«Удача на моєму боці» (оповідання)

— Привіт! А мама вдома? — запитав незнайомий чоловік Юлю, коли вона відчинила йому двері.

— Тааак, — Юля кивнула і гукнула: — Мамо, це до тебе.

— Та що ж таке, — мама вийшла з кухні, витираючи руки. — Ти без мене не можеш… — почала вона, але замовкла. Юля побачила, як її обличчя на мить стало здивованим… А потім — звичним.

— Юлю, йди в кімнату, — сказала мама.

— Я думаю, що Юлі варто залишитися, — сказав незнайомець. — Може ти мене їй представиш і запросиш до квартири? — запитав він.

Юля здивовано переводила погляд з мами на незнайомця і назад.

— Що ж… заходь, — нарешті сказала мама.

У цей момент двері ліфта відчинилися, і з нього вийшов кур’єр, на якого якраз і чекали мама з Юлею. Просто якби не чекали, Юля б у житті не відчинила двері незнайомцю.

Кур’єр передав Юлі замовлення, вона зачинила за ним двері й попрямувала на кухню — саме туди, куди пішли її мама з чоловіком.

— Юлечко, познайомся, — спокійним голосом сказала мама. — Це Андрій Сергійович. Твій батько, — мама відвела погляд убік. А Юля застигла, дивлячись на чоловіка, який вже не був незнайомцем: то ось хто її тато? Боже, як же вона мріяла, щоб він був з нею в дитинстві. Бо ж у всіх її подруг були батьки, а в неї — ні. Здавалося, її життя було б зовсім іншим, будь він поруч. Він би навчив її, як поводитися з тими неможливими хлопцями, з якими так і не вдається побудувати стосунки. Але його не було… І тепер вона має те, що має: ходить до психолога й намагається зібрати себе по шматках…

— Пробач мені, доню. Справді. Так сталося, що… Загалом, я не міг прийти раніше, — почав говорити цей Андрій Сергійович. — Але бачиш, я прийшов, — сказав він. — Краще пізно, ніж ніколи. Правда ж?

Юля мовчала й дивилася з-під лоба на свого знову знайденого батька. У голові билася думка: навіщо, навіщо він прийшов?

— Розумієш, я тоді боявся відповідальності, а зараз не боюся, — заявив Андрій Сергійович.

— А навіщо ти прийшов? — спитала мама Юлі. — Невже думав, що ми з донькою кинемось тобі на шию? І цікаво, коли ми востаннє розмовляли, ти сказав, що ще треба довести, що дитина твоя. Що, вже не треба доводити?

Юля побачила, як мама стиснула губи. Вона знала: коли мама так робить — це значить, що вона дуже сердита.

— Машо, я все усвідомив, — сказав Андрій Сергійович.

— Усвідомив він! — пробурчала мама Юлі. — Усвідомив! Звісно, краще згадати про свою доньку, коли їй вже 20, ніж коли вона щойно народилася.

— Машо, ну навіщо ти так! — Андрій Сергійович похитав головою.

— Гаразд, — сказала мама. — Ти чого хочеш від доньки? — запитала вона.

— Юлю, я хочу спілкуватися з тобою. Хочу дізнатися про тебе все і надолужити згаяне, — сказав Андрій Сергійович. — Не обов’язково щодня. Але раз чи двічі на місяць, якщо ти не проти, ми могли б кудись разом сходити, — він подивився на Юлю з надією. — А ще, може, я чимось зможу бути тобі корисним…

— Добре. Я не проти, — сказала Юля.

Потім Андрій Сергійович залишив свій номер телефону і пішов.

— Юлю, я тебе дуже прошу, будь з ним обережна. Дуже обережна. Розумієш, у нього сім’я була при грошах, і вони були проти мене. Я думала, що він їх втихомирить або ми разом підемо й почнемо нове життя з нуля. Але він мене кинув, — почала розповідати мама, і її очі стали сумні-сумні. — А коли я сказала йому про вагітність, він заявив, що ця дитина не від нього, — мама зітхнула. — Тож у тебе у свідоцтві про народження стоїть…

— Я знаю, мамо. Знаю. Не хвилюйся, мені просто цікаво, навіщо він прийшов до нас саме зараз. Мені здається, що він щось задумав, — сказала Юля.

— Та це точно! Він просто так нічого не робить, — кивнула мама.

………………….

Минав час.

Юля справді почала зустрічатися з батьком. Спочатку неохоче, особливо після того, як він попросив її зробити ДНК-тест, а потім усе частіше. Вона й не помітила, як її ставлення до мами почало змінюватися. Їй здавалося, що у всьому, що сталося, винна саме мама. А тато під час кожної зустрічі невимушено «згадував» про неї щось неприємне. У якийсь момент Юля зрозуміла, що більше не може жити з мамою.

— Юлю, я не зрозуміла, чому тобі не подобається жити зі мною? — спитала мама, коли Юля збирала речі.

— Та мені ж уже 20 років. Час уже жити самостійно, — відповіла Юля.

Звісно, мама здогадувалась, що не просто так донька вирішила відокремитись.

— Юлю, я тебе прошу, будь обережна з батьком, — ще раз сказала вона.

І тут Юля зірвалася.

— Мамо, це через тебе в мене в дитинстві не було батька! Через тебе! Чому ти весь час намагаєшся сказати мені, що він поганий? Це ти погана! Якби не твої гульки, то…

Юля не договорила, бо мама просто вийшла з кімнати.

Юля поклала до валізи ще кілька речей, потім пішла до виходу з квартири. Вона думала, що мама все ж вийде зі своєї кімнати, але та не з’явилась. Юля зітхнула, відчинила вхідні двері, вийшла на сходову клітку, викликала ліфт і спустилася на перший поверх.

Поглянула на годинник — тато вже мав би приїхати, але його не було. І тут пролунав дзвінок від нього.

— Тату, ти де? — спитала Юля.

— Доню, мене затримали. Але ключ же в тебе є. Їдь сама, а ввечері я приїду, — відповів тато. — Візьми таксі, я скину тобі гроші, — додав він.

Такий поворот Юлі не дуже сподобався, але вона знала, що тато — зайнята людина, тож просто змирилася.

……………..

— Машо, ну що ти вдієш? — до мами Юлі ввечері забігла подруга. — У якийсь момент ми маємо відпустити своїх дітей у вільне плавання.

Маша кивнула.

— Я знаю. І все розумію. Але… Світлана! Та ж цей Андрій точно наговорив їй про мене купу всього. Я ж бачу, якою вона стала. Огризається, грубить. Каже, що я сама в усьому винна і, якби не моя поведінка, то в нас з Андрієм була б чудова сім’я! Як я маю це слухати й не реагувати? — вигукнула Маша. — Звісно, я намагалась пояснити їй, що все було не так, як він розповідає. Що вона йому, певно, для чогось потрібна. Але вона мене не чує. Все! Тепер він — хороший, а я — погана.

І мама Юлі розплакалась.

— Я знаю, я сама в усьому винна. І що закохалась у цього Андрія, і що вірила йому. Це все моя вина… — долинало крізь ридання до Світлани.

Потім Маша почала витирати сльози.

— Я маю бути сильною, — сказала вона. — Я виростила доньку. Дала їй усе, що могла. Нехай живе, як хоче, — Маша тяжко зітхнула.

— От і правильно! — підтримала її Світлана.

— Так! Тепер я нарешті можу зайнятись собою. Тепер же Андрій її забезпечує, — Маша знову сумно всміхнулася. — Напевно, я щось зробила не так, якщо моя рідна донька обрала батька, якого ніколи не знала.

Маша відчула, що от-от знову розплачеться.

— Так, подруго! Повір мені, ти зробила все правильно. А твоя Юля скоро в усьому розбереться, — сказала Світлана.

………………….

Юля сиділа на лекції, але, звісно, не слухала її. То була філософія. А філософія й архітектура — це… та не потрібна їй ця філософія!

Вона вкотре оглянула аудиторію попереду себе й усміхнулась. Вона була щаслива. Ні, не так. Вона була ЩАСЛИВА!!! Як же класно, що її життя так змінилося. Тепер вона живе окремо від мами, у неї завжди є кишенькові гроші, вона одягнена в модні бренди, кілька разів тато приїжджав за нею до інституту, і всі, всі хлопці оцінили його круту машину й почали проявляти до неї увагу. Але Юля була гордою. Вона знала, що їх цікавить не вона, а вигода, яку вони можуть отримати, якщо почнуть з нею зустрічатися. Ну вже ні! Вона не збиралася підпускати до себе жодного з них.

Звісно, у її житті була й ложка дьогтю — залежність від батька. Вона мусила носити те, що скаже він. Стрижка — лише така, яка йому подобається, і колір волосся теж. Ніяких пірсингів. Вона повинна бути скромною, милою, домашньою дівчиною.

«Якщо не приймаєш мої правила — їдь до матері», — сказав батько.

Та невже могла Юля, після всього, що дав їй батько, повернутись до матері? Та ніколи. Тож так, Юля перестала бути собою і стала такою, якою хотів її бачити батько.

Того дня Андрій Сергійович знову заїхав за Юлею.

— Юлю, я подивився твій розклад. Кілька днів попрацюєш у мене. Будеш моєю заступницею, — сказав він.

— Я?! — здивовано запитала Юля.

— Ти. А що? — Андрій Сергійович здивувався. — Заведемо тобі трудову книжку. Почнеш стаж напрацьовувати. Та й посада гарна буде. Хіба погано? — спитав він.

— Тату! Це круто! — Юля спершу називала батька Андрієм Сергійовичем, але з деякого часу зрозуміла, що готова називати його татом.

— От і добре. Я тобі трохи речей привіз. Ділових. У ті дні будь у них, доню, — усміхнувся Андрій Сергійович. — Ти в мене молодець! — похвалив він її.

Звісно, Юлю часто хвалили, але чомусь від батькової похвали її душа злітала. І ще довго вона прокручувала його слова у голові й усміхалась.

………………….

— Машо, ти телефонувала Юлі? Бачилася з нею? — Світлана постійно це питала. А мама Юлі щоразу хитала головою.

Так було і цього разу.

— Чому ж ні? — Світлана закочувала очі.

— Я їй не потрібна. Ну як ти не можеш це зрозуміти? Тато їй дав грошей, квартиру, машину, напевно. Це все, що їй було потрібно, — Маша тяжко зітхнула. — Загалом, якби вона хотіла, то сама б мені написала чи подзвонила. Краще розкажи, як у тебе справи, — попросила вона.

— У мене все нормально. Взагалі, можеш на мене сердитися, але я попросила свою Олену — ну, щоб випадково зустрілася з твоєю Юлею, — сказала Світлана.

— Навіщо? — здивувалась Маша.

— Я хвилююся за неї. І за тебе. Бо бачу, що ти тільки зовні така весела і задоволена життям, а всередині — порожнеча, — сказала Світлана.

— Я за нею теж стежила, — сумно промовила Маша. — Знаю, де вона живе. Здається, виглядає задоволеною. Іноді приїжджаю ввечері до її дому і дивлюся на її вікна. Якщо світиться — значить, усе добре.

— Ти ж знаєш, що твій Андрій одружений і в нього є донька, так? — запитала Світлана.

Маша знизала плечима.

— Ні. І мене це не цікавить.

— Даремно… дуже даремно, що тебе це не цікавить. Просто, якщо ти помітила, твоя Юля змінила імідж. Раніше вона спеціально носила яскравий, зухвалий одяг, а зараз — «косить» під домашню дівчинку. І зачіска в неї найзвичайнісінька. І колір волосся — мишачий, — почала говорити Світлана.

— Світлано, до чого ти ведеш? — спитала Маша.

— Та до того, що твоя Юля почала нагадувати доньку Андрія. Так, між ними наче різниця у два-три роки… І зблизька вони не схожі, але здалеку… здалеку одну можна прийняти за іншу, — Світлана подивилася на Машу задумливим поглядом. — Мені все це не подобається, — додала вона.

— А що твоя Олена сказала? — спитала Маша.

— Сказала, що в Юлі все добре. Що батько влаштував її до себе на роботу, і в трудовій у неї якась пристойна посада, — Світлана все ще замислено дивилась на подругу. — Знаєш, а може справді твій Андрій вирішив дати твоїй доньці хороший старт? Може, він і справді відчув провину, що колись тебе покинув? — запитала вона.

Маша знизала плечима. Вона не могла уявити, що там у голові в її колишнього.

……………………

Той день починався, як завжди. Юля прокинулась, поснідала й поїхала до інституту, а після занять за нею заїхав батько й повіз до ресторану.

— Зараз у нас з тобою буде зустріч із клієнтом. Просто усміхайся йому та будь милою. Добре? — сказав батько.

— Гаразд, — кивнула Юля.

— А потім поїдемо на роботу, — батько усміхнувся до Юлі.

За кілька хвилин підійшов якийсь чоловік. Юлі зовсім не сподобався його оцінювальний погляд, але вона, як просив її батько, була милою.

Через пів години чоловік пішов, і батько повернувся до Юлі:

— Ти йому сподобалася. Він готовий одружитися з тобою.

— Що?! — усі думки Юлі переплутались. — Це жарт? — запитала вона.

Батько розсміявся.

— Звісно, жарт. Просто хотів подивитися на твою реакцію, — відповів він. — Хоча, по секрету скажу, цей чоловік дуже багатий, і та, на якій він одружиться, ні в чому не матиме потреби, — додав він.

Здавалося б, дурна розмова. Але в голові Юлі миготіла червона лампочка: небезпека, небезпека. Вона раптом зрозуміла, що батько їй бреше. І що він справді хоче видати її за цього чоловіка.

……………………

— Олена! Олен, привіт, — Юля перед парою «виловила» доньку маминої подруги.

— Привіт! — озвалась Олена. — Щось трапилось? — запитала вона.

— Мені треба поговорити з мамою, — відповіла Юля.

— Так подзвони їй. У чому проблема? — Олена здивовано дивилася на Юлю.

— Я боюся. А раптом мій телефон прослуховується, — Юля опустила очі.

— На, дзвони з мого, — і Олена простягнула їй свій телефон.

……………………

— Юлю, тобі треба звільнятись з роботи, брати академвідпустку й виїжджати звідси, — сказала мама. — Нам треба виїжджати, — виправила себе.

Вони стояли в холі інституту, зі сльозами на очах, дивлячись одна на одну.

— Мамо, пробач мені. У мене, звісно, ще нічого не сталося, але… Мені це все не подобається, — тихо сказала Юля. — Я раптом по-справжньому злякалась за своє життя. А він ще хоче зробити мене директором, щоб я підписувала документи…

— Ага… директором… 21-річну дівчину, яка взагалі не тямить у бізнесі, — кивнула мама. — Зараз ти ще нічого не підписуєш?

— Ні, — похитала головою Юля. — Але іноді присутня на перемовинах.

— Так. Іди, дізнайся щодо академвідпустки або можливості завершити семестр дистанційно. Скажи — через сімейні обставини. А на роботі напиши заяву на звільнення й підсунь батькові на підпис, — розпорядилася мама. — А я поки подумаю, як і куди ми поїдемо.

……………………

Після розмови з мамою Юля повернулася до інституту. Взяла свою сумку з телефоном у подруги, яку просила приглянути за речами, дочекалася кінця занять, а потім за нею заїхав водій батька і відвіз її на роботу. Вже там вона написала заяву на звільнення, вклала її в один із договорів і поклала на підпис. Того дня батько був зайнятий і збирався кудись їхати.

— Андрію Сергійовичу, а підписати? — підбігла до нього секретарка. — Там Смирнов у відпустку йде. Будь ласка, підпишіть усе швидко — вас же тиждень не буде!

— Юлю, я ж тобі не сказав? Їду у відрядження, — швидко промовив батько й почав підписувати папери.

— Давайте допоможу, — сказала Юля. І почала перегортати сторінки договорів, показуючи, де потрібно ставити підпис.

— Дякую, Юлю, — сказав батько. — Так, знаєш що ще хотів тобі сказати… Ходімо, проведеш мене.

Юля взяла всі підписані документи й пішла поруч із батьком.

— Загалом, Юля — це не дуже звучне ім’я…, — мовив батько.

— У якому сенсі? — Юля здивувалась.

— Воно не пасує до мого прізвища. Доню, я думаю, що в нас має бути однакове прізвище. Тож коли я повернусь, треба буде цим зайнятись, — пояснив батько.

— А що, так можна? — запитала Юля.

— Треба! Обов’язково треба!

Потім Андрій Сергійович поїхав, а Юля повернулась у свій кабінет. Вона зрозуміла, що має всього п’ять днів, щоб щось зробити.

……………………

— Ти все зробила, як я сказала? — запитала мама.

— Так. Телефон залишила там, сумку теж, до інституту пішла у своєму одязі. Олені залишила пальто й чоботи, переодяглась у те, що вона мені дала. Ключі також віддала Олені, — зітхнула Юля. — І заяву на звільнення також… А перуку ще довго носити?

— Ні. Зараз приїдемо на вокзал і знімеш, — відповіла мама.

— Мамо, а з інститутом що робити? Просто так академічну відпустку не візьмеш…, — запитала Юля.

— Не знаю, але щось вигадаємо. Зараз головне — ноги звідси забрати, — сказала мама.

— І куди ми поїдемо? — знову запитала Юля.

— В інше місто, — відповіла мама.

— А якщо він нас там знайде? — Юля явно непокоїлась.

Мама знизала плечима.

— Це місто я вибрала навмання. У мене там нікого немає. І ми там почнемо все з нуля. Та й, чомусь мені здається, що він скоро від нас відчепиться, — сказала вона. — А тоді зможемо повернутися назад, — додала мама.

……………………

Шукав їх хтось чи ні — ні Юля, ні її мама не знали. Вони просто приїхали в те місто, яке вибрала Юліна мама, зняли невеличку квартиру, влаштувалися працювати в найближчий продуктовий магазин і жили собі тихо, не привертаючи уваги.

— Юлю, йди сюди скоріше! — покликала мама доньку. — Дивись, дивись!

Юля швидко підійшла до мами й побачила, що та показує на телевізор. Там ішов репортаж про розкішне весілля. Нареченим був той самий клієнт її батька, з яким той зустрічався й після чого завів із Юлею розмову про заміжжя та зміну імені й прізвища, а нареченою була…

— Це його донька, — сказала мама. — Бачиш, він намагався зробити так, щоб ти стала схожою на неї. Не хотів віддавати її заміж за цього типчика, але довелось… Пощастило тобі, Юлю!

Юля кивнула.

— Згодна. У цій історії удача була на моєму боці.