиною. Василь щиро радів за сина. Але, поки молодята віддалилися, його очі почали шукати когось іншого. І ось він побачив її.
Оля стояла біля вікна. На ній була елегантна синя сукня. Вона виглядала майже так само, як 15 років тому.
У той самий момент їхні погляди зустрілися. Василь набрався сміливості й підійшов до неї.
— Привіт, Олю, — сказав він, намагаючись приховати хвилювання.
— Здрастуй, Васю, — відповіла вона рівним, спокійним голосом, ніби між ними не було цілої історії. Її спокій обеззброював і водночас додавав йому внутрішньої тривоги.
— Ти чудово виглядаєш, — промовив він щиро, затамувавши подих.
— Ти теж непогано зберігся, — з легкою усмішкою відповіла Оля.
Вони почали розмовляти про дітей, про їхнє доросле життя. Говорили легко, але без глибини — про все і водночас ні про що. Василь помічав, як вона зберігала дистанцію, як уважно слухала, але не дозволяла розмові ставати особистою.
Раптом до них підійшов чоловік. Він виглядав років на п’ятдесят, був статний, спокійний і впевнений у собі.
— Олю, ти не змерзла? — запитав він, дивлячись на неї теплими очима.
— Ні, все добре, любий, — вона ніжно усміхнулася йому, її голос звучав м’яко, майже з любов’ю. Потім вона повернулася до Василя. — Познайомся, це Вася. Батько Дениса і Лери.
Чоловік простяг Василю руку.
— Сергій, — коротко представився він.
Василь потиснув йому руку, відчуваючи, як усередині щось стискається. Значить, це той чоловік, із яким вона тепер щаслива. Той, хто став для неї підтримкою всі ці роки, які він сам втратив.
Василь крадькома подивився на їхні обличчя. Оля сяяла поруч із Сергієм. Її очі випромінювали спокій і тепло, яке він давно не бачив. Діти сміялися й були щасливі поруч із новою родиною. І Василю ставало нестерпно важко. Його власна картина життя розпадалася на очах.
Він дивився на цю сцену й розумів, як сильно помилявся. Життя — як тендітна мозаїка, що складається з безлічі дрібних шматочків. Але часто ми самі, власними руками, ламаємо її, не усвідомлюючи наслідків. Тільки з часом приходить гірке розуміння, що втрачено назавжди. І залишається лише одне — шкодувати.
Пpoстuŭ peцenт ніжнoї тa сʍaчнoї сʍaжeнoї neчінкu