Ліля стояла перед дзеркалом, втретє поправляючи зачіску. Ніжно-блакитна сукня сиділа ідеально, підкреслюючи фігуру, а нові туфлі, хоч і жахливо незручні, завершували образ. Усе мало бути бездоганно. Свекруха ніколи не упускала можливості підмітити будь-який недолік у зовнішності невістки.
— Лілю, ти скоро? — Вова нетерпляче зазирнув у кімнату. — Ми вже запізнюємося на п’ятнадцять хвилин!
— Майже готова, — Ліля підвела губи нейтральною помадою. Яскраву, звісно ж, Ніна Петрівна визнала б вульгарною.
— Давай хутчіше, мама засмутиться.
Вова зник у коридорі, залишивши по собі шлейф дорогого парфуму та важке зітхання Лілії. Увесь останній місяць чоловік тільки й говорив про майбутній ювілей. Сімдесятиріччя Ніни Петрівни перетворилося на сімейну подію вселенського масштабу.
Дорогою до ресторану Вова без угаву тараторив про те, як старався все організувати.
— Уявляєш, ледве забронював «Європу»! Там черга на місяці вперед, але для мами постарався, знайшов вихід на адміністрацію.
Ліля кивала з ввічливою усмішкою. Ні, звісно, вона розуміла важливість події, сама пропонувала допомогу з організацією, але Вова щоразу відмахувався: «Сам упораюся, це ж моя мама!» У результаті Ліля навіть не знала остаточного списку гостей.
— А хто буде, крім тітки Каті та дядька Михайла? — спитала вона, намагаючись морально підготуватися.
— Усі будуть! — пожвавішав Вова. — Уявляєш, навіть Толік із Полтави приїхав! І Маринка з чоловіком та дітьми приїхала. І двоюрідні мамині сестри, і їхні діти…
Від переліку імен у Лілі запаморочилася голова. Половину згаданих родичів вона ніколи не бачила, про існування інших знала лише з рідкісних згадок на сімейних посиденьках.
— Зачекай, а місць вистачить? — насторожилася Ліля.
— Звісно! Я ж не перший рік одружений, — розсміявся власній жартівливій обмовці Вова. — Замовив великий зал на тридцять п’ять персон.
— Тридцять п’ять?! — Ліля ледь не вдавилася. — Це ж ціла армія! І звідки ти гроші взяв на таке гуляння?
Вова якось дивно замовк, підтиснувши губи.
— Ну, ми ж збирали на відпустку… І премію мені обіцяли хорошу…
У Лілі стислося серце. Три роки вони відкладали на подорож до Японії, мріяли побачити цвітіння сакури. На цей рік нарешті запланували, навіть квитки вже придивлялися.
— Ти витратив наші заощадження? Без обговорення зі мною?
— Лілю, ну це ж мамин ювілей, коли ще буде така подія, — Вова недбало відмахнувся. — А відпустка нікуди не дінеться, потім поїдемо.
До ресторану вони доїхали в напруженій тиші.
«Європа» повністю відповідала своїй пафосній назві: кришталеві люстри, важкі оксамитові штори, накрохмалені скатертини та вишколені офіціанти. Побачивши інтер’єр, Ліля мимоволі здригнулася. Рахунок обіцяв бути чималим.
У центрі зали вже сиділа Ніна Петрівна в темно-зеленій сукні з вишивкою та масивним намистом, яке більше пасувало б для королівського заходу. Навколо юрмилися гості, навперебій обсипаючи іменинницю компліментами.
— Мамочко! — Вова засяяв, прямуючи до Ніни Петрівни. — Ти сьогодні просто королева!
Мати й син обнялися, після чого Вова заходився цілувати всіх родичів по черзі. Ліля завмерла осторонь, відчуваючи себе абсолютно зайвою. Ніхто навіть не звернув на неї уваги, поки Ніна Петрівна не зволила помітити невістку.
— А, Ліля! Нарешті! — свекруха оглянула її оцінюючим поглядом. — Щось ти сьогодні бліда. Погано спала?
— Добрий вечір, Ніно Петрівно, — Ліля нахилилася, щоб поцілувати свекруху в щоку. — Вітаю вас із днем народження! Ви маєте чудовий вигляд.
— Так-так, дякую, — свекруха поблажливо кивнула і тут же перемикнулася на інших родичів.
Святкування почалося, ніби за сигналом невидимого диригента. Гості розсілися, офіціанти снували між столами, розносячи закуски та напої. Ліля опинилася затиснутою між якоюсь літньою жінкою, яка представилася двоюрідною сестрою Ніни Петрівни, та повним чоловіком із навощеними вусами, який, здається, доводився свекрусі швагром чи деверем — Ліля так і не зрозуміла.
Вова сидів на протилежному кінці столу поряд із матір’ю та про щось жваво з нею розмовляв, час від часу вибухаючи голосним сміхом.
— А ви, значить, дружина Вовчика? — прокряхтіла сусідка ліворуч.
— Так, ми разом уже вісім років, — чемно усміхнулася Ліля.
— І як, дітки є?
— Поки що ні…
— Ай-яй-яй, — похитала головою старенька. — Недобре рід не продовжувати. Он, Ніна Петрівна вже зачекалася онуків.
Ліля зітхнула. Цю «пісню» вона регулярно чула від свекрухи. Пояснювати черговій родичці про складнощі із зачаттям і три невдалі спроби ЕКЗ не хотілося. Тим паче, що сам Вова пригальмував цей процес, вирішивши, що спершу потрібно купити власне житло, потім змінити машину, потім ще щось…
— Ми працюємо над цим, — витиснула посмішку Ліля і зробила ковток із келиха.
Весь вечір вона почувалася чужою на цьому святі життя. Родичі раз у раз згадували історії з минулого, реготали над жартами, зрозумілими лише їм, обговорювали спільних знайомих. Ліля намагалася включитися в розмову, але щоразу почувалася зайвою.
— А пам’ятаєте, як ми на дачі у Борисових шашлики смажили? — голосно вигукував вусатий сусід. — Вовка тоді мало не спалив сарай!
— Точно-точно! — підхопила Ніна Петрівна. — Завжди був непосидою!
— Я, до речі, теж якось влаштувала пожежу на кухні, — спробувала вставити репліку Ліля. — Забула вимкнути олію, відволіклася на дзвінок…
— Ну що ти лізеш зі своїми коментарями? — перебила свекруха з роздратуванням. — Ти тут як гостя, а не господиня. Дай послухати цікаву розповідь.
Ліля замовкла, відчуваючи, як щоки спалахують рум’янцем. Декілька родичів кинули на неї співчутливі погляди, але ніхто не втрутився. Вова, що сидів поряд із матір’ю, навіть не помітив цієї сцени, захоплено розповідаючи щось своєму кузенові.
Офіціанти тим часом змінили закуски на гарячі страви. Від розмаїття делікатесів на столі у Лілі запаморочилася голова. Судячи з меню, яке вона бачила при вході, середній чек у цьому закладі становив близько п’яти тисяч гривень на людину без алкоголю. Помножити на тридцять п’ять персон…
— Дорогі мої! — Ніна Петрівна підвелася, привертаючи увагу. — Я так рада, що ми всі зібралися тут сьогодні! Особливо хочу подякувати моєму синочку, який організував цей чудовий вечір!
Усі зааплодували, Вова встав і схилив голову, наче актор на прем’єрі. На його обличчі грала самовдоволена посмішка.
— Для моєї улюбленої матусі нічого не шкода! — проголосив Вова, піднімаючи келих. — Хай кожен твій день буде таким же святковим!
Ліля глянула на годинник. Застілля тривало вже третю годину, а тостам і привітанням не було кінця. Кожен родич вважав своїм обов’язком виголосити довгу промову, згадати якусь історію з минулого і вкотре загнати Лілю у стан ніяковості через її непричетність до цих спогадів.
— А пам’ятаєш, Ніночко, як ми з тобою на море їздили? — просторікувала повна жінка у фіолетовій сукні, на вигляд ровесниця свекрухи. — Тобі тоді той офіціант проходу не давав!
— Ой, Катю, ну що ти таке кажеш, — кокетливо відмахнулася Ніна Петрівна, але по її обличчю було видно, що спогад приємний.
Ліля мимоволі задумалася: чи була свекруха колись задоволена тим, що робила невістка? За вісім років шлюбу Ліля перепробувала все: готувала улюблені страви Ніни Петрівни, дарувала дорогі подарунки, завжди першою телефонувала, вітаючи зі святами. Але свекруха залишалася неприступною фортецею, що охороняла свого сина від посягань «цієї вискочки».
Думки Лілі перервав офіціант, що підійшов.
— Десертне меню, — ввічливо промовив молодий офіціант, роздаючи картки. — Бажаєте щось ще замовити?
— Так, звичайно! — пожвавішав Вова. — Мам, обирай будь-який десерт! І всім гостям теж! А ще шампанське, найкраще!
Офіціант кивнув і відійшов, а Ліля покликала чоловіка.
— Ти з глузду з’їхав? Ми й так уже витратили шалені гроші на це свято!
— Ліль, не починай, — відмахнувся Вова. — Мамин ювілей раз у житті буває.
— Сімдесят років — можливо, — тихо промовила Ліля. — Але день народження кожного року. І кожного року ти витрачаєш величезні суми, які ми могли б…
— Вова! — перервала їхню розмову Ніна Петрівна. — Іди сюди, дядько Толік тобі щось розповісти хоче!
Чоловік тут же підхопився й помчав на інший кінець столу, залишивши Лілю наодинці з гіркими думками. Десять років разом, вісім у шлюбі. І всі ці десять років Ліля намагалася стати частиною родини Вови. Без успіху.
Заграла музика, і центр залу звільнили для танців. Ніна Петрівна велично вийшла у коло під руку з якимось далеким родичем, і гості почали захоплюватися, яка ж свекруха ще молода й гарна. Вова стояв осторонь, гордо усміхаючись, ніби це його заслуга, що мати так добре виглядає.
Ліля поглянула на годинник. Майже одинадцята вечора, а бенкет, здається, тільки набирав обертів.
У цей момент до столу повернувся офіціант із великою шкіряною текою.
— Перепрошую за незручності, але адміністратор просив передати рахунок. У нас правило — закривати оплату до одинадцятої, адже потім починається підготовка до закриття.
Вова, зайнятий розмовою з якимось вусатим чоловіком, махнув рукою в бік Лілі.
— Ну що, Лілечко, розрахуйся.
Офіціант підійшов до Лілі та простягнув їй теку. Жінка відкрила її й на мить втратила дар мови. Сума з багатьма нулями дивилася на неї з паперу, ніби насміхаючись.
— Щось не так? — ввічливо поцікавився офіціант.
Ліля повільно підняла голову, оглянула веселих гостей, затрималася поглядом на свекрусі та чоловікові, які самозабутньо аплодували якомусь танцюристу, й ухвалила рішення.
— Все в порядку, — спокійно сказала вона, закриваючи теку. — Просто покличте, будь ласка, мого чоловіка. Він займеться оплатою.
Офіціант кивнув і підійшов до Вови, щось сказав йому на вухо. Чоловік здивовано обернувся, глянув на Лілю й, вибачившись перед співрозмовником, рушив до столу.
— Що сталося? — запитав Вова, сідаючи поруч.
Ліля мовчки підсунула до нього теку з рахунком. Чоловік відкрив її, і його обличчя витяглося.
— Ого! Я не думав, що буде так багато…
— А ти як думав? — Ліля не змогла приховати роздратування. — Тридцять п’ять людей, елітний ресторан, алкоголь, закуски…
— Та ладно, у нас же є гроші, — Вова знизав плечима, отямившись від першого шоку. — Розрахуйся, а вдома розберемося.
Ліля здивовано подивилася на чоловіка, потім на чек, потім знову на нього.
— Ти серйозно?
— А що такого? — щиро не розумів Вова. — Ти ж знаєш, у мене з собою таких грошей немає.
— І в мене немає, — відрізала Ліля. — Тим паче це твоє свято. Ти організував — ти й плати.
— В якому сенсі? — Вова почав дратуватися. — Ми ж сім’я, у нас спільний бюджет!
— Спільний бюджет, який ти витратив на відпочинок із мамою торік. Спільний бюджет, із якого ти купив їй норкову шубу на минулий день народження. Спільний бюджет, який мав піти на нашу поїздку в Японію, але пішов на це свято, — Ліля говорила тихо, але твердо. — А тепер я ще й маю заплатити?
Вона встала з-за столу, взяла сумочку й рушила до виходу.
— Ти куди?! — у паніці кинувся Вова слідом.
— Ті, хто їли й пили, нехай і оплачують. Приємного вечора, — не озираючись, спокійно кинула через плече Ліля й продовжила рух до дверей.
Родичі Вови зашепотілися, не розуміючи, що відбувається. Ніна Петрівна перервала танець і невдоволено похитала головою.
— От істеричка. Не могла заради родини один раз нормально заплатити? — голосно промовила свекруха так, щоб усі почули, але Ліля вже була біля виходу.
— Ліля! Вернися! Ми ж сім’я! — крикнув Вова, але у відповідь почув лише звук дверей, що зачинилися.
Прохолодне вечірнє повітря вдарило в обличчя, і Ліля глибоко вдихнула. Вперше за довгий час вона відчула полегшення, ніби скинула з плечей непосильний тягар. Серце калатало від хвилювання, але всередині розливалося приємне тепло. Десять років вона намагалася стати частиною цієї сім’ї, але тепер зрозуміла — її там ніколи не чекали.
Ліля зробила глибокий вдих, підняла руку й зупинила таксі, що проїжджає.
Тим часом у ресторані напруга зростала. Офіціант терпляче стояв із текою, а гості почали перешіптуватися. Святкова атмосфера випарувалася.
— Вовчику, що відбувається? — насупилася Ніна Петрівна. — Чому твоя дружина так себе поводить?
— Мамо, у нас невеликі фінансові розбіжності, — нервово відповів Вова, лихоманково думаючи, де взяти гроші.
— А що там платити? — поцікавився один із дядьків. — Дай гляну!
Побачивши суму, дядько присвиснув і передав рахунок по колу. Родичі, які звикли, що за все платить «багата дружина», почали шукати винного.
— Вова, ну ти ж знав, що такі речі треба обговорювати заздалегідь… — протягнула тітка у фіолетовій сукні. — Такі суми не вирішуються на ходу!
Вова нервово перераховував гроші, яких явно не вистачало. У гаманці знайшлася лише пара тисяч — він справді розраховував, що платитиме Ліля, як завжди.
— То, може, скинемося всі разом? — несміливо запропонував дядько Толік, але у відповідь пролунала лише тиша.
Ніна Петрівна обурено підвелася з-за столу.
— Я на таке не підписувалася! Нехай твоя дружина повертається й платить, якщо звикла жити красиво!
— Мамо, вона не повернеться, — тихо сказав Вова, розуміючи, що сьогодні сталося щось більше, ніж просто відмова оплачувати рахунок.
— Тоді дзвони їй! Нехай перекине гроші! — наполягала Ніна Петрівна.
Вова дістав телефон і набрав номер дружини, але Ліля не відповідала. Він спробував ще раз — безрезультатно.
— Не бере слухавку, — визнав Вова, відчуваючи, як до горла підступає паніка.
— Доведеться викликати службу безпеки, — зітхнув офіціант. — Але я можу дати вам п’ятнадцять хвилин, щоб вирішити питання.
Родичі почали нервово ритися в сумках і кишенях. Хтось виклав кілька тисяч, хтось тисячу, але більшість розвели руками — не взяли із собою готівку, думали, все оплачено.
Вова у відчаї набрав друга.
— Сергію, виручай! Можеш перекинути двісті тисяч? Завтра поверну, клянусь!
Вислухавши відповідь, Вова знітився. Сергій міг позичити максимум п’ятдесят тисяч, і то лише до зарплати.
Тим часом Ліля вже під’їжджала додому. Всю дорогу вона думала про те, що сталося, і що далі, то більше переконувалася в правильності свого вчинку. Телефон вібрував від дзвінків чоловіка, але Ліля не відповідала.
Вдома вона перш за все дістала валізу й методично почала складати в неї речі Вови. Футболки, сорочки, штани — все летіло у валізу без зайвих церемоній. На очі потрапила їхня весільна фотографія в рамці. Ліля на мить завмерла, згадуючи той день. Навіть тоді Ніна Петрівна примудрилася зіпсувати свято, заявивши, що сукня нареченої «надто вигадлива», а торт «не такий смачний, як у її куми на весіллі сина».
У ресторані ситуація загострювалася. Офіціант уже викликав адміністратора, який холодно повідомив, що якщо рахунок не буде сплачений у найближчі десять хвилин, доведеться викликати поліцію.
— Це якесь жахіття, — прошепотіла двоюрідна сестра Ніни Петрівни, яка досі мовчала. — На дні народження ще й з поліцією зв’язуватися…
— Вовчику, роби щось! — в істериці закричала Ніна Петрівна. — Дзвони своїй дружині! Погрожуй їй розлученням, якщо треба!
Вова судомно перебира́в варіанти. Усе, що вдалося наскребти у родичів і позичити у друга, покривало ледве третину рахунку.
— У мене є коштовності, — раптом сказав він адміністратору. — Кільце з діамантом, годинник. Можна залишити їх у заставу? Я завтра принесу гроші, клянуся!
Адміністратор задумався, потім кивнув.
— Гаразд. Але до завтра, до дванадцятої дня, щоб гроші були. Інакше подамо заяву про шахрайство.
Вова з полегшенням видихнув, зняв обручку та годинник — подарунок Лілі на п’яту річницю весілля.
Коли вже за північ Вова нарешті дістався додому, на нього чекав сюрприз — валіза з акуратно складеними речами та записка.
«Вова, я втомилася конкурувати з твоєю мамою за місце у твоєму житті. За десять років я так і не стала для тебе сім’єю — лише гаманцем і безкоштовною домогосподаркою. Не дзвони та не шукай мене. Заяву на розлучення подам наступного тижня. Лілія.»
Вова повільно опустився на валізу, тільки зараз усвідомлюючи, що накоїв. Мамине святкування коштувало йому набагато дорожче, ніж він міг собі уявити. Тепер йому належало не лише оплатити банкет, а й шукати нове житло.
«Сuнoчoк»