— Аліно, на суботу нічого не плануй… — чоловік, Іван Петрович, відсунув тарілку й, не дивлячись на дружину, додав: — Я запросив колег. Покажемо їм новий будинок. Новосілля влаштуємо.
Аліна, яка стояла біля плити, обернулася й здивовано подивилася на чоловіка.
— Колег? До нас? Це ти щойно вирішив? Чи ставиш мене перед фактом?
— Та не починай… Я вже всім на роботі сказав. Раз уже купили дім — нехай подивляться. Побачать, як живемо. Люди прості, їм цікаво буде. Ми ж тепер не гірші за інших, правда? Тепер і не соромно гостей запросити. Ти вже не підведи: організуй усе на найвищому рівні. Щоб я на роботі був у пошані, щоб мене колеги поважали.
Аліна похитала головою. Її чоловікові скоро мало виповнитися п’ятдесят, а він усе ще думав, що повагу можна здобути дорогими речами.
До нової компанії Івана Петровича влаштувала теща. По знайомству. Колектив прийняв його прохолодно — прийшов «по блату». Відносини з колегами були натягнутими, й Іван сильно через це переймався. Можливо, саме тому він усіма силами намагався налагодити стосунки. Показатися кращим, ніж він є.
Попри напружені стосунки, на роботі Іван відчував себе важливою персоною. А ще більше задер носа, коли хтось поцікавився переїздом:
— Кажуть, ви з дружиною будинок купили? — якось під час обіду запитав колега, знайомий із родиною дружини.
— Так, було таке, — розплився в самозадоволеній усмішці Іван. Розмову підслухала прибиральниця, і вже за годину весь офіс вітав Івана з покупкою.
Тепер Іван почувався зіркою внутрішніх новин і з насолодою розповідав, як іде ремонт, і які криворукі майстри йому трапились.
Щодня він додавав щось нове до історії про дім. То про вітражне вікно, то про вбудований камін, який, мовляв, він особисто вибирав. Хвалився, що настояв на газоні замість грядок: «Та там соток десять! Газон — як у Європі, автоматичний полив, усе продумав!»
Колеги слухали. Чоловіки заздрили мовчки. Жінки кидали оцінювальні погляди. Особливо Поліна — новенька з відділу маркетингу. Струнка, засмагла, молода. Вона сміялась із кожного жарту Івана, навіть якщо вони були недоречними. Торкалася його руки, коли «випадково» проходила повз. Часто затримувалась у нього в кабінеті «уточнити деякі робочі моменти».
Іван почувався альфа-самцем.
«Нарешті життя вдалося», — думав він. — «Ще б машину поміняти, бо соромно цю лялечку додому підвозити на такому старому кориті…»
Але грошей на нове авто в Івана не було, думав про кредит, та дружина не схвалила:
— Спочатку ремонт у домі закінчимо. Грошей нема. Машина в тебе на ходу, і зовсім не стара — 2018 року. Так що їзди на ній, — відрізала Аліна.
— Ну ти й зануда стала, — пробурмотів Іван. І чомусь у той момент йому здалося, що біля плити з віничком у руках куди краще виглядала б молода колега. В коротенькому фартушку, а може, й у костюмі покоївки.
— Іване! Про що ти там мрієш?! — Аліна стояла посеред кухні, вперши руки в боки. — Я питаю, хто відвезе маму на МРТ?
— Ой, не знаю. У мене аврал. Відвези сама. Або нехай таксі викликає.
— Передам їй, що її син переклав обов’язки на інших.
— То це мою маму треба відвезти на МРТ?
— Так! Твою! Вона вже тиждень ледве ходить! Ваню, з тобою все гаразд?! Ти взагалі мене чуєш?
— Добре, завтра скасую зустріч. І відвезу, — пробурмотів він, думаючи, що доведеться перенести бізнес-ланч із Поліною. А вона так хотіла спробувати іспанське лате…
Після хвороби тещі Іван став ще більш нервовим і напруженим. Єдине, що його тішило — думки про молоду колегу.
«Цікаво, а оту люстру Поліна б оцінила? А ванну з джакузі?» — думав він, приїжджаючи з дружиною до нового дому.
Аліна вносила правки в роботу майстрів, усе контролювала — від і до. А Іван мріяв і не забував хизуватися перед «друзями» на роботі.
— Дерева посадив, будинок збудував… Сина залишилось народити… А то лише дочка, — підморгнув він Поліні, спершись на стіл.
— Іване Петровичу, а може, ми якось до вас у гості завітаємо? Коли вже той ваш нескінченний ремонт завершиться? — кокетливо промовила Поліна, коли Іван черговий раз розповідав, які чудові ялини висадив перед будинком. — Хочеться побачити, як живуть справжні чоловіки з гарним смаком.
— Я запрошую! — не замислюючись, випалив він.
— Справді? Я обов’язково прийду.
Їхню розмову почула прибиральниця. І вже за десять хвилин усім офісом пішли плітки, що Іван Петрович запросив Поліну на новосілля.
— То виходить, ви з дружиною нас усіх запрошуєте, так? — з усмішкою запитав один із колег. Івану нічого не залишалося, як кивнути. Якби Аліна дізналася про Поліну — нічого доброго з того б не вийшло. А так… Ніби всі запрошені, ніхто нічого не запідозрить.
— Запрошую всіх на новосілля, — кивнув він. — Побачите, як я облаштувався. Дім — просто казка! Дружина, звісно, теж брала участь, але вся концепція — моя. Я сказав: і ми зробили.
— А дружина не проти, що ви всіх кличете?
Іван усміхнувся:
— Вона не проти. Їй приємно, коли мною захоплюються.
Іван довго думав, варто чи ні сказати дружині, що колеги запрошені в гості. Але потім вирішив, що сам не впорається — столи ж треба накрити.
Напередодні вихідних, між іншим, згадав про свої плани:
— Приїдуть гості. Ти вже постарайся, щоб не зганьбитися.
Відповідь дружини приголомшила Івана.
— Любий, твої гості — ти й зустрічай.
— Але ж я в тому нічого не тямлю… Як я сам? Ти ж — дружина.
— Раз вирішив запрошувати гостей без мого відома — значить, і зустріти їх зможеш. У мене на суботу вже є плани. Треба провідати твою маму в лікарні.
— Але ж… Я в п’ятницю поїду.
— У неї в п’ятницю операція. Ти їй там не потрібен. А от у суботу — дуже навіть.
— Я не можу скасувати гостей.
— У такому разі організовуй усе сам.
Аліна пішла в спальню й замислилася.
Вона розуміла, що чоловік не передумає, але й залишити його без допомоги їй не дозволяло виховання. Вона, звісно, налякала його, але напередодні все ж поралася вдома: прибрала, застелила диван щойно купленим пледом, розставила вази з квітами — як художниця, додала штрихи в інтер’єр.
— Аліно, слухай… Ти там, якщо що, ну, не вдавайся в деталі, добре? Про оформлення, як купували. Просто скажемо, що дім — спільний. Разом вирішили, разом вибрали.
Аліна підвела брову:
— А чого це раптом таке прохання?
— Та не хочу, щоб потім пішли балачки, ніби я в тебе на шиї сиджу. Ти ж знаєш, які ці чоловіки… та й жінки теж. Заздрісні. Хай думають, що я — чоловік із посагом, розумієш?
— Із посагом? — Аліна подивилася на нього довго й уважно. — Ти, милий, що, одружуватися зібрався? Посаг не твій. Краще йди-но перевір мангал. Щоб там вугілля було.
Коли чоловік вийшов, Аліна сіла на диван і подивилася у вікно.
«А може, не варто завтра в лікарню їхати? Може, залишитися вдома й подивитися, що там за колеги у чоловіка?»
Операцію свекрусі перенесли. Їхати було необов’язково, і Аліна з чистою совістю залишилась удома.
Зранку в суботу Аліна крутилася як муха в окропі: салати, м’ясо, напої, посуд. Іван, у халаті, ліниво човгав із ноги на ногу, поглядаючи на дружину. Лише під вечір, уже переодягнений, він почав ходити по будинку з виглядом «от бачите, як ми тепер живемо».
Гості почали з’їжджатися ближче до п’ятої. Пані з бухгалтерії, чоловіки з відділів продажів та закупівель, кілька знайомих з логістики, заступник директора та керівники — усі вирішили вшанувати візитом Івана Петровича. І звісно… та сама Поліна.
На підборах, у сукні, що облягала тіло. З червоною помадою на «риб’ячих» губах.
Аліна відразу відмітила: ця гостя явно не з числа «просто колег». Занадто впевнений крок, занадто відверта сукня і занадто уважний погляд на інтер’єр. Вино просила лише з тієї пляшки, що дорожче. Їжу — лише ту, що смачніша. Очі бігали по дому, як у рієлтора на показі.
Сміх, розмови, дзвін келихів. Колеги хвалили дім, їжу, вихваляли Івана за «смак» і «розмах». А він лише роздавав вказівки:
— Алінко, принеси ще вина! Алінко, збігай, подивися, як там м’ясо. Алінко, серветочки принеси!
І Алінко металася. Металася і думала, що ще одне таке прохання — і вона жбурне йому ці серветочки просто в обличчя.
— Який у вас басейн! — захоплювалась Поліна. — Просто як на обкладинці журналу.
— Так-так, я сам планування затверджував, — навіть не кліпнувши, збрехав Іван. — Ходімо, я тобі все покажу.
Він бачив, що дружина зайнята розмовою з одним із гостей, і скористався моментом, щоб показати Поліні «розкіш» в усій красі.
— З радістю, покажіть мені все, Іване Петровичу! Я вже готова! — Поліна виставила груди й попрямувала в бік спальні.
— Одразу туди? — Іван Петрович навіть розгубився від такого натяку.
— Так ви ж самі запропонували…
— Ну ходімо… — у цей момент зі спальні вийшов доберман Персик. Він показав великі ікла і загарчав, налякавши Поліну.
— Ой!
— Не бійся… Він… майже безпечний. Але краще ходімо — я покажу вітальню.
Іван сам не був упевнений, чого чекати від собаки. Аліна привела його кілька місяців тому, забравши у подруги на тимчасову перетримку. Та слізно просила, бо не було з ким залишити пса на час тривалої поїздки.
Аліна саме показувала одному з гостей ванну, коли почула голоси й гарчання Персика. Вона вийшла в коридор — і застала чоловіка з Поліною біля книжкової зони.
— Там у нас бібліотека. І зона для читання. Я її особисто планував — щоб, знаєш, розслабитися після роботи. З книжечкою. Тут буде зимовий сад, великі вікна — для читання під місяцем.
— Ого! — захихотіла Поліна. — Іване Петровичу, та ви — романтик! А що ж останнє читали?
Аліна зайшла в кімнату саме в той момент, коли Іван відкрив рота, щоб відповісти. Вона стояла на порозі, вперши руки в боки.
— Склад туалетного паперу він читав. З останнього. А взагалі — цю зону я облаштовувала для себе. І для Персика, — вона кивнула на добермана, який прийшов за нею й охоче знову показав ікла. — Він у нас чужих не любить. У попереднього хазяїна одна «коханка» була — потім шви накладали.
Поліна поблідла.
— Я, мабуть, піду до інших. Здається, там десерт чекає.
— Правильне рішення. А Ваня мені зараз допоможе. Щось я втомилась бігати, відганяти мух… від свого десерту! — додала Аліна й кивнула чоловікові на вихід.
Їй раптом усе стало зрозуміло. Все стало на свої місця. Прохання не вдаватись у подробиці про оформлення будинку. Раптове бажання влаштувати новосілля. Особлива поведінка однієї гості. Всі погляди, інтонації. Все склалося в чітку й неприємну картинку.
На кухні Аліна зачинила двері й, повернувшись, спокійно запитала:
— То що, ти вирішив коханку додому привести?
— Ти що, з глузду з’їхала? Просто колега. А от що це ти влаштовуєш? — прошипів Іван. — Я тут стосунки з людьми будую, а ти — як з базару!
— А з ким саме ти будуєш стосунки, Ваня? З колегами чи… з кимось конкретним?
— Ти що, ревнуєш? Дурниці!
— Та ні, Ваню. Не ревную. Просто нагадую, що цей будинок, яким ти хизуєшся, оформлений на мене. Повністю. І саме я забезпечила тобі статус «хазяїна». Але якщо ти й далі сюди всяких Полін запрошуватимеш — будь добрий, попереджай. А ще краще — не забувай, хто тут господиня. Інакше буде, як з чоловіком моєї подруги. Персик у нас чужих не сприймає.
— Я просто хотів, щоб мене на роботі поважали!
— Повагу здобувають не позерством, а чесністю. А поки ти, маючи дружину, відповідаєш на флірт цієї Поліни — ти не чоловік, Ваня. Ти — актор у дешевому спектаклі.
Після того вечора колеги переглядалися. Поліна пішла однією з перших. Решта ще трохи посиділи, але відчували, що атмосфера змінилася. Незабаром гості почали розходитись, і кожен сказав «дякую» господині цього дому. І лише деякі подякували Івану. Усі зрозуміли, хто в цьому домі головний — без зайвих слів.
З понеділка в офісі до Івана знову почали ставитися насторожено. Як тоді, коли він тільки прийшов — з недовірою й упередженістю. Хтось навіть кинув:
— Знаєш, Іване Петровичу, дружина в тебе — супер. Будь-яку молодичку заткне за пояс.
Іван лише мовчки дивився в монітор, а в голові крутилась одна фраза від Аліни:
— Цей будинок — мій. І статус у ньому ти собі сам вигадав. А якщо хочеш розлучення — йди. Але на майно не розраховуй. Усе моє.
І справді. Будинок Аліна купила за кошти з продажу бабусиного дому, що дістався їй у спадок, і додала гроші з продажу частки бізнесу. Усі папери оформлював юрист Аліни, і за її наполяганням нерухомість спочатку оформили на маму, а вже потім оформили дарчу на Аліну. Іван тоді навіть не з’явився до нотаріуса, пославшись на аврал. Він вважав, що будинок оформили на обох, як спільне дошлюбне майно. Але згодом і до нього дійшло — хто тут господар.
Він став чемнішим із дружиною й забув про всіляких Полін.
«Краще зі старою дружиною в новому будинку, ніж із молодою — в халупі», — вирішив він після того самого новосілля.
Незвичайний та дуже цікавий спосіб посадки цибулі: не брудно, адже землі тут немає