Все почалося з похорону мами.
Я стояла біля труни сама — чоловік Андрій «захворів» в останній момент, а свекруха Тамара Іванівна взагалі заявила:
— На похорон жебрачки не піду. Тільки час витрачати.
Мама померла від paкy. Останній рік я металася між лікарнями, xіміотepaпією, дорогими ліками. Витратила всі наші з Андрієм заощадження.
— Через твою хвору матір ми залишилися без грошей! — кричав чоловік щовечора. — Краще б вона швидше померла!
— Не смій так казати!
— А що не смій?! Правду?! Скільки на неї витратили — рахувала?!
Свекруха підтакувала:
— Правильно син каже! Не наші ж батьки, щоб останні копійки витрачати!
— Це моя мама!
— Твоя — твої й проблеми! А гроші сімейні!
Після похорону отримала повістку від нотаріуса. Виявляється, батьки залишили заповіт.
— Навіщо тобі до нотаріуса? — невдоволено запитав Андрій. — У твоїх батьків же нічого не було!
— Не знаю. Викликали — піду.
— Тільки не здумай якісь борги на себе брати!
— Які борги?
— Та хто їх знає! Може, кредити оформляли!
Свекруха тут же підключилася:
— Точно! Андрію, заборони їй підписувати документи! Ще борги на сім’ю повісять!
— Тамаро Іванівно, до чого тут ви?
— Як до чого?! Якщо борги будуть, мій син платитиме!
— Він не зобов’язаний платити чужі борги.
— А якщо змусять? А якщо виконавча служба прийде?
У нотаріальній конторі мене зустрів літній чоловік:
— Анно Сергіївно? Проходьте, сідайте. Співчуваю.
— Дякую.
— Ваші батьки залишили заповіт. Все майно заповідано вам.
— Яке майно? — розгубилася я. — У них була тільки однокімнатна квартира у старому будинку…
Нотаріус відкрив теку:
— Квартира на проспекті Миру, будинок 15. Дача у садовому товаристві «Ромашка». Земельна ділянка у селі Соснівка. Банківські вклади…
— Стривайте, — я не повірила вухам. — Які вклади? Яка дача? Мої батьки жили дуже скромно!
— Згідно з документами, ваш батько Сергій Іванович мав кілька банківських рахунків. А дачу купили у 1995 році.
— Але… але вони ніколи не говорили про дачу!
— Мабуть, хотіли зробити сюрприз, — м’яко посміхнувся нотаріус.
— А скільки… скільки грошей на рахунках?
— Точну суму озвучу після оформлення документів. Але попередньо… — він подивився у папери, — близько півтора мільйона гривень.
— ПІВТОРА МІЛЬЙОНА?!
— Плюс нерухомість. Загальна вартість спадщини становить приблизно два з половиною мільйона гривень.
Я сиділа як оглушена. Два з половиною мільйона! А я думала, що батьки ледве зводили кінці з кінцями!
— Але є одна умова, — продовжив нотаріус.
— Яка?
— За заповітом, ви отримуєте спадщину тільки в тому випадку, якщо на момент її прийняття не перебуваєте у шлюбі з Андрієм Петровичем Воронцовим.
— ЩО?! — я підскочила на стільці.
— Ваші батьки були категорично проти вашого чоловіка. Заповіт складено так: якщо ви розлучитеся до вступу у спадщину, отримаєте все. Якщо залишитеся у шлюбі — спадщина переходить до дитячого будинку.
— Але чому?!
— Тут додано лист від батьків.
Нотаріус простягнув конверт. Тремтячими руками я розкрила його.
«Доню, якщо ти читаєш цього листа, значить, нас уже немає. Прости, що приховували від тебе правду про наші фінанси. Ми збирали гроші все життя, економили на всьому, щоб залишити тобі придане. Але твій чоловік і його мати — жадібні й жорстокі люди. Ми бачили, як вони тебе принижують, як змушують витрачати гроші на їхні примхи. Андрій одружився з тобою не по любові — з розрахунку. Він думав, ми багаті, і тепер злиться, що помилився. Доню, ти заслуговуєш на краще. Цей чоловік тебе не любить і ніколи не полюбить. А гроші наші він марнуватиме. Тому умова така — або розлучайся, або залишайся з ним, але без копійки. Виріши сама. Ми тебе дуже любимо. Тато й мама.»
Я плакала, читаючи листа. Батьки виявилися праві в усьому.
— Скільки часу у мене на роздуми? — запитала нотаріуса.
— Шість місяців з моменту смерті спадкодавців.
Додому я йшла як у тумані. Два з половиною мільйона! І умова — розлучитися з Андрієм.
— Ну, що там було? — зустрів мене чоловік. — Борги великі?
— Не борги.
— А що?
— Спадщина.
— Яка спадщина?! — зацікавилася свекруха.
— Квартира, дача, вклади.
— Скільки грошей? — жадібно запитав Андрій.
— Багато.
— Багато це скільки?!
— Мільйони.
— МІЛЬЙОНИ?! — Андрій і свекруха закричали одночасно.
— Скільки саме? — зажадала Тамара Іванівна.
— Два з половиною мільйона гривень.
— ДВА З ПОЛОВИНОЮ МІЛЬЙОНА?! — Андрій зблід. — Твої жебраки батьки залишили два з половиною мільйона?!
— Виявляється, вони не були жебраками.
— Боже мій! — сплеснула руками свекруха. — Аню, рідненька! Яке щастя!
— Так, — тихо сказала я. — Але є умова.
— Яка умова?
— Я отримаю спадщину тільки якщо розлучуся з Андрієм.
Зависла мертва тиша.
— ЩО?! — заревів чоловік.
— Батьки поставили умову в заповіті.
— Яке право вони мали?!
— Повне право. Це їхні гроші.
— Але ми ж чоловік і дружина! Значить, гроші спільні!
— Не отримаю — не будуть спільними.
Свекруха запанікувала:
— Андрію! Роби що-небудь! Два з половиною мільйона ж!
— Аню, — чоловік спробував взяти мене за руки, — мила, це ж маячня! Які батьки такий заповіт залишають?!
— Мої залишили.
— Але чому?! За що?!
— Вони вважали, що ти мене не любиш.
— Не люблю?! Та я ж з тобою одружився!
— По любові одружився?
— Звісно!
— А коли востаннє казав, що любиш?
Андрій зам’явся:
— Ну… не пам’ятаю… Але це ж зрозуміло!
— Мені не зрозуміло.
— Аню, ну що ти! — заметушилася свекруха. — Син тебе обожнює! Просто соромиться показувати почуття!
— Соромиться? А обзивати дурепою не соромиться?
— Коли я тебе дурепою називав?! — обурився Андрій.
— Учора. При твоїй матері.
— Це ж жартома було!
— Смішний жарт.
— Ань, ну гаразд, винен! Прости! — він упав переді мною на коліна. — Більше не буду!
— Пізно.
— Як пізно?! Ми ж любимо одне одного!
— Ти любиш два з половиною мільйона.
— Не мільйони! Тебе!
— Тоді доведи.
— Як?
— Відмовся від спадщини. Залишимося у шлюбі без грошей — значить, правда любиш.
— Але… але навіщо відмовлятися?! — він розгубився.
— Щоб довести любов.
— Це нерозумно! Краще розлучимося формально, отримаємо гроші, а потім знову одружимося!
— А, ось воно що…
— Що не так?! Розумний план же!
— Дуже розумний. І підлий.
— Чому підлий?!
— Тому що батьки такого ходу й очікували.
— Якого ходу?
— У заповіті є ще пункт, — збрехала я. — Якщо я вийду за тебе повторно протягом року після розлучення, гроші відберуть.
— Як відберуть?!
— Передадуть дитячому будинку.
— ТИ ЖАРТУЄШ?!
— Не жартую. Батьки передбачили все.
Андрій побагровів:
— Значить, або ти, або гроші?!
— Виходить, так.
— І що ти обереш?
— Подумаю.
— Що думати?! — заволала свекруха. — Два з половиною мільйона ж! ДВА З ПОЛОВИНОЮ МІЛЬЙОНА!
— Тамаро Іванівно, це не ваші гроші.
— А Андрій що, не син мені?! Його щастя — моє щастя!
— Його щастя — це гроші?
— А що поганого в грошах?!
— Нічого. Але чоловіки зазвичай дорожчі за гроші.
— Для дуреп дорожчі! А розумна жінка гроші обере!
— Може, й оберу.
Андрій схопив мене за плечі:
— Аню! Опам’ятайся! Два з половиною мільйона! Ми купимо квартиру, машину, будемо подорожувати!
— Будемо?
— Звісно!
— А потім ти скажеш — це ж мої гроші дісталися, твої батьки залишили.
— Не скажу!
— Скажеш. І будеш дорікати до кінця життя.
— Ні!
— Андрію, а скільки ти витратив на мамине лікування?
— До чого тут лікування?!
— Скільки витратив?
— Ну… трохи допомагав…
— Скільки гривень?
— Навіщо такі подробиці?!
— Хочу знати.
Він зам’явся:
— Може, сім з половиною тисяч…
— Сім з половиною тисяч за рік лікування від paкy?
— Ну… у мене теж грошей не дуже було…
— А у мене було? Я що, з іншої сім’ї гроші брала?
— Ти працювала більше…
— Працювала більше, а витрачала на чужу маму?
— Не чужу! Твою маму!
— Твою тещу! І що, теща не варта грошей?
— Варта, але…
— Але чужі батьки — не твоя турбота?
— Не в цьому справа!
— У чому справа?
— У тому, що я не мільйонер!
— А тепер став?
— Ми стали!
— Ми — це хто?
— Ти і я!
— А коли мама хворіла, ми — це була тільки я?
Андрій зрозумів, що проговорився:
— Аню… Ну що ти…
— Відповідай: ми — це була тільки я?
— Ну… обставини були складні…
— А зараз обставини прості?
— Зараз ми можемо жити добре!
— На мої гроші?
— На наші!
— Мої стануть нашими, а твої були тільки твоїми?
— Ти все плутаєш!
— Нічого не плутаю. Все розумію.
Тамара Іванівна вирішила тиснути на жалість:
— Анечко, рідненька! Ну подумай про сім’ю! У Андрія роботи нормальної немає, грошей немає… А тут така удача!
— Удача — це смерть моїх батьків?
— Ні, звичайно! Але раз вже так вийшло…
— То треба цим скористатися?
— Ну… навіщо грошам пропадати?
— Вони не пропадуть. Підуть дітям-сиротам.
— Яким сиротам?! При живій спадкоємиці!
— При спадкоємиці, яка обере чоловіка.
— Дурненька ти, Аню! — не витримала свекруха. — Чоловіки скрізь однакові! А гроші — це свобода!
— Свобода від чого?
— Від нужди! Від принижень!
— Від яких принижень?
— Ну… від усяких…
— Від тих принижень, які мені влаштовуєте ви?
— Ми тебе не принижуємо!
— Не принижуєте?
— Ні!
— А коли ви сказали — вона дурепа, навіщо на хвору матір гроші витрачає?
— Це ж… спересердя було…
— А коли сказали — твої батьки жебраки, навіщо з ними зв’язуватися?
— Аню, ну не згадуй всяку нісенітницю!
— Це нісенітниця?
— Ну… не дуже приємно, але…
— А мені приємно було слухати?
— Прости…
— Пізно просити.
— Як пізно?!
— Я вже вирішила.
— Що вирішила?! — у жаху запитав Андрій.
— Розлучаюся.
— НІ! — закричали вони хором.
— Так.
— Аню! Ти з глузду з’їхала! — чоловік спробував мене обійняти.
— Відійди.
— Я не відійду! Ти моя дружина!
— Скоро не буду.
— Не дам розлучення!
— Даси. Тому що без розлучення я спадщину не отримаю, а отже, і тобі нічого не дістанеться.
— А з розлученням теж не дістанеться!
— Мені дістанеться.
— А мені?
— А тобі навіщо? Ти ж мене любиш не за гроші.
Андрій метався по кімнаті:
— Це шантаж!
— Це справедливість.
— Ти мене розоряєш!
— Я тобі нічого не винна.
— Винна! Ми чоловік і дружина!
— Чоловік і дружина — це коли й в горі, і в радості. А у нас було тільки горе моє і радість твоя.
— Яка радість?!
— Коли мама померла, ти радів, що більше не треба на лікування витрачатися.
— Я не радів!
— «Нарешті позбулися цього тягаря» — твої слова?
— Я не так говорив!
— Точно так і говорив. При свекрусі.
Тамара Іванівна спробувала втрутитися:
— Анечко, синок просто втомився! Нерви у всіх на межі були!
— У мене нерви були на межі. У нього — жадібність.
— Не жадібність!
— А що?
— Практичність!
— Практично — це коли твоя мати помирає, а ти рахуєш гроші на її ліки?
— Аню, ти все перекручуєш! — заблагав Андрій.
— Нічого не перекручую. Просто бачу правду.
— Яку правду?
— Що ти одружився зі мною не по любові.
— По любові!
— Тоді чому погодився на розлучення заради грошей?
— Я ж сказав — потім знову одружимося!
— А якби не було грошей? Погодився б на розлучення?
Андрій замовк.
— Відповідай: погодився б?
— Це інше питання…
— Найголовніше питання. Погодився б розлучитися, якби спадщини не було?
— Навіщо розлучатися без причини?
— А зараз є причина?
— Є… обставини…
— Ось саме. Обставини коштують два з половиною мільйона.
— Аню, не мудруй!
— Не мудрую. Роблю висновки.
— Які висновки?
— Що батьки мали рацію. Ти мене не любиш.
— Люблю!
— Доведи.
— Як?
— Відмовся від грошей. Залишся зі мною без спадщини.
— Але це нерозумно!
— Нерозумно — любити без грошей?
— Не в цьому справа!
— А в чому?
— Навіщо відмовлятися від такої суми?!
— Заради любові.
— Любов — це не привід розкидатися грошима!
— А гроші — привід розкидатися любов’ю?
Андрій заплутався у власних словах:
— Ти мене заплутуєш!
— Тебе заплутує жадібність.
— Я не жадібний!
— Тоді вибирай: я чи мільйони.
— Чому я повинен вибирати?! Нормальна дружина вибрала б чоловіка І гроші!
— Нормальна дружина мала б нормального чоловіка.
— Що в мені ненормального?!
— Те, що ти готовий розлучатися заради грошей.
— А ти готова відмовлятися від грошей заради впертості!
— Не від грошей відмовляюся. Від чоловіка відмовляюся.
— Одно й те саме!
— Зовсім не одне й те саме.
Тамара Іванівна зрозуміла, що справа кепська:
— Андрію! Може, правда любов важливіша за гроші?
— Мамо, ти що?! — син на неї витріщився.
— Ну… два з половиною мільйона, звичайно, сума… Але й дружина хороша…
— Дружина хороша, коли з грошима! А без грошей яка вона дружина?!
— Андрію! — ахнула Тамара Іванівна.
— Що «Андрій»?! Правду кажу!
Я подивилася на чоловіка і зрозуміла — все. Фінал.
— Дякую за чесність.
— За яку чесність?
— Сказав правду. Дружина хороша лише з грошима.
— Я не те хотів сказати…
— Саме те й сказав.
— Аню…
— Завтра йду до юриста. Подаю на розлучення.
— Не подаш!
— Подам.
— Я забороняю!
— Не маєш права забороняти.
— Маю! Я чоловік!
— Скоро не будеш.
Андрій спробував мене схопити:
— Не дам піти!
— Відпусти.
— Не відпущу! Ми будемо розбиратися!
— Відпусти негайно!
— Ні!
— Андрію, відпусти дружину, — раптом сказала свекруха.
— Мамо?!
— Відпусти. Вона має рацію.
— Ти що, з глузду з’їхала?!
— Не з’їхала. Зрозуміла.
— Що зрозуміла?!
— Що ми її втратили.
— Як втратили?!
— Жадібністю своєю. Дурницею.
— Якою дурницею?!
— Думали, вона нас терпітиме. А вона не буде.
— Буде терпіти!
— Не буде. У неї тепер вибір є.
— Мамо, ти зрадниця!
— Не зрадниця. Реалістка.
Тамара Іванівна повернулася до мене:
— Аню, пробач нам, старих дурнів.
— Пізно просити пробачення.
— Розумію. Але все ж пробач.
— Пробачаю. Але не забуваю.
— І правильно. Ми такого пробачення не заслужили.
Андрій дивився на матір як на зрадницю:
— Мамо! Ти ж сама казала — бери гроші!
— Казала. Дурна була.
— А тепер що?!
— А тепер розумію — деякі речі важливіші за гроші.
— Які речі?!
— Совість. Честь. Людська гідність.
— Красиві слова! А жити на що?!
— На зарплату. Як усі нормальні люди.
— Нормальні люди не відмовляються від мільйонів!
— Нормальні люди не продають дружин за мільйони.
Андрій зрозумів, що залишився один:
— Значить, усі проти мене?!
— Не проти тебе. За справедливість.
— Яка справедливість у тому, щоб віддавати гроші сиротам?!
— Велика справедливість.
— Я не розумію!
— Тому й залишаєшся без дружини й без грошей.
— Аню! — він кинувся до мене востаннє. — Ну дай мені шанс!
— Шансів було багато. Ти їх витратив.
— На що витратив?!
— На жадібність, егоїзм і неповагу.
— Я виправлюся!
— Не виправишся. Тому що не вважаєш себе не правим.
— Вважаю!
— Не вважаєш. Ти вважаєш мене дурепою, яка відмовляється від грошей.
— Не вважаю!
— Вважаєш. І завжди будеш вважати.
— Не буду!
— Будеш. Тому що таким народився.
ЕПІЛОГ
Розлучення оформили за місяць. Андрій до останнього сподівався, що я передумаю.
— Аню, востаннє питаю — може, все ж таки залишимося разом? Хоча б спробуємо?
— Ні.
— Але чому?! Я ж змінився!
— Змінилися обставини, а не ти.
Спадщину отримала за пів року. Два мільйони шістсот тисяч гривень плюс нерухомість.
Купила собі квартиру в новому будинку. Машину. Відкрила невелику дизайнерську студію.
А батьківський будинок перетворила на музей. Туди приходять екскурсії, розповідають про життя простих людей минулого століття.
Частину грошей перерахувала до дитячого будинку — того самого, куди мала піти спадщина. Директор плакала від радості:
— Анно Сергіївно, це ж п’ятсот тисяч гривень! Ми новий ігровий майданчик побудуємо!
— Будуйте. Діти важливіші за дорослі образи.
Андрій перші місяці розшукував мене. Дзвонив, писав повідомлення:
«Аню, повернися! Я зрозумів свої помилки!»
«Без тебе життя не в радість!»
«Давай зустрінемося, поговоримо!»
Не відповідала. Про що говорити з людиною, яка любила тільки мої гроші?
Через пів року він одружився з якоюсь продавчинею. Думав, що у неї багаті батьки — виявилося, що просто добре одягається на зарплату.
Розлучився через вісім місяців.
Свекруха Тамара Іванівна іноді дзвонить. Не просить грошей — просто запитує, як справи.
— Аню, я все розумію. Ми самі винні.
— Тамаро Іванівно, не мучтеся. Що було, те було.
— А все ж таки шкода… Ти хороша була невістка.
— Була. Тепер не невістка.
— Знаю… А Андрій зовсім з глузду з’їхав. Третю дружину шукає.
— Знайде.
— Не таких, як ти, знайде.
— Йому й не такі підійдуть.
Містом іноді зустрічаємося випадково. Андрій вдає, що не помічає. А коли бачить мою машину, обличчя стає кислим.
Розуміє: програв по всіх пунктах.
Нещодавно подруга розповіла — він колегам скаржиться:
— Дружина була дурепа. Відмовилася від мільйонів через принципи!
Чую і думаю: досі не зрозумів. Вважає мене дурепою.
І добре, що розлучилися. Правильно батьки в заповіті написали.
А вчора познайомилася з цікавим чоловіком. Віктор, архітектор. Розлучився два роки тому.
Сидимо в кафе, розмовляємо. Я розповіла про спадщину й умову розлучення.
— Розумію твоїх батьків, — кивнув він. — Берегли доньку від неправильної людини.
— А як би ти вчинив? На місці колишнього чоловіка?
— Вибрав би дружину.
— Навіть знаючи про мільйони?
— Особливо знаючи про мільйони.
— Чому «особливо»?
— Тому що справжній чоловік не продає любов. Ні за які гроші.
Дивлюся на нього і думаю: а ось цьому можна розповісти про спадщину. Не злякається і не зрадіє неправильно.
— А якби я була бідна? — жартома питаю.
— Тоді б я працював більше, — серйозно відповідає. — Забезпечував сім’ю.
— А якщо я багата?
— Тоді б я тебе оберігав. Від тих, хто за гроші приходить.
Правильні слова. І головне — щирі.
Може, батьки не дарма такий заповіт склали? Не тільки від поганого чоловіка позбавили, а й хорошому дорогу розчистили?
Сиджу і думаю про тата з мамою. Дякую вам, рідні. За урок, за любов, за мудрість.
А тим, хто казав «твої батьки залишили тільки борги», тепер тільки заздрити лишається.
Але я не зловтішаюся. Просто живу щасливо.
І це найкраща помста.
ФІНАЛ
Минуло три роки.
Вийшла заміж за Віктора. Щасливий шлюб — без розрахунку, без користі.
Він заробляє добре, я теж. Мої гроші лежать окремо, на сімейні потреби не витрачаємо. Це моя подушка безпеки.
А Андрій так і стрибає по дружинах. Четверту вже шукає.
Колеги розповідають — тепер в анкетах знайомств пише: «Шукаю заможну жінку для серйозних стосунків».
Прямо так і пише — заможну.
Хоч чесність з’явилася.
Але пізно. Деякі помилки виправити не можна.
А іноді батьківська любов виявляється мудрішою за дитячу дурість.
Навіть якщо ця любов приходить із заповіту.
КІНЕЦЬ
Дізнавшись, що чоловік завів роман на стороні, дружина вирішила зробити сюрприз обом