— «Поверни мені все, що я тобі подарував!» — голосно вимагав Сергій, вриваючись до кімнати.
— «Що?!» — здивовано перепитала Катя, підскакуючи зі старого крісла. Вона щойно повернулась із пробіжки — на ній були спортивні легінси й легка кофта, а її вигляд видавав легку втому.
Сергій насуплено схрестив руки на грудях. У його голосі звучав очевидний гнів: — «Я сказав: поверни все, що я тобі подарував. Ти цього не заслуговуєш».
Катя розгубилася. Ще нещодавно вони з Сергієм здавались ідеальною парою — принаймні так думали всі навколо. Їхня історія почалась два роки тому в маленькому барі, куди вона зайшла після занять в університеті. Тоді Катя була студенткою третього курсу факультету культури, мріяла про літературну кар’єру і писала свої перші оповідання. Сергій же працював айтішником у великій компанії, носив дорогий годинник і справляв враження впевненої в собі людини.
— «Дивно, що ми раніше не перетинались», — усміхався він, наливаючи сидр з пляшки того вечора, коли вони познайомились.
— «Не знаю, я зазвичай тут не буваю. Подруга потягнула… але вона вже пішла», — зізналась Катя.
Їхні розмови тоді здавались легкими та невимушеними — від книжкових новинок до політики. Сергій вражав її уважністю і впевненістю. Катя відчувала, що його спокійна сила одночасно приваблює і трохи лякає її.
Зустрічались вони без особливих планів. Сергій казав, що втомився від порожніх романів, а Катя просто насолоджувалась спілкуванням. Він пригощав її в кафе, іноді робив милі сюрпризи — наприклад, футболки з принтами з улюблених книжок. Якось він подарував їй рідкісне видання віршів Лесі Українки, і Катя подумала, що він дивовижно добре її розуміє.
Сергій вважав себе старшим і досвідченішим, тому постійно повторював, що має «піклуватися про неї». Катрі це здавалося милим. Він давав їй гроші на таксі, купував дорогу одежу «на свій смак». Поступово вона звикла до його щедрості, навіть не замислюючись, що колись він може зажадати все повернути.
Від моменту їхнього розриву минув лише місяць. Катя думала, що все завершилось мирно. Сергій забрав свої речі, залишивши біля її дверей пакет із посудом та іншими дрібницями, які вона колись йому позичила. Але про «повернення подарунків» мови не було.
І ось тепер він стоїть перед нею, свердлить її поглядом і вимовляє ті самі слова: «Поверни мені всі подарунки — ти їх не заслуговуєш!»
— «Сергію, давай спокійно», — спробувала заспокоїти його Катя. — «Про що ти? Які ще подарунки? Ти ж сам їх дарував…»
Він гордо підняв підборіддя: — «Так, дарував. Але тоді я думав, що ми разом, що між нами справжній зв’язок. А тепер… Я дізнався, що ти вже ходила на побачення!»
Катя не повірила своїм вухам: — «На побачення?! Звідки ти це взяв? І навіть якщо так, ми вже не пара. Я маю право жити своїм життям».
— «Звісно, звісно», — саркастично відповів Сергій. — «Але якщо ти так швидко знайшла заміну, то чому б не повернути годинник, який я подарував тобі на річницю? А ще ноутбук, який я оплатив… Пам’ятаєш сукню від італійського бренду? І…»
— «Зачекай», — перебила Катя. — «Ти серйозно хочеш, щоб я повернула тобі всі ці речі лише тому, що ми розійшлись?!»
Сергій холодно кивнув: — «Так. Ти їх не заслуговуєш. Адже ти вже не моя дівчина. Якщо ти вирішила будувати нове життя — хай подарунки повертаються до того, хто їх купив».
Катя відвернулась до вікна. Їй хотілося розсміятись, але всередині наростала образа. З одного боку, вона знала: подарунки юридично повертати не потрібно. З іншого — перед нею стояв зовсім чужий чоловік, чиї очі палали дитячою образою та егоїзмом.
— «Тобто ти вважаєш, що все, що ти мені дарував — це не подарунки, а інвестиції? І тепер хочеш усе забрати?» — спитала вона, намагаючись зберігати спокій.
— «Я так не казав. Але якщо ти вважаєш себе “правою” після наших сварок, то навіщо тобі мої речі? Нехай новий залицяльник купує, якщо знайдеться», — додав він отруйно.
Катя відчула, як щоки заливає фарба обурення. Було очевидно, що Сергій прийшов принизити її, змусити відчути провину. Але чому вона має виправдовуватись?
— «Новий залицяльник — це не твоя справа, — сказала вона, глибоко зітхнувши. — А щодо подарунків… Ти справді хочеш їх забрати? Добре…»
— «Так, хочу», — повторив він, хоча в його голосі майнула легка тривога — він явно не очікував, що вона так швидко погодиться.
Поки Катя збиралась з думками, у пам’яті спливли їхні останні спільні дні. Все почалося з дрібної сварки, коли вона сказала, що їде на море з подругами. Сергій відповів холодно: «Навіщо тобі ті подруги? Чому ми не можемо відпочити удвох?» За ніч розмова переросла у великий конфлікт, де вони витягли на світло всі накопичені образи. Сергій дорікав їй, що вона мало часу приділяє дому і занадто зайнята своїми мріями. Катя ж звинувачувала його в контролі й неповазі до її особистого простору.
Скандал продовжився. Сергій дозволив собі принизливі коментарі щодо її освіти, а Катя у відповідь сказала: «Твій характер став нестерпним. Я йду». Розійшлись вони того ж дня, домовившись «залишитись друзями», але на практиці все вийшло зовсім інакше.
Катя подивилась на Сергія. Він відкинув волосся назад і нервово скривив губи: — «Ну, ти принесеш усе чи мені самому нишпорити по твоїй квартирі?»
— «Нишпорити не будеш», — різко кинула Катя. — «Сиди на дивані, якщо хочеш. Я все зберу».
Вона зайшла до кімнати, увімкнула світло й озирнулась. «Що він мені дарував?» — подумала вона. Годинник лежав у скриньці, ноутбук стояв на столі, сукня висіла в шафі, браслет покоївся в коробочці… А ще кросівки, сумка, багато інших речей. «Гаразд, буде тобі сюрприз», — вирішила Катя.
Складаючи подарунки в пакет, вона відчувала одночасно образу й полегшення. Їй не хотілося зберігати ці речі як нагадування про Сергія. «Забирай, якщо тобі так треба. Я й без них впораюсь», — сказала вона собі.
Коли Катя винесла важкий пакет, Сергій лише кинув погляд: — «Це все?»
— «Можливо, ні, але почнемо з цього», — відповіла вона.
Сергій почав перебирати вміст пакета, мов ревізор. Спершу дістав сукню, подивився на бирку й хмикнув: — «Сумніваюсь, що ти її хоч раз одягала. Ну, попереш — може, продам».
Катя мовчала, спостерігаючи за цією сценою. Потім він витягнув сумку, браслет… Нарешті дійшов до ноутбука, акуратно запакованого в чорний чохол. — «Це точно моє. Я за нього платив. Як і домовлялись: поверни».
Катя кивнула, зберігаючи спокій. Але всередині лунав запит: «Чому він такий дріб’язковий? Невже лише через бажання помститись?»
На самому дні пакета лежав годинник — той самий, з гравіюванням: «Улюбленій Каті — разом назавжди». Сергій взяв його до рук, прочитав напис. На мить в очах майнула туга, але тут же змінилась презирством. — «Теж моє. Гравіювання тепер ні до чого», — холодно промовив він. — «Що ще залишилось?»
— «Нібито все», — байдуже відповіла Катя. — «Якщо не рахувати дрібниць: м’яких іграшок, букетів, цукерок… Може, й цукерки повернути?»
Вона не стримала іронії, але Сергій сприйняв це буквально: — «Іграшки теж давай. Я їх дарував, коли ми були разом. Отже, вони мої».
Катя зітхнула, відчуваючи суміш сміху і гіркоти. Вона зайшла в кімнату й принесла пару плюшевих ведмедиків, що давно припадали пилом на полиці. Поклала їх у пакет.
— «Ну що, задоволений?» — в’їдливо запитав він.
— «Не знаю, це ти чогось добиваєшся», — відповіла вона, насупившись.
Катя згадала браслет-фенічку, який він подарував їй на початку їхніх стосунків. Простий, куплений на вуличному ярмарку. Тоді він здавався таким зворушливим. Вона зберігала його в батьковій скриньці — поруч із фотографіями й старими листівками.
«А чому б і ні? Нехай забирає, раз уже така історія», — подумала вона.
Вона принесла скриньку, дістала потемнілий шнурочок із металевою бусиною і кинула його в пакет. Сергій не одразу зрозумів, що це, але потім упізнав. Його брова сіпнулась. — «Навіть не думав, що ти це зберегла. Ну гаразд, раз усе одно повертаєш — давай».
Катя помітила в його очах проблиск ностальгії. Можливо, він теж згадав їхні прогулянки набережною, сміх і морозиво з одного стаканчика. Але гордість і образа взяли верх.
У цей момент у двері подзвонили. Катя відчинила й побачила подругу Оксану з пакетами продуктів. Вони збиралися готувати піцу і дивитись серіал. Побачивши Сергія з пакетом у руках, Оксана здивувалась: — «Привіт. Що тут відбувається?»
— «Колишній прийшов, вимагає повернути подарунки», — знизала плечима Катя.
— «Серйозно?» — вражено сказала Оксана. — «Чоловіче, вам не здається, що це вже занадто?»
— «Не втручайся», — обірвав її Сергій. — «Я забираю тільки своє».
Оксана похитала головою: — «Катюха, допомогти зібрати коробку з його щедротами? Може, ще й зубні щітки знайдемо?»
Катя фиркнула, а вуха Сергія почервоніли від злості. Він хотів щось сказати, але передумав.
Нарешті Катя підійшла до дверей, розчинила їх і подивилась на Сергія байдуже: — «Ось усе, що ти мені дарував. Якщо знайдеш у шафі авторучку — дай знати, вишлю поштою. Більше нічого немає».
Сергій стиснув пакет, який от-от міг розірватися від кількості речей. Він очікував сліз, прохань залишити ноутбук або годинник. Але Катя просто стояла — спокійна і, здавалося, навіть полегшена.
— «Ти навіть не протестуєш? Не намагаєшся нічого втримати?» — здивувався він.
— «Навіщо? Це твій вибір — вимагати їх назад. А мій — віддати. Мені не потрібні нагадування про те, ким ти став».
Він мовчав, потім запитав: — «Ноутбук тобі потрібен для навчання. Навчання і все таке…»
— «Впораюсь. Зароблю — куплю інший. Свобода дорожча за твої “подачки”».
Сергій хмикнув: — «Ну, якщо так… Бувай. Подивимось, як ти житимеш без усього цього».
Він розвернувся й пішов вниз сходами (ліфт не працював). Катя зачинила двері. Оксана кинула пакети й підбігла до подруги: — «Ти як? Не шкода ноутбук, сукню? Це ж цінне!»
— «Трохи прикро, — зізналась Катя. — Але нехай забирає. Хочу почати життя спочатку, без його контролю. Нехай забирає все, що просякнуте його самозакоханістю».
— «Круто! Я б, мабуть, скандалила, а ти просто відпустила. Отже, ти варта кращого».
Катя сумно усміхнулась: — «Побачимо. А поки — давай готувати піцу. Потім, може, й погорюємо, але недовго».
Вони пішли на кухню, і Катя відчула, що їй стало легше, ніж за останні місяці.
Пізніше телефон завібрував. Повідомлення від одногрупника: «Слухай, за тиждень творчий вечір. Не допоможеш з оформленням? Кажуть, у тебе гарний смак». Катя згадала свою мрію — організовувати літературні зустрічі. І ось уже з’явився шанс.
— «Оксан, мене кличуть оформляти зал для поетичного вечора! Як круто!»
— «Звісно, погоджуйся! Це чудова можливість. Нові люди, контакти…»
Катя зрозуміла: тепер вона вільна. Ніхто більше не диктуватиме їй, як жити.
Через кілька днів, купуючи нові кеди в торговому центрі, вона помітила знайомий силует. Це був Сергій з елегантною блондинкою біля ювелірного магазину. Вони сміялись, жваво розмовляючи.
Катя відчула легкий укол: «Тобто, нова пасія? Цікаво, він і з неї потім вимагатиме подарунки назад?» — подумала вона з сарказмом.
Вона спробувала зникнути з поля зору, але Сергій її помітив. На мить завмер, потім відвернувся і продовжив розмову. Катя відчула, що їй байдуже. Лише тиха втома й упевненість: «У нас все скінчено. І це на краще».
Наступного дня зателефонувала мама Сергія — Марина Петрівна, яку Катя завжди поважала за її доброту.
— «Катю, привіт. Вибач, що турбую, але я зовсім не розумію, що між вами сталось… Учора Сергій прийшов до мене з цілим мішком твоїх речей і сказав, що ви розійшлись, а він ‘повернув подарунки’. Що це означає? Навіщо він приніс це мені?»
Катя зітхнула: — «Добрий день, Марино Петрівно. Так, ми розійшлись. Він зажадав повернути все, що колись дарував. Я зібрала все і віддала. Мабуть, тепер він передав це вам. Не знаю, що він збирається з цим робити. Можливо, продасть…»
— «Ох, дитино, який же він дурень… Пробач», — зітхнула мама Сергія. — «Я намагаюсь поговорити з ним, але він упертий. Мені так шкода. Ти чудова дівчина. Я полюбила тебе, думала, ви одружитесь…»
Катя відчула сум: — «Дякую вам за добрі слова, Марино Петрівно. Але, на жаль, ми не зійшлися. Його поведінка… м’яко кажучи, дивна. Хоча, можливо, це й на краще. Я не хочу повертатися до тих стосунків. Все завершено».
— «Я розумію», — м’яко сказала жінка. — «Якщо тобі знадобиться допомога або захочеш забрати щось, про що не наважилась сказати йому — завжди можеш зателефонувати мені. Мені щиро шкода».
Катя подякувала їй і попрощалась. Повісивши слухавку, вона довго сиділа, дивлячись у стіну. Сергію явно забракло зрілості, щоб зберегти нормальні стосунки. Він обрав шлях дрібної помсти. «Що ж, я не страждатиму через це», — твердо вирішила вона.
Через тиждень Катя повністю занурилась у підготовку до поетичного вечора в університеті. Їй довірили декорації й сценарій вступної частини. Вона бігала по магазинах за тканинами, домовлялась із художником про банер, підбирала музику. Усередині неї прокинулась дивовижна енергія. Розрив і повернення подарунків ніби звільнили її від постійного стресу й докорів Сергія.
Вечір пройшов успішно — декорації та сценарій отримали багато компліментів. Катя відчула давно забуте натхнення. Наприкінці заходу до неї підійшов один із запрошених поетів, молодий чоловік, на ім’я Гліб:
— «Катя, правильно? Чудова ідея з ліхтариками на сцені й музичною паузою. Дуже атмосферно. Ви теж пишете вірші?»
Вона зніяковіла: — «Іноді пробую, але нікому не показую».
— «Шкода. Було б цікаво почитати. Якщо захочете поділитись — напишіть мені», — він простягнув візитку.
Катя машинально взяла її й усміхнулась. «Починається новий розділ», — подумала вона.
Наступного ранку пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв кур’єр із коробкою. Катя занесла її до кімнати й виявила всередині знайомий ноутбук, акуратно покладений у той самий чохол. Поруч лежала записка: «Візьми назад, він мені не потрібен. Роби зі своїми текстами, що хочеш. Сергій».
Катя похитала головою і гірко всміхнулася: «Схоже, вирішив, що продати важко, або грошей не дали. А може, мама переконала повернути. Що ж, хоч так».
Оксані, якій Катя одразу написала, запропонувала: «Якщо не хочеш користуватись річчю, яку він повернув — продай і купи нову. Але якщо потрібна для роботи — залиш».
Катя подумала й вирішила: «Прийму його як бездушний інструмент. Жодного емоційного зв’язку вже немає».
Минув місяць. Катя активно займалася організацією культурних заходів, пройшла стажування у творчому центрі. Перші зароблені гроші, хоч і невеликі, вже дозволяли їй жити. Вона купила годинник, зручні кеди, записалась на курс із літературного редагування.
Одного вечора, коли вони з Оксаною пили чай у кафе, задзвонив телефон. На екрані висвітилась знайома ім’я — «Сергій». Катя подивилась на подругу, та знизала плечима: «Відповідай, раптом щось важливе».
— «Алло?» — сказала Катя.
— «Привіт…» — голос Сергія звучав втомлено. — «Я хотів дізнатися, як ти. Все гаразд у тебе?»
Катя заплющила очі й тихо зітхнула. В голові знову з’явилися слова: «Поверни мені всі подарунки — ти їх не заслуговуєш». Але тепер вона відчувала лише легкий жаль.
— «Все добре, Сергію. Вчуся, працюю. А ти?»
— «Та нічого особливого. Слухай, я розумію, що поводився погано. Пробач, якщо можеш», — тихо промовив він. — «Не хотілося б зовсім втрачати з тобою зв’язок».
— «Що ж… вибачення приймаю, але повернути минуле неможливо. Не варто затягувати цю історію. У кожного — свій шлях», — спокійно відповіла Катя.
Сергій помовчав кілька секунд: — «Зрозумів… Може, якось побачимось, як давні знайомі?»
— «Не думаю, що це потрібно. Удачі тобі», — сказала Катя й завершила розмову без тіні сумнівів.
Вона поклала телефон на стіл і усміхнулась Оксані. Та, вловивши з її погляду, що все закінчено, спитала:
— «Ну, що хотів?»
— «Схоже, шкодує. Але я не хочу назад. Все завершено», — тихо відповіла Катя, відчуваючи приємну свободу.
До них підійшов офіціант прийняти замовлення на десерт. Катя подумала, що життя рухається вперед, і тепер вона сама визначає його напрямок. Жодні «подарунки» з минулого більше не матимуть над нею влади.
Через пів року Катя закінчила університет, продовжила працювати в культурному центрі й опублікувала свою першу добірку есеїв в онлайн-журналі. Вона зняла маленьку затишну квартиру, обставивши її лише тим, що вважала за потрібне. Якось під час переїзду їй трапилась шкатулка з браслетом-фенічкою (який Сергій теж повернув через маму). Катя усміхнулась, згадавши початок їхньої історії.
Але змішані почуття тривали недовго. Вона поклала дрібничку назад у шкатулку й взялась розкладати книжки. «Нехай минуле лишається в минулому», — вирішила вона. І десь глибоко в душі знала: вона зробила правильний вибір, повернувши ті «подарунки», але зберігши головне — свою гідність і здатність йти далі.
Тепер, якщо хтось скаже: «Поверни мені все, що я тобі подарував», — вона точно знатиме, як відповісти. Відповідь буде не про речі. Вона — про те, ким вона стала: людиною, яку жодна дріб’язкова помста не зможе зламати.
Бабусю штовхнули в крижану річку, її знайшов хлопчик, який йшов зі школи