— Ти вирішив, що я прислуга? Тоді прибирай за своїми гостями сам…

Анна вкотре провела рукою по полірованій поверхні столу, хоча той уже сяяв бездоганною чистотою. Годинник показував четверту — за дві години прийдуть гості. Знову гості чоловіка. Вона впіймала своє відображення у начищеній до блиску поверхні серванта — змарніле обличчя, волосся нашвидкуруч зібране в недбалий пучок. Коли вона востаннє спокійно сиділа в перукарні?

Дзвінок телефону змусив її здригнутися.

— Аню, — голос Сергія звучав звично бадьоро, — я запросив ще Володю з Мариною. Ти ж не проти?

Вона заплющила очі. Звісно, він не питав — просто ставив перед фактом. Як завжди.

— Сергію, у нас же місця за столом майже немає…

— Ну ти ж щось придумаєш, правда? Ти ж у мене розумниця! — і відключився, не дочекавшись відповіді.

Анна повільно опустила телефон. «Щось придумаєш». Звичайно. Вона завжди щось придумує. Переставляє меблі, рухає стільці, додає закуски, змінює сервірування. Наче вона гумова. Наче час можна розтягнути. Наче сили нескінченні.

Вона механічно рушила на кухню. Так, значить, треба дістати ще одну салатницю, нарізати додаткову порцію овочів, знайти десь ще два прибори… Господи, а виделок вистачить?

Через десять хвилин вона вже стояла на драбині, намагаючись дотягнутися до верхньої полиці кухонної шафи, де зберігався парадний набір столових приборів. Той самий, який вона берегла для особливих випадків. Який дістається все частіше й частіше, бо Сергій тепер постійно приводить гостей.

Пальці намацали запилену коробку. Тепер обережно… Але тіло зрадницьки похитнулося, і вона схопилася за полицю. Серце закалатало від страху. Ось тільки падіння їй зараз не вистачало! Хто тоді буде метушитися по дому? Хто створюватиме затишок для чергової компанії друзів чоловіка?

Спустившись, Анна взялася полірувати прибори. Кожен рух виходив різким, смиканим. У голові крутилися непрохані думки. Коли це почалося? Коли вона перетворилася на безмовну тінь, на обслуговчий персонал у власному домі? Можливо, коли Сергія підвищили на роботі, і він почав приводити додому все нових і нових «корисних людей»? Чи ще раніше?

Вона пам’ятала їхні перші роки разом. Тоді вони обоє готували, разом накривали на стіл, разом мили посуд, сміючись і обприскуючи одне одного піною. Куди все це поділося? Коли вона стала просто функцією — безмовною, непомітною, нескінченно виснаженою?

Дзвінок у двері пролунав на пів години раніше за призначений час. Анна здригнулася, поспіхом оглядаючи кухню. Ні, ще не все готово, ще потрібно…

— Аню, відкривай! — голос Сергія за дверима звучав святково. — Дивись, кого я привів!

Вона глибоко вдихнула, розправила плечі й натягнула на обличчя привітну усмішку. Як завжди.

Вітальня наповнилася голосами та сміхом. Анна металася між кухнею та столом, подаючи нові страви, доливаючи вино, прибираючи порожні тарілки. Її рухи ставали все різкішими, але ніхто цього не помічав.

— А пам’ятаєш, Сергію, той випадок із клієнтом? — Володя, кремезний чоловік із червоним обличчям, голосно реготав, розхлюпуючи вино. Краплі летіли на скатертину, яку Анна прала вручну, боячись зіпсувати тонке мереживо.

— Авжеж! — Сергій сяяв. — Я тоді…

Анна перестала вслухатися в розповідь. Чергова історія про успіхи чоловіка на роботі. Вона знала їх усі напам’ять — щоразу нові гості, а історії ті ж самі. Механічно промокнула винну пляму серветкою.

— Аню, — озвалася Марина, дружина Володі, доглянута жінка з ідеальним манікюром, — а чого ти не сядеш із нами?

«А хто тоді буде прибирати твій келих, який ти вже втретє рониш на диван?» — ледь не вирвалося в Анни. Але вона стрималася. Видавила усмішку:

— Дякую, я пізніше.

— Та годі тобі, — Сергій махнув рукою, — присядь! Он, Микола якраз розповідає…

Вона стиснула зуби. Чоловік навіть не помітив, що весь посуд брудний, серветки закінчилися, а від олів’є, яке вона готувала пів дня, залишилися самі крихти. Треба терміново щось робити…

— Ні-ні, — Анна відступила до кухні, — я краще…

Але її вже ніхто не слухав. Компанія захоплено обговорювала якийсь робочий проєкт. Сергій, розчервонілий від вина й уваги, активно жестикулював. Його лікоть зачепив склянку — та перекинулася, і темно-червона рідина повільно розлилася по білосніжній скатертині.

— Ой, — він недбало промокнув калюжу серветкою, ще більше розмазуючи пляму. — Аня потім відпере, правда, люба?

Вона завмерла у дверях кухні. Серце калатало десь у горлі. «Аня відпере». Звичайно. А як же інакше? Аня все випере, помиє, приготує, прибере…

— Сергійку, — сказала якась фарбована блондинка, здається, нова співробітниця з його відділу, — розкажи ще про той випадок із директором!

Анна дивилася, як жінка грайливо торкається плеча її чоловіка. Як усі вони сміються. Як летять крихти на підлогу, яку вона мила сьогодні двічі. Як липкі сліди від келихів залишаються на столі. Як Сергій, її Сергій, який колись допомагав їй із прибиранням і готуванням, зараз навіть не помічає її втомленого погляду.

На кухні вона сперлася на холодильник. Ноги гули — вона не присіла жодного разу за весь день. У раковині нагромаджувалася гора посуду. На плиті холонули залишки гарячого. А попереду ще десерт, кава, лікери… І прибирання. Нескінченні прибирання.

«Я більше не можу», — стукало в скронях. «Не можу, не хочу, не буду».

Але вона взяла себе в руки. Дістала десертні тарілки. Розклала тістечка — куповані, на свої не вистачило часу. У вітальні вибухнув черговий напад сміху.

— Анюточко! — пролунав голос чоловіка. — А де ж наша господинька? Кави б…

Щось обірвалося всередині. «Господинька»? Вона давно вже не господиня — вона прислуга. Мовчазна, непомітна, вічно втомлена прислуга у власному домі.

Було далеко за північ, коли вхідні двері нарешті зачинилися за останнім гостем. У квартирі зависла дзвінка тиша, яку порушувало лише цокання годинника. Анна повільно оглянула вітальню: подушки на дивані збиті, скрізь крихти, на столі — хаос із брудного посуду, на підлозі — калюжі від пролитого вина. У повітрі стояв важкий запах тютюнового диму — хоча вона стільки разів просила не палити в будинку.

Сергій із задоволеним виглядом плюхнувся на диван, закинувши ноги на журнальний столик:

— Чудовий вечір вийшов! Усі так хвалили частування. Ти ж теж повеселилася, правда?

Анна стояла, вчепившись побілілими пальцями в спинку стільця. У роті пересохло.

— Повеселилася? — її голос прозвучав хрипло. — Повеселилася?!

— Ну так, — він здивовано подивився на неї. — А що таке?

Вона відчула, як щось усередині неї ламається. Роками накопичена образа, втома, роздратування — все це раптом вирвалося назовні:

— Коли я мала веселитися? Коли я металася між кухнею та вітальнею? Чи коли твій дорогоцінний Володя розлив вино на мою улюблену скатертину? А може, коли ця твоя нова співробітниця вішалася на тебе, а я подавала вам каву?

— Та що з тобою? — Сергій підвівся, у його голосі з’явилося роздратування. — Знову ці жіночі істерики…

— Істерики? — Анна схопила брудну тарілку зі столу. — Ти вважаєш це істерикою? А ти знаєш, скільки я сьогодні простояла біля плити? Скільки разів перемила посуд? Ти хоч помітив, що я не присіла жодного разу за весь вечір?

— Ну так треба було присісти! Хто тобі не давав? — він роздратовано махнув рукою.

— Хто не давав? — вона засміялася, і від цього сміху в неї самої пішли мурахи по шкірі. — А хто б прибирав за твоїми гостями? Хто б подавав твої улюблені закуски? Хто б стежив, щоб у всіх завжди було що випити та чим закусити?

Вона різко розвернулася до раковини, заваленої брудним посудом:

— Знаєш що? З мене досить! Я тобі не прислуга! Не кухарка! Не офіціантка! Я твоя дружина! Дружина, а не обслуговчий персонал! — вона зі злості кинула кухонний рушник на стіл. — Хочеш приймати гостей? Прекрасно! Тоді сам готуй, сам прибирай, сам обслуговуй свої нескінченні застілля!

Сергій підхопився з дивана:

— Та що з тобою таке? Що за виставу ти влаштовуєш?

— Виставу? — вона зірвала з себе фартух. — Ні, любий. Вистава закінчена. Я більше не буду грати роль твоєї безмовної хатньої робітниці. Досить!

Вона схопила сумку, що висіла в передпокої:

— Можеш сам розбиратися з цим безладом. Я їду до Тані.

— До якої ще Тані? Зараз перша ночі!

— До подруги, яку ти навіть не пам’ятаєш, бо вона не входить у коло твоїх «корисних знайомств»! — Анна різко відчинила вхідні двері. — І не дзвони мені. Я хочу побути наодинці.

Двері зачинилися за нею. У тиші було чутно, як гуде ліфт, що відвозив її вниз. Сергій стояв посеред розгромленої квартири, приголомшено дивлячись на зачинені двері. З кухні доносилося тихе капання води з нещільно закритого крана.

Перше ранок без Анни почалося з холоду і головного болю. Сергій прокинувся на дивані — до спальні так і не дійшов. У роті пересохло, у скронях відчувалося важке пульсування. Він насилу розплющив очі й тут же поморщився: сонячне світло безжально підкреслювало вчорашній хаос.

— От дурна… — пробурмотів він, повільно підводячись. — Улаштувала цирк…

Але слова звучали фальшиво навіть для нього самого. На журнальному столику лежав складений учетверо аркуш паперу. Аннин почерк — поспішний, нервовий:

«Я поїхала до Тані. Не шукай мене. Тобі пора навчитися жити без прислуги. Бо я — дружина, а не обслуга. Я теж людина, Сергію. Шкода, що ти цього не помічав.»

Він зім’яв записку, жбурнув її вбік. Пити хотілося нестерпно.

На кухні його зустріла гора немитого посуду, застиглі плями соусу на плиті й неприємний запах.

Сергій потягнувся до шафи за чистою чашкою — порожньо. Відкрив шухляду зі столовими приборами — там лише кілька випадкових виделок. Решта — брудні.

— Та яке це діло… — пробурмотів він, — подумаєш, посуд…

Але через пів години, стоячи біля раковини з почервонілими від гарячої води руками, він уже не був так упевнений. Тарілки вислизали в мильній піні, вода затікала у рукави сорочки, а гора брудного посуду, здавалося, не зменшувалася.

Коли він домив останню виделку, спина нестерпно нила. Глянув на годинник — запізнювався на роботу. Побіг у ванну, на ходу стягуючи пом’яту сорочку. Відчинив шафу — і завмер. Чистих сорочок не було. Всі його ідеально випрасувані, накрохмалені речі кудись зникли.

— Як це… — почав він і обірвався.

Вперше за багато років він задумався: а хто, власне, прав і прасував усі його сорочки? Хто стежив, щоб у шафі завжди висіли чисті, готові до носіння речі?

На роботу він приїхав у пом’ятій футболці, що викликало здивовані погляди колег. Весь день не міг зосередитися.

Опівдні спустився в кафе — і вперше звернув увагу на ціни. Раніше він про це не замислювався: вдома завжди чекав гарячий обід…

Додому повертатися не хотілося. Він знав, що там його чекатиме порожнеча й безлад. Ніхто не зустріне його вечерею, не спитає, як минув день.

У супермаркеті він розгублено блукав між рядами, намагаючись зрозуміти, що треба купити. Як Анна вміла завжди точно знати, що і скільки потрібно? Чому в холодильнику завжди було все необхідне?

Увечері, розігріваючи в мікрохвильовці напівфабрикат, він раптом виразно згадав їхні перші роки разом. Як вони готували вдвох, перетворюючи звичайну вечерю на маленьку пригоду. Як він обіймав її зі спини, коли вона стояла біля плити. Коли це припинилося? Коли він став сприймати її турботу як належне?

Дзвінок у двері змусив його здригнутися.

На порозі стояв Володя:

— Сергію! Ми тут із хлопцями вирішили передивитися той договір… Може, до тебе? Посидимо, обговоримо?

Сергій окинув поглядом квартиру: шкарпетки під журнальним столиком, крихти на дивані, брудна чашка на підвіконні…

— Ні, — він похитав головою, — давай краще в кафе.

Після відходу гостя він довго стояв біля вікна. В голові крутилася фраза з Анниної записки: «Я теж людина, Сергію». Вперше за ці дві доби він по-справжньому почув ці слова.

Він дістав телефон, знайшов її номер. Палець завис над кнопкою виклику. Ні. Вибачатися потрібно не словами.

На третій день Анна повернулася додому. Вона довго стояла перед дверима, збираючись із духом. Що чекає її там? Той самий безлад? Докори? Чи, що ще гірше, байдужість?

Ключ повернувся в замку. Перше, що вона відчула — запах. Незвичний, невловимо знайомий… Запах свіжості? У передпокої жодної розкиданої речі. Черевики Сергія акуратно стоять на полиці — вперше за багато років.

Вона обережно пройшла у вітальню. Підлога вимита, штори випрасувані, диванні подушки рівненько покладені. На журнальному столику — ваза з її улюбленими білими хризантемами. Звідки він знає? Вона ж ніколи не казала…

— Сергію? — її голос здригнувся.

З кухні почулося якесь шарудіння, дзенькіт посуду, приглушене бурчання. Вона заглянула туди — і завмерла на порозі.

Сергій стояв біля плити у фартусі, який вона колись подарувала йому жартома. Рукави сорочки закатані, на щоці — слід від борошна, а на столі… Вона моргнула. На столі стояла їхня стара емальована каструля, в якій вона завжди варила борщ.

— Привіт, — він обернувся, і в його очах було щось нове. Розгубленість? Розкаяння? — Я… я намагаюся зварити борщ. Але він якийсь… дивний виходить.

Анна повільно підійшла до плити. Заглянула в каструлю:

— Ти забув підсмажити моркву з цибулею.

— А їх треба смажити? — він розгублено почухав потилицю. — А я просто кинув у воду.

Вона не витримала — засміялася. Нервово, трохи істерично, але з якимось внутрішнім полегшенням.

— Що ти взагалі тут влаштував?

— Я… — він раптом став дуже серйозним. — Я зрозумів. Все зрозумів. Ці три дні… Знаєш, я навіть не уявляв, скільки всього ти робиш. Щодня, постійно. А я сприймав це як належне.

Він відклав ополоник:

— Мені соромно, Ань. За цих нескінченних гостей. За те, що не помічав, як ти втомлюєшся. За те, що перетворив тебе на прислугу. Я… я навіть не пам’ятаю, коли востаннє питав, чого хочеш ти.

Анна сперлася на холодильник. Усередині все тремтіло:

— І що тепер?

— Тепер все буде інакше, — він узяв її за руки. Вона помітила, що пальці у нього в дрібних порізах — видно, вчився чистити овочі. — Я не можу пообіцяти, що стану ідеальним. Але я більше не хочу бути таким сліпим ідіотом.

— Значить, більше ніяких спонтанних гостей? — вона примружилася.

— Тільки за взаємною домовленістю. І готувати будемо разом, — він усміхнувся. — Навчиш мене борщ варити нормально? А то мій якийсь… рожевий виходить.

Вона глянула в каструлю:

— Ти скільки буряка поклав?

— Весь, що був у холодильнику.

— Господи, — вона закотила очі, але в голосі звучала усмішка. — Ладно, показуй, що ти тут наварив.

Спробувала з ложки, скривилася:

— М-да… Пересолив.

— Я старався, — він винувато розвів руками.

— Знаю, — вона дістала з полиці спеції. — Ну що, будемо рятувати твій кулінарний шедевр?

Він обійняв її зі спини — як колись, у їхні перші роки разом. Уткнувся носом у її маківку:

— Я скучив, Ань. Дуже.