— Мамо, я не сам! — сказав Олег, щойно переступив поріг.
У коридор вийшла літня жінка в домашньому халаті. Спочатку вона побачила сина, а потім — за його спиною дівчину, яка тримала в руці торт.
— Ого, у нас гості, — здивувалась вона й уважніше подивилась на дівчину.
— Мамо, це Ірина, — сказав хлопець і, відійшовши трохи вбік, глянув на дівчину.
— Добрий день, — усміхнулась Ірина.
— Проходьте, а що за нагода? — поцікавилася жінка, витираючи руки об рушник.
— Усьому свій час, мамо, давайте спершу чаю вип’ємо.
Тамара Іванівна одразу щось запідозрила — зрештою, син уже дорослий, закінчив університет і почав працювати, пора б і осісти. Та щось усе ж її непокоїло — надто вже він нерішучий.
Зі спальні вийшов Ігор Леонідович у розтягнутих домашніх спортивках.
— Іди переодягнись, — сказала йому Тамара Іванівна й розвернувши чоловіка, відправила назад до спальні.
— А що за метушня? — запитав він у дружини.
— Син сам усе розповість, — відповіла вона й повернулася на кухню.
На світлій просторій кухні з геранню на підвіконні хлопець уже ввімкнув чайник і діставав чашки зі шафки. Дівчина загадково усміхалась. Тамара Іванівна дістала тарілки, поклала ложки на стіл і подала сину ніж, щоб розрізав торт.
— То що за привід?
— Зачекай трохи, мамо, коли тато прийде — все розповім.
За хвилину з’явився Ігор Леонідович. Він одразу звернув увагу на дівчину, яка, усміхнувшись йому, опустила очі.
— Ну-ну, — промовив господар дому, сів на чолі столу й став чекати, що скаже син.
Тамара Іванівна розлила чай, а Олег порозкладав торт по тарілках.
— Давай, не тягни, — сказав Ігор Леонідович, звертаючись до сина.
— Мамо, тату, — занадто урочисто почав Олег, і, трохи помовчавши, додав: — Ми хочемо розписатись.
— Ого! — гучно вигукнув Ігор Леонідович.
Тамара Іванівна обійняла сина й, як любляча мама, поцілувала його в тім’я.
— Ну що ж, це чудово, — сказала вона, звертаючись і до сина, і до Ірини.
— Якщо чесно, мамо, ми вже подали заяву, — сказав Олег, і дівчина одразу тихо засміялась.
— І на яке число? — запитала мама, маючи на увазі дату реєстрації.
— Через місяць, як годиться.
— Ох, — мимоволі зітхнула господиня дому. Вона чудово розуміла, скільки може коштувати весілля — згадала, як майже рік виплачувала кредити після весілля доньки.
— Нам не треба пишного, скромно, — одразу сказав Олег.
— Ну, це ми ще обговоримо, — додав Ігор Леонідович. — Значить, невістка, — і уважно подивився на Іру, яка почервоніла й, опустивши очі, несвідомо кивнула, ніби підтверджуючи: так, я наречена.
— Після весілля, мамо, я переїду, — рішуче сказав Олег.
— А навіщо? — одразу запитав батько. — Навіщо вам з’їжджати? У тебе ж є кімната.
— Як це навіщо? — трохи розгублено Олег глянув на Ірину.
— У нас трикімнатна, сестра заміжня, твоя кімната вільна, живіть собі. Навіщо витрачати гроші на оренду? Подумай сам: звичайна однокімнатна — від двадцяти п’яти тисяч, а ще диван, стіл, шафа — це вже під сто. А на кухні, якщо нічого немає — плита, холодильник — ще стільки ж, — розсудливо промовив батько.
— Я й не думав про це, — замислено сказав хлопець і подивився на свою наречену, ніби чекаючи її думки.
— Звісно, живіть! — одразу підтримала Тамара Іванівна. — Я у ваші справи не втручатимусь, тільки порядок підтримуйте — і все.
— Мамо, — нерішуче відповів Олег, — ми подумаємо, гаразд?
— Час ще є, — не стала тиснути Тамара Іванівна. — Але все ж краще вам перший час пожити з нами. А коли почнеш нормально заробляти — тоді й з’їдете, якщо захочете.
На тому й зійшлися.
Увечері Олег пішов провести Ірину додому.
— Ну як тобі мої рідні? — поцікавився він.
— Хороші, — одразу відповіла Ірина й усміхнулася. — Вони добрі.
— Батько нормальний, не п’є, не кричить, мама хороша, не причепа, як у деяких.
— Так, схоже на те, — погодилася Ірина.
— А як тобі пропозиція тата?
— Я не знаю, — Ірина вагалася. — Звичайно, це велика економія. Я ж іще інститут не закінчила, а навіть як закінчу — поки знайду роботу, поки з’являться гроші, а так…
— Отже, вирішено — поки що житимемо з моїми батьками.
— Навіть не знаю, — Ірина все ще сумнівалася. — Твоя мама і я…
— Давай так: якщо буде конфлікт, ну, точніше, якщо мама на тебе наїде — ти тільки свисни, і ми одразу з’їжджаємо, — Олег обійняв свою наречену, показуючи, що стане на її захист.
— Гаразд, — одразу погодилася дівчина. — Але ти мені обіцяєш: щось не так — і ми відразу йдемо?
— Обіцяю, — відповів хлопець і поцілував Ірину в чоло.
Весілля, як і просили Олег та, власне, Ірина, було невеликим — зібралися лише найближчі друзі та батьки.
Ірина у весільній сукні зайшла до спальні, за нею, зачинивши двері, увійшов Олег.
Свекор кілька хвилин стояв посеред зали та дивився на зачинені двері, за якими сховалися молодята.
— Іди, не стій тут, — підійшла до нього Тамара Іванівна й легенько підштовхнула.
Чоловік, наче прокинувшись від думок, хмикнув і поплентався до своєї кімнати.
Вже стемніло. Тамара Іванівна постелила ліжко, її чоловік ліг, подивився в стелю, а потім прислухався — з-за стіни долинали ритмічні звуки.
— Молодість бере своє, — прошепотіла Тамара Іванівна й, вимкнувши світло, лягла спати.
Її чоловік важко зітхнув і повернувся до стіни.
За звичкою Ігор Леонідович прокинувся рано. Сьогодні у нього вихідний. Він пішов на кухню, увімкнув чайник і зробив собі бутерброд. За кілька годин двері зі спальні молодят прочинилися, першим, ніби в розвідку, вийшов Олег. Пройшовся залом, зайшов до вбиральні, потім на кухню, привітався з батьком і повернувся назад. За хвилину з’явилася Ірина в рожевому халаті. Побачивши її, Ігор Леонідович мимоволі усміхнувся.
— То що, скоро чекати на онуків? — пожартував він.
Дівчина одразу почервоніла, знизала плечима і пішла до ванної.
— Не лізь не у свої справи, — буркнула на нього Тамара Іванівна.
— Та я ж просто спитав, — виправдовувався чоловік.
— Не лізь, — ще раз суворо повторила вона й почала діставати з холодильника продукти для сніданку.
Ірина боялася, як уживеться зі свекрухою, але виявилось, що не все так страшно: Тамара Іванівна до неї не чіплялася, не вказувала, що і як робити, і тим паче не заходила до їхньої кімнати.
Якось увечері господиня зайшла у ванну і застала там чоловіка, з рук якого щось випало. Він нахилився й підняв. Тамара Іванівна підійшла й узяла з його рук рожеві трусики.
— Навіщо ти їх узяв? — строго спитала вона й, розправивши, акуратно повісила на батарею.
— Та вони впали, — явно збрехав чоловік. — А що вони тут роблять? — наче виправдовуючись, зиркнув на мереживні трусики.
— Сушаться,, так само як і мої сушилися.
Ігор Леонідович хмикнув, почувався ніяково, ніби його спіймали на гарячому. Почервонів, підійшов до умивальника, увімкнув воду й намочив руки.
— А в тебе чого таких нема, ну… мереживних? — сором’язливо спитав він.
Тамара Іванівна глянула на мотузку й кивнула на неї:
— Щось я в тебе боксери не бачу — одні прості «сімейки» висять.
— То ж зручно, — тут же відповів Ігор Леонідович.
— От і я про те ж, — сказала дружина і додала: — І більше їх не чіпай.
Явно незадоволений, чоловік вийшов з ванни, щось пробурмотів і пішов до своєї кімнати.
«А коли у нас востаннє була близькість?» — спитала себе Тамара Іванівна біля дверей у ванну. Робота й побутова рутина з’їли все. Так, вона була щаслива, що виростила двох дітей, але з чоловіком усе стало звичним. «Мабуть, десь три місяці тому», — після нетривалих роздумів відповіла вона сама собі. Вже не було жодного бажання пригорнутися до чоловіка, не те що поцілувати, не кажучи вже про щось інтимніше.
— Напевно, старію, — тихо сказала вона вголос і, відкривши кришку пральної машини, почала складати туди білизну.
Ближче до вечора прийшов Олег разом з Іриною, яка все ще навчалась в університеті й зараз писала дипломну роботу. Дівчина переодяглась і одразу пішла на кухню до свекрухи.
— Чим допомогти? — спитала вона, одягаючи фартух.
— А що ти вмієш?
— Якщо чесно, небагато: посмажити картоплю, яєчню, ну й так, по дрібницях, — зніяковіло відповіла Ірина.
— Добре, тоді сьогодні я навчу тебе готувати підливу.
— Ой! — наче злякавшись, відреагувала Ірина.
— Здається, що страшно. А насправді готувати не складно. Ось сковорідка, налий сюди олію, вистав температуру на трієчку. Ось морква — чисть, ріж дрібно, маленькими скибочками. Потім ось тобі цибуля.
Тамара Іванівна стежила, як невістка чистила моркву, кидала її на сковорідку й помішувала.
За кілька хвилин на кухню зайшов Ігор Леонідович. Він обійняв дружину — як завжди — і спитав:
— Що готуємо?
— Мене навчають робити підливу! — весело відповіла Ірина.
Чоловіча рука відразу обійняла дівчину за талію, та, не звернувши уваги, продовжувала помішувати підливу.
Тамара Іванівна відійшла, відкрила холодильник — і помітила руку свого чоловіка на талії Ірини.
— Наріж хліб, — попросила вона чоловіка, і той, невдоволено зітхнувши, взяв дошку, ніж і підійшов до столу.
П’ятницями Ігор Леонідович любив відпочити: купував 3–4 пляшки пива, сідав перед телевізором і дивився фільми один за одним. Йому часто було байдуже, що саме йде на екрані — головне, щоб можна було розслабитись.
Зал був невеликий, телевізор стояв прямо навпроти дверей до спальні молодят. Ірина вийшла і, щоб підтримати розмову, поцікавилась:
— Що дивитеся?
— «Аватар», уже втретє, — замислено сказав чоловік і, зробивши ковток пива, поставив стакан на тумбу.
— Я теж дивилась, але мені здається, що головний герой не правий. Усі думають, що він позитивний, а насправді — ні.
— Та невже? — здивувався свекор.
— Так, саме він почав війну. Люди прилетіли на планету, почали розробку, а він — замість спроб домовитися — влаштував війну.
— Але ж він захищав своїх синіх мавпочок!
— Так, але війну почав він.
Чоловіча рука торкнулася жіночої ноги, а потім обережно почала рухатись угору. Ірина одразу відчула це і зробила крок убік. Її обличчя налилось рум’янцем.
— Піду підготуюсь, — зніяковіло сказала вона і зачинила за собою двері.
— А ти як думаєш, хто винен у всьому цьому? — спитав Ігор Леонідович у дружини, маючи на увазі сюжет фільму.
— Не заважай дівчині готуватись, — суворо відповіла Тамара Іванівна.
— Та я ж просто спитав, — виправдовувався він, знову зробивши ковток.
За кілька днів Тамара Іванівна повернулась додому трохи раніше й здивувалась, побачивши, що її чоловік вже вдома.
— Щось трапилось? — стривожено спитала вона, заходячи в зал.
Хазяйка дому помітила, як обережно зачинились двері до спальні молодят.
— Відпустили раніше, — коротко відповів чоловік.
— Принеси пакети, вони залишились у коридорі.
Чоловік підвівся з дивана й пішов виконувати прохання дружини.
— Так, і ще я забула купити молоко й хліб. Не міг би сходити в магазин?
Явно незадоволений таким проханням, Ігор Леонідович після того, як відніс пакети на кухню, пішов перевдягатися. За кілька хвилин він вийшов з дому.
Тамара Іванівна переодяглася, підійшла до дверей у спальню сина й тихо постукала:
— Іринко, допоможеш мені вечерю приготувати?
Не чекаючи відповіді, вона попрямувала на кухню, виклала продукти, дістала каструлю, налила воду й увімкнула плиту.
На кухню увійшла її невістка. Жінка кинула погляд і помітила, що в дівчини червоні очі. Вона не стала питати, що сталося, а просто попросила дістати картоплю, почистити її й покласти у каструлю.
А ввечері, після вечері, Тамара Іванівна помітила, як Ірина уникає її чоловіка.
Молодята зачинилися у своїй кімнаті, а Ігор Леонідович, увімкнувши телевізор, уже збирався сісти в крісло, та його покликала дружина:
— Іди сюди, — тихо сказала вона.
Чоловік відклав пульт і пішов на кухню. Коли він зайшов, Тамара Іванівна зачинила за ним двері.
— Сідай.
— Що хотіла? — спитав він.
— Донька вже доросла, має чоловіка.
— Ну так, — буркнув Ігор Леонідович.
— От і син подорослішав. Уже дружина є, скоро й діти будуть.
— Ага, — невизначено відповів він.
— Завтра попрохайся з роботи на пів дня.
— Навіщо? — коротко спитав він.
— Ми з тобою підемо до суду подавати заяву на розлучення.
Ігор Леонідович повільно підняв голову, подивився на дружину. Його обличчя спочатку поблідло, потім почервоніло, а потім знову поблідло.
— Ти знову за своє! — зло промовив він.
Діти Тамари Іванівни не знали, що вона вже двічі подавала заяву на розлучення. Були на те причини, але чоловік кожного разу вмовляв її забрати документи, і вона погоджувалася. Тепер, коли діти стали дорослими, вона вирішила довести справу до кінця.
— У тебе знову прокинувся кобелізм, — холодно сказала вона.
— Тобі всюди ввижається мій «кобелізм»! — вибухнув він.
— Ірина вже тебе боїться. Тому ми завтра підемо до суду.
— Замовкни! — гаркнув Ігор Леонідович.
— Завтра я зміню замок. Квартира моїх батьків — вона не твоя. Без мене додому не потрапиш. Зрозумів?
— Ти з глузду з’їхала! — розлютився чоловік. Він не очікував, що дружина знову заговорить про розлучення.
— Якщо не підеш до суду — подам заяву сама. Не прийдеш на засідання — все одно нас розведуть. Діти дорослі, аліментів не треба. Це дім моєї родини. Тобі тут не місце.
— От як… — холодно сказав Ігор Леонідович. — Використала мене, а тепер за двері?
— Сам винен, — якнайспокійніше сказала Тамара Іванівна. — Завтра йду до суду.
Чоловік різко встав, ще раз глянув на дружину, а потім широким кроком пішов до спальні.
Минуло кілька днів. Тамара Іванівна, як завжди, готувала вечерю, Ірина допомагала. На кухню зайшов Олег.
— А де тато? — спитав у матері.
— Його більше не буде, — відповіла вона і, обернувшись, додала: — Пішов.
Ірина напружилась, поклала ножа, яким різала м’ясо, і уважно подивилась на свекруху.
— Як це — пішов? — здивувався син.
— Ми розлучилися, — відповіла мати. На обличчі Ірини з’явилася ледь помітна усмішка.
Тамара Іванівна відвела очі від сина, а потім обережно погладила руку Ірини.
— Тобі більше нічого не загрожує, — ці слова були сказані тільки для невістки.
Ірина підняла очі, подивилася в обличчя свекрухи, усміхнулася й тихо сказала:
— Дякую.
— У вас що, якісь таємниці? — поцікавився Олег і підійшов до дружини. Ірина одразу розвернулась і обійняла його.
— У жінок завжди є таємниці, — сказала Тамара Іванівна й підморгнула синові.
🌱 Посадила імбир із магазину – результат перевершив усі очікування!