— Я вчора сама бачила, як твоя «бідна» мама бадьоро крокувала алеєю з подругою, сміючись на весь голос. А сьогодні, в мій день народження, вона раптом при cмepті? Як зручно!
***
Лариса була Скорпіоном. Не лише за гороскопом, а за самою своєю суттю — колючою, замкнутою, не терплячою лицемірства і фальші. Вона вже втомилася слухати, як інші люди, щойно дізнавшись її дату народження, так одразу закочують очі:
— А, Скорпіон! Ну, все зрозуміло.
На неї вішали ярлики: ревнива, злопам’ятна, небезпечна. Може, саме тому свій день народження, який припадав на похмурий листопадовий день, вона любила відзначати в суто сімейній атмосфері. Точніше, в товаристві однієї-єдиної людини — свого чоловіка Микити.
Вона була одружена вже три роки. Микиту вона любила тією самою відданою любов’ю. Він був її тихою гаванню, людиною, яка бачила за колючками вразливу душу і не боялася її.
От тільки свекруха Ольга Володимирівна від самого початку не була в захваті від їхнього союзу. Лариса чудово відчувала її прохолодне, оцінювальне ставлення, але зробити нічого не могла, та й не хотіла. У неї було своє, насичене життя: цікава робота в дизайн-студії, захоплення вишивкою та спортом, і вірні, перевірені друзі. Вона не збиралася нікому нічого доводити.
Через два роки шлюбу вони з Микитою нарешті нашкрябали на початковий внесок і купили квартиру. Невелику, але затишну однокімнатну в самісінькому центрі міста, у старому, але добротному будинку з високими стелями. Лариса була на сьомому небі від щастя.
Ольга Володимирівна щойно дізналася від сина новини, одразу ж насупилася:
— Однокімнатна квартира? — промовила вона з такою зневагою, ніби вони купили сарай. — Я ж казала тобі, треба було брати двокімнатну, а то й трикімнатну в новому районі. Там і повітря краще, і місце для дітей є.
— Мамо, нам тут подобається, — м’яко парирував Микита. — І до роботи Ларисі п’ять хвилин пішки.
— До роботи! — фиркнула свекруха. — Недовго їй лишилося на роботу кататися. Треба про дітей думати. У вас там, напевно, навіть візок ніде буде поставити.
Лариса, стоячи біля свого нового каміна (щоправда, декоративного), відчувала, як по спині біжать знайомі мурашки роздратування від розповіді чоловіка. Вона зробила глибокий вдих.
— Ми ж із тобою домовилися, що до тридцяти років дітей у нас не буде. Треба спочатку стати на ноги та створити фінансову подушку безпеки.
— Та я то все розумію. Але мама… вона постійно наполягає на своєму. Хочеш посварити чи що нас, не зрозумію…
Лариса вперто стиснула губи. Вона не стала скандалити. Просто стояла на своєму і, на щастя, Микита був на її боці. Лариса обвела поглядом свою маленьку, світлу квартиру і подивилася на чоловіка, який з усмішкою тримав її за руку.
Ольга Володимирівна все не вгамовувалася. Як справжній стратег, вона раз по раз випробовувала оборону сина — то телефонувала зі скаргами на самотність, то критикувала вибір Лариси в інтер’єрі, то натякала, що нормальні жінки в її віці вже давно ходять з візочками. Але Микита, на її велике розчарування, не піддавався на провокації. Його любов до дружини та їхні спільні плани виявилися міцнішими за материнські маніпуляції.
І тоді жінка вирішила завдати удару в найуразливіше місце — зіпсувати день народження невістки, це ненависне їй свято, яке вони відзначали без її участі.
Напередодні дня народження Лариси, рівно за два тижні, Ольга Володимирівна зателефонувала синові з трагічними зітханнями:
— Синочку, біда! Холодильник зовсім зламався! Майстер подивився і сказав, що відновлювати безглуздо. А як без холодильника? Усі продукти пропадуть! І в батька зарплату затримують, як на зло.
Наскаржившись на долю і натякнувши на безгрошів’я, вона випросила в Микити новий, досить дорогий холодильник. Сума серйозно вдарила по їхньому з Ларисою бюджету, і про той подарунок, який Микита пригледів для дружини — витончену золоту підвіску, — довелося забути.
А потім настав сам день народження Лариси. Вранці пролунав новий дзвінок від матері. Голос Ольги Володимирівни звучав слабо і хворобливо.
— Микитонько, мені так погано… Серце коле, голова паморочиться. Чи не міг би ти приїхати? Мені страшно залишатися самій. Батько сьогодні допізна. Зовсім про мене не думає…
Син, звичайно ж, примчав майже одразу. Він відпросився з роботи, порушивши всі плани, і просидів біля ліжка матері до самого вечора, подаючи воду, вимірюючи тиск і слухаючи тихі стогони та скарги. Коли він збирався додому, Ользі Володимирівні одразу ж ставало гірше. Вона хапалася за серце, скаржилася на слабкість і благала сина не залишати її.
Микита помітно нервував. Він дивився на годинник, і тривога стискала йому горло. Вдома на нього чекала Лариса. Вони планували романтичну вечерю при свічках, а він ще не встиг купити квіти. У кишені лежав лише жалюгідний сурогат подарунка — сертифікат у магазин косметики, куплений поспіхом у найближчому торгівельному центрі.
— Мамо, мені справді треба додому… — намагався він заперечити, але вигляд блідого, страдницького обличчя матері змушував його замовкати.
Зрештою, не витримавши, він акуратно вийшов на кухню і тихенько подзвонив дружині.
— Ларис, вибач, мамі погано, я не можу її залишити, — почав він винувато.
Спочатку в трубці повисла тиша. Потім Лариса, насилу стримуючи лють, прошипіла:
— Я вчора сама бачила, як твоя «бідна» мама бадьоро крокувала алеєю з подругою, сміючись на весь голос. А сьогодні, в мій день народження, вона раптом при cмepті? Як зручно!
Не ставши більше нічого слухати, Лариса різко кинула слухавку.
Микита стояв посеред батьківської кухні, розриваючись між почуттям обов’язку перед матір’ю і коханою дружиною. Він почувався в пастці. У відчаї він подзвонив батькові, Павлу Петровичу.
— Тату, ти можеш приїхати з роботи сьогодні трохи раніше? Мамі погано, а мені терміново треба додому… У Лариси день народження.
Той здивовано хмикнув:
— Чим це вона хвора? Вранці була абсолютно здорова, млинці за обидві щоки наминала…
Але Микита вже не слухав. Щойно Павло Петрович переступив поріг квартири, син, кинувши на ходу «дякую», буквально вилетів за двері й помчав сходами, стискаючи в кишені злощасний сертифікат. Він розумів, що запізнився. Що довіра дружини, яку він так беріг, дала тріщину. І виною тому була не хвороба, а добре спланований спектакль матері.
— Ну і що ти приперся? — прямо запитала Ольга Володимирівна у чоловіка, який став у дверях спальні.
— Олю, навіщо ці драми? Ну, щасливий син із цією Ларисою. Ну і нехай. Навіщо ти його мордуєш? Ти ж не Ларисі зле робиш, а рідному синові.
Микита відчинив двері квартири. У передпокої було темно, але з кухні лилося тепле світло. Він застиг на порозі, затамувавши подих. Лариса сиділа за столом, накритим на одного. Перед нею горіли дві свічки, стояв самотній фужер із вином, і вона незворушно їла роли та суші, які вони, мабуть, планували їсти разом.
— Ларис… — тихо почав він, підходячи ближче.
Вона не підняла на нього очей, продовжуючи трапезу. Повітря на кухні було густим і крижаним, незважаючи на полум’я свічок.
— Прости мене, я… — Микита спробував знову, але слова застрягали в горлі. Він поклав на край столу розкішний букет червоних троянд, який купив у найближчому квітковому магазині. Лариса навіть не глянула на квіти. Тоді він дістав із кишені й поклав поруч із тарілкою сертифікат.
Лише тоді Лариса повільно підняла на нього очі. У них не було злості, лише глибока втома і розчарування.
— Ти ж розумієш, що справа не в подарунках, — її голос був тихим і рівним, без жодної нотки докору, і від цього ставало ще болючіше. — А у твоєму ставленні до мене. Я хотіла провести цей день тільки з тобою. А ти вважав за краще провести його у своєї матері, яка банально прикидалася хворою.
— Я не міг її просто кинути! — вибухнув Микита, відчуваючи, як його захльостує хвиля провини та виправдань. — Я не був упевнений, що це гра! А раптом їй і справді було зле? Я б ніколи собі цього не пробачив!
Лариса відпила вина і поставила келих із тихим стукотом.
— Хочеш, подзвонимо твоєму батькові просто зараз? — запропонувала вона. — Запитаємо, чим займається його тяжкохвора дружина зараз?
Микита вперто похитав головою. Він чудово розумів, до чого веде ця розмова, і боявся почути відповідь. Не сказавши більше ні слова, Лариса відсунула стілець, встала і, не глянувши ані на квіти, ані на сертифікат, пішла в спальню, причинивши за собою двері. Вона навіть не поставила троянди у вазу. Вони так і залишилися лежати на столі, як німий докір, поступово в’янучи.
І ще кілька днів у квартирі панувала крижана тиша. Лариса майже не розмовляла з Микитою, відповідаючи односкладово і роблячи вигляд, що його не існує. Він почувався привидом у власному домі.
А наступного дня Ольга Володимирівна, сяюча і задоволена, сама зателефонувала синові.
— Синочку, дякую, що не кинув свою стару матір учора, — солодким голосом промовила вона. — Самотня я, хвора… Ти в мене єдина опора.
Микита мовчки слухав, дивлячись у вікно на сіре листопадове небо.
— До речі, — між іншим, з легкою глузливістю в голосі, продовжила мати, — як учора пройшов день народження Лариси? Добре відсвяткували?
І в цю мить у Микити в голові все остаточно склалося в єдину, безрадісну картину. Їй була важлива не сама подія, а те, чи вдалося її зіпсувати.
— Добре відсвяткували… — дуже чітко сказав Микита і поклав слухавку.
Він стояв посеред вітальні й дивився на замкнені двері спальні. Він нарешті зрозумів. Зрозумів, що його мати вела війнy проти невістки. І в цій війнi вона була готова знищити все на своєму шляху, включно з його власним щастям. І він, своєю сліпою слухняністю, допомагав їй у цьому.
Микита кілька днів поспіль намагався загладити провину. Він готував сніданки, прибирав квартиру і заводив боязкі розмови, але Лариса залишалася холодною і відстороненою. Її мовчання просто виводило його з себе.
Тоді Микита пішов на відчайдушний крок. В один із вечорів він приїхав по дружину просто до виходу з її офісу. Побачивши його, Лариса хотіла було розвернутися, але він м’яко взяв її за руку.
— Просто повечеряємо. Жодних виправдань, тільки вечеря. Будь ласка.
Вона мовчки погодилася. Подружжя поїхало до ресторану на даху хмарочоса з панорамним видом на нічне місто. Вогні мегаполіса мерехтіли внизу, немов розсип дорогоцінного каміння. За столиком біля вікна Микита нарешті зміг висловити все, що накопичувалося в нього в душі.
— Прости мене, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Я був сліпий і дурний. Я дозволив матері маніпулювати собою й образив тебе в найважливіший день. Але я все зрозумів і хочу це виправити.
Він зробив паузу й усміхнувся.
— Давай відсвяткуємо твій день народження зараз. Прямо тут. Заново.
Лариса дивилася на нього, і вперше за ці дні в її очах промайнуло щось тепле. Куточки її губ здригнулися в слабкій усмішці.
— Добре, — погодилася вона.
Вони замовили вечерю — найвишуканіші страви, які були в меню. Розмовляли про роботу, про плани, про все на світі, крім його матері. Напруга поступово танула.
А потім офіціант приніс десерт — витончене тирамісу, у якому була одна-єдина свічка. І раптово кілька офіціантів оточили їхній столик і заспівали «З днем народження». Лариса, уся почервонівши, збентежено опустила очі, відчуваючи, як по щоках розливається рум’янець. Це був найспонтанніший, найнесподіваніший і по-своєму найпрекрасніший день народження в її житті.
Того вечора вона пробачила чоловіку. По-справжньому. Дорогою додому Микита купив їй величезний букет білих троянд, і вона, притискаючи його до грудей, щаслива й умиротворена, підіймалася сходами до своєї квартири.
А вдома на неї чекав ще один сюрприз. На порозі сидів крихітний пухнастий клубочок — сіре кошеня з величезними зеленими очима. Воно боязко подивилося на Ларису і жалібно нявкнуло. Про такого улюбленця вона мріяла давно, але все не наважувалася завести, боячись відповідальності.
— Це… твій головний подарунок, — посміхнувся Микита. — Ти часто казала, що хочеш котика.
Лариса опустилася на коліна, і кошеня одразу ж забралося до неї на руки та замуркотіло, вмостившись зручніше на колінах. У її серці не залишилося й краплі образи на чоловіка.
Коли Ольга Володимирівна дізналася про нове нерозсудливість сина, вона одразу ж відповіла черговою порцією критики.
— Кошеня? У такій маленькій квартирі? Та ти з глузду з’їхав! Це ж бруд, шерсть усюди! Викинь його на вулицю, поки не прив’язалися! Вам дитина потрібна, а не кошеня!
Але Микита, вперше в житті, спокійно і твердо відповів:
— Мамо, це наш із Ларисою дім, і наші рішення. Нам подобається наше кошеня. І так, я більше не буду обговорювати з тобою наше особисте життя. Тому що я не хочу втратити свою сім’ю.
Він поклав слухавку, не слухаючи обурених заперечень матері. Вперше він почувався не хлопчиком, яким керують, а чоловіком, який сам будує своє щастя. А у вітальні Лариса сміялася і гралася з новим членом сім’ї. Щасливий сміх дружини був для нього найкращою нагородою.
— Може, досить ставитися до мене як до прислуги у моєму ж домі? — не витримала я після чергової причіпки родичів