Червневе сонце заливало світлом простору кухню, де Анна неквапливо готувала ранкову каву. Пінка підіймалася в турці, а по квартирі розтікався насичений аромат свіжозвареного напою.
Ігор з’явився на порозі, недбало застібаючи сорочку.
— Добрий ранок! Як же чудово пахне!
Анна розлила каву по чашках, знаючи, що її вміння варити ідеальну каву — одна з тих речей, які Ігор завжди особливо цінував.
— Як спалося? — Вона поставила перед чоловіком чашку і сіла поруч.
— Чудово. До речі, мама вчора дзвонила, коли тебе не було.
Анна зробила ковток, намагаючись зберігати спокій. Дзвінки свекрухи рідко обіцяли щось приємне.
— Щось сталося?
— Та нічого особливого. Просто вона просила дізнатися, чи зможеш ти завтра відвезти її до поліклініки. У неї запис до лікаря на дев’яту ранку.
Анна завмерла з чашкою в руках. На наступний день їй належала важлива презентація для клієнтів, над якою вона працювала два тижні.
— Ігорю, але це неможливо. Ти ж знаєш про презентацію.
— Аню, ну це ж мама, — голос Ігоря набув викривального тону. — Вона ж не часто звертається з такими проханнями. Невже не можна допомогти?
— А варіант із таксі? Або Лена? Вона ж вільна.
— Лена зайнята з дітьми, а таксі… Ну навіщо зайві витрати, якщо є можливість попросити рідних?
Анна глибоко зітхнула. Подібні діалоги ставали все частішими. Спершу це були дрібні прохання — купити ліки, допомогти з прибиранням, поїхати на дачу. Але поступово вони росли, як снігова куля.
— Гаразд, спробую перенести зустріч, — видавила вона, хоча всередині все чинило опір такому рішенню.
— От і чудово! — зрадів Ігор. — Я такий радий, що в мене така розуміюча дружина. Ти ж завжди знаєш, наскільки важлива сім’я.
Слово «сім’я» він вимовив з особливою теплотою.
З самого початку стосунків Ігор постійно наголошував, що підтримка рідних — понад усе.
Черговий «подарунок» від родини
Того ж вечора зателефонувала Лена, сестра Ігоря.
— Аню, люба, не могла б ти допомогти з дітьми в суботу? Ми з чоловіком давно хотіли сходити в театр, квитки вже куплені.
Анна якраз збиралася провідати своїх батьків. Мама давно запрошувала їх на обід.
— Лен, вибач, але ми планували поїхати до моїх…
— Та ну, свої батьки почекають! — у голосі Лени з’явилися капризні нотки. — Я ж рідко прошу про допомогу! Діти тебе просто обожнюють.
Анна мимоволі подивилася на календар. Вона не бачилася з батьками вже місяць.
— Гаразд, — знову поступилася вона.
Коли ввечері повернувся Ігор, Анна розповіла йому про розмову.
— Молодець, що погодилася, — задоволено кивнув чоловік. — Лені справді потрібен відпочинок, вона цілими днями з дітьми.
— А мені не потрібен? — тихо запитала Анна.
— Та ну, ти ж увесь день в офісі сидиш. Це зовсім інше.
Анна промовчала. Сперечатися було марно.
«Всього лише на кілька тижнів»
Через тиждень дзвінок пролунав від свекра — Віктора Михайловича.
— Аннушко, ось яка справа… Машина зламалася, а їздити потрібно. Може, ти дозволиш скористатися своєю на пару тижнів?
Анна розгубилася.
Без машини її життя ставало хаотичним — робота в різних частинах міста, зустрічі з клієнтами…
— Вікторе Михайловичу, без машини я не впораюся. У мене дуже щільний графік…
— Та ну, Аню, молоденька, пару разів проїдешся метро — не проблема! — добродушно відповів свекор. — Ми ж одна сім’я, повинні допомагати одне одному.
Пізніше відбулася ще одна розмова з Ігорем.
— Ігорю, але як я працюватиму без машини? У мене зустрічі, презентації…
— Ань, це ж тимчасово. Папі справді потрібно. І потім, він правий — можна ж потерпіти заради сім’ї.
Анна все частіше помічала, що її життя перетворюється на нескінченну низку поступок.
Щоразу, коли вона намагалася сказати «ні», їй нагадували:
«Ми ж сім’я».
Справжнім випробуванням стало підвищення на роботі.
Анна довго йшла до цієї посади — багато вчилася, працювала, не відступала перед труднощами. І нарешті її зусилля дали результат — її підвищили до керівниці відділу.
З радістю повідомляючи про це чоловікові, вона додала:
— Уявляєш, тепер ми зможемо здійснити нашу давню мрію! Пам’ятаєш, хотіли поїхати в Європу?
Ігор дивно усміхнувся.
— Знаєш, тут така справа… Мама з татом вирішили робити ремонт на кухні. А в Каті скоро весілля…
Анна завмерла.
Знову родичі важливіші за їхні спільні плани.
— І що? — обережно запитала вона.
— Ну, їм потрібна фінансова допомога. Тепер, коли твоя зарплата зросла…
Анна не могла повірити своїм вухам.
— Тобто ти пропонуєш, щоб я віддала свої гроші на ремонт і весілля?
Ігор лише знизав плечима.
— А чому б і ні? Ми ж свої.
Анна дивилася на чоловіка, наче бачила його вперше.
Коли ж його сім’я стала важливішою за їхню власну?
Цілий вечір вона металася між думками. Вона згадувала, як вони колись мріяли разом подорожувати, будувати майбутнє.
Але всі ці плани розчинялися серед нескінченних прохань його рідних.
— Нам треба серйозно поговорити, — Анна рішуче зайшла в кімнату, де Ігор дивився телевізор.
— Про що? — він навіть не відвів погляду від екрана.
— Про наші стосунки. Про гроші, про плани.
Ігор неохоче вимкнув телевізор.
— Чому ти так засмутилася? Це ж звичайна ситуація. Рідним потрібна підтримка.
— Ні, це не звичайна ситуація, — Анна сіла навпроти, зосереджено дивлячись йому в очі. — Це мої гроші, Ігорю. Зароблені мною. Я стільки працювала заради цього підвищення.
— І що тепер? Ти будеш одноосібно розпоряджатися всіма доходами? — Ігор різко підвівся. — Ти змінилася, Аню. Раніше ти була іншою. Тепер думаєш тільки про себе.
Ці слова вдарили прямо в серце.
Анна стиснула пальці в кулаки.
— Я думаю про нас, — її голос звучав твердо, навіть сильніше, ніж вона очікувала. — Про ті плани, які ми будували разом. Про подорож, яку обіцяли одне одному.
— Коли ж ти знайдеш час для мрій? — Ігор відмахнувся. — У сестри весілля на носі. Батьки роблять ремонт.
— А де ж наша сім’я? Наші спільні мрії?
— Досить! — Ігор різко підвищив голос. — У нормальній сім’ї дружина допомагає родичам чоловіка. Це природно і правильно.
Після цього розмови в їхньому домі ніби замерзли.
Анна прокидалася ще до світанку, поверталася з роботи пізно вночі. Ігор демонстративно ігнорував її існування.
Свекруха, Ніна Павлівна, теж не залишалася осторонь.
Щодня вона телефонувала синові й голосно дорікала невістці.
— Зовсім розпустилася твоя дружина, — голосила вона. — У мої роки такого ніхто собі не дозволяв. Ми знали своє місце.
Анна удавала, що не чує цих розмов.
Але з кожним днем все більше поринала у роботу.
У колег вона викликала повагу, а не звинувачення в егоїзмі.
Наближалася п’ята річниця весілля.
Анна сподівалася, що цей день стане переломним.
Може, Ігор згадає, як вони були щасливі разом? Як підтримували одне одного?
Але увечері, повернувшись додому, вона застала чоловіка на кухні.
Він сидів зі схрещеними на грудях руками, з напруженим обличчям.
— Я дещо обміркував, — почав він, важко зітхнувши.
Анна завмерла біля порога.
За його тоном було зрозуміло: ця розмова буде непростою.
— Звичайно, ти маєш право на власну думку, — продовжив Ігор, — але ти повинна зрозуміти одну просту річ. У родині всі підтримують одне одного.
Він зробив паузу, наче даючи їй можливість заперечити.
Але Анна мовчала, чекаючи продовження.
— Мама все життя присвятила мені, — його голос посилився, наповнившись емоціями. — Безсонні ночі, коли я хворів. Три роботи, щоб оплатити мою освіту. Що я можу зробити для неї зараз, якщо не забезпечити їй допомогу?
Ігор говорив усе швидше, ніби намагався переконати не тільки Анну, а й самого себе.
— А Катя? Їй двадцять років. Весілля — це важливий етап у житті. Як ми можемо не допомогти? А нам з тобою вистачає, ми ж не бідуємо.
Кожне його слово било по нервах.
Анна відчувала, як всередині зростає буря нерозуміння.
— Ти ж моя дружина, а не чужа! — голосно грюкнув долонею по столу. — Отже, ти зобов’язана допомагати моїй родині!
У цей момент щось остаточно обірвалося всередині.
Перед нею сидів чужий чоловік.
Не той, з яким вона колись будувала спільне майбутнє.
Де той Ігор, який говорив, що вони — одна повноцінна сім’я?
Перед нею сиділа зовсім інша людина.
Для нього вона була не партнеркою, не коханою, а лише ресурсом для його родичів.
Картини минулого випливали в пам’яті:
Скасовані зустрічі з батьками.
Вихідні, витрачені на допомогу свекрусі.
Гроші, віддані без надії на повернення.
Нескінченні поступки та компроміси, які, здавалося, ніколи не закінчаться.
Анна повільно опустилася на стілець.
Коли це сталося?
Коли вона дозволила собі стати просто зручним додатком до чужого життя?
Глибоко вдихнувши, вона підняла погляд.
— Я твоя дружина, але не безплатний банкомат для твоїх рідних, — її голос звучав холодно і впевнено.
Ігор закотив очі.
— Знову за своє. Тільки про гроші й думаєш. Це весь сенс твого життя, так?
Його зневага була очевидною.
Тієї ночі Анна не зімкнула очей.
Вона лежала, дивлячись у стелю, і згадувала все:
Перші побачення.
Освідчення.
Весілля.
Колись ці спогади гріли душу, а тепер — тільки гірчили.
Як ніжність перетворилася на почуття вічного боргу?
Щоранку — нові вимоги.
Час, сили, гроші — все витікало крізь пальці, а у відповідь вона отримувала лише докори.
Вранці Анна встала раніше, ніж зазвичай.
Витягла велику валізу.
Почала складати речі, документи.
Ігор спостерігав із насмішкою.
— Що за спектакль? — запитав, притулившись до дверного косяка. — Вирішила показати характер?
— Я їду, — спокійно відповіла вона, застібаючи блискавку на валізі.
Чоловік засміявся.
— Знову капризуєш? Думаєш, я повірю, що ти серйозно?
Анна мовчки підняла валізу і пройшла повз нього до виходу.
Ігор завмер.
— Ти справді це робиш? — його голос ледь чутно здригнувся.
Через годину вона вже відкривала двері своєї старої квартири — маленької однокімнатної, яку купила колись для здачі.
А зараз це місце стало її порятунком.
Тут ніхто не вимагатиме пояснень.
Ніхто не дорікатиме «сімейним обов’язком».*
Ніхто не забере її простір і спокій.
Вперше за дуже довгий час вона відчула свободу.
Більше не потрібно звітувати за кожну витрачену копійку.
Не доведеться жертвувати своїм життям заради чужих бажань.
Можна просто… жити.
Дні змінилися тижнями, тижні — місяцями.
Анна поринула в роботу, зустрілася з друзями, повернулася в спортзал.
Її життя знову набуло барв.
Ігор з’явився через три місяці.
Телефон задзвонив пізно ввечері.
— Зустріньмося, поговоримо, — його голос був м’яким, майже благаючим. — Я все зрозумів. Обіцяю змінитися.
Анна усміхнулася, дивлячись на телефон.
— Запізно, — тихо промовила вона. — Дуже запізно.
Ігор так і не зрозумів головного.
Їхні стосунки зруйнувала не її відмова допомагати родичам.
Їх зруйнувало те, що в його очах вона давно перестала бути особистістю.
Вона стала для нього функцією. Частиною його життя, але не рівноправним партнером.
Навіть п’ята річниця весілля пройшла непоміченою.
Ігор забув дату.
Для Анни це був черговий знак.
Вона провела цей день на роботі, а увечері гуляла набережною.
Вітер розвіював волосся, сонце повільно опускалося за горизонт.
І замість суму з’явилося зовсім інше почуття.
Відчуття свободи.
Наче вона скинула з плечей важкий рюкзак.
Анна дістала телефон і відкрила сайт авіакомпанії.
Через тиждень починалася її відпустка.
Настав час здійснити давню мрію про подорож Європою.
Навіть наодинці.
Але зате за власними правилами.
— Справді йдеш? — промовила вона зі сльозами на очах, намагаючись їх стримати.