— Знаєш, люба, твоя дорога машина не зробить тебе кращою за мене.
— А твоя краватка не сховає, хто ти є насправді, Андрію.
Вікторія помітила, як здригнулася рука матері, яка розставляла тарілки на недільний обід. Це була їхня традиція – збиратися разом раз на тиждень, хоча з кожним разом усе важче було посміхатися через силу. Особливо коли вітчим перетворював кожну зустріч на мовчазну битву.
— Люба, — Андрій театрально поправив ту саму краватку, — передай, будь ласка, сіль. Знаєш, таку білу річ, яка коштує менше, ніж твоя ранкова кава.
Вікторія мовчки подала сільничку, спостерігаючи, як він демонстративно бере її двома пальцями, ніби боїться забруднитися. Три роки тому цей чоловік здавався ідеальним кандидатом у чоловіки для її мами – галантний, успішний, з щирою усмішкою. Хто ж знав, що усмішка виявиться маскою, за якою ховається дріб’язковий тиран.
— Мамо, салат чудовий, — Вікторія намагалася розрядити атмосферу.
— Звісно, — хмикнув Андрій, — твоя мати хоч би готувати вміє. На відміну від деяких бізнеследі, які тільки й можуть, що бігати офісами.
Ольга нервово поправила пасмо волосся, що вибилося, і Вікторія помітила слід на її зап’ясті – ледь помітний, жовтуватий, ніби хтось надто сильно стиснув руку. Щось всередині неї здригнулося.
***
Після обіду Вікторія допомагала мамі мити посуд, поки Андрій дивився телевізор у вітальні. Звук футбольного матчу не заглушав їхню тиху розмову.
— Мамо, що відбувається? — Вікторія кивнула на зап’ястя матері.
— Нічого, люба. Просто вдарилась об дверцята шафи, — Ольга відвела погляд, почавши надто старанно терти вже чисту тарілку.
— Об дверцята у формі пальців?
— Віко, прошу тебе…
Звук кроків змусив їх замовкнути. Андрій з’явився у дверях кухні, недбало спершись на косяк.
— Про що шепочетесь, мої любі?
— Про роботу, — швидко відповіла Ольга.
— А, ну так. Наша Вікусю тепер велика начальниця. Як там, у верхах? Повітря не надто розріджене?
Вікторія відчула, як шлунок стиснувся від злості. Але вона лише посміхнулась:
— Нормально. До речі, як твій проєкт? Той, який ти куруєш у компанії?
Його обличчя на мить скривилось.
— Не твоя справа.
— Просто запитала. Ми ж одна родина, чи не так?
Андрій зробив крок уперед, і Вікторія помітила, як мати інстинктивно відступила.
— Послухай мене уважно, — його голос став тихим і загрозливим, — те, що ти будуєш із себе успішну кар’єристку, не дає тобі права втручатись у мої справи. Тут, — він обвів рукою кухню, — я господар. І тобі краще це запам’ятати.
Він розвернувся і вийшов, залишивши по собі важку тишу. Ольга тихо схлипнула.
— Мамо, — Вікторія обійняла її за плечі, — так більше не може тривати.
— Він просто втомився. Робота, стрес…
— Ні. Це не втома. Це… — вона замовкла, дивлячись у вікно на захід сонця. У голові почав формуватись план. — Знаєш що? Все зміниться. Обіцяю.
Вона ще не знала як саме, але відчувала – нагода з’явиться. Треба тільки дочекатися слушного моменту. А поки – посміхатись і терпіти, збираючи всередині холодну лють.
***
— Вікторіє Андріївно, вітаємо з призначенням.
— Дякую. І, Михайле Петровичу… подбайте, щоб усі особові справи працівників були в мене на столі зранку.
Новий кабінет пахнув свіжою фарбою та амбіціями. Вікторія провела рукою по глянцевій поверхні столу – її столу – і ледь стримала посмішку. Список працівників відділу вже лежав перед нею, і одне прізвище в ньому змусило серце битися частіше. Андрій Степанович Котов, старший менеджер проєктів. Тепер – її підлеглий.
Вона пам’ятала його слова: «Тут я господар». Що ж, часи змінюються.
***
Загальний зал для нарад гудів, як вулик. Новина про зміну керівництва поширилася швидко, але мало хто знав подробиці. Вікторія навмисно затрималась на кілька хвилин — нехай понервують.
— А ось і наша нова керівниця! — прошепотів хтось, коли вона увійшла.
Вікторія ковзнула поглядом по обличчях. Цікавість, настороженість, прихована надія у тих, хто страждав від старого начальства. І шок — чистий, неприхований шок на обличчі Андрія, що сидів у дальньому кутку.
— Доброго ранку, колеги, — її голос звучав впевнено й спокійно. — Думаю, формальності можемо опустити. Більшість із вас мене знає.
Вона ввімкнула проєктор і почала презентацію. Цифри, графіки, плани розвитку — все чітко і по суті. Краєм ока вона бачила, як Андрій смикається на стільці, то блідне, то червоніє.
— І нарешті, — Вікторія виділила червоним проблемний проєкт, — проєкт «Фортуна» суттєво відстає від графіка. Андрію Степановичу, це ж ваш напрямок, правда?
Він здригнувся, ніби від удару:
— Т-так, але…
— Чекаю від вас повний звіт про причини затримки. На моєму столі, завтра о дев’ятій. І графік нормалізації процесу.
— Але це неможливо! Там потрібно проаналізувати…
— До дев’ятої, Андрію Степановичу. Чи це завдання вам не під силу?
Залом прокотився ледь чутний смішок. Хтось із молодих співробітників, яких Андрій регулярно принижував на коротких нарадах, навіть не намагався приховати задоволення.
***
Після наради він увірвався до її кабінету без стуку. Вікторія навіть не підняла очей від документів:
— Навчіться стукати, Андрію Степановичу. Це базові правила корпоративної етики.
— Ти… ти спеціально це все влаштувала?
— Що саме? — вона нарешті підняла погляд. — Своє призначення? Боюся, ви переоцінюєте мої можливості. Це рішення наглядової ради.
— Я не буду працювати під твоїм керівництвом!
— Воля ваша. Заяву на звільнення можете написати прямо зараз. — Вона висунула шухляду стола. — У мене навіть бланк є.
Андрій застиг. Обоє знали — зараз не найкращий час шукати нову роботу. Особливо з його репутацією.
— Думаєш, ти така розумна? — його голос тремтів від злості. — Думаєш, командуватимеш мною?
— Я не думаю, Андрію Степановичу. Я вже командую. І, до речі, про команди — не забудьте про звіт до завтрашнього ранку. Час іде.
Він розвернувся й вийшов, грюкнувши дверима так, що задрижали вікна. Вікторія відкинулася в кріслі, дозволивши собі нарешті посміхнутись. Пізніше на столі завібрував телефон — повідомлення від мами:
«Андрій сьогодні якийсь дивний. Усе гаразд? Пише мені якісь незрозумілі повідомлення.»
«Все добре, мамо. Просто на роботі невеликі зміни.»
***
Наступні тижні перетворилися на витончену шахову партію. Вікторія була бездоганна — професійна, коректна, вимоглива до всіх однаково. Щоправда, «однаково» для Андрія означало кінець звичного життя.
Більше жодних запізнень — сувора догана за порушення трудової дисципліни. Жодних довгих перекурів — зауваження в особову справу. Проєкт «Фортуна» вимагав понаднормової роботи? Що ж, доведеться залишатись — причому безоплатно: він сам довів справу до критичного стану.
— Вікторіє Андріївно, — якось звернулася до неї Марина, молоденька співробітниця з відділу кадрів, — а правда, що ви з Андрієм Степановичем знайомі поза роботою?
— Чому ви питаєте?
— Просто… він раніше був такий… — вона зам’ялася, — зверхній. А тепер ходить тихенький, як мишка. І навіть вітається щоранку.
Вікторія усміхнулась:
— Люди змінюються, Марино. Особливо коли правильно розставлені пріоритети.
Того ж вечора вона залишилась на роботі допізна, розбираючи документи. У порожньому офісі кроки лунали особливо голосно. Проходячи повз кімнату відпочинку, вона почула приглушений голос Андрія:
— Так, люба, я сьогодні затримаюсь… Ні, ця стерва знову завалила роботою… Що значить «сам винен»?! Ти на чиєму боці?!
Вікторія тихо пройшла далі. Вдома мати зустріне його холодною вечерею й мовчазним докором. Ще один маленький камінець у фундамент його особистого пекла.
Вона дістала з сумочки ключі, втомлено сіла за кермо. Випадково зловила свій погляд у дзеркалі й завмерла. Коли з’явився цей незнайомий, сталевий вираз? Зморшка між бровами, трохи стиснуті губи, якийсь небезпечний вогник в очах. На мить їй стало ніяково — ніби в відображенні вона побачила тінь Андрія. Та ж холодність, та ж владність… Вікторія струснула головою, відганяючи нав’язливу думку. Ні, вона інша. У неї немає його дріб’язкової жорстокості, його бажання принижувати просто заради задоволення. У неї є мета. І поки мама не буде в безпеці, поки ця людина не зникне з їхнього життя — вона не зверне з обраного шляху.
Телефон знову завібрував. Цього разу повідомлення було від директора з персоналу:
«Завтра о 15:00 – атестація ключових співробітників. Андрій Степанович перший у списку.»
Вікторія усміхнулась. Партія тривала, і наступний хід був за нею.
***
Минуло два місяці щоденних принижень на роботі — і Андрій остаточно зламався. Вікторія бачила це за його тремтячими руками на нарадах, за порожнім поглядом, за запахом перегару, який він безуспішно приховував жуйкою. Вона методично руйнувала його кар’єру, але не очікувала, що розв’язка настане так раптово.
Дзвінок мами застав її в ліфті після робочого дня:
— Вікуся… — голос переривався схлипуванням, — він… він зовсім збожеволів…
— Що сталося?
— Прийшов п’яний… розбив усі фотографії… казав, що це ти винна…
Гуркіт у слухавці. Крик.
Вікторія ще ніколи не водила так швидко.
***
Вхідні двері були прочинені. З вітальні долинав голос Андрія — він щось невиразно кричав про змову, про те, як усі його зрадили. Звук битого скла. Мамине схлипування.
— Замовкни! Це все ти! Ти й твоя чортова донька! Думали, найрозумніші?!
Вікторія влетіла в кімнату й завмерла. Осколки сімейних фото хрустіли під ногами. Мати, згорнувшись, сиділа в кутку дивану. На її щоці синіла гематома.
— Відійди від неї.
Андрій обернувся. В його очах плескалося безумство:
— А ось і вона! Головна стерва особисто!
— Я сказала — відійди.
— А то що? — він зробив крок до неї, похитуючись. — Що ти мені зробиш? Звільниш? — істеричний сміх. — А я вже сам звільнився! Просто сьогодні! Так що тепер…
— Тепер ти — безробітний алкоголік, який підняв руку на мою маму.
Вона дістала телефон. На екрані — відкритий лист, готовий до надсилання. Андрій примружився, намагаючись сфокусуватися на тексті.
— Це службова характеристика, — спокійно пояснила Вікторія. — Я вже розіслала її до двадцяти найбільших компаній міста. З детальним описом твоїх «професійних якостей». Думаєш, хтось візьме тебе на роботу?
— Ти… ти не можеш…
— Уже зробила. А тепер вгадай, що буде, якщо я додам до листа ще й інформацію про домашнє насильство? З фотографіями синців і медичним висновком?
Він рвонувся до неї, замахнувшись, але перечепився об журнальний столик. Впав на підлогу.
— Мерзотниця… ти така ж мерзотниця, як і я…
— Можливо. Але різниця в тому, що я виграла. У тебе п’ять хвилин на збори. Потім я викликаю поліцію.
Він дивився на неї знизу вгору, і в його погляді плескалась ненависть, змішана зі страхом. Потім перевів очі на Ольгу:
— Рідна… ти ж не дозволиш…
— Іди, — тихо сказала вона, дивлячись убік. — Просто йди.
***
Ранок видався на диво сонячним. Вони з мамою сиділи на кухні, як у старі добрі часи. У чашках парував кавовий аромат, а на столі повільно холонули млинці.
— Я подала на розлучення, — Ольга розгладжувала невидимі складки на скатертині. — Думаєш, я правильно вчинила?
— Думаю, ти зробила це запізно. Але краще пізно, ніж ніколи.
Мати підвела на неї очі:
— Ти змінилася, доню.
— Знаю.
— Інколи ти мене лякаєш. Там, на роботі… ти ж навмисне довела його?
Вікторія відпила ковток кави. Гаряча, міцна, без цукру — як і її помста.
— Я просто показала йому, як це — бути слабким. Відчути себе жертвою. Але, на відміну від нього, я ніколи не переходила межу.
— І все одно, — Ольга похитала головою, — в цьому є щось страшне. Наче темрява перемогла темряву.
— Ні, мамо. Це справедливість перемогла страх. Твій — боятись піти. Мій — боятись втрутитися. Його — боятись показати своє справжнє обличчя перед начальством.
Вона встала й підійшла до вікна. У дворі розпускалися перші весняні квіти. Дивно — вона й не помітила, як пройшла зима.
— Знаєш, що найсмішніше? — Вікторія обернулась до матері. — Він сам вчив мене, що в цьому домі може бути тільки один господар. Він мав рацію. Просто помилився з кандидатом.
Ольга усміхнулась — вперше за довгий час щиро і спокійно:
— Ти ж розумієш, що я не схвалюю твої методи?
— Розумію. Але ти ж розумієш, що я б зробила це знову?
Вони замовкли. За вікном щебетали птахи, вітер колихав фіранки, і в повітрі пахло свободою. Трохи гіркою, як охолола кава, але все ж — свободою.
— Мамо, — Вікторія знову сіла за стіл, — давай кудись поїдемо? Просто вдвох, як раніше?
— Давай, — Ольга стиснула її руку. — Тільки спочатку допоможи мені викинути ці кляті троянди, які він мені носив. Терпіти не можу колючки.
Вікторія засміялася. Щось усередині нарешті відпустило. Вона стала іншою — сильнішою, жорсткішою, холоднокровнішою. Але зараз, дивлячись на усміхнену маму, вона знала: воно було того варте.
Хочете зазирнути в голову Андрія? Наступна частина історії — його думки під час усього, що відбувалося. З самого початку.
Андрій спостерігав, як Ольга метушиться на кухні, готуючи недільний обід. Така покірна, така… правильна. Не те, що її донька. Варто було лише згадати про Вікторію — і шлунок скручувало від злості. Вискочка. Думає, якщо носить дорогі костюми і їздить на новенькому авто, то вже стала кимось особливим?
Він пам’ятав, як вперше побачив її — на дні народження Ольги. Смішно, тоді Вікторія здалась йому милою дівчинкою. Трохи настороженою, але ж хіба не повинна донька хвилюватися за щастя матері? Він був у своєму найкращому костюмі, розповідав про роботу, про плани на майбутнє. Усміхався. Він умів усміхатись, коли треба.
***
Перший рік їхнього шлюбу був… терпимим. Ольга старалася, дуже хотіла бути гарною дружиною. А от Вікторія… З кожним місяцем вона дратувала його все більше. Її успіхи в компанії, її незалежність, той вічний виклик у погляді. Ніби вона бачила його наскрізь.
«Нічого, — думав він, навмисно голосно коментуючи її новий костюм за недільним столом, — я покажу тобі твоє місце.»
Але вона не ламалась. Лише дивилася своїм холодним поглядом, від якого по шкірі йшли мурашки. І з кожним днем злість усередині росла, вимагала виходу. Добре, що Ольга розуміла – іноді чоловікові треба випустити пар. Синці швидко проходять, а покірність дружини – це правильно, так і має бути.
***
Новина про її призначення вдарила, наче кулаком у живіт. Він сидів у туалетній кабінці, втупившись у стіну, і його трясло. Як? Як ця дівчина посміла? Це мала бути його посада. Він працював тут роками, знав усі входи й виходи, умів домовлятися з потрібними людьми…
Перша нарада стала справжнім кошмаром. Він пам’ятав, як вона увійшла – впевнена, зібрана, з ледь помітною усмішкою. Його нова начальниця. Падчерка. Потвора.
«Андрію Степановичу, це ваш проєкт, так?»
Навіть зараз, згадуючи той момент, він відчував, як палають вуха. Приниження. Чисте, без жодної домішки, приниження. А ці хихикання… Він знав, що колеги тихо радіють його падінню. Особливо молодь, яку він тримав у залізній хватці. Так їм і треба – нехай знають своє місце.
Та тепер його власне місце — внизу сходів.
***
Пляшка допомагала. Спочатку одна, потім більше. Ольга мовчала, лише дивилася тим своїм зацькованим поглядом. Але тепер у ньому з’явилося щось нове. Щось схоже на… зневагу? Ні, його дружина не може, не має права!
— Що витріщилась? — гарчав він вечорами. — Думаєш, ти краща за мене?
Вона не відповідала. Лише зрідка схлипувала ночами, коли думала, що він спить.
Робота перетворилась на каторгу. Кожен ранок – як на страту. Вікторія була бездоганною, до бісової міри професійною. Він не міг прискіпатися, не міг поскаржитись. Лише спостерігав, як руйнується все, що будував роками. Його авторитет. Його влада. Його життя.
«Звіт на столі о дев’ятій, Андрію Степановичу.»
«Запізнення на чотири хвилини – це порушення трудової дисципліни, Андрію Степановичу.»
«Ви впевнені, що справляєтесь із проєктом, Андрію Степановичу?»
Андрій. Степанович. Щоразу – як ляпас.
***
А потім щось зламалося. Може, це сталося тоді, коли він побачив, як Ольга сміється, розмовляючи з дочкою телефоном – так, як не сміялася з ним уже давно. Або коли секретарка, яка раніше боялася його як вогню, «випадково» розлила каву на його нову сорочку й навіть не попросила вибачення. Або коли він побачив своє відображення у дзеркалі вбиральні – зім’яте, з червоними очима, жалюгідне.
Пляшка вже не допомагала. Він відчував, як контроль вислизає, як реальність розповзається по швах. Крики на Ольгу ставали голоснішими, злішими. Але тепер вона не плакала – просто дивилась тим новим поглядом. Як Вікторія.
Наче вони знали щось, чого не знав він.
Останній день пам’ятався погано. Лише шалена лють, розбиті фотографії, крик Ольги. А потім з’явилася вона – Вікторія. Холодна, спокійна, з телефоном у руці. І він усе зрозумів.
Увесь цей час він думав, що грає у власну гру. Що він мисливець. А виявився здобиччю.
«У тебе п’ять хвилин на збори.»
Стоячи на вулиці з валізою в руках, він востаннє глянув на вікна їхнього дому. Там, нагорі, горіло світло. Вони були разом – мати й дочка. А він… він став ніким.
Андрій поправив краватку – останній жест гідності – і рушив у вечірні сутінки. Десь у місті чекала ще одна пляшка. Останнє розраду поваленого короля.
Щире зізнання