— Надю, доведеться все скасувати, – голос Кирила був настільки засмученим, що співрозмовниці стало не по собі.
Надія хотіла було розсердитися на нареченого, але не наважилася.
— Кириле, може, ти мені толком поясниш, що сталося? – запитала вона.
— Не можу, Надю… Інакше ти просто… – Кирило замовк. Надія деякий час терпляче чекала, потім її тон став більш наполегливим.
— Кириле, ми вже більше року разом, але, здається, я зовсім тебе не знаю. Ми з тобою так довго планували цю відпустку, і раптом ти все скасовуєш. І навіть не хочеш назвати причину…
Кирило як і раніше мовчав. Надія чула у слухавці його важке дихання.
— Кириле, у мене скоро перерва. Давай зустрінемося й поговоримо. Інакше…
Цього разу замовкла Надія, надавши Кирилові простір для уяви й висновків.
— Гаразд, – нарешті відповів він. – Я приїду. Напевно, ти права. І вже час було все тобі розповісти. Напевно, після цього ти розчаруєшся в мені, вважатимеш тряпкою… Мені все одно. Надто довго я носив цей тягар у собі.
Через годину Кирило й Надія вже сиділи разом за столиком вуличного кафе. Надія вийшла на обід і навіть зробила замовлення, але їжа на її тарілці залишилася практично недоторканою. Вона тримала нареченого за руку, а на Кирилові, як то кажуть, обличчя не було. Дівчина була сильно вражена його розповіддю й сама готова була розплакатися. Але швидко взяла себе в руки.
— От що, – сказала Надя. – Ніякою тряпкою я тебе не вважаю. Навпаки… Знаєш, здається, я зрозуміла слабке місце твоїх родичів, і в мене з’явилася одна ідея.
І Надія виклала нареченому свій план. Кирило не був упевнений в успіху, але погодився спробувати. І тут же взявся за телефон.
Наступного ранку сонний Кирило зустрічав на вокзалі батька, матір, сестру. І, головне, племінника Олежика, хлопчика 12 років. Олежик відразу ж кинувся Кирилові на шию, і той міцно його обійняв.
— Виріс-то як! – тільки й зміг сказати він, відчуваючи колючий клубок у горлі.
— Дядьку Кириле, я страшенно скучив, – зізнався хлопчик.
— Гаразд, досить тут ліричності розводити, – з роздратуванням сказала Ірина, сестра Кирила й мати Олежика. – Давай, вези нас до себе. Ми страшенно втомилися з дороги й зголодніли.
Батьки, Ганна Вікторівна й Петро Назарович, схвально закивали й піддакнули дочці. Кирило неохоче відірвався від племінника й, підхопивши речі жінок, повів усіх на стоянку таксі.
— Так, я думав, у тебе справжні хороми, – із розчаруванням заявив батько, оглянувши будинок і ділянку сина, який знову тримав за руку Олежика. Хлопчик буквально не відлипав від дядька, чим сильно дратував свою матір.
— Мені нормально! – відповів Кирило.
— І мені тут дуже подобається! – заявив Олежик і потягнув Кирила на вихід. – Дядьку Кириле, ходімо на море.
Однак батьки внесли корективи в плани улюбленого онука.
— Іди з мамою, – веліла хлопчикові Ганна Вікторівна. – Я вже все розвідала. До пляжу тут одна стежка, не заблукаєте. Нам із твоїм дядьком треба поговорити.
Ірина перехопила у брата руку хлопчика й повела його на вихід. За Олежиком було видно, що подорож із матір’ю його не надто приваблює, але сперечатися він не став.
— Так от… – почав розмову Петро Назарович. – Таке діло, Кириле. Нам усім доведеться тут сильно затриматися. В Олежика ситуація серйозна. Астма знову загострилася, тож у місто йому повертатися не можна.
— Це я вже зрозумів, – похмуро сказав Кирило. – Тільки до чого тут ви всі?
— Як це до чого? – вибухнув Петро Назарович. – Одного його, чи що, тут залишити?
— Не одного, а зі мною, – сказав Кирило. – Не обов’язково було їхати цілою делегацією.
— Поговори ще! – знову вибухнув батько.
Але дружина поспішила його заспокоїти:
— Тихо, Петю, не кричи… — мати пильно подивилася на сина. — Хлопчик усі ці роки жив у певному середовищі. Якщо позбавити його звичного оточення, це може викликати стрес… Ти ж не хочеш нашкодити улюбленому племіннику?
Мати, як завжди, вдало натиснула на болючу точку. Кирило обожнював свого племінника, а хлопчик відповідав йому взаємністю.
— Добре, — неохоче погодився Кирило. — Залишайтеся. Але врахуйте, що обслуговувати всю вашу зграю я не збираюся.
Кирило навіть не зрозумів, як батько встиг схопити його за грудки. Незважаючи на поважний вік, хватка у Петра Назаровича була ще дуже міцною.
— Ти будеш робити те, що тобі скажуть, зрозумів? — важко дихаючи, глянув він синові просто в очі. — Інакше ми просто заберемося звідси й вивеземо Олега. Якщо його стан погіршиться, це буде на твоїй совісті.
Цього разу Анна Вікторівна навіть не намагалася стримувати чоловіка. І ненависна, за винятком одного члена, родина обґрунтувалася в домі Кирила.
До моря Кирило перебрався три роки тому, коли йому було вже 24 роки.
Життя в батьківському домі стало просто нестерпним, і хлопець вирішив радикально змінити свою долю. Чому так довго чекав? Через племінника…
Сестра Кирила, Ірина, була старшою за нього на 10 років. Це був той самий класичний, хоча й абсурдний випадок, коли в непутящій дочці батьки душі не чули, а поява сина стала неприємною несподіванкою.
Повна від природи Анна Вікторівна виявила, що вагітна, коли всі строки для змін ситуації вже пройшли. Довелося народжувати. Сім’я жила у двокімнатній квартирі, яку жартома називали «два з’єднані ліфти — пасажирський і вантажний».
Поява другої дитини за таких умов стала вкрай небажаною несподіванкою, але діватися було нікуди.
Усе своє життя Кирило почувався зайвим у власній родині. Батько вічно був ним невдоволений, а мати постійно нагадувала, що він живий тільки завдяки її милості.
— Напористий паразит, — казав про молодшого сина батько. — Адже тихо сидів у пузі до пори до часу, гад…
Кирило давно б утік з дому, якби не одна обставина. Ірина ніяк не могла влаштувати особисте життя, змінюючи кавалерів, які надовго поруч зі сварливою і, як зараз кажуть, токсичною дівчиною не затримувалися.
Коли Ірині було 25, вона закрутила роман із одруженим, від якого завагітніла. Так на світ з’явився Олег. Біологічний батько формально сина визнав, гроші на його утримання переказував, але залишати родину не збирався.
Кирилу на той час було 15 років. Дивно, але підліток у розпалі гормонального бунту щиро полюбив племінника, як тільки Ірина принесла його з пологового будинку. При вигляді цього маленького, беззахисного клубочка у Кирила стискалося серце.
«Такий самий непотрібний, як і я», — думав він, тримаючи на руках крихітного Олежка.
Побачивши таку справу, і батьки, і старша сестра з радістю переклали Олега на молодшого сина, поки старша дочка все ще відчайдушно намагалася прилаштувати своє невгамовне єство в надійні й головне — щедрі руки.
І Кирило чудово справлявся.
Саме він навчив племінника ходити, а перше слово, яке сказав Олежка, було «дядько», що дуже дратувало Ірину. І чим старшим ставав хлопчик, тим частіше вона зривала на ньому злість через своє невдале особисте життя.
Кирило постійно втручався, за що йому діставалося від батька. Але коли він остаточно подорослішав і зміцнів, почав давати Петру Назаровичу справжню відсіч. Часто справа доходила до бійок.
Анна Вікторівна не витримала:
— Виїжджай звідси! — заявила вона синові. — Від гріха подалі. Інакше сам винен будеш…
Бабуся Кирила з боку батька, Ніна Іванівна, тоді пояснила онукові, що батьки можуть його спровокувати і, як кажуть, «підставити».
— Скільки років прожила, ніколи не бачила, щоб так принижували рідну дитину, — качала головою бабуся. — Але, що маємо, те маємо.
І бабуся дала Кирилу адресу своєї дуже старої подруги, яка самотньо жила в напіврозваленому будиночку біля моря. Жінки товаришували ще зі шкільних часів і досі листувалися паперовими листами. Таке супровідне послання вона вручила Кирилу й відправила його в нове життя.
— Дядько Кирило, не їдь! — у відчаї кричав йому вслід Олег, але сам Кирило нічого змінити не міг.
Хоча голос племінника ще довго й нав’язливо лунав у нього в голові, боляче нагадуючи про все.
Подруга бабусі, Ніна Павлівна, виявилася душевною й дуже самотньою жінкою.
Вона з радістю прийняла хлопця, забезпечила його дахом і їжею, поки він не освоїться на новому місці. Кирило досить швидко знайшов роботу, оточив Ніну Павлівну турботою й узявся за ремонт її старого будинку. У вдячність старенька просто переписала на хлопця своє житло й через рік пішла з життя.
Так Кирило став власником нерухомості на узбережжі моря. Рік тому він зустрів Надію, у якій побачив свою долю, і ще активніше взявся за облаштування будинку.
З племінником увесь цей час він намагався підтримувати стосунки телефоном. І хлопчик необережно проговорився дідові з бабусею та матері про нові обставини життя свого улюбленого дядька.
— Ми всі їдемо до тебе, — заявив Петро Назарович телефоном синові, назвавши дату їхнього прибуття. — Приймеш, як годиться.
— У мене були інші плани, — спробував заперечити Кирило.
— Олежко зовсім поганий, — добив його батько. — Тобі шкода шматочка моря для дитини? Йому лікарі прописали…
І Кирило здався.
Родина мешкала в його домі вже майже тиждень. Ірина, як завжди, не соромлячись, виливала своє роздратування на сина. Кирило намагався втручатися, але щоразу отримував погрози від батька…
Але потім сталося дещо.
До Кирилового будинку прийшла Надія з купою паперів.
— Добрий день, — сказала дівчина й упевнено влаштувалася за столом у вітальні. — Я прийшла розібратися з небезпечною ситуацією, у якій опинилася дитина.
— У якій ще небезпечній ситуації? — обурилася Ганна Вікторівна. — Що за нісенітниця? Наш онук чудово почувається…
Але Надія не дала їй договорити й виклала приголомшеним батькам Кирила все, що їй вдалося з’ясувати за час їхнього перебування в гостях у молодшого сина. Надія була місцевою журналісткою й уміла добувати інформацію.
— Астма в дитини набута, чи не так? — Надія подивилася на Ірину, яка чомусь затихла. — Тобто, знаючи, що в дитини сильна реакція на пилок, ви навмисно водили його гуляти саме туди, де росли ці дерева. Крім того, ще й курили, як паровоз, в одній кімнаті з хлопчиком, погіршуючи ситуацію.
Хворий хлопчик — чудовий привід для тиску на його біологічного батька… Я думаю, що ювенальним службам ця історія буде цікава.
Кирило ж остаточно приголомшив родичів, повідомивши, що до їхнього приїзду наповнив свій дім камерами, які зафіксували зриви Ірини на сина.
— Олег залишиться тут, а ви всі забирайтеся негайно! — заявив Кирило батькам і сестрі. — Інакше ми з Надією таку лавину запустимо…
Ірина неохоче підписала на брата довіреність щодо Олега й дала дозвіл на оформлення тимчасової опіки. І нахабна родина забралася геть.
Кирило й Олег сиділи просто на піску й милувалися морем.
Хлопчик довірливо притискався до улюбленого дядька, а Кирило тепло обіймав його за худенькі плечі. Він поки що не знав, у якому напрямку розвивати цю історію. Але точно знав, що більше Олежка в образу не дасть. Дядько й племінник у цей момент були просто вільні й щасливі.
— Та ти повинна в ногах у мене валятися! — кричав чоловік. — Кому ти потрібна будеш, розлучена з двома «причепами»?