— Ромо, а де мій телефон? — я зайшла в кімнату. — Ніде не можу його знайти.
— Дашо, а він у мене, — спокійно відповів чоловік.
Рома сидів на дивані й копався в моєму телефоні.
— Навіщо ти його взяв? — мені стало неприємно.
— Та так, хотів перевірити, може, ти щось від мене приховуєш або когось, — награно посміхнувся Рома.
— Якби хотіла приховати, поставила б пароль, — гнівно сказала я. — Але тепер точно поставлю.
Чоловік скривився й простягнув мені телефон.
— Забирай.
— Ромо, що відбувається? — я взяла телефон.
— Просто мені стало цікаве твоє життя.
— Міг би й так спитати, — не розуміла я чоловіка.
Раніше він не дозволяв собі таких речей. Усе змінилося, коли його мати переїхала в будинок по сусідству. Рома почав часто до неї ходити, а Поліна Віталіївна, мабуть, промила синові мізки.
— Тепер ти свій, — я простягнула руку.
— Не зрозумів, — Рома дивився на мене виряченими очима.
— Свій телефон показуй, — наполегливіше сказала я.
— Навіщо тобі це? — напружився чоловік.
— Хто знає, може, ти щось приховуєш?
— Та нічого я не приховую.
— Ну ти ж щодня кудись заходиш, — не відступала я.
— Та до мами я ходжу, Дашо, відчепись від мене, — чоловік міцно схопив телефон обома руками.
— А навіщо ти туди ходиш? Щоб мене обговорювати? — примружилася я.
— Та дуже ти нам потрібна, — фиркнув Рома. — Мама просто порадила тебе перевірити, — проговорився чоловік.
— Тобто ти за її наказом заліз у мій телефон?
— Ну, можна й так сказати, сам би я не додумався, сама знаєш.
— Твоя мама порадила тобі перевірити мій телефон, і ти послухався її. А якщо вона скаже розлучитися зі мною, ти теж це зробиш? — я кинула виклик Ромі.
Його очі заметушилися, губи затремтіли.
— Вона такого не скаже.
— Відповідай на запитання, Ромо! — крикнула я.
— Ні, звісно, на це я не погоджуся, ти моя дружина — це не обговорюється!
Кілька хвилин я мовчки дивилася на чоловіка. Я просто не знала, що мені робити: плакати чи сміятися.
— Знаєш, Ромо, ти поводишся, як базарна баба! Сидиш там зі своєю мамою й обговорюєш мене! Навіщо вона взагалі оселилася по сусідству?
Чоловік тільки знизав плечима. Він не знав відповіді на це запитання, зате я знала. Свекруха зробила це спеціально, щоб бути ближче до свого сина, стежити за його життям, а заодно поливати мене брудом.
— Дашо, та не сердься ти на мене, це все дурниці, — намагався виправдатися Рома.
— Базарна баба!
— Не перегинай палицю, яка я тобі баба? — образився чоловік.
— Найзвичайнісінька баба, — стояла я на своєму.
Рома ображено подивився на мене.
— Знаєш що, Дашо?
— Що?
— Я йду від тебе! — заявив чоловік.
— Куди? До мами?
— Це неважливо, — Рома задер підборіддя.
— Ну звісно, біжи до своєї подружки, — єхидно сказала я.
Чоловік ще більше почервонів.
— Так і піду, мама мене хоча б любить!
Рома метнувся в кімнату, схопив валізу й почав туди скидати свої речі.
За десять хвилин грюкнули вхідні двері. Я дивилася у вікно, як чоловік біжить до сусіднього будинку, де жила свекруха. Збоку це виглядало настільки смішно, що я голосно розсміялася.
— Та вже, не про такого чоловіка я мріяла, — сказала я сама собі.
Рома навіть не помічав, як розповідає все своїй мамі. Вона наливала йому тарілку супу, а за трапезою він викладав усе: як Даша просила грошей на нову сумочку, як хотіла щомісяця ходити на манікюр, як змушувала його виносити сміття.
Заспокоївшись, я взялася за роботу, адже працювала віддалено. А ввечері, коли лягала спати, раптом усвідомила, що одній навіть краще. Ніхто не бурчить під вухо, що я пізно лягаю, не хропе, не дихає. А вранці туалет був вільний, а не зайнятий Ромою.
— Без чоловіка навіть краще, — подумала я вголос.
День пролетів непомітно. Я сподівалася, що Рома залишиться довше у своєї матері, але дверний дзвінок усе зіпсував.
— Хто там? — тихо запитала я.
— Відчиняй! — почувся тонкий голос свекрухи.
Я відчинила двері, і у квартиру заплив дирижабль, на ім’я Поліна Віталіївна. Жінка окинула мене бридким поглядом.
— Давно не бачились, — фиркнула свекруха.
— Майже рік, — підтвердила я.
— Куди мені пройти? — поцікавилася вона.
— Проходьте на кухню, в кімнаті безлад.
— Хто б сумнівався! Від такої будь-який чоловік утече! — єхидно кинула свекруха.
Я намагалася тримати себе в руках. Поліна Віталіївна роздяглася й пройшла на кухню.
— Дашо, а в тебе взагалі коли-небудь пахне їжею? — свекруха водила носом по кухні.
— Іноді пахне, але сьогодні не той день.
— Я тебе зрозуміла, — свекруха опустилася на стілець.
Я сіла навпроти неї й тяжко зітхнула.
— Чого зітхаєш? Можна подумати, це ти жертва? — скривилася Поліна Віталіївна.
— Поліно Віталіївно, а ви знаєте — це я у всьому винна, — я знову тяжко зітхнула.
Мені так сподобалося бути одній, що я вирішила трохи підлаштуватися під ситуацію.
— Рома правильно зробив, що пішов від мене, я дуже страждаю й готова далі страждати без нього, — я знову зітхнула й опустила голову.
— Похвально, — просвистіла свекруха. — А Рома вже був готовий бігти до тебе, але я його зупинила.
— І правильно зробили! Поки я не віднесу покарання, навіть не думайте його відпускати, — у душі я просто сміялася.
— Ну гаразд, нехай тоді місяць поживе у мене, а там подивимося.
— Це суворе покарання, — тихо прошепотіла я.
Свекруха посиділа ще хвилину й направилася до виходу.
— І не смій йому дзвонити, — вже стоячи у дверях, сказала Поліна Віталіївна.
— Навіть думати про нього не буду, я не гідна цього!
Свекруха пішла, а я голосно розсміялася. Попереду на мене чекав цілий місяць без чоловіка, без смердючих шкарпеток, без вічного ниття, без хропіння.
Напоїли. Що ж ти накоїв! Господи мій! Чоловік стояв із сокирою у дворі