Світлана важко опустила сумки на землю:
— Господи, думала, не дійду.
Попри ранок, спека вже була нестерпною, і люди ховалися в затінку під базарним навісом.
— Та годі тобі, Свєт. Усі носять, і нічого, — підбадьорював її колега з базару, теж торговець. — Сьогодні, наче весь світ вимер.
Світлана почала викладати на прилавок банки й пакетики з фермерськими продуктами. Вона з гіркотою думала про те, що господарство, де вона працювала в селі, давно працює у збиток. Крихітну зарплату — і ту постійно затримували, і якби працівниці не виносили потроху молоко на базар, сенсу там залишатися й не було б.
Нарешті вона все виставила й оглянулася.
— Сьогодні я запізнилася, — зітхнула вона, дивлячись на людей, які виходили з автобусів і машин за молочними продуктами.
Зазвичай товар розбирали швидко. Так і цього разу: якась машина зупинилася ще до приходу автобуса з покупцями, і Світлана одразу продала половину всього, що принесла.
«Якщо так піде, через кілька днів можна сказати сусіду Ванькові, щоб починав у мене вдома ремонт, — міркувала вона. — Хоча надійною робота не буде, старе до старого ліпити доведеться. Але поки що нехай тримається, а далі буде видно».
Тим часом на стоянці зупинився ще один автобус, і першим вибіг хлопчик років дванадцяти. Було видно, що він довго говорив із водієм, просячи про щось, але той відмовив йому. Хлопчик відійшов і з сумом сів на бордюр.
— Світ, ти цього хлопчину знаєш? — запитала знайома з продавців. — Ніби не наш.
— Ні, — відповіла вона. — Може, з Павлівки? Хоча навряд. Я, здається, всіх там бачила.
— Ну й гаразд, піду я додому, все розпродала. Сподіваюся, ти теж усе продаси! — доброзичливо сказала жінка.
— Дякую, — кивнула Світлана, залишаючись на ринку вдвох з іншою скандальною сусідкою з села.
Світлана глянула на хлопця, який сидів на самоті, і, взявши пляшку молока, підійшла до нього:
— Привіт, хочеш молока? Ранкове, ще тепле.
Хлопець подивився на пляшку з жадібністю, але відповів невпевнено:
— Дякую, але ні.
— Та бери, я безкоштовно даю. І ось, сирники тримай, мені на спеці їсти хіба схочеться? — Світлана з усмішкою простягнула згорток.
Хлопчик трохи завагався, але потім узяв гостинець із вдячністю. Поки він їв, Світлана спостерігала за ним: худенький, з розумними очима.
— Ти ж не місцевий? — запитала вона.
Хлопець похитав головою:
— Ні. Я до тата їду. Мама з татом розлучилися, і вона поїхала в село до родичів, але мені там не подобається. Спочатку було весело, а потім вони всі почали пити й сваритися. Тато приїхав, гроші привіз, а вони все витратили. Тато кликав мене з собою, а мама не пустила. А два дні тому у неї новий співмешканець з’явився, напився — і на мене з кулаками… Я в сараї ніч провів.
— Ти знаєш, куди їхати? — запитала Світлана, трохи заспокоївшись: у хлопця є батьки.
Хлопець енергійно кивнув:
— Звісно, мені треба доїхати до автовокзалу, а там дім майже поруч. Я там жив, хоч і давно, але пам’ятаю.
— І скільки коштує квиток? — запитала Світлана.
— Двісті гривень, — відповів хлопець.
Світлана зітхнула: сьогодні вона заробила близько двох тисяч, і все треба буде віддати Ванькові за ремонт. Але вона все одно вирішила допомогти.
— На, візьми. Он автобус уже під’їжджає, їдь до тата.
Хлопець із недовірою подивився на неї:
— Ви серйозно дасте гроші?
— Так-так, бери, — відповіла вона, проводжаючи його поглядом. Він кинувся до автобуса, але потім розвернувся, обійняв її на мить:
— Величезне вам спасибі!
Світлана відчула, як перехопило подих. У неї не було власних дітей, а чоловік пішов, коли вона була зовсім молодою.
Автобус поїхав, і хлопчик висунув голову з вікна, махаючи їй рукою:
— Як тебе звати? — крикнула вона.
— Дімка. А вас? — запитав він.
— Світлана. Тітка Свєта, — відповіла вона з усмішкою.
— Ми ще побачимось, тітко Свєто! — крикнув він, але автобус уже виїхав на дорогу.
Світлана різко обернулася, почувши насмішкуватий голос торговки-колеги:
— Ну і дурепа! Мозок у тебе є?
Вона кинула погляд на нахабу, готова постояти за себе:
— А тобі що за діло? За собою дивись.
Світлана повернулася додому через годину — зла й розтріпана. Недопродане молоко нагрілося, і його доведеться знову відправляти на переробку, напевно, скисло.
На вулиці загуркотів грім.
Світлана визирнула у вікно, помітивши насуваючийся дощ. Вона звично почала розставляти тазики для збору крапель. Будматеріали вона купила, але сусід Ванько просив п’ять тисяч за латання даху, а у неї все ніяк не назбирається. Може, попросити його почекати й зробити в борг?
Дощ почав весело тарабанити по даху, а потім і по тазиках. Світлана сумно дивилася на дощові краплі, згадуючи Дімку. Цікаво, чи дістався він додому? Як його тато? Може, тато знову одружився. Дорослі занадто поглинені своїми проблемами, зовсім забуваючи про дітей.
Минуло п’ятнадцять років.
— Михайле Юрійовичу, чому ви така людина? Я все життя тут пропрацювала, залишила все здоров’я на цій фермі, а ви не хочете допомогти.
— Та чому ж не хочу, Світлано Євгенівно? Дуже навіть хочу. Заплатіть, і завтра вже бригада у вас. Час зараз такий, ринковий, задарма нічого не робиться, — знизав плечима він, ніби це все пояснювало.
Світлана стукнула кулаком по столу:
— Ти мені дурниць не розповідай, Мишко. Ти завжди таким був. Всю ферму розікрав, сам сюди пробрався. Побачу власника, усе йому про тебе розкажу!
— Євгенівно, старих не лякайте. Звісно, розкажіть власнику. Тільки він тут був за цілих три роки всього один раз, у нього справи важливіші, ніж зі старенькими говорити. Йдіть із миром, — відмахнувся він.
Світлана вийшла з кабінету, грюкнувши дверима.
Прожила життя, а пенсію заробила мінімальну, на хліб навіть не завжди вистачає, не кажучи вже про ремонт дому.
Біля будівлі адміністрації, чи, як її по-старому називали, контори, знову розгулявся дощ.
Світлана натрапила на сусідку, з якою колись працювала на фермі й разом продавала молоко, потихеньку виносячи його звідти. Вона вирішила поділитися останніми новинами:
— Петрівно, ти знаєш, наш начальник, щоб його розірвало, відмовив у допомозі з домом. Сказав, що час у нас ринковий, і без грошей нічого не робиться.
— Що ж це за людина така, — промовила сусідка. — Я й сама хотіла попросити в нього трактор, щоб дрова привезти, але тепер точно не піду.
— І не ходи, — погодилася Світлана. — Він краще собі в кишеню зайву копійку покладе, ніж комусь допоможе. Не псуй собі нерви. У мене ось аж тиск підскочив.
— Так, у нашому віці не можна переживати, — додала Михайлівна, підтримуючи Світлану під руку. — Плюнь на все це, треба думати, як самим викручуватися.
Світлана важко зітхнула:
— Ось тобі й несправедливість, усе здоров’я залишили на цій фермі. Скільки років минуло, а підтримки жодної.
— Та кинь ти, Свєт, — махнула рукою Михайлівна. — Знаєш же, яка він людина? І не одружений. Видно, не дарма нікого не знайшлося.
— Точно, — погодилася Світлана, і вони обидві розсміялися. — За його гріхи йому й відплата. Ладно, пішли краще додому.
— Щось ти бліда, — з тривогою зауважила Михайлівна. — Піду з тобою, тиск поміряємо разом.
Світлана й сама відчувала, що перенервувала. Удома прилад показав, що тиск серйозно високий.
— Підлога прогнила, дах тече, як тут спокійно жити? — поскаржилася вона.
— Ліки де в тебе? — запитала Михайлівна. — Не вставай, полеж із таким тиском.
Світлана махнула рукою:
— Там, на кухні, на столі. Господи, хоч би все це швидше закінчилося, — тихо пробурмотіла вона.
— Що ти таке кажеш, — прикрикнула сусідка. — Недобре думати такі думки.
Але Світлана не встигла відповісти, бо на вулиці почувся гуркіт машини. Михайлівна визирнула у вікно:
— Ой, Свєта, яка ж гарна машина. Та точно нашому Мишкові така й не снилася. Може, люди заблукали? Піду, підкажу.
Ліки почекають, подумала Світлана, прямуючи до виходу разом із сусідкою. Вони вийшли на вулицю, де біля воріт стояла машина, яка явно не була призначена для сільських доріг. Діти з округи збіглися подивитися на рідкість. З автомобіля вийшли молодий хлопець і чоловік старшого віку.
— Доброго дня, шановні панянки, — привітав їх старший чоловік, уклонившись сивою головою.
Світлана й Михайлівна розсміялися:
— Ех, де ж ти був, соколику, коли ми панянками були?
— А скажіть-но, чи тут живе Світлана? — запитав молодий чоловік.
Світлана перестала усміхатися, раптом усвідомлюючи, що вона комусь дійсно знадобилася.
Світлана не встигла відповісти, коли до неї з доброзичливою усмішкою підійшов молодий чоловік.
— Доброго дня, ви тітка Світлана? — запитав він.
Світлану Євгенівну це збентежило: вона не могла згадати такого знайомого. Утім, у його погляді було щось знайоме, щось із минулого.
І тут у її пам’яті спливло: «До тата їду. Дімка». Молодий чоловік розкинув руки для обіймів:
— Тату, тітка Свєта мене впізнала! — сказав він із радістю. — Доброго дня, пробачте, що раніше не приїхали вас віддячити.
Приголомшена, Світлана розгублено промовила:
— Господи, та що ж ми на вулиці стоїмо. Заходьте до хати, будемо чаювати. Тільки знаєте, спочатку підкріпимося.
Після чаювання Діма оглянувся навколо:
— Тітко Свєто, ви що, зовсім одна живете?
— Зовсім одна, Дімочко, як палець, — відповіла вона.
— А що, колгосп чи хто тут у вас, допомогти не може? Я пам’ятаю, ви ніби працювали, — дивувався хлопець.
— Ой, навіть і не питай, Дімо. Допомога тепер від них тільки за гроші, — зітхнула Світлана.
— Це дивно. Ну що ж, тату, ми можемо затриматися тут на кілька днів? — звернувся він до батька.
— Звісно, можемо, чому ні? — погодився батько.
Наступного дня події змінювалися, як у казці. Світлана спостерігала за тим, що відбувалося навколо, ніби це й не з нею. Увечері Діма привіз чоловіка, який ретельно вимірював дім і щось записував. А вже вранці біля дому Світлани й у ньому працювала ціла бригада робітників.
До вечора до будинку підійшов Михайло, місцевий керуючий, і з невдоволенням заявив:
— Своїм заплатити не захотіла, а чужим от платиш.
До нього тут же підійшов батько Діми:
— Радий, що зустрів вас тут. Я працюю в адміністрації й хотів би дізнатися, як ви допомагаєте літнім людям, які віддали життя службі на благо держави.
Михайло знітився, і батько Діми відвів його вбік. Підійшов Діма й з легким подихом промовив:
— Навіть не очікував. Тітко Свєто, можна ми будемо іноді до вас навідуватися? У мене бабусь немає, а в селі цей дім, де жила мама, і бачити не хочу.
Світлана усміхнулася, відчуваючи, як від щастя у неї защеміло в грудях.
— Невже мені таке щастя за двісті гривень привалило? — схлипнула вона.
Діма знову обійняв її:
— Не за двісті гривень. За ваше добре серце.
Пісня безрідного під вікном: як гітара допомогла підкорити неприступне серце