— Я хочу познайомити тебе зі своєю мамою вже ввечері, після вечері, — повідомив Олег своїй дівчині, сівши на край дивана.
— Навіщо? — спокійно спитала Анжела, дивлячись на того, кого вже вважала своїм чоловіком. Вона сиділа у своєму улюбленому кріслі, недбало гортаючи сторінки модного журналу.
Олег здивувався, на мить навіть розгубився. Хлопець, який звик до логіки та послідовності в усьому, не очікував такої реакції.
— Ну як це навіщо, — нарешті вимовив він, — у нас же скоро весілля, а ти ще не знайома з моєю мамою, та й вона про тебе питає.
— Ні, — одразу пролунала коротка відповідь.
— Ні? — Олег задумався, можливо, він щось не так сказав, тому на всяк випадок перепитав: — Ти сказала, що не хочеш знайомитися з моєю мамою?
— Саме так, — відповіла Анжела, — не хочу.
— Поясни, чому? — він ніяк не міг збагнути, чому його дівчина, з якою він ось-ось одружиться, не хоче знайомитися з його матір’ю.
— Зі свекрухами вічна проблема. Я ж тебе не змушую знайомитись із моєю мамою, бо для тебе вона буде теща, а це — скандали, — вона відклала журнал убік.
— З чого ти взяла? — спитав Олег. — От у моєї сестри Юлі чудова свекруха.
— А я не хочу, — ще раз повторила Анжела, — жодних знайомств.
Гаразд, Олег не став наполягати. Можливо, в Анжели були на те свої причини. Зрештою, до весілля ще було трохи часу, і він ще не раз поговорить з нею на цю тему. За вікном посилився дощ, краплі гучніше застукали по карнизу, ніби підкреслюючи напругу моменту.
Раз на тиждень Олег приїжджав до своєї мами просто так: навідати, посидіти, попити чаю, дізнатися новини й переконатися, що в неї все гаразд.
— Ми подали заяву в РАЦС, — повідомив він про те, що нарешті знайшов собі майбутню дружину.
— Вітаю, — сказала Людмила Василівна й обійняла сина. — Коли я побачу твою обраницю?
— Мамо… — Олег зам’явся, він прекрасно розумів, що якось дивно — не знайомитися з батьками.
— Що? — спитала вона, відкривши нову пачку печива.
— Анжела не хоче знайомитись, — але, побачивши, що мама вже хоче спитати «чому», він продовжив: — У неї дві старші сестри, і я так розумію, у них проблеми з їхніми свекрухами. От і Анжела думає, що як тільки познайомиться з тобою — почнуться проблеми.
— Хм, — хмикнула Людмила Василівна.
Вона згадала свою свекруху, з якою перший рік дійсно гризлася по-справжньому, як дві кішки, але після народження старшої доньки Юлі свекруха різко пом’якшала, тому вона зрозуміла Анжелу.
— Ну що ж, почекаємо, — сказала жінка й посунула печиво ближче до сина.
Повернувшись додому, Олег здивувався, побачивши в гостях Марину, старшу сестру Анжели, хоча вона так багато говорила про те, що не визнає родичів.
За пів години Марина пішла, а Анжела, взявши телефон Олега (бо її останнім часом глючив), увімкнула якийсь фільм. За кілька хвилин пролунав дзвінок, Олег уже хотів підійти, але вона його випередила.
— Більше не телефонуйте, — холодно відповіла дівчина й знову включила фільм.
— Хто дзвонив? — спитав Олег.
— Не знаю, — відповіла Анжела.
Чоловік підійшов, простягнув руку, і дівчина, поставивши фільм на паузу, неохоче віддала йому телефон.
Олег відкрив список дзвінків і побачив, що дзвонила його мама.
— На яких підставах ти сказала моїй мамі більше не дзвонити? — холодно поцікавився Олег у своєї нареченої.
— Треба відразу розставити всі крапки над «і», — так само холодно відповіла йому Анжела.
— Ти зараз попросиш вибачення перед моєю мамою, гаразд? — запропонував він і подивився на дівчину. Та тяжко зітхнула й кивнула.
Олег набрав номер своєї мами.
— Привіт, мамо, це я. Анжела дивилася фільм і, мабуть, подумала, що то хтось із реклами. Я зараз передам їй слухавку, — і простягнув телефон дівчині.
Вона взяла його, подивилася на Олега, а потім, опустивши погляд і піднісши телефон ближче до губ, сказала:
— Перепрошую, я справді не звернула уваги.
— Нічого страшного, — пролунала коротка відповідь.
Олег взяв телефон з рук Анжели:
— Мам, я тобі потім передзвоню, добре? — вона щось відповіла, і він, кивнувши, завершив дзвінок.
Ось уже третій рік Олег працював у нафтогазовій компанії. Роботи було багато: звіти, ще раз звіти, але й платили за це добре, навіть дуже. Завдяки цьому він зміг взяти у кредит трикімнатну квартиру і саме цього місяця закрив останній платіж. Це було полегшенням. Щоправда, залишалося ще два кредити: один — на меблі, які купив у квартиру, другий — на авто. Але це вже не так страшно. Якщо все складеться добре, то за рік-два він і з цим розрахується.
— У нас через три тижні весілля! — Анжела підсіла до Олега й, обійнявши його, почала цілувати в щоку.
— А мені здавалося, що до весілля ще принаймні кілька місяців.
— Та-да, і ти будеш моїм чоловіком, — на останньому слові Анжела закотила очі, — моїм власним чоловіком!
— Звучить спокусливо, — відповів чоловік і обійняв дівчину, а та, хихикнувши, зручно влаштувалася в нього на колінах.
Кілька разів поцілувавши чоловіка, вона примружилася й тихо спитала:
— А давай перед весіллям з’їздимо відпочити на якісь острови? Ну або хоча б просто на море?
— Було б чудово, — відповів їй Олег.
Він і сам уже думав про це. Втомився працювати, доводилося по десять, а іноді й по дванадцять годин сидіти з документами. Навіть у вихідні не встигав виспатися. Тож ідея поїхати до моря була привабливою, але — нездійсненною.
— Не вийде, — відповів він нареченій.
— Ой, а чому? — з розчаруванням запитала Анжела.
— Я щойно закрив кредит на квартиру, а в мене ще два, — і показав два пальці, — їх я не можу пропускати.
Деякий час Анжела мовчала. Вона притулилася до чоловіка, прислухалась до його серцебиття, а потім запропонувала:
— А ти позич у своєї мами.
— Опа! — вигукнув Олег. — Ти ж, здається, казала, що не хочеш знайомитися з моєю мамою. А це означає, що в тебе немає моїх родичів, а отже й для мене — теж. З цього випливає, що я не можу просити в мами гроші.
Анжела випросталася й уважно подивилася Олегу в очі. Думала, що він жартує, але чоловік був серйозним як ніколи. Недобре хмикнувши, дівчина підвелася, ще раз глянула на нареченого і з невдоволеним виглядом пішла в спальню.
Через кілька днів Олег сидів на кухні, відкинувшись на спинку диванчика, і пив міцну каву. Тут він згадав, що обіцяв зателефонувати матері.
— Привіт, мамо!
— Тітка Люба потрапила до лікарні.
— Щось серйозне? — спитав Олег.
— Ти ж знаєш, у неї серцева недостатність, плюс цукровий діабет. А тепер ще й дихальна недостатність…
— Та вже ж, — співчутливо промовив чоловік. Він добре памʼятав тітку Любу — повненьку жінку, яка останнім часом рідко виходила з дому, але вона була доброю, і він часто гостював у неї в дитинстві.
— А в якій лікарні вона лежить?
— Її відвезли в обласну, відкачали. Я їй уже давно казала: треба стежити за харчуванням. Але ж ти її знаєш…
— Так, — погодився Олег. Тітка Люба любила смачно поїсти, могла перекушувати кожні пів години.
— Я завтра до неї поїду, це ж недалеко від тебе.
— А яка палата?
— Триста двадцять шоста. Якщо що — прийом відвідувачів після четвертої. Але ти нічого не неси.
— А сік можна? Або фрукти?
— Краще мандарини. Ти ж знаєш, вона їх обожнює.
— Тоді я завтра зайду, — відповів Олег.
Вони ще хвилину поговорили, а потім він поклав слухавку і залишив телефон на столі.
— А навіщо ти їй телефонував? — на кухню зайшла Анжела й сіла навпроти Олега.
— Це ж мама, — не розуміючи запитання, відповів чоловік.
— У наш час усі живуть окремо, кожен сам за себе.
— Те, що окремо — це зрозуміло, але це мама, і цим усе сказано.
Пояснювати, чому він має або не має дзвонити своїй мамі, Олег просто не розумів.
Наливши собі чаю, дівчина пішла до вітальні.
А вранці, вже виходячи на роботу, Олег ще раз зателефонував матері й уточнив номер палати.
— А, усе зрозуміло, — він швидко записав номер собі на руці (він завжди так робив, щоб точно не забути). — Після роботи заскочу, — відповів він і, поцілувавши Анжелу, вийшов на сходову клітку.
Людмила Василівна, як і обіцяла, навідалася до своєї сестри в лікарню. Та вже почувалася краще, пихтіла, як паротяг, але більш-менш ходила вздовж стінки.
— На, передай своєму синові, — і тітка Люба, порившись у кишені халата, дістала невеличкий дармовис.
— О! — здивувалася Людмила Василівна. — А я думала, його загубила.
— Він у мене в кишені лежав, це ж Олег подарував. А мені він навіщо? Нехай буде в нього, — жінка віддала дармовис сестрі.
Посиділи хвилин пʼятнадцять, а потім Людмила Василівна, попрощавшись із сестрою, вирішила одразу зайти до Олега — він жив неподалік.
Піднявшись на четвертий поверх (ліфта тут не було — п’ятиповерхівка), жінка підійшла до дверей і подзвонила. Думала, що вдома нікого немає, але раптом клацнув замок і двері відчинилися — на неї дивилася дівчина.
— Ви Анжела? — спитала Людмила Василівна незнайомку.
— Так, — відповіла вона й підняла брови у запитанні.
— Я Людмила Василівна, мама Олега.
— Аааа, — протягнула Анжела, і на її обличчі з’явилася невдоволена гримаса.
— Можна я зайду і почекаю сина? — спитала вона свою майбутню невістку.
— Ні, — одразу холодно відповіла та.
Від несподіванки Людмила Василівна зробила крок назад — їй здалося, ніби подув холодний вітер.
— Ні, — повторила Анжела і додала: — Ідіть і більше не приходьте в мій дім.
З цими словами вона зачинила двері.
Деякий час Людмила Василівна стояла, не знаючи, що робити: може, подзвонити синові й поскаржитися на наречену, яка так грубо з нею обійшлася? Але зрештою не стала цього робити — зрештою, Олег дорослий чоловік. Якщо він обрав собі в дружини таку жінку — отже, його це влаштовує. Важко зітхнувши, вона попрямувала додому.
Після того, як Олег провідав тітку й дізнався, що з нею все гаразд, він вирушив додому. По дорозі зайшов до квіткового магазину й хвилин десять вибирав букет. Нарешті він оплатив покупку й швидким кроком попрямував до своєї коханої.
Відчинивши двері, він одразу почув жіночі голоси.
— Це я прийшов! — знімаючи взуття, сказав Олег.
У ту ж мить з’явилася Анжела — вона була неперевершена у весільній сукні.
— Це мені? — захоплено вигукнула дівчина і, взявши букет з рук свого нареченого, притиснула його до грудей.
— Обережно, не забруднися, — м’яко попросив її чоловік.
Анжела засяяла від щастя, обійняла його і, не звертаючи уваги на свою сестру Ніну, що стояла за його спиною, кілька разів поцілувала його у губи.
— Здається, ти скоро в ній спати будеш, — усміхнувся Олег і привітався зі своячкою. Та лише кивнула головою у відповідь.
Ще раз поцілувавши Олега, Анжела повернулася в кімнату і, ставши перед великим дзеркалом, почала крутитися.
Слухати жіночі балачки про майбутнє весілля Олегу не хотілося — він зайшов у спальню і почав перевдягатися.
— До речі, — заглянула у кімнату Анжела, — до тебе приходила мама.
— Мама? — здивувався Олег.
— Так, приходила.
— Коли? — він був вкрай здивований такою новиною.
— Приблизно пів години тому. Я її не пустила, — з гордістю у голосі заявила дівчина.
— Повтори, що ти зробила?
— Я її не пустила, — так само гордо відповіла Анжела.
Не повіривши її словам, Олег взяв телефон і набрав номер матері.
— Мамо, ти заходила? — запитав він.
— Так, — відповів жіночий голос.
— І що сталося? — поцікавився він, дивлячись при цьому на наречену, яка, знизавши плечима, вийшла в кімнату.
— Мене не пустили, — якнайспокійніше сказала Людмила Василівна. — Я хотіла тобі передати той кулон, що ти подарував тітці Любі, він так у неї в кишені й лежав.
— Ти хочеш сказати, що тебе Анжела не впустила?
— Я навіть у коридор не зайшла. Сказала, щоб я більше не приходила.
— Я потім тобі передзвоню, — сказав Олег і відключився.
Йому стало зле, він відчув, як обличчя налилося жаром, дихати стало важко, а думки на мить зупинилися. Чоловік підійшов до вікна і кілька хвилин просто дивився назовні. Із зали все ще лунало щебетання своячки, що крутилася навколо Анжели. Нарешті, отямившись, Олег вийшов у кімнату й запитав наречену:
— Чому ти не впустила мою маму? — спитав він спокійно.
— Я не збираюся підтримувати стосунки з твоїми родичами, — вже не вперше відповіла йому Анжела.
— Це моя мама, — його голос затремтів.
— А мені байдуже, хто вона. У моєму домі не буде свекрухи, — дівчина повернулася до нього, холодно глянула й додала: — Через них постійні конфлікти. Не буде, — повторила вона.
Олег повернувся до спальні. Він відчув спустошення — так, саме спустошення. Ще кілька хвилин тому він любив Анжелу, а тепер у душі було порожньо. Зовсім порожньо. І навіть іскри любові не залишилося. Він зрозумів лише одне — це не та жінка, з якою він хоче прожити життя.
Мовчки чоловік пішов на кухню, взяв сміттєві пакети й повернувся в спальню. Він дістав валізу й не поспішаючи почав складати в неї речі Анжели, а те, що не вміщувалося, пакував у пакети.
Нарешті все було складено, а Ніна все продовжувала щебетати, захоплюючись тим, яка чудова сукня у її молодшої сестри.
Олег відчинив двері спальні й, не кажучи ні слова, виніс валізу в коридор. Спочатку Анжела не звернула на це увагу, але коли він виніс ще два пакети, запитала:
— Що це?
— Твої речі, — коротко відповів Олег.
Цокаючи підборами, Ніна підбігла до пакета, відкрила його і побачила, що там справді речі її сестри.
— Що це означає? — голосно запитала вона у чоловіка.
— Ти хто така? — холодно спитав її Олег.
— Сестра твоєї дружини! — обурилася вона.
— У моєї дружини немає сестри, — одразу відповів чоловік.
Дівчата переглянулися між собою.
— Вона моя сестра! — голосно заявила Анжела.
— Ти, — Олег ткнув пальцем у груди тій, яку ще вчора вважав коханою, — ти сама відмовилася визнавати моїх рідних. З чого ти взяла, що я визнаватиму твоїх? — і, помовчавши секунду, додав: — Для мене твої сестри не існують. — Він повернув голову до Ніни й додав: — Ти тут чужа.
— Та як ти смієш! — закричала Анжела.
— Ооо, — протягнув Олег, — тобі не подобається, коли з тобою розрахувалися тією ж монетою?
Тут закричала Ніна. Вона згадала всіх святих — і на небі, і під землею. Деякий час Олег слухав цей крик ненависті мовчки. До нього приєдналася й Анжела.
— Якщо моя жінка зневажливо ставиться до моєї матері, — Олег холодно дивився на свою наречену, — отже, вона так само зневажливо ставиться і до мене.
— Ні! — одразу заперечила Анжела.
— А я не маю наміру жити з такою жінкою, яка мене зневажає.
Він зайшов до спальні, взяв ще два пакети та попрямував до виходу.
— Що ти робиш? — вигукнула дівчина.
— Я хочу, щоб ти пішла, — якомога спокійніше промовив Олег.
— Ні! — знову закричала Анжела.
— Геть! — закричав він так голосно, що навіть сам злякався власного голосу.
Ніна відступила. Можливо, вона вже стикалася з подібним гнівом. Анжела, побачивши, що сестра вже відчинила двері, поспішила за нею.
— А як же весілля? — запитала вона у чоловіка.
— Ніякого весілля, — прогарчав Олег, — жодного!
У ту ж мить пакети полетіли в його бік, речі розсипались, але Олег, наступаючи на них, пішов до Анжели, а вона, побачивши холодний погляд чоловіка, швидко відступила.
За кілька секунд, прямо у весільній сукні, вона вийшла на сходову клітку.
— Забирайся! — кинув наостанок Олег і одразу зачинив двері.
На душі було нудно, боляче, огидно, гидко. Не звертаючи уваги на розкидані речі, він повернувся до просторої кімнати. За два тижні вони мали розписатися в РАЦСі, і він планував переписати на неї, вже як на дружину, свою квартиру.
Взявши телефон, Олег кілька хвилин стояв нерухомо. Лише заспокоївшись, набрав номер матері.
— Мамо, пробач, що так вийшло, — голос звучав глухо.
— Все добре? — стривожено спитала Людмила Василівна.
— Так, тепер точно добре, — він окинув поглядом розкидані речі й додав: — Мамо, я тобі пізніше передзвоню.
Натиснувши пальцем на екран, він завершив розмову.
Поклавши телефон на тумбочку, Олег нахилився і почав збирати речі тієї жінки, яку любив. Так, колись любив, а от чи любила вона його — тепер уже не мало значення. В його душі не залишилось злості — вона дивовижно швидко зникла. Зібравши все, він акуратно склав речі в пакети. Завтра викличе кур’єра й надішле все до її матері.
Зайшовши на світлу кухню, він увімкнув чайник, відкрив шафку і дістав упаковку чаю, яку хтось із дівчат на роботі йому подарував. Хто саме — вже не пам’ятав, але чай був смачний.
У кімнаті панував напівморок осіннього вечора. За вікном шелестіли останні жовті листки на березах, а рідкі перехожі поспішали сховатися від мрячного дощу під парасольками. Олег механічно виконував звичні дії, намагаючись повернути собі відчуття нормального життя.
Авокадо з кісточки в домашніх умовах: усі секрети вирощування