Лера поставила чашку чаю на кухонний стіл і завмерла, знаючи, що не має права сідати. Обідній час у цій квартирі належав свекрусі — негласне правило, одне з багатьох, які Валентина Петрівна встановила за пів року спільного проживання.
— Сину! Ти будеш обідати? — свекруха навіть не глянула в бік невістки, ніби та не існувала.
— Буду, мамо! — пролунав голос Артема з кімнати.
Лера мовчки дістала з холодильника заготовлений зранку салат і суп, що томився на маленькому вогні. Приготований нею суп, але чомусь званий свекрухою «мій супчик». Як і багато що в цій квартирі.
Валентина Петрівна сіла за стіл, прискіпливо вивчаючи вміст тарілок.
— Цибулю порізано надто крупно. І солі замало, — свекруха скривилась. — Не вмієш готувати — так і скажи. Я тебе не змушую.
Лера прикусила губу. Хотілося відповісти щось різке, але останній раз, коли вона спробувала заперечити, закінчився триденним мовчанням Артема і крижаною атмосферою у квартирі.
— Та годі вже, мамо, — Артем нарешті з’явився на кухні. — Нормальний суп. А ти знову чіпляєшся.
Валентина Петрівна пирхнула:
— Я просто кажу. Рекомендую, як правильно. Якщо твоя дружина не хоче вчитись — це її проблеми.
За дванадцять років роботи кухаркою в шкільній їдальні свекруха зробила собі головною чеснотою «уміння готувати по-справжньому». Всі інші, включно з Лерою та її кулінарними курсами, готували «так собі».
Лера сіла на край стільця, намагаючись займати якнайменше місця. П’ять місяців тому, коли вони з Артемом одружилися, свекруха зустріла невістку у дверях своєї трикімнатної квартири довгим, оцінювальним поглядом.
— Надовго до нас? — перше питання Валентини Петрівни прозвучало, як постріл.
— Мамо, ми ж домовлялись, — Артем ніяково переминався з мішком речей у руках. — Поки своє житло не купимо. Рік-два максимум.
— Рік-два? — свекруха підняла брови. — А гроші де візьмете? Ти зі своєю інженерською зарплатнею багато назбирав? А вона? — кивок у бік Лери. — Вічна заочниця?
Лері тоді було двадцять чотири, вона доучувалась на економіці й паралельно працювала в банку. Не вічна студентка, а людина, яка поєднує роботу з навчанням. Але Валентина Петрівна бачила це по-своєму.
— Загалом, це мій дім, — припечатала свекруха, впускаючи молодят усередину. — Ти тут гостя, — звернулась вона до Лери. — І будь ласкава — не заважай. У мене свої порядки, свої звички. Не подобається — орендних квартир повно.
Артем тоді промовчав. І мовчав усі наступні місяці, коли мати встановлювала нові й нові правила.
Спочатку були дрібниці. Лері не можна було вмикати пральну машину ввечері — «гудить». Не можна готувати після шостої — «запахи». Не можна запрошувати подруг — «чужі в домі не потрібні». Потім почалися речі серйозніші: контроль над тим, де і що лежить, що купується, скільки часу Лера говорить телефоном.
— У чому справа? — якось запитала Лера в Артема. — Чому твоя мама так до мене ставиться?
— Вона просто переживає, — відмахнувся чоловік. — Їй нелегко пускати чужу людину у свій дім.
— Я не чужа. Я твоя дружина.
— Для мами це одне й те саме. Потерпи, звикне.
Але з кожним днем свекруха тільки вигадувала нові способи показати, хто в домі господар. Особливо яскраво це проявлялось у побутових дрібницях.
Одного разу Лера вирішила переставити пральну машину з ванної на кухню, щоб зручніше було вішати білизну.
— Мамо, як думаєш? — спитав Артем за вечерею, повністю проігнорувавши, що ідея належала Лері.
— Ні, машинка залишиться у ванній, — відрізала Валентина Петрівна. — На кухні й так місця мало.
— Але ж так буде зручніше, — наважилась втрутитись Лера. — І білизну одразу на балкон виносити.
Свекруха глянула на невістку, як на порожнє місце:
— Ото як тебе це почне стосуватись, тоді й поговоримо. Ти тут тимчасово. Спочатку народи, а потім розповідай про перестановки.
Лера кинула погляд на чоловіка, але Артем удав, що дуже зацікавлений вмістом своєї тарілки.
Після цього випадку свекруха, здавалося, поставила собі за мету при кожній нагоді нагадувати Лері про її «тимчасовий» статус.
— Ця тарілка стара, з сімейного сервізу, — заявляла Валентина Петрівна, вихоплюючи посуд з рук невістки. — Не чіпай.
Або:
— Не треба вішати свої рушники поряд із нашими. У тебе своя полиця.
«Наше» і «твоє» в устах свекрухи звучало як «правильне» і «чужорідне».
Апогеєм став один недільний вечір, коли Лера повернулась з курсів англійської. Невеличка радість, яку вона могла собі дозволити.
— О, з’явилась наша мандрівниця, — єхидно зауважила Валентина Петрівна. — Гроші хоч свої на ці курси витрачаєш?
— Звісно, — здивувалась Лера. — А чиї ж іще?
— Ну, мало що, — свекруха стиснула губи. — Може, в мого сина випрошуєш. А в нього й так витрат повно. Та і який з твоєї англійської зиск… Краще б про родину думала, а не про мови.
Після цього Валентина Петрівна регулярно дорікала Лері через її «марне» навчання, небажання займатись «справжніми жіночими справами» й відсутність планів на дитину.
— Уже пів року заміжня, а онуків я так і не дочекалась, — гучно скаржилась свекруха, коли до них приходили сусідки. — Все кар’єру будує, англійську вчить. А роки йдуть.
Лера мовчки ковтала образу. Думала: от закінчить інститут, влаштується на нормальну роботу, вони з Артемом накопичать на свою квартиру — тоді й дитину заведуть. У спокійній обстановці, без постійного контролю і докорів.
Проте з кожним днем те саме «потерпи» ставало все важчим.
— Ти не могла б не вмикати світло в коридорі так пізно? — дорікала свекруха. — Рахунки за електрику й так великі.
— Артем теж пізно приходить, — намагалась заперечити Лера.
— Артем тут прописаний. Це його дім. А ти хто? Без прописки, без прав. Живеш на готовому. Встаєш, коли хочеш, приходиш, коли хочеш.
Артем вважав за краще не втручатись. Його тактика була проста: перечекати бурю, не займаючи відкрито жодної сторони.
— Ти знаєш, яка вона, — шепотів він Лері вечорами. — Не треба роздмухувати. Просто кивай і роби своє.
— Але ж це несправедливо! — шипіла у відповідь Лера. — Вона мене не поважає. І наші стосунки — теж.
— Будь ласка, просто потерпи, — благав Артем. — Скоро все налагодиться.
Але легше не ставало. Щодень був як ходіння по мінному полю. Лера намагалась бути ідеальною невісткою — готувала, прибирала, прала, не мала власної думки щодо «серйозних» питань і не кликала друзів.
Вона навіть почала варити борщі за фірмовим рецептом свекрухи, хоча терпіти не могла оцет, який Валентина Петрівна додавала «для кислинки». І все одно чула:
— Ну хіба це борщ? Водичка якась.
Одного разу на кухні, коли Артем був на роботі, свекруха особливо розійшлась:
— Та ти взагалі як квартирантка. Потерпимо — і досить. Мій син знайде собі нормальну жінку, домашню.
Лері хотілося плакати, але вона стрималась. Їй було двадцять п’ять, і вона чітко розуміла: вибір стоїть між сімейним щастям і з’ясуваннями стосунків зі свекрухою. Лера обирала перше. Поки що.
Але життя в постійному напруженні не минуло безслідно. Лера стала замкнутою, дратівливою. Її почали мучити головні болі й безсоння. Артем помітив зміни, але списав усе на «жіночі справи» і запропонував «відпочити на вихідних». Звичайно ж, удома — під наглядом свекрухи.
Лері здавалося, що вона сходить з розуму. Але надія ще тепліла в серці. Вони з Артемом почали обговорювати можливість завести дитину. Може, ставши бабусею, Валентина Петрівна зм’якшиться? Може, поява малюка змінить розклад сил?
З цими думками Лера прожила ще місяць. А потім трапилось непередбачуване.
Одного дощового вечора у двері постукали. На порозі стояв чоловік у формі ЖЕКу.
— Добрий вечір, — сухо привітався він. — У вас тут заборгованість по квартплаті майже за рік. Потрібно погасити найближчим часом.
Валентина Петрівна, що стояла за спиною Лери, нервово затеребила край кофти.
— Я зараз не можу, — пробурмотіла свекруха. — Пенсія лише за тиждень.
— Нічого не знаю, — відрізав працівник ЖЕКу. — Або платите, або справа йде до суду.
Коли двері за ним зачинилися, Лера обернулася до свекрухи:
— Чому ви не платили за квартиру?
— Не твоє діло, — огризнулась Валентина Петрівна, але в її голосі промайнув сумнів.
— Це і моє діло, — заперечила Лера. — Я тут живу. І якщо виникнуть проблеми з житлом…
— Не переймайся, без даху не залишишся, — перебила свекруха. — Знімеш кімнату — і всі справи.
У цей момент повернувся Артем. Побачивши напружені обличчя дружини й матері, він занепокоївся:
— Що сталося?
— З ЖЕКу приходили, — почала Лера. — Кажуть, борг за…
— За світло, — поспішно вставила Валентина Петрівна. — Невелика заборгованість. Я розберусь.
Увечері Лера знайшла в поштовій скриньці повідомлення про заборгованість. Відкривши його, вона ахнула: сума була величезною, явно не за один місяць. І це не лише за світло, а за все: газ, воду, опалення.
Підійшовши до свекрухи, Лера поклала папір на стіл:
— Ви ж самі казали, що я тут ненадовго. То з чого б мені ваш борг оплачувати? — єхидно запитала Лера.
Валентина Петрівна завмерла з відкритим ротом. Такого відсічу свекруха явно не чекала. За пів року спільного життя невістка жодного разу не дозволяла собі подібного тону.
— Що відбувається? — Артем підійшов ближче, переводячи погляд з дружини на матір.
— У нас, виявляється, борг, — Лера простягнула чоловікові квитанцію. — І чималий. За кілька місяців не оплачено.
Артем насупився, вивчаючи папір:
— Мамо, чому?
Валентина Петрівна стиснула губи й відвернулась до вікна:
— Звідки гроші брати? Ти ж знаєш, що я роботу втратила. А в мене пенсія — сльози.
— Коли? — оторопів Артем. — Я ж щомісяця даю тобі на комуналку!
— А на що, по-твоєму, ми живемо? — вибухнула свекруха. — На твою інженерську подачку? Довелось ці гроші на їжу пустити!
Лера перевела погляд на чоловіка. Виявилось, Артем і не здогадувався про борг. Віддавав матері гроші, а та розпоряджалася ними на власний розсуд.
— І що тепер робити? — розгублено запитав Артем.
— Що-що, — Валентина Петрівна різко обернулась до Лери. — Твоя дружина тут живе — хай і платить. У тебе ж зарплата в банку непогана, так? На курси англійської вистачає — отже, й на квартиру знайдеться.
Лера відчула, як всередині підіймається хвиля обурення. Усе стало на свої місця. Свекруха місяцями не платила по рахунках і тепер чекала, що невістка, яку постійно принижували й називали «тимчасовою», закриє цю діру.
— Зараз вечір, — обережно почав Артем. — Давайте завтра все обговоримо…
— Немає тут що обговорювати, — відрізала Валентина Петрівна. — Або платите, або з’їжджайте обоє.
— Мамо!
— Що — «мамо»? Думаєш, я не бачу, як твоя жінка тут вивертається? Не хоче вкладатись у родину! Тільки про себе думає!
Лера мовчки слухала цей потік обвинувачень. У голові дзвеніли всі ті фрази, які свекруха повторювала місяцями: «Ти тут ніхто», «Ти на пташиних правах», «Ти — тимчасово».
— А як же ваші слова? — тихо спитала Лера, дивлячись Валентині Петрівні просто в очі. — Пам’ятаєте? «Без прописки, без прав». Пам’ятаєте, як казали, що я тут гостя? Що тимчасова?
Свекруха на секунду спіткнулась, але швидко отямилась:
— Ну і що? Тимчасово — не означає безкоштовно! Ти користуєшся водою, світлом, газом. Значить, маєш платити!
— Артем теж користується, — зауважила Лера. — І ви. Але чому платити повинна саме я?
— Та, тому що в тебе гроші є! — вигукнула свекруха. — А ми з сином без засобів залишились!
Артем сіпнувся, наче від удару:
— Мамо, я не без грошей. Я працюю.
— Та що твоя робота! Копійки! А борг закривати треба!
Лера подивилась на чоловіка. Той стояв із винуватим виглядом, ніби не знав, на чий бік стати.
— Знаєш, — сказала Лера, раптом відчувши дивний спокій, — все ясно. Для вас я справді ніхто. Поки потрібні мої гроші — я член сім’ї. А коли мова про права чи повагу — я тимчасовий мешканець.
Валентина Петрівна схопилася з місця:
— Та як ти смієш! Після всього, що ми для тебе зробили! У свій дім пустили, годували, поїли! А ти — нахлібниця невдячна! Так з людьми не чинять! Я все запам’ятаю, чуєш? Все!
Лера не відповіла. Вона просто розвернулася і вийшла з кухні. Замість скандалу, замість криків і сліз — тихе, тверде рішення.
У спальні Лера дістала дорожню сумку і почала збирати речі. Найнеобхідніше: документи, особисті дрібниці, ноутбук, одяг. Вона діяла методично, ніби готувалась до цього моменту всі ці місяці спільного життя.
— Що ти робиш? — Артем з’явився у дверях. — Ти не можеш отак просто піти!
— Можу, — спокійно відповіла Лера. — Твоя мама права в одному: я тут ніхто. А отже, нічого не винна.
— Мама була роздратована, не бери в голову…
— Справа не в сьогоднішньому скандалі, — Лера застібнула сумку. — Річ у тому, що для тебе і твоєї мами я завжди була людиною другого сорту. Гостею. Тимчасовою. Без прав, без голосу.
— Не говори дурниць! — Артем спробував обійняти дружину, але Лера відсторонилася.
— Я їду до Маші, — сказала вона, маючи на увазі свою подругу. — Мені потрібно час, щоб подумати.
— Почекай, — Артем схопив Леру за руку. — Давай усе обговоримо. Я поговорю з мамою…
— Ти пів року збирався «поговорити з мамою», — Лера м’яко звільнилась. — Але завжди знаходив причину цього не робити. То не хотів засмучувати, то не хотів сварки. Потім просив потерпіти.
Лера взяла сумку й пройшла повз чоловіка до виходу. У коридорі стояла Валентина Петрівна з кам’яним обличчям:
— Тікаєш? Проблем накоїла — і біжиш?
Лера навіть не зупинилася. Відчинила двері й вийшла, відчуваючи неймовірну легкість. Наче скинула важкий рюкзак, який тягнув її вниз усі ці місяці.
Маша зустріла подругу з розпростертими обіймами:
— Я ж давно казала, що так жити не можна! — вигукнула вона, наливаючи чай. — Ти ж ніби у в’язниці була!
— Сама винна, — зітхнула Лера. — Дозволила так до себе ставитись.
— Нічого, — Маша поплескала подругу по плечу. — Головне — ти все зрозуміла. А що тепер?
— Не знаю, — чесно зізналася Лера. — Треба шукати роботу. Може, навіть в іншому місті.
І Лера справді почала нове життя. За кілька днів подзвонила до офісу компанії, де колись проходила практику — в сусідньому місті. Їм якраз був потрібен економіст. Швидко зібравши документи, Лера поїхала на співбесіду й отримала посаду.
Через тиждень вона вже оформила тимчасову реєстрацію в службовому гуртожитку й остаточно переїхала з квартири свекрухи. Лера не взяла нічого, окрім особистих речей, хоча деякі речі були куплені за її гроші.
Артем щодня дзвонив і писав повідомлення:
«Мама була не права, але навіщо так різко?»
«Давай поговоримо. Я все владнаю з мамою».
«Вона пообіцяла більше не втручатись».
Лера не відповідала. Вона розуміла: нічого не зміниться. Артем завжди буде шукати компроміс там, де його немає. А Валентина Петрівна завжди ставитиме свої інтереси вище за її.
Через місяць Артем приїхав сам. Стояв біля прохідної гуртожитку з букетом квітів.
— Повернись, — благав він. — Удома все буде по-іншому.
— Ні, Артеме, — твердо відповіла Лера. — У мене тепер своє життя. Без контролю, без принижень, без необхідності щось постійно доводити.
— Але ми ж чоловік і дружина…
— Чоловік і дружина — партнери, — Лера дивилася на чоловіка, з яким колись пов’язувала свої надії. — А ми не були партнерами. Ти завжди обирав сторону мами, навіть коли вона відверто знущалась з мене.
Артем поїхав ні з чим. А Лера вперше за довгий час відчула себе вільною. Вона більше не була для когось «гостею» чи «тимчасовою фігурою». Вона будувала своє життя на своїх умовах.
Іноді Лера замислювалась: як би склалася її доля, якби вона продовжувала мовчки терпіти приниження? Якби заплатила той борг? Якби залишилась «ніким» у чужому домі?
Але ці думки ставали дедалі рідшими. Лера нарешті зрозуміла: якщо тебе вважають «ніким» — ти нікому нічого не винна. Ні поваги, ні грошей, ні терпіння. А головне — ти не повинна залишатись там, де твоя гідність нічого не варта.
Сини Андрія Шевченка: чим займаються та як виглядають спадкоємці легенди українського футболу