— П’єш звичайну воду, Яно? Нервуєш?
Голос Лідії Петрівни був холодним та гладким, як мармурова стільниця, що відділяла їх. Вона сиділа за великим дубовим столом у просторій кухні-студії невістки, де пахло свіжою випічкою, імбиром та ледь вловимим, терпким ароматом олійних фарб, що долинав з робочої зони біля панорамного вікна. Цей дисонанс запахів, цей творчий, живий безлад, здавалося, фізично її дратував. Її погляд, прискіпливий та оцінюючий, як у санітарного інспектора, методично сканував простір: мольберт у кутку, завішений білою тканиною; полиці з книгами про мистецтво та подорожі; яскраві, вручну розшиті подушки на дивані. Все це було чужим, несерйозним. Хаосом, що загрожував ідеально впорядкованому світу її сина.
Яна повільно перевела погляд з вікна, за яким розгортався весняний вечір над Дніпром, на свекруху. Одна її рука спокійно лежала на помітно округленому животі, пальці несвідомо погладжували тканину, ніби захищаючи свій маленький світ від цього холодного аналізу. Вона не відчувала нервозності. Вона відчувала втому від цієї нескінченної інспекції.
— Це не вода, Лідіє Петрівно. Це імбирний чай. Корисно для імунітету. І я абсолютно спокійна, — її голос звучав рівно. За місяці вагітності Яна навчилася вибудовувати навколо себе невидимий кокон умиротворення. Але свекруха, здавалося, прийшла сюди з перфоратором, щоб пробити цю захисну оболонку.
— Корисно, звичайно, — кивнула Лідія Петрівна, відставляючи чашку. — Раніше ж Остап мені щомісяця допомагав. На дачу, на комунальні послуги… Я ж одна, пенсія сама знаєш яка. А тепер усе в сім’ю, усе на майбутнє.
Вона вимовила це зі страждальницьким зітханням, ніби її син не створював власну сім’ю, а зраджував державну таємницю.
— Остап — прекрасний чоловік і майбутній батько, — спокійно відповіла Яна. — Він багато працює, щоб ми ні в чому не мали потреби. Він же оплатив вам усі рахунки минулого тижня.
— Рахунки… — пирхнула свекруха. — А раніше він мені давав гроші в конверті. Я сама вирішувала, що мені потрібно. Може, я не за світло хотіла заплатити, а в театр сходити. Але хто тепер про мою душу подумає? Тепер усі думки лише про одне.
Вона демонстративно подивилася на живіт Яни. Погляд був важким, ніби вона намагалася побачити не дитину, а суму інвестицій.
— Добре, якщо дитина ця в родину щастя принесе. А не проблеми, — продовжила Лідія Петрівна. — Бо, знаєш, діти — це ж відповідальність. Це репутація. А репутація, вона така річ… тендітна. Особливо коли в минулому є що приховувати.
І ось воно. Почалося. Яна відчула, як її кокон захисту здригнуся.
— Я не сліпа і не глуха, Яно. Я вмію шукати інформацію, — свекруха нахилилася вперед, дістала зі своєї великої шкіряної сумки пластикову теку і з сухим клацанням поклала її на стіл. — Я турбуюся про свого сина. Про майбутнє мого онука. Він повинен рости в поважній сім’ї. Він не повинен одного разу дізнатися, що його мати…
Вона відкрила теку, і на стіл лягли роздруківки. Фотографії. Яскраві, вицвілі, роздруковані на звичайному офісному папері. Але на них було сонце, молодість і свобода. Ось Яна, років на десять молодша, з дредима і в широких штанях, сидить на величезному рюкзаку десь на тлі азійських гір. Ось вона сміється в компанії іноземців на пляжі під час фестивалю, її обличчя розмальоване флуоресцентними фарбами. Ось вона спить, згорнувшись калачиком, у залі очікування індійського вокзалу.
— Впізнаєш? — голос Лідії Петрівни став отруйним. — Це ж твій блог. «Слідами сонця», здається? Я все прочитала. Як ти без гроша в кишені мандрувала, де доведеться. Як ночувала в хостелах, у чужих людей. Як працювала за їжу. Волоцюга. Мій син, IT-фахівець, одружився з волоцюгою!
Яна повільно, без єдиного зайвого руху, взяла до рук одну з фотографій. Ту, де вона була на вокзалі. Вона пам’ятала той день. Пам’ятала втому і страх, але пам’ятала й неймовірне відчуття свободи, смак гострого чаю масала, і те, як вона вперше в житті відчула, що світ величезний, і вона — його частина. Вона не стала виправдовуватися. Вона позбавила свекруху задоволення бачити її розгубленість чи сором.
— Мовчиш? — розлютилася Лідія Петрівна. — Я все одразу зрозуміла. Як тільки Остап сказав, що ти вагітна. Він-то, дурник мій, зрадів. А я одразу подумала — що ти приховаєш це своє минуле? Та ти вся ним просякнута! Ти не здатна бути нормальною матір’ю! Ти навчиш дитину не дисципліни, а авантюр! Я знаю, що ти не змінилася! Так що, або ти сама показуєш це моєму синові й зізнаєшся, хто ти є насправді, або це зроблю я! І він точно тебе покине!
Ось він. Ультиматум. Виголошений з насолодою. Яна повільно підняла голову.
— Ви закінчили? — її голос був тихим, але в раптовій тиші кухні прозвучав, як удар дзвону.
— Що?! — отетеріла свекруха.
— Я питаю, ви закінчили свій монолог? — повторила Яна, повільно, з гідністю підводячись на ноги. — Якщо так, то я б хотіла відпочити перед приходом чоловіка.
Вона розвернулася і, не дивлячись на розкидані по столу фотографії, пішла в бік спальні.
— Ах ти… — просипіла Лідія Петрівна їй у спину. — Ти ще пошкодуєш! Він мені повірить, а не тобі! Ввечері ми цю розмову продовжимо. Вже втрьох!
Вона згребла свої роздруківки назад у теку і, гримнувши дверима, вилетіла з квартири. Яна, не обертаючись, дійшла до дверей спальні й тихо причинила їх за собою. Вона не збиралася відпочивати.
Двері зачинилися. Отруйний слід, залишений свекрухою, здавалося, осів на меблях. Яна повернулася на кухню. На столі, як докази у кримінальній справі, були розкидані роздруківки її минулого. Вона взяла верхній аркуш. Це було фото з Таїланду, з розмальованим обличчям. Свекруха бачила на цьому фото бруд і розпусту. А Яна згадала солоне повітря, гуркіт барабанів і дівчину-австралійку, яка, бачучи, що у Яни вкрали гаманець, мовчки купила їй квиток на пором. То був вечір не розпусти, а єднання. Те минуле, яке Лідія Петрівна вважала її ганьбою, насправді було її початком.
Вона обережно зібрала всі аркуші. Вона не збиралася їх рвати. Це була частина її. Вона думала про Остапа. Вона знала, як він любить свою матір. Сліпою, синівською любов’ю. «А раптом він повірить?» — промайнула бридка думка. Вона на мить заплющила очі, відчуваючи, як дитина всередині ледь помітно штовхнулася, ніби заспокоюючи. І сумнів зник. Ні. Вона вірила в Остапа. Але вірити було замало. Треба було діяти.
Вона пройшла до свого робочого місця. Великий монітор, графічний планшет, стоси книг. Її рухи стали спокійними та точними. Вона сіла у крісло, увімкнула ноутбук. Вона не збиралася шукати компромат. Вона збиралася показати правду. Свою правду.
Вона відкрила браузер. Перша вкладка — її професійне портфоліо. Друга — благодійний сайт «Дім для мандрівника», який вона зробила минулого року. Третя — стаття про неї в «The Village Україна»: «Від тревел-блогера до успішного дизайнера: як минуле допомагає мені створювати майбутнє». Вона виставила ці три вкладки на екрані. Це була її відповідь.
У замку клацнув ключ. Повернувся Остап. Яна глибоко вдихнула, поклавши руку на живіт. Вона була готова.
Остап увійшов у квартиру і тиша, що тут панувала, одразу вдарила по вухах. Він знайшов її біля робочого столу.
— Яно? — тихо покликав він. Вона обернулася. Її обличчя було блідим, але абсолютно спокійним. Цей спокій налякав його більше, ніж сльози.
— Що сталося? — запитав він прямо.
— Приходила твоя мама, — просто відповіла вона.
В цей момент у кишені завібрував телефон. На екрані висвітилося «Мама». Остап подивився на Яну, і вона ледь помітно кивнула.
— Слухаю, мамо.
— Остапе! Слава Богу, ти вдома! — голос матері в трубці був сповнений театрального жаху. — Сину, я мушу тобі сказати… Я все дізналася! Про неї! Я знайшла її минуле, її брудне минуле! Ночівлі на вокзалах, сумнівні компанії, розпуста! Я сказала їй, що вона не гідна бути матір’ю твоєї дитини! І вона мене вигнала! Ти мусиш обирати: або я, твоя мати, або ця авантюристка!
Остап мовчав. Він знав про минуле Яни. Він сам колись, ще до їхнього знайомства, випадково натрапив на її блог і був зачарований її сміливістю. Але в переказі матері ці історії перетворювалися на кримінальну хроніку.
— Мамо, — нарешті промовив він, і його голос був твердим, як сталь. — Ми поговоримо завтра.
— Завтра буде пізно!
— Завтра. Вранці. Я приїду. А зараз дай нам спокій.
Він натиснув відбій. Він підійшов до Яни і міцно обійняв.
— Пробач мені.
— Тобі немає за що просити пробачення. Це не твоя війна.
— Ні. Це саме моя війна, — сказав він. — І я збираюся її закінчити. Раз і назавжди. Але мені потрібна твоя допомога.
Наступного ранку Остап зателефонував матері.
— Мамо, я все обдумав. Ти маєш рацію, нам треба поговорити. Втрьох. Я записав нас до сімейного психолога на десяту.
Лідія Петрівна погодилася. Психолог? Це було навіть краще. Нейтральна територія, де фахівець точно побачить, хто тут жертва.
Кабінет психолога був світлим і мінімалістичним. Яна та Остап вже сиділи на дивані, коли увійшла Лідія Петрівна з текою «доказів».
— Лідіє Петрівно, я б хотіла почути вашу версію. Що вас турбує? — м’яко почала психолог.
Це був її зоряний час. Вона говорила про любов до сина, про тривогу за онука, про те, як вона, як мати, не може мовчати. Її голос тремтів, коли вона почала викладати на стіл роздруківки.
— Ось! Подивіться! Хіба це поведінка майбутньої матері? Бруд, розпуста! Мій син заслуговує на жінку з чистою репутацією!
Коли потік звинувачень вичерпався, психолог подивилася на Яну.
Яна повільно взяла зі столу фото з Таїланду.
— Я пам’ятаю цей день, — тихо почала вона. — Мені було двадцять два. За день до цього у мене вкрали майже всі гроші. Я сиділа на пляжі й не знала, що робити. До мене підійшла група місцевих студентів. Вони побачили, що я плачу, і купили мені їсти. Потім один з них дістав фарби й мовчки почав малювати мені на щоці квітку. Ця фотографія, Лідіє Петрівно, — вона подивилася свекрусі просто в очі, — не про розпусту. Вона про людяність. Моє минуле, яке ви називаєте брудним, навчило мене довіряти людям і не боятися. І я хочу навчити цього свою дитину.
В кабінеті запала тиша. Лідія Петрівна дивилася на неї з ненавистю.
Тоді слово взяв Остап. Він дивився на свою матір.
— Мамо, я знаю про твої борги.
Лідія Петрівна здригнулася і зблідла.
— Я знаю про кредит у банку на 50 тисяч гривень. І про те, що ти позичила ще двадцять у сусідки. Ця вистава — не про турботу про мене. Це про гроші. Ти вирішила зруйнувати мою сім’ю, щоб вирішити свої фінансові проблеми. Я люблю Яну. Я люблю її минуле, її сьогодення і наше спільне майбутнє. Тому вибір дуже простий. Або ти йдеш з нами на сімейну терапію, вчишся поважати мою дружину і стаєш бабусею для нашої дитини. А я допоможу тобі з боргами. Або ти зараз виходиш за ці двері й назавжди зникаєш з нашого життя.
Він замовк. Лідія Петрівна дивилася то на нього, то на Яну. В її очах була лише лють і поразка. Вона мовчки підвелася, схопила свою теку і, не прощаючись, вийшла з кабінету, гримнувши дверима.
Вони йшли додому пішки, повільно, мовчазною весняною вулицею.
— Мені шкода, — нарешті промовив Остап. — Мені шкода, що моя мати — така.
— Ти бачив, — тихо відповіла Яна. — Ти просто любив її. Дякую, що захистив нас.
— Це я маю тобі дякувати, — він подивився їй у вічі. — Ти показала мені сьогодні, що таке справжня сила.
Вони повернулися додому. Квартира, що ще вчора здавалася полем бою, тепер була тихою і затишною. Яна підійшла до свого мольберта і зняла з нього білу тканину. На полотні були лише перші начерки — дитяча кімната, сонячне світло з вікна.
— Що це буде? — запитав Остап, обіймаючи її ззаду.
Вона посміхнулася, притулившись до його плеча.
— Наше майбутнє. Воно ще трохи розмите, але я точно знаю, що кольори будуть яскравими.
Скандал закінчився. Одна сім’я була зруйнована. А їхня власна щойно народилася на цих руїнах.
Не спитав дозволу: наречений заселив всю сім’ю у квартиру нареченої перед Новим роком