— Якщо твоя дружина не навчиться зі мною нормально розмовляти, я їй усі волосся повисмикую, синочку!
Голос у слухавці дзвенів від ледь прихованого гніву — такий різкий і лютий, що навіть перебивав монотонний офісний шум. Максим машинально притис телефон до вуха й відвернувся від колеги, який кинув на нього зацікавлений погляд. На екрані монітора завмер річний звіт — таблиці й графіки, що зараз здавалися просто набором ліній і цифр без жодного сенсу. Уся реальність була в його руках — гаряча, густа, повна агресії.
— Мамо, що сталося? — спитав він втомлено й тихо.
— До мене прийшли подруги! Лідія Марківна, Вірочка! Порядні жінки, не абихто! Я накриваю на стіл, ріжу салати, гаряче в духовці. Подзвонила Юлі, по-людськи попросила: «Приїдь на пів години, допоможи, я сама не встигаю». А вона?!
Тамара Павлівна зробила паузу — театральну, повну драматизму. Максим подумки уявив її на кухні в улюбленому святковому фартусі, з телефоном в одній руці та ножем у другій. У вітальні, як глядачі, сидять її давні подруги — свідки й судді цієї родинної драми.
— Вона заявила, що зайнята! — вибухнула мати. — Сказала, що я мала б попередити заздалегідь! Це взагалі нормально? Що це за тон?! Уявляєш? Вона мене, твою матір, повчає, як дівчинку малу, просто перед моїми гостями! Вони там очима лупають, а вона мені читає лекцію про планування!
Максим потер перенісся. Він цю історію вже знав напам’ять. Для його матері будь-яке відхилення від плану було катастрофою, а винен завжди хтось інший. Він був упевнений: Юля справді була зайнята. Її робота з дому часто вимагала більше зусиль, ніж його офісна рутина. Але для мами існував лише один графік — її власний.
— Мамо, розкажи все послідовно. Що саме вона тобі сказала?
— Послідовно? — в голосі матері задзвеніли металеві нотки образи. — Вона сказала: «Тамаро Павлівно, я зараз ніяк не можу, в мене онлайн-конференція. Як закінчу, за три години, одразу приїду». Отак от! Вона свою роботу ставить вище моєї прохання! Я тут метушуся, а вона сидить за комп’ютером! Ти повинен негайно привезти її до мене. Нехай вибачиться. Перед усіма.
Це прозвучало як вирок. Не прохання, а вимога. Максим уявив, як кидає роботу, мчить додому, забирає дружину й везе до матері, де та має публічно каятися перед Вірочкою та Лідією Марківною. Думка була настільки абсурдною, що він ледь не розсміявся.
— Я на роботі, мамо. Не можу нікуди їхати. Поговоримо ввечері.
— Ввечері?! Ти не розумієш! Приниження сталося зараз! Вони зараз обговорюють, яку ти собі невістку взяв — невиховану хамку, яка зневажає свекруху! Негайно виріши це питання! Подзвони їй! Змусь прийти! Ти чоловік чи хто?
Він відчував, як знову потрапляє в пастку материнських ігор. Їй не було потрібне вирішення. Їй була потрібна демонстрація влади — щоб син виконав наказ, а дружина визнала її верховенство.
— Я розберуся ввечері, — твердо повторив він, завершуючи розмову. — Мені треба працювати.
Він поклав телефон екраном донизу. Колега удавав, що нічого не чув, але Максим відчував його увагу — таку ж нав’язливу, як і відчуття приниження, яке залишив після себе дзвінок. Цифри на екрані розпливалися перед очима. Вечір обіцяв бути довгим.
Дома його зустрів запах кави й свіжого повітря. Жодного м’ясного духу чи пари з каструль — тут було по-іншому. Чисто, строго, організовано. Юля сиділа за робочим столом у вітальні, повністю зосереджена на екрані. Лише за кілька секунд вона помітила його.
Максим пройшов на кухню, налив води й одним ковтком випив. Холод всередині трохи охолодив внутрішній жар. Нарешті Юля зняла навушники й повернулася до нього. На обличчі — жодного натяку на провину. Лише втома й спокій.
— Привіт. Як день?
— Дзвонила мама.
— Здогадалась. Вона кинула слухавку, коли я сказала, що зайнята.
— Вона хоче, щоб ти вибачилася. Перед її подругами.
Юля обережно закрила ноутбук. Говорила розмірено, без емоцій:
— У мене була конференція з клієнтами з Німеччини. Ми узгоджували останні деталі проєкту, який я веду три місяці. Я повідомила Тамарі Павлівні: «Я зараз на важливій нараді. Як звільнюся, десь за три години, приїду і допоможу». Після цього вона відключилася. Ось і все.
Її слова були точні, як факти у звіті. І в цьому спокої — залізна правда. Максим раптом побачив дві картини: одну — істерика матері через пару салатів, іншу — професіоналізм Юлі, від якого залежить їхнє спільне майбутнє. І вибір, який йому нав’язували все життя, раптом здався смішним.
— Все зрозуміло, — коротко сказав він. Підійшов до телефону, набрав номер. — Підійди сюди.
Юля підійшла. Він увімкнув гучний зв’язок, і майже одразу в трубці почувся напружений голос матері:
— Ну?! Ви приїдете?
— Мамо, я розібрався, — холодно відповів Максим. — Юля була на роботі. Вона не могла все кинути тільки тому, що ти вирішила покликати гостей. Вона не служниця. Вона — моя дружина.
На тому кінці повисла тиша, потім — обурений вдих.
— Та як ти…
— Я не закінчив. Більше ти не маєш права так із нею розмовляти. І тим більше — погрожувати. Якщо ще раз почую щось подібне — ми більше не побачимось. Взагалі. Зрозуміла?
Тиша в трубці стала гнітючою, лячною. Наче в людини вирвали ґрунт з-під ніг. Максим першим завершив дзвінок. Подивився на Юлю. В її погляді не було торжества. Було розуміння. Що це лише початок. Перша перемога у війні, яку мати вже почала.
Минуло два тижні. Два тижні гнітючої мовчанки. Мати не дзвонила. Таке затишшя лякало більше, ніж крики. Максим знав: мати не здається. Вона просто готує нову атаку.
І вона не забарилася.
Телефон розбудив його в суботу зранку. Голос матері звучав дивно — надто м’яко, надто солодко:
— Синочку, привіт. Я подумала… адже скоро мій день народження. Не кругла дата, але все одно хочеться зібрати близьких. Сестер, племінниць. Ви з Юлечкою прийдете? Це дуже важливо для мене…
Максим дивився у вікно на одноманітний сірий пейзаж міста. Кожне слово матері звучало як сходинка на сходах, що вели просто в пастку. «Найближчі». «Дуже важливо». Це був не заклик до зустрічі — це була формальна декларація війни, де вона вже розставила всі фігури й написала правила.
— Ми прийдемо, — сказав він у слухавку, розуміючи, що відмова стане для неї перемогою, яку вона подасть родичам як підтвердження своєї правоти.
У день народження матері вони зайшли до її квартири. Повітря було густим від аромату парфумів, жирного м’яса і старого паркету, натертого до блиску. Вітальня вже була повна: сестри Тамари Павлівни — Зоя і Ніна, дві жінки, майже однакові, ніби вицвілі копії одна одної; їхні дочки, Лідія Марківна — головна берегиня родинних таємниць — і ще кілька облич із минулого, зібраних тут як актори в театрі одного режисера. Всі вони обернулися до гостей, посміхаючись тією самою штучною привітністю. Юля зайшла впевнено, тримаючи спину рівно. Її обличчя було спокійним, без натяку на тривогу. Вона знала: це буде випробування. І була готова його пройти.
Вечір почався з розмов, густих, як патока. Тітка Зоя, підкладаючи Юлі м’яса в тарілку, зі зітханням мовила:
— Їж, Юлечко, їж. Сили потрібні. Сучасні жінки все в роботі… але ж головне — родина, дім. А Максимко завжди був при мамі.
— Та вже ж, — додала Ніна, багатозначно переглянувшись із Тамарою Павлівною. — Він з дитинства знав своє місце — поруч з матір’ю. А зараз молодь інша. У них свої ідеї, своє «я».
Юля ввічливо посміхнулася та обережно відрізала невеликий шматочок рулету.
— Часи змінюються, Ніно Петрівно. Сьогодні багато хто вміє поєднувати роботу й родину.
Її спокійне зауваження повисло в повітрі. Вони чекали збентеження чи виправдань, але отримали лише незворушну впевненість. На мить це вибило їх з колії, але невдовзі вони знову почали тиснути — вже з іншого боку.
Тамара Павлівна розповідала історії. Історії про те, як виховувала сина сама, як жертвувала собою заради родини, як завжди тримала дім відкритим для гостей. Кожна історія була продумана до дрібниць і завершувалась невидимим, але явним докором у бік Юлі.
— …і тоді я зрозуміла, — завершила вона чергову притчу, — що основа родини — це повага. Повага до старших, до їхнього досвіду, до їхніх слів. Без цього дім розсипається, як картковий.
Гості кивали, кидаючи на Юлю погляди, повні прихованого осуду. Вона була чужою в цьому світі, збудованому на традиціях і взаємному підпорядкуванні. Максим намагався пом’якшити атмосферу, але його голос губився серед загального хору. Тут він був не сином і не племінником — він був просто чоловіком жінки, яка не відповідала їхнім уявленням.
Кульмінація настала, коли Тамара Павлівна підняла келих.
— Я хочу випити за родину, — почала вона, окидаючи всіх тріумфальним блиском в очах. — За те, щоб молоді слухали старших, не ставили свої справи вище важливого. Я бажаю своєму синові мудрості, а його дружині… — вона зробила паузу, — навчитися цієї мудрості. Зрозуміти, що родина — це не робота, яку можна відкласти.
Це був вердикт. Оголошений публічно й без права на апеляцію.
Максим дочекався завершення тосту. Не став сперечатися. Просто підвівся, поклав серветку на стіл.
— Дякуємо за вечір. Нам час.
Він узяв Юлю за руку, і вони вийшли під приголомшені погляди родичів. Вони чекали істерики, конфронтації, сліз. Але холодний спокій Максима став для них ударом. Він не грав у їхню гру. Він просто пішов, залишивши їм порожню перемогу й гіркий присмак поразки.
Дорогою додому вони мовчали. У машині Максим не завів двигун одразу. Юля сиділа поруч, дивлячись у вікно на темряву. Вона не ставила запитань, не шукала слів розради. Її присутність саме по собі була найнадійнішою опорою. Вона довіряла йому. Повністю.
— Я маю повернутись, — сказав він у тишу.
— Один?
— Так. Це потрібно завершити раз і назавжди.
Він не став нічого пояснювати. Вона й так усе розуміла. Він розвернув машину й припаркувався біля того ж будинку. Не просив її чекати. Просто вийшов, відчуваючи, як всередині все стискається в щільний, холодний стрижень. Емоції залишились позаду. Тепер були лише дії.
Він подзвонив. Двері відчинила тітка Зоя, її задоволена усмішка згасла, побачивши Максима. Він пройшов повз, не промовивши ані слова, й опинився у вітальні. За столом тривав бенкет, хоч настрій уже трохи знітився. Його мати, центр композиції, приймала черговий комплімент від Лідії Марківни.
— …ти завжди була розумною жінкою, Томочко. Знаєш, де шукати корінь зла.
Побачивши сина, вона замовкла. На обличчі промайнуло здивування, змішане з очікуванням. Вона вирішила: він прийшов просити вибачення.
— Одумався? Вирішив привітати матір як слід?
Максим зупинився посеред кімнати. Не підходив до столу. Лише оглянув усіх присутніх — свою матір, тіток, її подруг. Цілий суд, що виніс вирок.
— Я повернувся, щоб дещо прояснити, — його голос був рівним і чітким. — Ти весь вечір удавала, ніби я маю обирати між тобою й своєю дружиною. Ти влаштувала це шоу, щоб я підтвердив твій вибір.
Він дивився прямо на матір. Її усмішка повільно згасала.
— Сьогодні ти зробила свій вибір. При всіх. Тепер моя черга.
Пауза. Всі завмерли.
— Ця квартира дісталась нам із тобою після батька. Моя половина — все, що мене ще пов’язує з цим домом. Завтра я виставляю її на продаж.
Кімната застигла. Шум холодильника здавався тепер оглушливим. Ніна відкрила рота, але не змогла нічого сказати. Обличчя матері стало маскою.
— Що? — прошепотіла вона. Не питання — шепіт.
— Через планування, швидше за все, доведеться продавати всю квартиру. Ти отримаєш свою частку. Вистачить на однокімнатну десь за містом. А ми з Юлею купимо дім. В іншому місті.
Він говорив спокійно, без злості. Це не була загроза. Це був наслідок. Холодний, логічний, неминучий. Він поглянув на неї востаннє — на жінку, яка намагалась керувати ним через провину, скандали й тиск. Тепер вона сиділа серед своїх союзників, але була цілковито самотня. Її влада впала. І вона сама вручила йому інструмент для її знищення.
— Ось і все, мамо. Я обираю свою родину.
Він розвернувся й вийшов. Ніхто не зупинив його. Ніхто не крикнув. Лише клацання дверей за спиною. Цього разу — назавжди.
— Відколи це твоя мама почала керувати моєю власністю?