— А мені здавалося, ми все обговорили, Микито! — Христина схрестила руки на грудях, спершись стегном об кухонний стіл. — Твоя донька може заходити в гості, але не жити з нами!
— Вона просто залишиться на кілька днів! — Микита не дивився їй у вічі, уткнувшись у телефон. — У неї конфлікт із матір’ю!
— Як завжди! — хмикнула Христина. — У Віки вічний конфлікт з Оленою, і чомусь вирішувати його потрібно в моїй квартирі!
— У нашій квартирі! — поправив Микита, нарешті підводячи погляд. — І це моя донька, не забувай!
Христина зітхнула, наливаючи собі кави. Кожна така розмова закінчувалась однаково: нагадуванням, що Віка — його донька. Наче вона могла це забути.
Три роки тому, коли вони тільки познайомилися, Микита здався їй виваженим чоловіком, який гідно пережив розлучення, підтримував нормальні стосунки з колишньою дружиною й регулярно бачився з донькою. Ідеальний варіант для жінки, яка втратила чоловіка два роки тому. Після смерті першого чоловіка Христина й гадки не мала, що знову вийде заміж, але Микита зумів розтопити лід навколо її серця. Або їй так здавалося.
Перші місяці спільного життя були безхмарними. Віка зрідка приходила на вечерю, здавалася доволі вихованою дівчиною, поводилася з Христиною ввічливо. Вони навіть знаходили спільні теми для розмов: музика, фільми, мода. Христина потай раділа, що між нею й донькою чоловіка склалися теплі стосунки.
Все змінилося два місяці тому, коли Віка стала приходити частіше, залишатися на ніч, а потім і на вихідні. Христина почала помічати, що дівчина поводиться у квартирі як господарка: розкидає речі, не миє за собою посуд, вмикає музику на повну гучність.
— Коли ти сьогодні повернешся? — спитала Христина, дивлячись, як чоловік збирається на роботу. — Нам треба серйозно поговорити про Віку!
— Не починай! — Микита дратівливо застібнув піджак. — У мене сьогодні важлива зустріч! Буду пізно!
— Звісно! — Христина гірко всміхнулася. — Як тільки мова заходить про Віку — в тебе одразу важливі зустрічі!
Микита мовчки поцілував її в щоку й вийшов. Христина залишилася сама у квартирі, яка все менше нагадувала їй дім.
Увечері, коли вона повернулася з роботи, в коридорі стояла величезна валіза, а з вітальні долинав сміх Віки. Христина застигла на порозі, не вірячи своїм очам.
— Привіт! — Віка сяяла усмішкою, виглядаючи з кімнати. — Ми тут з татом вечерю замовили! Будеш?
Христина повільно зняла пальто, не зводячи погляду з валізи.
— Що це? — вона кивнула на багаж.
— А, це? — Віка недбало махнула рукою. — Мої речі! Я вирішила трохи пожити з вами! Мама зовсім з глузду з’їхала зі своїми правилами! Я ж уже доросла, мені шістнадцять! А вона поводиться зі мною як з дитиною!
— Віко, ми це не обговорювали… — почала Христина, але її перебив Микита, що вийшов із кухні.
— Христино, можемо поговорити? — він кивнув у бік спальні.
У спальні Христина одразу перейшла в наступ:
— Ти дозволив їй переїхати до нас без жодного слова мені?
— Вона посварилась з Оленою! — Микита виглядав винуватим, але рішучим. — Їй нікуди йти!
— У неї є мати й дім! — Христина намагалася говорити спокійно, але твердо. — Не можна просто взяти й переїхати, щойно посварився з батьками!
— Христино… — Микита взяв її за руки. — Це тимчасово! Олена їде у відрядження на два місяці, а залишати Віку саму вона не хоче! Доглядати за нею мала б бабуся, але ж ти знаєш, як Віка з нею не ладнає!
— Два місяці?! — Христина вирвала руки. — Ти збирався поселити свою доньку в нашій квартирі на два місяці й навіть не вважав за потрібне поговорити про це зі мною?!
— Я збирався! — почав виправдовуватись Микита. — Просто не було слушної нагоди!
Христина мовчки дивилась на чоловіка, відчуваючи, як усередині наростає тривога. Цей чоловік, з яким вона прожила три роки, раптом здався їй зовсім чужим.
— Гаразд! — нарешті сказала вона. — Нехай залишається. Тимчасово. Подивимось, як уживемось.
Микита засяяв і обійняв її.
— Дякую! От побачиш — все буде чудово! Ви ж добре ладнаєте!
Христина невпевнено кивнула, не поділяючи його оптимізму. Інтуїція підказувала, що це рішення змінить усе. І, як з’ясувалося згодом, вона мала рацію…
Перший тиждень спільного проживання минув відносно спокійно. Віка прибирала за собою, допомагала готувати та навіть кілька разів ходила в магазин. Христина почала думати, що, можливо, її побоювання були марними. Але на десятий день усе змінилося.
Збираючись на роботу, Христина не могла знайти свою помаду. Вона точно пам’ятала, що залишала її на туалетному столику напередодні ввечері, але зараз її ніде не було. Вирішивши, що, мабуть, сама кудись її поклала, Христина взяла іншу й поспішила на роботу.
Повернувшись увечері, вона застала Віку у вітальні. Дівчина сиділа, закинувши ноги на журнальний столик, і дивилася серіал на повну гучність. Але увагу Христини привернула не гучність — на губах падчерки була її зникла помада.
— Віко, це моя помада? — спокійно запитала Христина.
— А, так! — Віка навіть не глянула в її бік. — Я свою вдома забула! Сподіваюсь, ти не проти?
— Взагалі-то проти! — Христина підійшла ближче. — Я шукала її зранку! Чому ти не спитала дозволу?
— Велика справа — помада! — Віка закотила очі. — Не скупись!
Христина глибоко вдихнула, стримуючи роздратування.
— Справа не в жадібності, а в повазі! Не бери мої речі без дозволу!
— Гаразд-гаразд! — Віка недбало витерла губи тильним боком долоні. — Забирай свою «дорогоцінність»!
Того вечора Христина розповіла про все Микиті, але той лише знизав плечима:
— Вона ж попросила вибачення! Чого ти ще хочеш?
— Вона не просила вибачення, Микито! І справа не в помаді, а в її ставленні!
— У вас просто схожі смаки! — Микита усміхнувся, ніби це все пояснювало. — Ви ж обидві жінки, любите гарні речі!
Христина не стала продовжувати розмову, розуміючи, що чоловік її не чує. Але інцидент із помадою був лише початком.
За кілька днів Христина знайшла свої дизайнерські джинси у кошику для брудної білизни — пом’яті, з плямою від кави на стегні. Вона точно знала, що давно їх не вдягала. У шафі бракувало двох блузок, а з ванної зникли улюблені парфуми.
— Микито, нам треба поговорити про Віку! — сказала Христина, коли вони залишились наодинці. — Вона постійно бере мої речі без дозволу й повертає їх зіпсованими! Якщо взагалі повертає!
— Ти впевнена, що це вона? — Микита виглядав скептично. — Може, ти просто забула, куди поклала?
— Я бачила її в моєму одязі! — Христина починала втрачати терпіння. — І вона навіть не заперечує цього!
— Вона росте, їй хочеться виглядати доросліше! Гарніше! — Микита підняв руки, наче захищаючись. — Я поговорю з нею!
Але ситуація лише погіршувалась. Одного разу, повернувшись із роботи раніше, ніж зазвичай, Христина застала Віку у своїй спальні. Та приміряла її дороге плаття й прикраси перед дзеркалом.
— Що ти робиш?! — вигукнула Христина, не вірячи своїм очам.
Віка навіть не здригнулась.
— Приміряю! Мені на день народження до Сашка треба щось круте вдягнути!
— Негайно зніми це! — Христина підійшла ближче. — Це плаття коштує дорожче, ніж усі твої речі разом узяті! І хто такий Сашко?
— Мій хлопець! — Віка неохоче почала розстібати плаття. — А що такого? Я б його не зіпсувала!
— Справа не в цьому! — Христина вихопила сукню. — Ми вже говорили, що не можна брати чужі речі без дозволу! А ти залізла в мою шафу, в мою скриньку з прикрасами!
— Господи, яка ж ти жадібна! — Віка скривилася. — Пара ганчірок, велике діло!
Того вечора Христина знову намагалася поговорити з чоловіком, але Микита лише відмахнувся:
— Ти роздуваєш із мухи слона! Всі підлітки так поводяться!
— Ні, не всі! — заперечила Христина. — І це не нормально!
Але справжнім шоком стало зникнення грошей. Христина завжди тримала певну суму готівкою у своєму щоденнику на непередбачені витрати. Того дня їй треба було оплатити доставку, і вона виявила, що з десяти тисяч гривень залишилося лише дві.
— Микито, у мене зникли гроші! — сказала вона ввечері. — Вісім тисяч гривень!
— Ти впевнена? — Микита підняв брову. — Може, ти витратила й забула?
— Ні! — твердо відповіла Христина. — Я не торкалась тих грошей уже місяць! І точно знала, скільки там було!
— Ну, може, прибиральниця? — припустив Микита, явно уникаючи очевидного.
— Прибиральниця була востаннє два тижні тому, а гроші я перевіряла три дні тому! — Христина дивилася чоловікові прямо в очі. — Це Віка, і ти це знаєш!
— Ти не можеш звинувачувати дитину в крадіжці без доказів! — підвищив голос Микита. — Це серйозне обвинувачення!
— Дитину?! — Христина нервово засміялась. — Щойно ти казав, що вона вже доросла, коли йшлося про мої речі! А тепер вона раптом знову дитина?
Христина розуміла, що втрачає контроль над власним життям і домом. І що найстрашніше — вона втрачала повагу чоловіка, який, здавалося, був готовий виправдати будь-яку поведінку своєї доньки коштом дружини.
Зникнення золотих сережок стало останньою краплею. Христина помітила їхню відсутність, коли збиралася на важливу ділову зустріч. Вона перевернула всю шкатулку, перевірила всі полиці в шафі, обшукала підлогу й навіть зазирнула під ліжко. Сережок ніде не було.
Ці сережки були особливими — їх подарував їй перший чоловік на річницю весілля, за місяць до своєї раптової смерті. Для Христини вони були не просто прикрасою, а пам’яттю, символом щасливих років із коханою людиною.
Вона скасувала зустріч і весь день просиділа вдома, обшукуючи кожен куток. Увечері повернувся Микита, здивований її присутністю вдома посеред робочого дня.
— Щось сталося? — спитав він, знімаючи піджак.
— Зникли мої золоті сережки! — Христина дивилася на нього нерухомим поглядом. — Ті самі, від Максима.
— Може, ти їх кудись поклала й забула? — припустив Микита вже звичну версію.
— Ні, Микито! — Христина повільно похитала головою. — Я їх не вдягала вже пів року! Вони завжди лежали в шкатулці, у маленькому оксамитовому мішечку! І тепер їх там немає!
— І ти, звісно, думаєш, що це Віка… — Микита втомлено потер обличчя.
— А ти — ні? — Христина підвелась. — Після всього, що відбувалося останнім часом, у тебе є інші версії?
— Послухай… — Микита поклав руки їй на плечі. — Це ж просто сережки! Я куплю тобі нові, ще кращі!
Христина струсила його руки.
— Справа не в ціні, Микито! Це пам’ять про Максима! Його останній подарунок перед смертю! Ти це розумієш?
— Звісно, розумію! — Микита спробував обійняти її. — Ми їх знайдемо, обіцяю!
Христина відступила.
— І як саме? Ти спитаєш у Віки?
— Тільки не треба знову її звинувачувати! — насупився Микита. — Вона б не взяла щось настільки особисте!
У цей момент грюкнули вхідні двері, і у квартиру зайшла Віка. На ній був новий топ, якого Христина раніше не бачила, і… золоті сережки. Ті самі.
— Привіт, тату! — Віка кинула рюкзак на підлогу і лише потім помітила Христину. — А, і ти вдома!
Христина застигла, не вірячи своїм очам.
— Зніми! Негайно!
— Що? — Віка вдавала здивування, але її очі видавали: вона чудово знала, що робить.
— Мої сережки! — Христина підійшла ближче. — Негайно зніми їх! Ти не мала права їх брати!
— Та облиш! — фиркнула Віка. — Подумати тільки — сережки! Ти ж їх усе одно не носиш!
— Бо це — памʼять про мого покійного чоловіка! — Христина стиснула кулаки. — Зніми їх негайно!
— Досить на неї кричати! — втрутився Микита, ставши між ними. — Вона не знала!
— Ні, вона все прекрасно знала! — Христина обійшла чоловіка і встала просто перед Вікою. — Ти спеціально їх вдягла, так? Знала, що вони для мене означають, і спеціально вдягла, щоб я побачила!
Віка посміхнулася, і ця посмішка відкрила Христині її справжнє обличчя — розважливе, зле, мстиве.
— Звичайно знала! — Віка повільно зняла одну сережку. — Ти ж тільки про нього й говориш! Максим те, Максим це! Наче тато — порожнє місце!
— Не смій так говорити! — Микита обернувся до доньки. — Христина ніколи…
— Та ну тебе, тату! — Віка закотила очі. — Вона вийшла за тебе від відчаю! Їй просто була потрібна заміна, а ти повівся!
— Замовкни! — Микита підвищив голос. — Негайно попроси вибачення перед Христиною!
— За що? За правду? — Віка зняла другу сережку й недбало кинула обидві на стіл. — Забирай свої дорогоцінні сережки! Подавись ними!
Христина підняла сережки, міцно стиснувши їх у долоні.
— Я хочу, щоб вона пішла! Сьогодні ж!
— Що? — Микита подивився на дружину, ніби на божевільну. — Ти не можеш вигнати мою доньку!
— Можу! — Христина випросталась. — Це мій дім! Я його купила після смерті Максима, ще до того, як познайомилась із тобою! І я не дозволю, щоб тут жила людина, яка краде мої речі й знущається з пам’яті про мого чоловіка!
— Я не піду! — Віка схрестила руки на грудях. — Мені нікуди йти! У мами ремонт, а бабуся — нудна стара!
— Це не моя проблема! — різко відповіла Христина.
— Але… — почав Микита.
— Якщо завтра зранку твоя донечка не зникне з мого дому, у неї з’явиться нова «прописка» років так на п’ять, Микито!
— Ти що, погрожуєш? — Микита зблід.
— Констатую факт! — Христина дивилась йому прямо в очі. — Зникнення грошей, крадіжка прикрас — це кримінальний злочин! І мені набридло закривати на це очі! І вона вже не маленька!
— Христино, послухай… — почав Микита, але вона перебила його.
— Ні, це ти послухай! Я терпіла достатньо! І більше не збираюсь!
— Ти не можеш так чинити з моєю донькою! — Микита схопив Христину за зап’ястя. — Їй лише шістнадцять!
— Відпусти мене! — прохрипіла Христина крізь зуби.
— Не відпущу, поки ти не отямишся! — пальці Микити стиснулися сильніше.
Христина намагалася вирватись, але його хватка була занадто сильною.
— Ти робиш мені боляче!
— А ти мені! — Микита трусонув її. — Три роки разом, і ти готова все зруйнувати через якісь сережки?
— Не через сережки! — Христина знову спробувала звільнитися. — Через те, що ти не бачиш очевидного! Твоя донька — крадійка! Шістнадцять років — достатньо, щоб розрізняти своє і чуже!
— Тату, вона просто заздрить! — втрутилася Віка, підходячи ближче. — Заздрить, що у нас з тобою особливий зв’язок! Що б вона не робила, я завжди буду твоєю донькою, а вона — лише друга дружина!
— Заткнись! — Христина смикнулась усім тілом, намагаючись вирватися, і несподівано Микита відпустив її руку — лише для того, щоб у наступну мить вдарити її по обличчю.
Христина відсахнулась, притискаючи долоню до щоки. У кімнаті запала дзвінка тиша. Микита виглядав приголомшеним своїм вчинком, Віка — наляканою, але в її очах світився дивний відтінок задоволення.
— Христино, я… — почав Микита, роблячи крок до неї.
— Не підходь! — Христина відступила. — Жоден чоловік ніколи не підіймав на мене руку! Навіть у найгірших сварках!
— Я не хотів… — Микита простягнув до неї руки. — Просто ти мене довела…
— Я довела?! — Христина гірко розсміялася. — Звичайно! Це ж завжди моя вина, правда? Я винна, що твоя донька краде! Я винна, що мені це не подобається! І тепер я ще й винна в тому, що ти мене вдарив!
— Перестань, ти все перекручуєш! — Микита спробував надати голосу твердості. — Це була просто ляпас! У пориві емоцій!
— Ляпас у пориві емоцій… — повільно повторила Христина. — А що буде наступного разу? Синці? Зламані ребра? Де межа, Микито?
— Не буде ніякого наступного разу! — вигукнув він. — Я не такий чоловік!
— Уже такий! — Христина зустрілася з ним поглядом. — І знаєш, що найстрашніше? Ти навіть не розумієш, що накоїв! Для тебе це просто ляпас, якого я нібито заслуговую!
Христина обійшла його, прямуючи до дверей.
— Куди це ти зібралася? — Микита загородив їй шлях.
— Якомога далі від тебе! — вона спробувала обійти його.
— Ти нікуди не підеш! — Микита знову схопив її за руку. — Ми повинні все з’ясувати!
— Я вже все з’ясувала! — Христина подивилась на його пальці, що стискали її зап’ястя. — Відпусти мене, або я закричу так, що збіжаться всі сусіди!
— Ти мені погрожуєш? — Микита стис її сильніше.
— Ні, попереджаю! — Христина не відводила погляду.
Щось у її очах змусило Микиту відпустити руку.
— Ми можемо все виправити! — сказав він, раптово перейшовши на благаючий тон. — Це був просто поганий день!
— Поганий день! — повторила Христина. — У мене було багато поганих днів за ці три роки, Микито! Але я ніколи не думала, що ти піднімеш на мене руку!
— Тату, вона все одно тебе не любить! — Віка підійшла й взяла батька за руку. — Пішли звідси!
Христина подивилась на них — батько і донька, такі схожі в цей момент. Обоє впевнені у своїй правоті, обоє не бачать нічого страшного в тому, що сталося.
— Забирайтесь! — тихо сказала вона. — Обоє! Я даю вам годину на збори!
— Це мій дім не менше, ніж твій! — обурився Микита.
— Ні! — Христина похитала головою. — Це мій дім! Я купила його на свої гроші, ще до нашого шлюбу! І я ніколи не переписувала його на тебе, хоча ти не раз просив!
— Ти не можеш нас вигнати! — Микита зробив крок до неї. — Ми з тобою одружені!
— Уже ненадовго! — Христина простягнула руку долонею вгору. — Ключі!
— Що?
— Ключі від квартири! Віддай їх мені!
— Ти з глузду з’їхала! — Микита нервово засміявся. — Я не віддам тобі ключі від власного дому!
— Добре! — Христина кивнула. — Тоді я викличу поліцію! І розповім їм про домашнє насильство, про крадіжку прикрас, про…
— Замовкни! — Микита побілів від люті. — Просто заткнись!
Він схопив доньку за руку.
— Збирай речі, Віко! Ми йдемо!
— Куди? — Віка виглядала розгублено.
— До твоєї матері! — відрубав Микита. — Тимчасово!
Христина мовчки спостерігала, як вони збирають речі. Микита кидав у сумку одяг, зубну щітку, гаманець. Віка дістала свою валізу і недбало напхала розкидані речі.
За сорок хвилин вони стояли біля дверей.
— Ти ще пошкодуєш про це! — сказав Микита, дивлячись на Христину.
— Уже шкодую! — відповіла вона. — Про те, що витратила на тебе три роки життя!
Коли двері зачинились за ними, Христина повільно опустилась на підлогу в коридорі. Вона не плакала. Усередині була порожнеча й дивне полегшення, ніби з її плечей зняли важкий тягар.
Наступного дня вона відвідала травмпункт, де зафіксували синці на зап’ястях і гематому з невеликим набряком на щоці. Потім вирушила до поліції, де написала заяву — про побої й крадіжку. А після — подала на розлучення.
Увечері, сидячи у своїй, тепер вже справді своїй квартирі, Христина дістала золоті сережки. Покрутила їх у руках, згадавши щасливе обличчя Максима, коли він дарував їй ці прикраси. І вперше за довгий час відчула, що вчинила правильно…
Донька банкіра попросила безхатька стати «чоловіком на годину» і забрати її з пологового будинку з трійнею