Микола йшов крізь ліс, важко дихаючи. Позаду залишилися десятки кілометрів, які він насилу подолав. Як же хотілося зараз їсти і пити, а ще — забути про біль у ступнях. Учора він перечепився через якусь корч у сутінках і поранив ноги. Тепер вони опухли. Доводилося терпіти нестерпний біль і йти далі. Інакше його знайдуть. А тоді він точно ніколи не зможе довести свою невинуватість і проведе решту життя за ґратами!
Ось і озеро, ось і та галявина — отже, скоро з’явиться рідний ліс. У вухах дзвеніло, голова гула без упину. Микола хотів упасти на траву, але пересилив себе.
— Не можна здаватися перед труднощами, — тихо промовив він. — Треба боротися за свободу!
З цими словами чоловік рушив далі, обережно ступаючи по землі, всіяній мохом і гілками.
Озеро ставало все ближче. Незабаром показалася та сама хижа, до якої він так прагнув. Показуватися в місті не можна було, адже його фоторобот, напевно, розклеїли по всіх видимих місцях.
— Боже, невже я прийшов? — мало не плачучи, прошепотів він, наблизившись до хижі. Чоловік упав на коліна, подякував Богові за порятунок і зайшов до хатини, де було дуже темно. Запалити лампу чи світло він не міг — не було ані гасу, ані сірників. Микола прислухався до дивних звуків і завмер. У хатині хтось був. Надворі стояла ніч, і розгледіти, хто саме, не було змоги. Він ще хвилину стояв і прислухався. «Жінка!» — майнуло в його думках. У цей момент на небі з’явився місяць, і його світло хлинуло до хижі. Микола побачив, хто сидів на ліжку. Це справді була жінка. Вона схилилася над дитиною і щось їй шепотіла.
— Добрий вечір! — нарешті промовив Микола. Незнайомка здригнулася. — Перепрошую, а ви хто? Як ви тут опинилися?
— Я… я нічого поганого вам не зроблю, — почала вона. — Мене звати Таїсія, а це — Настя. Ми ховаємося від мого чоловіка. У Насті температура, і я просто не знаю, що робити…
— Жарознижувальні у вас є? — запитав чоловік.
— Так, було кілька таблеток. Треба пошукати в сумочці.
— Дайте дитині половину таблетки зараз, а завтра…
Микола замислився. Він хотів допомогти цій нещасній жінці, але як, якщо йому самому не можна було з’являтися серед людей?
— Що завтра? — перепитала вона.
— Завтра зранку вирушимо до міста.
Микола був радий, що добрався до цієї хижі. Увесь вечір він вертівся, підібгавши ноги. Біль у ступнях поступово вщухала. На дерев’яних дошках спати було не так холодно, як на землі, тож найстрашніше лишилося позаду. Він то засинав, то прокидався, думаючи про маленьку Настю, про себе, про те, як дістане ту відеокамеру, а потім його виправдають у суді…
Вранці температура у дитини знову піднялася.
— Ліків лишилося дуже мало, — стривожено сказала Таїсія Миколі.
Лише зараз він помітив на шиї цієї жінки великі синці й подряпини.
— Хто вас бив? — вражено дивився він на неї.
— Чоловік, — відповіла вона. — Я ж вам казала вчора: ми втекли від нього.
— Він ненормальний, чи що? Як можна підіймати руку на жінку?
— На його думку, можна все, — зітхнула Тая.
— Так, не можна гаяти ні хвилини, інакше Насті стане тільки гірше, — стривожився Микола. — До траси йти довго, але тільки звідти ми дістанемося лікарні.
Жінці також було цікаво, чому на ньому тюремна роба, а не звичайний одяг. Вона спробувала про це дізнатися, але Микола швидко кинув:
– Потім, потім, Тая! Збираємося і швидше!
Дівчинку він ніс на руках, бо вона не могла йти сама. Добре, що ноги у нього вже не так боліли, і можна було легше пересуватися. Таїсія йшла поруч і подумки молила Бога, аби вони скоріше вийшли на трасу. Час від часу вона діставала з сумочки шматочки хліба й ділилася ними з Миколою. Він жадібно їх ковтав, адже вже не пам’ятав, коли востаннє нормально їв.
– Отже, ти втік із в’язниці, – здогадалася Таїсія, вислухавши розповідь утікача.
– Розумієш, якщо я знайду ту відеокамеру, мене відпустять, – поділився чоловік. – Головне зараз не втратити час.
Він розповів попутниці, як через помилку слідчого потрапив за ґрати. У дворі Миколи стався злочин. Якийсь пройдисвіт позбавив життя людину, а відбувати строк випало Миколі. Шкода, що ту відеокамеру, яку чоловік встановив у прихованому місці, він не зміг знайти одразу. Тільки в тюрмі він згадав, між якими саме цеглинами вона була захована.
– Довго ще йти? – запитала Тая, обережно ступаючи по купинах.
– Так, кілометрів п’ять, не більше. Десь година часу, – відповів Микола. – Уже половину шляху пройшли. Треба трохи відпочити, бо ноги знову починають боліти.
– Що з ногами? Давайте подивлюся.
Вона присіла поруч, дістала з сумочки пляшечку і обробила подряпини на ступнях чоловіка.
– Добре було б прикласти лист алое, – зітхнула вона. – Але у нас такого немає.
– Дякую і на цьому, – подякував чоловік. – Ви ж мене не видасте?
– Ні, що ви! – заперечила вона. – Ви нам допомагаєте. Навіщо мені вас зраджувати?
– А моїй дружині було байдуже. Не знаю, навіщо вона заявила в поліцію, що це я винен у тому злочині… Може, таким чином вона хотіла позбутися мене?
– Це, напевно, відомо тільки їй, – промовила Тая. Вона торкнулася лоба доньки і ахнула: температура все підіймалася.
– Йдемо швидше! – скомандував Микола, схопивши дитину на руки. – Інакше можемо не встигнути.
Вийшовши на трасу, вони зупинили першу-ліпшу машину, і за деякий час опинилися в місті. Жінка вирушила до лікарні, а Микола попрямував до свого дому, опустивши капюшон, щоб його ніхто не впізнав.
На його жаль, поліцейські вже чекали на нього біля будинку.
– Чудово! Сам до нас іде! – почув чоловік, наближаючись.
Микола пояснив їм причину своєї втечі й невдовзі зміг дістати відеокамеру. Після перегляду запису стало зрозуміло, хто насправді причетний до злочину. Цією людиною виявився коханець дружини Миколи.
– Так ось чому вона так завзято мене звинувачувала! – здогадався утікач.
Його виправдали в суді через кілька місяців. Ці дні для Миколи тяглися особливо довго. Коли його звільнили, біля входу чекали Таїсія з Настею.
– Я тут подумала: ви так багато зробили для мене, тому вирішила подякувати вам.
Жінка чудово шила речі, і в якості подарунка вручила Миколі елегантний піджак.
– Вам дуже личить! – вигукнула вона. Він милувався своїм відображенням у дзеркалі й сказав:
– Тільки подумати, ви ще й майстриня на всі руки!
Потім він подивився на обличчя Таї, опустивши погляд на її шию.
– Синці зійшли? – запитав він.
– Зійшли, – зітхнула вона.
Чоловік Таї, Едік, довгий час намагався «поставити її на місце», вважаючи, що над дружиною він має тримати суворий контроль. Бо хто знає, раптом вона захоче втекти чи зрадити йому. Тому, за його переконаннями, не завадить іноді «профілактично» побити дружину. Едіка зовсім не турбував душевний стан Таї.
— Раніше завжди дружин били, і нічого, жили до старості разом, — часто повторював він, коли вона починала плакати. — І взагалі, народила — сиди й не рипайся нікуди. Слухайся чоловіка, і буде тобі щастя!
Тая була для нього своєрідною боксерською грушею, на якій Едік міг випустити всі свої емоції. Доньку він також іноді бив і лякав.
… — Невже ти повернулася до нього? — запитав у жінки Микола.
Вона похитала головою.
— Ні, ми квартиру винайняли. Я працюю, — зізналася вона. — Правда, на розлучення боюся подавати. Знаю, що це стане підставою для переслідувань. Навіть не знаю, як нам жити далі.
Коля задумався.
— Слухай, а в мене є пропозиція: хочеш не платити за квартиру й бути під захистом? — запитав він у неї.
Вона запитально подивилася йому в очі, а він продовжив:
— Якщо переїдеш до мене, то у тебе й доньки буде окрема кімната. Оплата буде проста: готуватимеш мені їжу. Ну, і вам із дитиною також щось перепадатиме, звісно.
Тая усміхнулася.
— А можна мені взяти своїх ляльок, дядьку Колю? — защебетала Настя.
— Можна не тільки ляльок, а й усі свої іграшки! — відповів їй чоловік.
Через пів року Таю й Едіка розлучили…
Микола повертався додому у піднесеному настрої. Він давно хотів це зробити, але ніяк не наважувався. Можливо, просто чекав, поки Тая офіційно розлучиться. А тепер він точно знав, що скаже їй цього вечора.
Знявши верхній одяг, Микола із сяючим поглядом попрямував на кухню, де на нього чекав смачний обід. За столом чекали дружина й донька.
— Моя дорога Таєчка, — почав він. Трохи зам’явшись, продовжив:
— Почекай, забув усе, що хотів сказати. Загалом, буду коротким. Виходь за мене заміж!
З цими словами він став на коліно й подав жінці маленьку відкриту коробочку, де лежала красива золота каблучка.
Иванна Онуфрийчук впервые отправилась в отпуск с мужем без 3-месячного сына: «Только мы двое»