Маша нервово крутила обручку на безіменному пальці, дивлячись на сповіщення в банківському застосунку. Знову мінус. Знову доводилося вибирати між продуктами на тиждень та новими кросівками для Аліси. Дівчинка росла як на дріжджах, а дитяче взуття коштувало як крило від літака.
— Мамо, а коли ми поїдемо до бабусі на дачу? — десятирічна Аліса відірвалася від планшета, на якому малювала чергового єдинорога.
— Не знаю, сонечко. Може, на вихідних.
— А на море ми поїдемо? Віра каже, що бабуся обіцяла нас звозити на Чорне море цього літа. Дорослі ж тримають слово, коли щось обіцяють?
Маша відчула знайоме стискання у грудях.
Віра — це донька її молодшого брата Дмитра, який після інституту влаштувався в ІТ компанію, купив величезну квартиру в новобудові та регулярно викладав у соцмережах фото з відпусток на дорогих курортах.
— Подивимось, — ухильно відповіла жінка доньці.
Насправді, у неї не було для дівчинки іншої відповіді. Адже вона не могла дозволити собі відпочинок на морі. Після розлучення минуло два роки, аліменти приходили нерегулярно, а зарплата копірайтера в невеликій агенції дозволяла лише зводити кінці з кінцями. Море залишалося красивою мрією із соціальних мереж інших людей.
Раптом на всю квартиру пролунав телефонний дзвінок.
— Марійко, здрастуй. Як ваші справи? Сподіваюся, що все добре. Тому що у нас не дуже! — винувато промовила Галина Петрівна. — Я тобі хотіла сказати… Ми з татом вирішили скасувати поїздку на море з дітьми.
Маша здивувалась.
Ще місяць тому батьки з ентузіазмом планували взяти всіх онуків — Алісу, Віру та маленького Єгора від Дмитра — на тиждень до Одеси. Діти вже готувалися, купували надувні круги, обговорювали, які мушлі збиратимуть.
— Чому? — запитала жінка, хоча відповідь була очевидною.
— Та ось, вирішили ремонт затіяти у ванній. Плитка зовсім відвалилася, терпіти вже не можна. А зайвих грошей, ти ж розумієш, немає.
Маша розуміла. Батьки жили на дві пенсії, економили на всьому. Відпустка з трьома дітьми — це серйозна витрата.
— Гаразд, мамо, не засмучуйся. Діти зрозуміють.
— Алісці тільки не кажи поки що, я сама їй поясню на вихідних, добре?
Після розмови Маша довго сиділа на кухні, розглядаючи облуплені шпалери. Шкода було Алісу. Дівчинка так чекала на цю поїздку, вже приготувала панамку та сонцезахисні окуляри, куплені на розпродажі.
На вихідних вони поїхали до батьків. Дача знаходилася у старому садовому товаристві, де ділянки коштували недорого, а сусіди все ще віталися та ділилися огірками.
Маша любила це місце. Тут можна було розслабитися, не думати про рахунки та не рахувати кожну копійку.
— Алісочко, — обережно почала бабуся, коли онука набігалася по ділянці, — ми з дідусем змушені скасувати поїздку на море.
Обличчя дівчинки одразу стало серйозним.
— Зовсім скасувати?
— Зовсім. Нам треба робити ремонт, розумієш? А грошей на все не вистачає.
Аліса кивнула з тим стоїчним спокоєм, який чомусь властивий дітям із небагатих сімей. Вони раніше за інших навчаються розуміти, що бажання не завжди збігаються з можливостями.
— Нічого, бабусю. Може, наступного року вийде.
Галина Петрівна обійняла онуку, і Маша помітила, як блиснули сльози в очах доньки.
***
Минуло два тижні.
Маша сиділа в офісі, вичитуючи черговий текст про «революційні можливості блокчейну у сфері логістики», коли телефон пискнув сповіщенням з фейсбука. Колега Світлана, що сиділа за сусіднім столом, викладала фото з корпоративу.
Маша машинально прогорнула стрічку і завмерла.
На екрані красувалося фото її племінниці Віри на тлі моря. Дівчинка посміхалася, тримаючи в руках величезну мушлю. Підпис свідчив:
«Одеса, дитячий пляж. Віра у захваті!» Автор допису — її невістка Юля, дружина Дмитра.
Маша відчула, як кров відливає від обличчя. Пальці затремтіли, коли вона прогортала карусель далі.
Ще фото… Віра та маленький Єгор будують замок із піску. Дідусь вчить Віру плавати. Бабуся купує дітям морозиво на набережній.
Значить, поїхали всі. Крім Аліси.
— Ти чого така бліда? — Світлана відірвалася від комп’ютера. — Погані новини?
— Не зовсім, — Маша швидко закрила соцмережу. — Просто… це сімейне.
Решта дня пройшла як у тумані. Маша не могла зосередитися на роботі, постійно повертаючись думками до побаченого.
Чому її обдурили? Грошей на трьох дітей не було, а на двох знайшлися? Чи справа була не в грошах?
Жінка намагалася знайти раціональне пояснення зраді батьків.
Може, щось змінилося в останній момент? Але тоді чому не подзвонили й не запропонували Алісі приєднатися?
Вона б усе оплатила! Якось би знайшла гроші, навіть якби довелося брати кредит. Чому?… Відповідей було більше, ніж запитань.
***
Увечері, коли донька робила уроки, Маша таки наважилася подзвонити мамі.
— Привіт, мамо. Як справи? Як відпочивається? Якщо що, я бачила фото Віри на морі, тому не намагайся відмовлятися! Ви взяли на курорт усіх онуків, крім моєї доньки! Це нормально, мамо?
— Марійко, я можу пояснити…
— Поясни.
Галина Петрівна зітхнула і невпевнено промовила:
— Дмитро сам запропонував доплатити за своїх дітей. Сказав, що вони вже налаштувалися, купили квитки на потяг. А ти ж розумієш, у нього можливості не такі, як у тебе.
— А чому не запропонували мені також доплатити?
Мати деякий час помовчала.
— Ну… ми подумали, що у тебе зараз важка ситуація з фінансами. Не хотіли ставити в незручне становище!
Маша посміхнулася. Як делікатно! Вирішувати за неї, що вона потягне, а що ні.
— Мамо, а якби я змогла знайти гроші?
— Марійко, не ображайся, будь ласка. Навіщо зараз ця порожня розмова? Якби та якби! Ми не хотіли… Просто вийшло так ніяково…
***
Після розмови жінка довго сиділа на дивані, переварюючи почуте. Образа пекла зсередини, але ще сильнішим було почуття приниження. Її нахабно викреслили із сімейних планів. Вирішили, що краще збрехати про ремонт, ніж чесно сказати: грошей на всіх немає, а Дмитрові діти важливіші.
— Мамо, я зробила уроки! Можна до Віри в гості з’їздити? Чи поїхали до бабусі, подивимося на її новий ремонт! — промовила Аліса, з’являючись у дверях із підручником математики.
— Ремонт відклали, — сухо відповіла Маша. — Виявилося, гроші знадобилися на інші потреби.
Дівчинка насупилася, явно не розуміючи, але в голосі мами було щось таке, що змусило її не ставити зайвих питань.
Вночі Маша не спала.
Жінка лежала в темряві й думала про те, як пояснити доньці, що її обдурили. Що бабуся з дідусем взяли інших онуків на море, а про неї «забули». Що в сімейній ієрархії є онуки першого та другого сорту.
А потім прийшла інша думка. Зла, але чітка.
А що, якщо показати всім, що Аліса нічим не гірша за інших! Що її мама може влаштувати доньці відпустку кращу, ніж турботливі бабуся з дідусем.
***
Маша прокинулася з ясним розумінням, що насамперед їй потрібен чіткий план. Не істерика, не з’ясування стосунків із криками та сльозами, а план.
Холодний, продуманий та ефективний.
За сніданком вона уважно дивилася на доньку. Аліса мазала хліб варенням, бовтаючи ногами під столом і наспівуючи пісеньку з ТікТоку. Безтурботна, довірлива. Вона не знала, що відбувається в родині, не підозрювала про зраду бабусі з дідусем. І Маша вирішила, що поки що знати не повинна.
— Аліс, а ти б хотіла з’їздити цього літа кудись?
— На море! — очі доньки засяяли.
— А може до Києва? Або до Львова? Там новий аквапарк відкрився.
— Ні, я хочу на море. Якщо в тебе гроші на поїздку є.
Маша посміхнулася, намагаючись, щоб усмішка виглядала впевненою:
— Будуть! Я тобі обіцяю!
На роботі жінка насамперед заглянула на свій накопичувальний рахунок. Сума була скромною. Близько сорока тисяч гривень. Цих грошей вистачило б на тиждень в Одесі, але тоді довелося б забути про відпустку до кінця року та жити на одній гречці.
— Світлано, — звернулася вона до колеги, — ти не знаєш, де можна швидко заробити?
— Швидко? — задумливо перепитала колега. — Слухай, у мене є один замовник, йому потрібні тексти для медичного сайту. Платить добре, але обсяги великі. За тиждень можна тисяч двадцять накатати, якщо гарувати вечорами.
— Давай контакти!
***
Увечері, після того як Аліса лягла спати, Маша сіла за додаткову роботу. Писала про симптоми варикозу, методи лікування гастриту та профілактику остеопорозу. Очі злипалися, пальці затікали, але вона продовжувала. У голові крутилася одна думка: треба показати всім родичам, що Машина донька не гірша за інших.
За три дні подзвонила мама:
— Марійко, ми завтра повертаємось. Хочеш, привеземо Алісі мушель?
— Не треба, — холодно відповіла Маша. — У нас своя поїздка намічається.
— Яка поїздка?
— На море. До Одеси!
Вона збрехала про Одесу. Грошей на курорт такого рівня точно не вистачило б. Але батьки цього знати не повинні.
— Марійко, а звідки в тебе гроші? Ти ж казала, що важко зараз…
— Знайшлися. Трохи заробила.
У голосі матері почулися нотки занепокоєння:
— Ти не в борги влізла?
— Не влізла. Все чесно заробила.
— А чому ти мені раніше не сказала? Ми могли б усі разом поїхати…
Маша посміхнулася. Яка зворушлива турбота! Після того, як уже все вирішили без неї.
— А ви мені теж не сказали про свої плани. Значить, ми квити! Правда, мамо?
Наступного дня батьки повернулися з курорту. Дід привіз фотографії, бабуся розповідала про те, як добре поводилися діти та яка там чудова набережна.
— А ми з мамою теж їдемо до моря! — радісно оголосила Аліса, коли вони приїхали на дачу.
— Куди їдете? — дідусь здивовано подивився на Машу.
— До Одеси. На тиждень!
— Серйозно? — Дмитро, який приїхав забирати своїх дітей, відірвався від телефону. — А де зупинитеся?
Маша назвала перший-ліпший готель, який знайшла в інтернеті:
— «Морська зірка». Тризірковий, але з добрими відгуками.
— Дорого мабуть, — із заздрістю зауважила невістка Юля. — Ми торік дивилися Одесу, але ціни кусалися.
— Нічого, потягнемо, — байдуже відповіла Маша.
Вона бачила, як переглядаються батьки, як Дмитро хмурить брови. Усі явно дивувалися: звідки в неї гроші? Але запитати прямо не наважувалися.
Увечері, коли вони залишилися з батьками наодинці, мама таки не витримала:
— Маріє, ти точно не позичала?
— Мамо, я доросла жінка. Сама розберуся зі своїми фінансами.
— Просто я хвилююся. Раптом ти через образу на нас вирішила…
— Мамо, — Маша уважно подивилася на неї, — а чому ти вирішила, що я ображаюся? На що мені ображатися?
Галина Петрівна винувато опустила очі.
***
Коли Маша порахувала всі накопичені гроші, з’ясувалося, що для відпочинку в Одесі не вистачає майже тридцяти тисяч гривень. Чорноморськ був би по кишені, але вона вже сказала батькам про Одесу, і відступати не хотілося.
— Олено, — жінка подзвонила подрузі дитинства, — ти можеш мені позичити тисяч тридцять гривень? Поверну за два місяці точно.
— Що трапилося? — Олена, яка працювала менеджером у банку, завжди була практичною та обережною у грошових питаннях.
— Треба доньку на море звозити. Дуже важливо.
— Маріє, а це точно правильне рішення? Може, не варто в борги лізти?
Маша стиснула зуби. Усі навколо вважали її безвідповідальною. Батьки, подруга — всі знали, як їй краще!
— Олено, ти допоможеш чи ні?
— Добре, допоможу. Але обіцяй, що це не стане звичкою.
***
Через тиждень вони з Алісою сиділи у потязі Київ–Одеса. Донька не могла всидіти на місці: роздивлялася у вікно пейзажі, розмовляла з попутниками, фотографувала кожен придорожній стовп.
— Мамо, а в морі медузи є? А акули? А ми щодня купатимемося?
Маша посміхалася і відповідала на нескінченні запитання, але всередині зростала тривога. Грошей було впритул. Готель недорогий, харчування просте, розваг мінімум. Але головне полягало в іншому — показати всім родичам, що вони можуть собі це дозволити.
Готель «Морська зірка» виявився скромним, але чистим. У них був номер на другому поверсі з видом на гори — на вид на море не вистачило доплати.
Аліса була у захваті від усього: від кондиціонера, від маленького телевізора, від крихітного балкона з пластиковими стільчиками.
На третій день, поки донька будувала замки з піску, Маша підраховувала витрати. Математика була безжальною. Залишалося грошей на три дні, а до від’їзду ще чотири. Потрібно було терміново щось вигадувати.
Увечері, коли Аліса спала, вона відкрила ноутбук і почала шукати підробіток. Переглянула десятки оголошень: потрібні були офіціантки в кафе, промоутери на набережній, продавці сувенірів. Але з дитиною на руках це було нереально.
І тут вона натрапила на оголошення: «Потрібен копірайтер для термінового проєкту. Віддалена робота. Оплата одразу після виконання завдання.»
Маша швидко набрала номер.
— Алло, добрий вечір. Дзвоню щодо оголошення про роботу для копірайтера.
— Так-так, — відповів приємний жіночий голос. — Ви з Одеси?
— Ні, з Києва, але зараз тут. На відпочинку з донькою.
— А досвід роботи у туристичній сфері є?
— Є. Писала для кількох турагенцій.
— Чудово. Давайте завтра зустрінемося. Мені потрібно кілька текстів для сайту, терміново. Якщо впораєтеся, можлива довгострокова співпраця.
Вони домовилися зустрітися у кафе на набережній. Жінка представилася Вікторією.
Наступного дня, залишивши Алісу під наглядом аніматора у дитячому клубі готелю, Маша пішла на зустріч. Вікторія виявилася елегантною жінкою років сорока п’яти.
— Я володію туристичною компанією «Південний вектор», — одразу перейшла до справи жінка. — Нам потрібно терміново переписати розділ сайту про екскурсійні тури. Копірайтер підвів. Взяв аванс і зник.
Вони проговорили годину.
Вікторія розповіла про вимоги, показала приклади. Маша ставила запитання, демонструючи розуміння специфіки.
— Добре, — сказала нарешті Вікторія. — Термін — два дні, обсяг — десять текстів по тисячі знаків кожен. Оплата п’ятнадцять тисяч гривень. Підходить?
— Більш ніж! — Маша ледь стримала радість. П’ятнадцять тисяч гривень закривали всі дірки у бюджеті поїздки.
— Якщо впораєтеся якісно, поговоримо про постійну співпрацю. Мені потрібні надійні виконавці.
***
Наступні два дні Маша працювала як одержима. Поки Аліса хлюпалася в басейні або брала участь у дитячих конкурсах, вона строчила тексти. Кожне речення вивіряла, кожен епітет зважувала.
— Мамо, а що ти весь час друкуєш? — запитала донька, зазираючи через плече.
— Працюю трошки, сонечко. Щоб нам вистачило грошей на морозиво та сувеніри.
— А можна я тобі допоможу?
— Звісно. Розкажи, що тобі найбільше сподобалося в Одесі?
Аліса з ентузіазмом почала перераховувати: дельфінарій, канатну дорогу, величезні хвилі, які збивали з ніг, морозиво з трьома кульками. Її дитячий захват допоміг Маші знайти потрібну інтонацію для сімейних турів.
Коли тексти були готові, вона перечитала їх тричі, виправила кожну кому та відправила Вікторії.
Відповідь надійшла за дві години:
«Маріє, це чудово! Саме те, що потрібно. Хочу запропонувати зустрітися ще раз. У мене є для вас серйозніша пропозиція.»
Жінки зустрілися у тому ж кафе на набережній.
— Ваші тексти показали, що ви не просто копірайтер, — захоплено почала Вікторія. — Ви розумієте психологію клієнта, вмієте продавати емоції. Мені потрібна така людина.
— Що ви маєте на увазі?
— Переїжджайте до Одеси. Очольте відділ маркетингу у моїй компанії. Зарплата від трьохсот тисяч гривень на місяць, плюс відсотки від успішних проєктів. Житло спочатку орендуємо за рахунок компанії, потім допоможемо з пільговою іпотекою.
Маша відчула легке запаморочення.
— Вікторіє, це дуже несподівано…
— У мене великі плани щодо розвитку. Відкриваємо нові напрямки, виходимо на всеукраїнський рівень. Мені потрібна команда людей, які думають стратегічно. Мені потрібні такі люди, як ви.
— А школа для доньки? Нове місце…
— В Одесі чудові школи. Уявіть, дитина зростатиме на морі, а не в київському смогу. Це ж мрія багатьох батьків.
За день до від’їзду Маша ухвалила рішення.
— Вікторіє, я згодна!
Весь вечір жінки спілкувалися. Вікторія виявилася не лише успішною бізнесвумен, а й цікавою людиною. Розповідала про свій шлях від менеджера турагенції до власниці власної компанії, ділилася планами розвитку бізнесу.
— Знаєте, — сказала вона, — у мене таке відчуття, що ми станемо добрими друзями.
Коли вони з Алісою повернулися до Києва, телефон не замовкав. Дзвонила мама, Дмитро, навіть Юля. Всі раптом виявили неймовірний інтерес до їхньої поїздки.
— Марійко, як з’їздили? — запобігливо запитувала мати. — Алісочка задоволена?
— Задоволена. Мамо, у мене новини. Ми переїжджаємо до Одеси.
— Як переїжджаєте?
— Мені запропонували роботу. Дуже добру роботу.
— Марійко, а може не варто поспішати? Переїзд — це серйозно…
— Я вже вирішила.
Після цього дзвінки почастішали.
Дмитро цікавився, в якому районі буде квартира, чи немає поблизу добрих готелів. Юля питала про клімат і школи — «раптом і нам варто подумати про переїзд на південь». Батьки натякали, що «непогано було б іноді бабусю з дідусем запрошувати погостювати».
Маша відповідала ввічливо, але сухо. Холодно дякувала за поради. На прямі прохання про запрошення відповідала одне й те саме:
«Подивимося, як улаштуємось».
***
Через пів року, коли вони з Алісою вже жили у світлій трикімнатній квартирі з видом на море, коли донька чудово влаштувалася у новій школі та завела купу друзів, родичі наважилися на пряме прохання.
— Марійко, — подзвонила мама, — ми хотіли б приїхати до вас на травневі свята.
— Звісно, — спокійно відповіла Маша. — Готель «Перлина» неподалік від нас, добрі відгуки. Номер на тиждень коштує близько сорока тисяч гривень.
— Як у готель? А ми думали…
— Що думали, мамо?
— Ну… у вас же квартира велика…
— У мене робочий кабінет, в Аліси дитяча, у нас із нею спальня. Вільної кімнати немає.
Повисла напружена пауза.
— А Дмитро питав, чи немає в тебе знайомих у туристичному бізнесі. Може, знижку якусь отримати…
— У мене є знайомі. Але знижки вони дають лише перевіреним партнерам. Тож… будь-яка примха, але за ваші гроші!
Увечері Маша стояла на балконі, слухаючи шум прибою. Аліса робила уроки, наспівуючи якусь пісеньку.
У компанії справи йшли чудово. Її проєкти принесли значний прибуток, Вікторія була задоволена.
На телефон надійшло сповіщення із соцмереж. Дмитро виклав фото із сімейної вечері у батьків. Підпис свідчив:
«Як шкода, що не всі можуть бути поряд у важкі моменти.»
Маша посміхнулася та закрила застосунок. У неї було нове життя, справжня подруга в особі Вікторії, цікава робота та донька, яка щоранку прокидалася під шум моря.
Справедливість перемогла найкращим способом — не помстою, а успіхом.
Борис приїздив до матері лише один раз на рік — неодмінно в День її народження