Тамара Іванівна повільно йшла вздовж стелажів величезного супермаркету, розглядаючи полиці з різноколірними упаковками. Вона ходила сюди щодня, як на роботу. Їй не треба було багато продуктів, щоб годувати велику родину — у неї її не було. Тому літня жінка кожного вечора тікала від свого самотнього життя в освітлений торговий зал.
В теплий час року їй було легше — допомагали посиденьки на лавочці з сусідками. Але зима не залишала вибору, і Тамара Іванівна полюбила походи в новий супермаркет.
Тут було багато людей, смачно пахло кавою, грала приглушена музика. А всі ці продукти в яскравих упаковках, що нагадували дитячі іграшки, радували око і змушували усміхатися.
Старенька повертіла в руках баночку полуничного йогурту, примружилася, намагаючись прочитати назву та склад, і повернула її на полицю. Така кисломолочка була не по кишені, але подивитися не забороняється.
Розглядаючи розмаїття товарів на полицях, вона занурилася в спогади про минуле.
В пам’яті спливли образи довгих черг біля прилавків, де продавчині, як тигриці, боролись за дефіцитні товари. Згадалися товсті сірі паперові пакети, в які загортали покупки.
Вона усміхнулась, згадуючи, як виховувала свою доньку. Щоб потішити її, Тамара Іванівна була готова витримати будь-які черги. Думки про доньку змусили серце битися швидше. Жінка зупинилася біля низького холодильника з замороженою рибою і важко обперлася на нього рукою.
В пам’яті спливло смішливе обличчя її Ірочки з копою кучерявого рудого волосся, величезними сірими очима, розсипом веснянок на носі та веселими ямочками на щоках.
«Яка ж вона була красива», — сумно подумала жінка.
Під несхвальним поглядом продавця вона підійшла до прилавка з хлібобулочними виробами.
Ірочка була її єдиною радістю в житті. Вона виросла розумною дівчинкою. Коли зрозуміла, що робота не принесе їй щастя, вирішила зайнятися сурогатним материнством. Як і казала їй Тамара Іванівна, це рішення не призвело до добра.
У двадцять років хіба слухають матерів? Будь живий батько, все було б інакше. Але як ці негідники посміли втягнути непідготовлену дівчину в це діло?
Ірина лише сміялась і погладжувала свій кругленький живіт. А мати сумно хитала головою. Як же віддати дитину, якщо вона рідна, адже цілих дев’ять місяців носила її під серцем?
Але Ірина лише відмахувалась: «Я вже думаю, що це не дитина, а хороші гроші».
Потім були важкі пологи, і Ірочку не змогли врятувати. Вони й не дуже-то старалися. Через три дні після народження малечі вона померла.
Народжену дівчинку одразу віддали батькам. Звісно, Тамарі Іванівні не виплатили жодної копійки. Адже мали справу не з нею, а з її донькою.
Тамара Іванівна поховала доньку і залишилася одна. З рідних нікого, ніби в порожнечу пірнула і не хотіла звідти виринати. Так легше.
Зараз вона йшла до відділу хліба, щоб купити щось. Треба було показати, що вона тут не просто так прогулюється. Намацала в кишені дрібні монети та пішла до каси. На сьогодні розваг достатньо, можна йти додому. Вона заздалегідь відрахувала потрібну суму і віддала її касирці, а решту сховала в кулаці.
Тамара Іванівна помітила молоду жебрачку на другий день після відкриття супермаркету, майже місяць тому. Тоді вона робила свою першу екскурсію та уважно розглядала все навколо. Чим же жебрачка привернула увагу літньої жінки? Можливо, своєю молодістю, яка кидалася в очі, або трагічною нерухомістю пози. А може, тим, як бережно і міцно вона тримала малюка.
— «Як так можна опуститися?» — думала старенька, наближаючись до знайомої постаті. Вона опустила в стоячу поруч баночку приготовану дріб’язкову монету й звернулась до дівчини: — Донечко, тобі не соромно? Руки й ноги цілі, чому не працюєш? Молода жінко, ти ж іще можеш працювати.
Старенька скривилася, побачивши, як кілька перехожих поспішають повз, не встигаючи наблизитися до дівчини через бабусю, що загородила дорогу.
— Дякую вам за копієчку, але йдіть собі. Мені треба зібрати більше, інакше біда буде.
Пенсіонерка з сумом похитала головою й поспішила відійти, не бажаючи бути надокучливою та читати моралі. Вона вирішила допомогти — і робила це тихо. Нікому не було до цього діла — ані поліції, ані соціальним службам. Усі настільки звикли до жебраків, що просто не звертали на них уваги.
Усю дорогу додому Тамара Іванівна не могла викинути з голови жінку з дитиною. Її сірі очі й молодий голос здавались тривожно знайомими — ці інтонації вона точно вже десь чула, але де? Вона намагалася згадати, напружуючи пам’ять.
Зачинивши за собою вхідні двері, вона зняла невисокі теплі чоботи, увімкнула світло й пішла з хлібом на кухню. За п’ятнадцять хвилин вона вже пила гарячий солодкий чай зі своєї улюбленої чашки, закусуючи шматочком бородинського хліба з тонкою скибочкою ковбаси.
«Як же вона, мабуть, голодна, — подумала літня жінка. — У такий мороз! Що ж це за життя таке?»
Вона виглянула у вікно, намагаючись побачити постать молодої жінки — і завмерла від жаху. Двоє чоловіків неприємної зовнішності досить грубо затягували дівчину в машину.
Старенька розгубилась. Вона кинулась до телефону, щоб зателефонувати в поліцію, але зупинилась — злякалась, що може тільки нашкодити.
Підійшовши знову до вікна, вона побачила, що майданчик перед магазином порожній. Вирішивши дочекатися ранку, вона повернулася до кімнати. Номер авто з такої відстані все одно не змогла б розгледіти.
Тамара Іванівна провела безсонну ніч, думаючи про дівчину й дитину. Під ранок їй наснився дивний сон. Вона побачила свою доньку Ірочку, яка стояла біля дверей супермаркету з дитиною на руках. Дівчинка була вся посиніла від холоду, і Тамара Іванівна міцно пригорнула її, намагаючись зігріти. Але Ірочка не реагувала.
— Мені не холодно, мамо, — сказала вона.
Тамара Іванівна забрала дитину з рук доньки й відкинула куточок теплого покривала, що закривав обличчя дівчинки. Вона побачила велику ляльку з кулоном на шиї.
— Зі знайомим кулоном на шиї, — повторила літня жінка.
Вона скрикнула й прокинулась. Її погляд зупинився на настінному годиннику, що висів навпроти.
— Чого ж я так довго спала? — подумала вона.
Була вже дев’ята година. Вона швидко підвелася й підійшла до вікна.
Дівчина з дитиною була на старому місці. Праворуч від входу в супермаркет — усе, як і вчора.
— Слава Богу, — зітхнула старенька й перехрестилася.
На вулиці був переддень Нового року, стояв лютий мороз. Дівчина вже понад годину стояла надворі — вона могла не дожити до вечора.
Тамара Іванівна дістала хліб, швидко зробила бутерброди з ковбасою, налила в термос солодкого чаю й пішла вдягатися.
Побачивши, як до неї поспішає старенька, дівчина занервувала й прикрила синець на скроні теплою хустинкою.
— Не хвилюйся, люба, — сказала Тамара Іванівна, простягаючи їй їжу. — Я не хочу, щоб ти голодувала.
Дівчина всміхнулася самими очима й взяла запропоновані бутерброди. Вона вмостилася на лавці неподалік і почала жадібно їсти. Запихала хліб у рот і ковтала майже не жуючи, давилась і кашляла. Вона з тривогою дивилась на дитину, яка плакала в чужих руках, і швидко доїла останній шматок, запивши його чаєм. Потім поспіхом обтрусила крихти й кинулась до літньої жінки.
— Дякую вам, тепер дотягнемо до сьомої, а там нас заберуть, — сказала вона, звертаючись до літньої жінки.
Решту дня Тамара Іванівна раз по раз підходила до вікна й дивилася на градусник за шибкою. Мороз міцнішав.
Близько п’ятої години вона налила в банку борщу й вирушила до супермаркету за продуктами.
Проходячи повз молоду дівчину, вона поставила поруч банку з їжею й сунула дріб’язок у кишеню її куртки. Потім загадково підморгнула й поспішила в рятівне тепло торгового залу.
Цього разу вона не збиралась довго гуляти. Треба було купити ковбасу й солоні огірки для традиційного новорічного олів’є. Звісно, розкішного святкового столу вона собі дозволити не могла, але голодувати не доведеться. Коли Тамара Іванівна вийшла з магазину, вона не побачила жебрачки на звичному місці. Банки з борщем також не було. «Мабуть, десь їсть», — подумала старенька й усміхнулась. Вона поспішила додому.
Зараз вона буде нарізати закуски, поставить у духовку коропа й почне накривати на стіл. Раптом якась із сусідок вирішить її навідати.
Час наближався до десятої, коли Тамара Іванівна знову виглянула у вікно. Хотілося впевнитися, що дівчину вже забрали в тепло.
Вона повела поглядом по веселих вогниках, що світились перед торговим центром. На лавці під яскравим світлом ліхтаря сиділа знайома постать. Судячи з тремтячих плечей, дівчина гірко плакала.
Тамара Іванівна заметушилась по квартирі. До свята залишалося дві години, а під вікнами людина замерзає. Вона накинула на плечі теплу хустку й, як була в домашніх капцях, побігла вниз сходами. Зупинилась біля жебрачки, переводячи подих. Спробувала вгамувати серце, що гуркотіло, і плюхнулася поруч із дівчиною.
— Мені більше нікуди йти, — сумно вимовила вона.
Надія в очах дівчини зачепилася за бабусю.
— Подбайте про нього, будь ласка, — вона сунула старенькій у руки згорток, який стискала, і повільно поплелась у бік дороги.
В голові в Тамари Іванівни потемніло. Намір молодої жінки став кристально зрозумілим. Так не йдуть із щасливого життя. Вона важко підвелася й з останніх сил кинулась наздоганяти. Догнала, розгорнула до себе.
— Оце так! Що ти надумала? Йди за мною! — вигукнула Тамара Іванівна й вказала на п’ятиповерховий будинок неподалік. Вона вхопила дівчину за руку й потягла за собою.
Уже в теплій кімнаті Тамара Іванівна взяла дитину, розгорнула біля ввімкненого обігрівача.
— Як тебе звати? — спитала вона, але одразу ж замовкла, побачивши на одязі кулон із ведмежам.
Дівчина прослідкувала за її поглядом і сказала:
— Не хвилюйтеся, це все, що лишилось від мами.
Старенька злякано подивилась на жебрачку й сіла на стілець. Цей медальйон вона ні з чим не сплутає — сама подарувала його покійній Ірочці. Тоді, на її шістнадцять років, у Тамари Іванівни було сутужно з грошима, і вона віднесла брошку з гарною підвіскою до ювеліра. Той довго зітхав, не наважуючись пустити раритет на злам, і придумав зробити з підвіски кулон. А за саму брошку дав грошей, на які був куплений золотий ланцюжок, і ще залишилось на невелике святкування з друзями доньки в кафе.
Дівчина зняла верхній одяг і запитально подивилась на літню жінку:
— Можна мені в душ?
Отримавши ствердну відповідь, вона пішла, а Тамара Іванівна пила валер’янку.
«Виходить, ця жебрачка — її онука, але цього не може бути», — подумала вона.
Потім вона вклала нагодованого хлопчика на диван і посадила гостю за накритий стіл.
— Аліна! — ніби ненароком покликала літня жінка.
— Звідки ви знаєте? — здивовано озирнулася дівчина.
Тамара Іванівна невизначено махнула рукою:
— Мабуть, чула… Їж, їж.
Вона відчула холодний піт на чолі. Сумнівів не залишалось — вона прихистила власну онуку. Адже саме це ім’я обрали замовники для ще ненародженої дівчинки, яку виношувала Іринка.
Дівчина з вдячністю усміхнулась і з захопленням поглянула на виставлені страви, після чого почала їсти.
Тамара Іванівна уважно дивилася на неї, намагаючись упізнати знайомі риси.
— Ну, розповідай, Аліночко, що з тобою сталося? — спитала вона.
Дівчина ніби чекала на це питання. Не перестаючи жувати, вона заговорила швидко й плутано, ніби визволяючи душу від накопиченого болю.
За її словами, до п’яти років вона жила з татом і мамою, і все в неї було добре, навіть був власний поні. Згадуючи про це, Аліна мрійливо прикрила очі.
Але згодом батьки почали сваритися, а потім розлучилися. Дівчинка залишилась із мамою, яка одного дня просто відвела її до дитячого будинку і написала відмову.
Чому так сталося, Аліна не зрозуміла. Її наче викинули з красивої казки, як непотрібну річ. Дванадцять років дівчина провела в інтернаті, а потім їх відпустили в доросле життя.
Аліна опинилася у квартирі, яку їй надали як сироті. Але її обдурили — поселили в барак, що підлягав знесенню. Там вона й познайомилася з Ваською, сантехніком.
Коли він дізнався, що Аліна вагітна, просто зник. Барак розселили, їй дозволили залишитися в аварійному житлі до пологів.
Але виявилося, що її нову квартиру вже зайняли.
Виборювати своє дівчина не вміла. Та й не змогла б — із немовлям на руках.
Так вона почала поневірятися по вокзалах, просити милостиню біля метро. Там її й помітив Ігор Сизий, який «опікувався» безхатченками.
«Красива жебрачка з дитиною має приносити непогані гроші», — вирішив він і одразу запропонував житло в обмін на зібрану милостиню.
Так вони з сином опинились у великому підвалі багатоповерхівки, де мешкали такі ж, як вона, жебраки. Там були й каліки, і хворі. Але «театральних» жебраків було значно більше.
Театральними називали тих, хто малював собі синці й рани, надягав накладні горби та «вагітні» животи. Відмінні актори приносили господареві великі гроші, на відміну від Аліни, яка не вміла клянчити.
Дні змінювали один одного. Вранці жебраків розвозили по «точках», увечері — збирали виручку. Умови були терпимі, але останнім часом на неї почали тиснути. Казали, що грошей мало, а дитина постійно кричить і заважає іншим відпочивати.
І ось сьогодні за нею не приїхали — покинули напризволяще. Дівчина з горем опустила погляд у напівпорожню тарілку.
— Дякую вам, я навіть не знаю, як би ми пережили цю ніч.
Вона поклала виделку й позіхнула.
— Вранці підемо, не хвилюйтеся. Мені б тільки трохи поспати…
Аліна відкинулась на спинку стільця й майже миттєво заснула.
Тамара Іванівна розбудила дівчину й відвела на ліжко, влаштувавши хлопчика поруч із нею в глибокому кріслі.
Літня жінка сиділа за новорічним столом і посміхалась, слухаючи звернення президента. Звісно, вона не відпустить онуку з синочком ні завтра, ні післязавтра — ніколи. Хай живуть у неї. Так буде правильно. У слушний момент вона обов’язково розповість їм, хто вона насправді. Допоможе дівчині стати на ноги, виростити сина. А поки — нехай заспокоюється, звикає до нормальних умов. Бо вже натерпілася.
Під бій курантів Тамара Іванівна налила собі чарочку й відпила солодкої настоянки.
Вона підійшла до вікна й довго дивилась на вулицю, освітлену ліхтарями. Милуючись сніжинками, що падали з неба, думала: «Дякую тобі, Господи, за неочікуване щастя. Прощавай, самотність! У мене знову є родина».
Донька буде жити зі мною, а значить, і квартира тепер моя, — заявив колишній чоловік