— Антон, подивися! — Марина простягнула чоловікові маленьку пластикову смужку з двома лініями. — Ти розумієш, що це означає?
Антон завмер, дивлячись на тест. Його обличчя повільно осяялося усмішкою, а потім він раптово підхопив дружину на руки й закрутив по кімнаті.
— Мариш, це ж… Ми… — він не міг підібрати слів, просто міцно притискав до себе дружину.
— Так, ми скоро станемо батьками, — щасливо засміялася Марина, коли чоловік нарешті поставив її на підлогу. — Я завтра ж запишуся до лікаря, треба все перевірити.
Антон сів на край дивану, все ще не вірячи своєму щастю. Вони з Мариною були одружені вже три роки, і весь цей час мріяли про дитину.
— Нам треба починати готуватися, — діловито сказала Марина, дістаючи з шухлядиф столу блокнот. — Дивись, я вже накидала приблизний список того, що нам знадобиться для дитячої.
Вона простягнула чоловікові акуратно списаний аркуш. Антон пробігся очима по рядках, і його брови поповзли вгору.
— Ліжечко, пеленальний столик, комод, коляска, автокрісло… Мариш, це ж цілий статок!
— Саме тому я й кажу, що нам потрібно починати підготовку вже зараз, — кивнула Марина. — У нас є відкладені гроші, але їх явно недостатньо. Доведеться ще збирати.
Антон задумливо почухав потилицю.
— Добре, я працюватиму більше. Може, вдасться вибити премію. Впораємося.
Марина ніжно поцілувала чоловіка в щоку.
— Я знала, що ти так скажеш. Я теж намагатимусь працювати на повну. А потім…
Її слова перервав дзвінок у двері. Антон подивився на годинник — було майже восьма вечора.
— Хто там ще? — невдоволено пробурмотів він, прямувавши до передпокою.
Відчинивши двері, Антон побачив на порозі свою матір, Тамару Вікторівну. Вона виглядала, як завжди, бездоганно.
— Привіт, синочку, — Тамара Вікторівна цьомнула сина в щоку і, не чекаючи запрошення, зайшла у квартиру. — Марина вдома?
— Так, мамо, ми якраз… — почав було Антон, але мати вже прямувала до вітальні.
— Добрий вечір, Тамаро Вікторівно, — Марина поспішно сховала тест у кишеню халата й натягнуто усміхнулася свекрусі.
— Привіт, Марино, — кивнула Тамара Вікторівна, сідаючи в крісло. — Я до вас по справі.
Вона розкрила теку, яку тримала в руках, і дістала звідти кілька аркушів паперу.
— У Христини через місяць випускний, — почала вона. — Я склала список усього необхідного.
Антон і Марина перезирнулися. Христина, молодша донька Тамари Вікторівни від другого шлюбу, цього року закінчувала школу.
— І що там? — обережно запитав Антон, сідаючи поруч із дружиною.
— Усе по пунктах, — діловито відповіла Тамара Вікторівна. — Сукня — сорок тисяч гривень, я вже придивилася в бутику. Банкет — п’ятнадцять тисяч з людини, потрібно внести передплату до кінця тижня. Фотосесія, візажист, перукар — ще двадцять тисяч. І, звичайно, путівка до Туреччини — шістдесят тисяч. Дівчинка заслужила відпочинок після такого важкого навчального року.
Марина відчула, як у неї перехопило подих. Сто тридцять п’ять тисяч — це було більше, ніж усі їхні з Антоном заощадження, які вони відкладали на дитину.
— Мамо, це… Це дуже велика сума, — обережно почав Антон.
— Я розумію, — кивнула Тамара Вікторівна. — Але що поробиш? Випускний буває раз у житті. Христина не має почуватись гірше за інших.
— Тамаро Вікторівно, — Марина намагалася говорити спокійно, — ми ж нещодавно віддали вам двадцять п’ять тисяч на репетитора для Христини. І, наскільки я знаю, вона все одно провалила пробне ЗНО.
Тамара Вікторівна стиснула губи.
— Це зовсім різні речі. Те, що Христина не склала пробний іспит, ще нічого не означає. Зате на випускному вона повинна виглядати як принцеса.
— Мамо, може, якось… Скромніше? — запропонував Антон. — Сукня за сорок тисяч — це занадто.
— Скромніше? — Тамара Вікторівна підняла брови. — Ти хочеш, щоб твоя сестра пішла на випускний у якомусь лахмітті? Щоб усі з неї сміялися?
— Ніхто не говорить про лахміття, — зітхнув Антон. — Просто…
— Просто ви жалієте гроші, — відрізала Тамара Вікторівна. — А мова йде про твою рідну сестру, Антоне. Чи ти вже забув, що в тебе є родина?
— Мамо, до чого тут це? — Антон потер скроні. — Я ніколи не забував про родину. Ми з Мариною постійно допомагаємо вам з Христиною.
— Допомагаєте? — фиркнула Тамара Вікторівна. — Я б це допомогою не назвала. Ви тут живете у своє задоволення, а мені доводиться самій тягнути Христину. І ти ще щось говориш про якихось двадцять п’ять тисяч! Та я за рік на неї витрачаю вдесятеро більше!
Марина глибоко вдихнула, намагаючись зберігати спокій.
— Тамаро Вікторівно, справа не тільки в грошах. Просто зараз у нас свої плани на…
— Які ще плани можуть бути важливіші за випускний твоєї зовиці? — перебила її свекруха. — Ви що, квартиру вирішили змінити? Машину нову купити? Чи знову поїхати відпочивати надумали?
Марина відчула, як усередині закипає злість. Їхня поїздка на Південь минулого літа — перша спільна відпустка за три роки — досі була предметом постійних докорів з боку Тамари Вікторівни.
— Антон, — Тамара Вікторівна змінила тон на м’якший і повернулась до сина, — ти ж розумієш, як це важливо для Христини. Вона так чекає випускного. І ще путівка. Всі її однокласники їдуть відпочивати після іспитів.
Антон невпевнено подивився на дружину. Марина помітила сумнів у його очах і зрозуміла, що він готовий здатися.
— Антон, можна тебе на хвилинку? — вона встала й кивнула в бік кухні.
— Звісно, — озвався він і пішов за дружиною.
— Ми зараз повернемося, мамо, — кинув він через плече.
Опинившись на кухні, Марина щільно зачинила двері й повернулась до чоловіка.
— Ти ж не збираєшся погоджуватись? — прошепотіла вона.
— Мариш, я не знаю… — Антон розвів руками. — Це ж Христина. Вона моя сестра. І випускний справді буває раз у житті.
— Антон, ти забув про нашу розмову? — Марина вказала на свій живіт. — У нас буде дитина. Нам потрібні ці гроші.
— Я знаю, але…
— Але що? — Марина почала втрачати терпіння. — Ми три роки збирали ці гроші. Три роки, Антоне! А твоя мати хоче, щоб ми віддали все на якусь сукню за сорок тисяч і путівку до Туреччини!
— Та не кричи ти так, — скривився Антон. — Може, знайдемо компроміс? Дамо частину суми? Ну, наприклад, на сукню?
— Частину суми? — Марина дивилася на чоловіка невіруючим поглядом. — Ти думаєш, твоя мати на цьому зупиниться? Сьогодні сукня, завтра ще щось. І так без кінця.
— Ти несправедлива до неї, — насупився Антон.
— Серйозно? — Марина підвищила голос. — А те, що вона прийшла до нас зі списком вимог — це справедливо? Ми що, мільйонери?
Двері кухні відчинились, і на порозі з’явилася Тамара Вікторівна.
— Я, між іншим, усе чую, — холодно сказала вона. — І мені не подобається тон, яким ти говориш про мою дочку, Марино.
— А мені не подобається, що ви вважаєте наші гроші своїми, — парирувала Марина, вже не приховуючи роздратування.
— Тобі, значить, шкода грошей для сестри твого чоловіка? — Тамара Вікторівна схрестила руки на грудях. — Ось воно, твоє справжнє обличчя. А я ж казала Антону, що ти з ним тільки заради грошей, а тепер тобі їх же й шкода.
— Що?! — Марина захлинулася обуренням. — Ви це серйозно зараз?
— Мамо, досить, — втрутився Антон. — Все зовсім не так.
— А як же? — Тамара Вікторівна підвищила голос. — Це твоя дружина налаштовує тебе проти мене і твоєї сестри! А ти, як слухняний хлопчик, їй підтакуєш!
— Ніхто нікого ні проти кого не налаштовує, — втомлено відповів Антон. — Просто зараз ми не можемо дати вам стільки грошей.
— Не можете чи не хочете? — примружилася Тамара Вікторівна. — Ви обидва працюєте, живете в гарній квартирі, нещодавно на відпочинку були. А для Христини у вас грошей нема?
— У нас свої плани на ці гроші, — твердо сказала Марина.
— Які ще плани? — Тамара Вікторівна перевела погляд із невістки на сина. — Антон, які у вас такі плани, що ти не можеш допомогти рідній сестрі?
Антон зам’явся, не наважуючись сказати матері про вагітність Марини. Вони домовилися поки що нікому не говорити, принаймні до першого УЗД.
— Мамо, це наші з Мариною гроші, — нарешті промовив він. — І ми самі вирішуємо, на що їх витрачати.
Обличчя Тамари Вікторівни перекосилося від гніву.
— Ось як ти заговорив! — вона ткнула пальцем у сина. — Це все вона тебе навчила так з матір’ю розмовляти, так?
— Мамо, припини, — Антон глибоко вдихнув. — Марина тут ні до чого. Просто ми справді не можемо зараз віддати всі наші заощадження.
— Не можете чи не хочете? — Тамара Вікторівна перевела погляд на Марину. — Я знаю, це ти його налаштовуєш. З самого початку ти намагалася відірвати його від родини!
Марина відчула, як усе всередині закипає. Три роки вона терпіла постійні натяки й докори з боку свекрухи, три роки намагалася налагодити стосунки, але зараз її терпіння вичерпалося.
— Знаєте що, Тамаро Вікторівно, — Марина зробила крок уперед, дивлячись прямо в очі свекрусі. — Ми з Антоном — сім’я. І в нас будуть свої діти, для яких нам потрібні ці гроші.
— А он воно як! — Тамара Вікторівна сплеснула руками. — Уже й дітей йому обіцяєш! А скільки років минуло? Три роки? І де ці діти?
— Мамо! — Антон підвищив голос.
— Що — «мамо»? — парирувала Тамара Вікторівна. — Я ж правду кажу. Усі її обіцянки — пусті слова. А Христина — твоя рідна сестра.
— Треба вам — от і утримуйте свою донечку, Тамаро Вікторівно! А з мене й вашого сина досить тягнути на неї кожну копійку!
На кухні запала тиша. Тамара Вікторівна застигла з відкритим ротом, Антон дивився на дружину з широко розплющеними очима.
— Ти… — почала було Тамара Вікторівна, але Марина не дала їй договорити.
— Так, я це сказала! — Марину трясло від емоцій. — Бо це правда! Ви постійно приходите до нас за грошима. То на репетитора Христині, то на новий телефон, то на якісь курси. А тепер ще й цей випускний за сто тридцять п’ять тисяч!
— Марино, заспокойся, — Антон поклав руку на плече дружини, але вона її відштовхнула.
— Ні, Антон, я не буду мовчати! — відрізала Марина. — Твоя мати має зрозуміти, що ми не банкомат. У нас свої плани, своє життя.
— Ох і невдячна ж ти, — просичала Тамара Вікторівна. — Я завжди знала, що ти не пара моєму синові.
— Мамо, досить, — Антон став між дружиною та матір’ю. — Марина права. Ми не можемо дати вам стільки грошей зараз.
— Не можете чи не хочете? — уперто повторила Тамара Вікторівна.
— І те, й інше! — Марина відчула, що втрачає контроль. — Ми не хочемо і не можемо! Бо я вагітна, Тамаро Вікторівно! Я чекаю на дитину, і нам потрібні ці гроші для нашого малюка!
Тамара Вікторівна приголомшено втупилася в невістку, потім перевела погляд на сина.
— Це правда? — тихо спитала вона.
— Так, мамо, — кивнув Антон. — Ми дізналися сьогодні. І ми плануємо зробити дитячу, купити все необхідне. Тому…
— І тому ви відмовляєте Христині? — Тамара Вікторівна швидко отямилася. — Дитина у вас буде тільки через дев’ять місяців, а випускний у Христини — вже за місяць!
— Мамо, нам треба готуватись заздалегідь, — спробував пояснити Антон.
— Заздалегідь? — Тамара Вікторівна посміхнулася. — А може, ваша дитина взагалі не народиться? Всяке буває. Тим більше — вона кинула зневажливий погляд на Марину, — з такою істеричною матір’ю.
— Що ви таке говорите?! — Марина ахнула від шоку.
— Правду кажу! — відрізала Тамара Вікторівна. — Тобі завжди було байдуже до Христини. Від самого початку ти показувала, що вона тобі нецікава. А тепер використовуєш цю ще ненароджену дитину як виправдання своєї жадібності!
— Мамо, все, — Антон підвищив голос. — Досить.
— Ні, ще не все! — Тамара Вікторівна схопила свою теку зі столу. — Відмовити рідній сестрі в допомозі! Це низько, Антоне.
— Ми не відмовляємо в допомозі, — втомлено сказав Антон. — Ми просто не можемо дати стільки, скільки ти просиш.
— А скільки ви можете дати? — примружилася Тамара Вікторівна.
Антон подивився на Марину. Та знизала плечима, все ще намагаючись опанувати себе.
— Можливо, тисяч двадцять, — нарешті сказав Антон. — На сукню простішу.
— Двадцять тисяч? — Тамара Вікторівна розсміялася. — Та за ці гроші навіть пристойної сукні не купиш! Ви з мене знущаєтесь?
— Мамо, це все, що ми можемо дати, — твердо сказав Антон.
— У такому разі, ви мені більше не рідня, — відрізала Тамара Вікторівна і попрямувала до виходу з кухні.
Але перш ніж вона дійшла до дверей, Марина раптом щось згадала.
— До речі, Тамаро Вікторівно, — Марина підняла погляд на свекруху, — а як там ваше лікування, на яке Антон дає вам гроші вже два роки? Допомагає?
Тамара Вікторівна застигла у дверях, а Антон здивовано подивився на дружину.
— Яке лікування? — запитав він, задумавшись. — Яке лікування? — повторив Антон, переводячи погляд з дружини на матір.
Плечі Тамари Вікторівни напружилися.
— Марино, про що ти? — запитав Антон, відчуваючи, як усередині зростає тривога.
— Пам’ятаєш, Антоне, — Марина не відводила погляду від свекрухи, — два роки тому твоя мама прийшла до нас і сказала, що в неї виявили якесь захворювання? Що їй потрібні регулярні обстеження та дорогі препарати?
Антон насупився, пригадуючи той вечір. Тоді мати справді виглядала засмученою, говорила, що лікарі знайшли щось серйозне, і їй потрібна допомога. Він, звісно, погодився допомагати фінансово — щомісяця переказував їй по п’ятнадцять-двадцять тисяч.
— Так, щось таке було, — кивнув Антон. — Мамо, що з твоїм лікуванням? Все добре?
Тамара Вікторівна повільно повернулася до них. Щоки її стали червоними.
— До чого ці розмови зараз? — вона намагалася зберігати спокій. — Ми ж про Христину говорили.
— Ні, давайте про ваше лікування, — наполягала Марина. — Антоне, твоя мати щомісяця отримує від тебе гроші на неіснуюче лікування. Я дізналась випадково, місяць тому, коли зустріла Христину в ТРЦ. Вона хвалилася, що мама скоро купить нову машину, бо збирає гроші.
Антон перевів шокований погляд на матір.
— Мамо, це правда?
Тамара Вікторівна стиснула губи, потім з гордо піднятим підборіддям буркнула:
— А що такого? — огризнулася вона. — Так, я збираю на машину. Моєму авто вже вісім років, воно ледве їде. І що з того?
— А те, що ти брала в мене гроші на лікування! — Антон підвищив голос. — Ти казала, що тобі потрібні дорогі ліки, обстеження!
— Ну і що? — уперто дивилася на сина Тамара Вікторівна. — Ти ж не дав би мені на авто. А воно мені потрібне. Я, між іншим, мати-одиначка!
— Ти брехала мені два роки! — Антон не міг повірити в почуте. — Ти змусила мене думати, що ти хвора!
— А тепер ця, — Тамара Вікторівна кивнула в бік Марини, — використовує це, щоб налаштувати тебе проти мене. Ідеальний план, нічого не скажеш!
— Це не Марина налаштовує мене проти тебе, — Антон відчував, як усе всередині закипає від люті. — Це ти сама руйнуєш наші стосунки своєю брехнею й маніпуляціями!
— Як ти смієш, так зі мною розмовляти! — вигукнула Тамара Вікторівна. — Я тебе народила, виростила! А ти тепер віриш своїй дружині, а не рідній матері?!
— Бо Марина ніколи мене не обманювала, — відрізав Антон. — А ти… Ти використовувала мене, брехала, виманювала гроші. І не тільки на машину, я впевнений. Скільки ще було таких «хвороб»?
Тамара Вікторівна почервоніла від гніву.
— Значить, ти зробив свій вибір? — вона кинула презирливий погляд на Марину. — Вибрав її, цю безплідну паскуду, яка тільки й уміє, що рахувати мої витрати?
У кімнаті запала мертва тиша. Марина зблідла, її руки інстинктивно лягли на живіт, ніби захищаючи ще ненароджену дитину. Антон зробив крок до матері, його обличчя перекосилося від гніву.
— Забирайся, — вимовив він тихо, але твердо. — Забирайся з мого дому просто зараз.
— Що? — Тамара Вікторівна не повірила власним вухам.
— Ти чула, — Антон показав на двері. — Я хочу, щоб ти пішла. І ніколи більше не сміла так говорити про мою дружину. Особливо тепер, коли вона вагітна.
— Антон, — Тамара Вікторівна спробувала змінити тактику, її голос став улесливим. — Ти не розумієш. Я ж хвилююся за тебе. Ця жінка…
— Ця жінка — моя дружина, — відрізав Антон. — І мати моєї майбутньої дитини. А от ти… Ти більше не моя мати. Мати не стала б обманювати свого сина й виманювати в нього гроші.
— Не говори так, — Тамара Вікторівна зробила крок до сина. — Ти ж не можеш відмовитися від рідної матері!
— Можу, — кивнув Антон. — І роблю це прямо зараз. І ще — я хочу, щоб ти повернула мені всі гроші, які я тобі давав на «лікування». До копійки.
— Що?! — Тамара Вікторівна захлинулася від обурення. — Та як ти смієш! Це несправедливо!
— Ні, мамо, — Антон гірко усміхнувся. — Несправедливе — це те, чим ти займалася два роки. А я просто хочу повернути свої гроші, які ти отримала через обман.
— Та пішов ти! — закричала Тамара Вікторівна. — Ви обидва! Ви ще пожалкуєте про це! І Христина… Христина вам цього ніколи не пробачить!
— Нам нема за що просити пробачення, — спокійно відповіла Марина, дивлячись просто в очі свекрусі. — Це вам має бути соромно за те, що намагалися нажитися на рідному синові.
— Заткнись, стерво! — Тамара Вікторівна зробила крок до Марини, але Антон став між ними.
— Все, досить, — він взяв матір за плечі й розвернув до виходу. — Іди. Негайно.
Тамара Вікторівна вирвалась із його рук і, кинувши на них останній повний ненависті погляд, вискочила з кухні. За мить вони почули, як грюкнули вхідні двері.
Антон знесилено опустився на стілець і закрив обличчя руками. Марина підійшла до нього й тихо поклала руку на плече.
— Пробач, — прошепотіла вона. — Я не хотіла, щоб усе так сталося.
Антон підняв голову й подивився на дружину. В його очах була біль, але й рішучість.
— Це не твоя провина, — він взяв її руку у свою. — Це я маю просити вибачення. За те, що не бачив, якою людиною є моя мати насправді. За те, що дозволяв їй так поводитись із тобою всі ці роки.
Марина опустилася навколішки поруч і міцно обняла його.
— Що тепер буде? — тихо спитала вона.
— Не знаю, — чесно відповів Антон. — Але знаю одне — більше я не дам їй ані копійки. І не дозволю зіпсувати нам життя. У нас буде дитина, Мариш. Справжня сім’я. І я зроблю все, щоб вас захистити.
Марина ще міцніше притислася до чоловіка, відчуваючи, як у грудях розливається тепло. Вперше за довгий час вона відчула, що їхня сім’я стала справді міцною…
Батько вирішив не викидати старий телевізор бабусі та зробив із нього дуже корисну річ для дому