Віра розклала документи на кухонному столі й взялася рахувати щомісячні витрати. Комунальні, продукти, проїзний — ці пункти давно стали звичними. Віра методично вела сімейний бюджет, щомісяця трохи відкладала на майбутнє. Така фінансова дисципліна давала їй відчуття безпеки.
Артем зазирнув на кухню, окинув оком розкладені платіжки й сів навпроти.
— Знову рахуєш? — спитав чоловік, простягаючи руку до чашки з кавою.
— Як завжди, — Віра підняла очі від паперів. — До речі, за світло цього місяця більше прийшло.
— Тарифи зросли, — знизав плечима Артем.
Віра кивнула. Їхнє спільне життя з Артемом текло спокійно. Одружилися три роки тому, жили в однокімнатній квартирі Віри, що залишилася їй після першого шлюбу. Віра працювала бухгалтером у великій компанії, приносила стабільний дохід. Артем же часто змінював сфери діяльності — то таксував, то займався торгівлею, то ремонтував. Великих грошей не заробляв, але й без діла не сидів. Віра не скаржилась — кожен по-своєму талановитий.
Свекруха, Зінаїда Петрівна, спочатку придивлялась до Віри з підозрою. «Старша за сина на три роки, вже з одним розлученням», — бурмотіла вона, гадаючи, що невістка не чує. Втім, відкритої ворожості не проявляла — просто холодне ставлення. У справи молодої сім’ї не втручалася, приходила рідко, частіше кликала сина до себе.
Життя йшло своїм ходом, поки одного весняного дня не подзвонила мама Віри.
— Доню, бабусі гірше стало, — стурбовано пролунало з трубки. — Я забираю її до себе. Сама вона вже не впорається.
Віра насупилась. Бабуся, Анна Степанівна, завжди була енергійною та самостійною, попри свої сімдесят вісім. Але вік брав своє — серце підводило, ноги набрякали, тиск скакав.
— Правильно, мамо, — погодилась Віра. — У тебе й кімната вільна, і догляд буде кращим.
— Бабуся сама попросилася, — зітхнула мати. — Каже, боїться ночами сама залишатись. І ще про квартиру хвилюється.
— У якому сенсі?
— Ну, ти ж знаєш, ще п’ять років тому вона оформила заповіт на тебе. Турбується, щоб усе за законом було.
Віра замислилася. Бабусина однокімнатна квартира була в старому фонді, недалеко від центру. Невелика, але у вигідному місці. Віра знала про заповіт, але не задумувалась серйозно — бабуся завжди здавалася міцною.
— Я всі документи зібрала, — продовжила мати. — Бабуся не проти, щоб ти квартирою розпоряджалася. Краще, ніж простоюватиме.
Після розмови з мамою Віра довго обмірковувала ситуацію. Продавати квартиру не хотілося — ринок зараз нестабільний, та й пам’ять про рідну людину. Здавати в оренду — непоганий варіант. Додатковий дохід не завадить, особливо враховуючи нестійкі заробітки Артема.
Увечері Віра поділилась новиною з чоловіком.
— Уявляєш, бабуся переїжджає до мами, — сказала Віра, розкладаючи вечерю по тарілках. — Квартира звільняється.
— І що ти з нею плануєш робити? — поцікавився Артем, сідаючи до столу.
— Думаю здавати. Зроблю невеликий ремонт, щоб орендарям було комфортно. Це буде хороша фінансова підтримка.
Артем кивнув, але якось відсторонено. Питань більше не ставив, хоч Віра й чекала обговорення. Та чоловіка рідко цікавили фінансові теми.
За кілька днів, коли Віра повернулась з роботи, вдома її чекала несподівана гостя. На кухні, за чашкою чаю, сиділа Зінаїда Петрівна й щось жваво розповідала синові.
— Добрий вечір, — Віра поставила пакети на підлогу. — Не очікувала вас сьогодні.
— А я от вирішила зазирнути, — усміхнулась Зінаїда Петрівна, але очі залишалися холодними. — Артем розповів про бабусину квартиру. Ну й збіг, правда ж?
Віра запитально глянула на чоловіка, але той швидко відвів очі.
— У якому сенсі «збіг»? — Віра повісила куртку на гачок і пройшла на кухню.
— Та от як! — пожвавішала Зінаїда Петрівна. — У вас з’явилася вільна квартира, а Катруся якраз житло шукає.
Катя була молодшою сестрою Артема. Працювала в магазині косметики, орендувала кімнату в гуртожитку, жила легко й безтурботно. Віра бачила її рідко — здебільшого на свята або випадково в торговому центрі.
— Катя шукає квартиру? — перепитала Віра, дістаючи з сумки продукти. — Не знала.
— Авжеж шукає! — підхопила Зінаїда Петрівна. — Дівчинці вже двадцять п’ять, пора мати власне гніздечко. А то винаймає за шалені гроші, пів зарплати віддає. А тут така нагода! Рідня ж допоможе, правда?
Віра повільно розклала покупки й сіла за стіл. Усередині з’явилося неприємне відчуття — ніби її вже поставили перед фактом.
— Я поки що не вирішила, що робити з квартирою, — спокійно сказала Віра. — Думаю зробити ремонт і здавати в оренду.
— Здавати? — Зінаїда Петрівна сплеснула руками. — Чужим людям? Коли рідна сестра твого чоловіка буквально мріє про свій куточок?
— Мама має на увазі, що Каті було б зручно, — втрутився Артем, уникаючи погляду дружини. — Але це просто роздуми вголос.
— Звісно! — підхопила Зінаїда Петрівна. — Просто пропозиція. Хоча я вважаю, що родині треба допомагати. Ти тепер частина нашої сім’ї, Вірочко. А в сім’ї заведено ділитися.
Віра промовчала, але всередині все стиснулося. Свекруха явно прийшла з готовим планом. І Артем знав, навіщо мати з’явилася, але попередити не вважав за потрібне.
— Я подумаю, — стримано відповіла Віра.
— Про що тут думати? — Зінаїда Петрівна округлила очі. — Тобі ж ця квартира дісталася просто так. А Катруся працює-працює, і все без свого житла. Несправедливо!
— Мамо, — Артем поклав руку на плече матері. — Давай не будемо тиснути. Віра має рацію, потрібно все обдумати.
Зінаїда Петрівна стиснула губи, але змовкла.
Того вечора свекруха пішла рано, але неприємний осад залишився. Віра не стала з’ясовувати стосунки з чоловіком, вирішивши, що й так усе ясно — Артем сам запросив матір, аби натиснути на дружину.
Наступного дня Віра заїхала до бабусі — допомогти зібрати речі для переїзду. Анна Степанівна виглядала блідою, часто зупинялась, щоб перевести подих.
— Вірочко, ти вибач, що так виходить, — бабуся погладила онуку по руці. — Не думала, що стану безпомічною.
— Не кажи дурниць, бабусю, — Віра сіла поруч. — У мами тобі буде краще. А я приїжджатиму часто.
— Квартиру не продавай, — раптом сказала Анна Степанівна. — Тут уся моя життєва дорога пройшла. І твоє дитинство.
— Не продам, бабусю, — пообіцяла Віра. — Зроблю добрий ремонт, щоб орендарі берегли.
— От і правильно, — кивнула бабуся. — А гроші на рахунок складай. Згодяться ще.
Віра обійняла Анну Степанівну, вдихаючи знайомий рідний запах. Ця жінка завжди була її опорою. Саме бабуся підтримала Віру після розлучення, не дала впасти духом.
Увечері, повернувшись додому, Віра побачила, що Артем не сам. У вітальні сиділа не лише Зінаїда Петрівна, а й Катя. Побачивши Віру, дівчина підскочила з дивана й обійняла її.
— Привіт! — Катя чмокнула Віру в щоку. — Сто років не бачились!
— Тиждень тому, на дні народження Зінаїди Петрівни, — нагадала Віра.
— Та невже? А мені здається, що вічність минула! — Катя підхопила Віру під руку. — Я так рада тебе бачити!
Ця показна радість різала слух. Раніше Катя ніколи не виявляла подібного захвату при зустрічі з невісткою.
— Ми тут чай п’ємо, — сказала Зінаїда Петрівна. — Приєднаєшся?
Віра пройшла на кухню, відчуваючи, як три пари очей спостерігають за кожним її рухом. Налила собі чаю і сіла за стіл.
— Віро, Артем розповів про бабусину квартиру, — почала Катя, тереблячи китичку на шарфі. — Це так круто! Тепер ти власниця цілих двох квартир.
— Поки що рано так говорити, — відповіла Віра.
— Чому? — здивувалася Катя. — Бабуся ж переїхала до твоєї мами. Квартира вільна.
— Але це не означає, що я автоматично стаю власницею, — пояснила Віра. — Є юридичні формальності.
— Та врешті-решт квартира буде твоєю, — втрутилася Зінаїда Петрівна. — Головне — сам факт.
Віра зробила ковток чаю, намагаючись зібратися з думками. Очевидно, свекруха з донькою прийшли з чітким планом. І Артем усе знав.
— Я поки не вирішила, що робити з квартирою, — повторила Віра те, що казала ще вдень.
— Ой, та ну! — відмахнулась Катя. — Питання вже вирішене. Мама сказала, я можу переїжджати хоч завтра.
Віра ледь не вдавилася чаєм. Подивилась на Артема — той уважно вивчав малюнок на скатертині.
— Перепрошую? — Віра поставила чашку. — Ким вирішене?
— Ну, ми ж родина, — Зінаїда Петрівна поклала руку на плече Віри, злегка стиснувши пальці. — А в родині не прийнято жадібничати. Катрусі потрібна квартира. У тебе з’явилася зайва. Усе логічно.
— Я не вважаю бабусину квартиру «зайвою», — Віра м’яко, але рішуче прибрала руку свекрухи. — І поки бабуся жива, мови про розподіл її майна бути не може.
— Але ж ти не збираєшся там жити! — втрутилася Катя. — Навіщо вона тобі пустує?
— Я не казала, що квартира буде пустувати, — відповіла Віра. — У мене є плани.
— Які ще плани? — Зінаїда Петрівна насупилася.
— Я збираюсь зробити ремонт і здавати квартиру, — терпляче повторила Віра. — Це буде додатковий дохід.
— А як же я? — Катя надула губи. — Мені доводиться платити за кімнату тринадцять тисяч! Це майже вся зарплата!
— Катю, ти працюєш адміністратором у магазині косметики. Твоя зарплата навряд чи тринадцять тисяч, — зауважила Віра.
— Ну… з преміями й бонусами виходить більше, — знітилася дівчина. — Але все одно багато!
— Віро, ти повинна ввійти в становище, — втрутилась Зінаїда Петрівна. — Діти — це найважливіше. Ти ж розумієш, що я бажаю щастя своїй доньці.
— Я теж бажаю Каті щастя, — відповіла Віра. — Але це не означає, що я повинна віддавати їй бабусину квартиру.
— Не віддавати, а дозволити пожити, — поправила Зінаїда Петрівна. — Хай би платила тобі, як оренду, але менше, ніж чужим.
— Я подумаю, — Віра встала з-за столу. — А зараз вибачте, маю закінчити деякі справи.
Наступного дня Віра раніше пішла з роботи, щоб подивитися бабусину квартиру вже з погляду майбутнього ремонту. Анни Степанівни вже не було — мама Віри перевезла її до себе напередодні.
Квартира була маленькою, але затишною. Стара меблі, вицвілі шпалери, скрипучий паркет — усе дихало спогадами. Віра присіла на диван, провела рукою по потертій оббивці. Тут минуло її дитинство — літні канікули, недільні обіди, розмови до ночі.
Задзвонив телефон. Артем.
— Ти де? — голос чоловіка звучав напружено.
— У бабусиній квартирі, — відповіла Віра. — Оцінюю обсяг робіт для ремонту.
— Зрозуміло, — пауза. — Слухай, мама хоче продовжити розмову про Катю. Вона з нею щойно приїхала до мене. Може, повернешся?
Віра зітхнула. Наполегливість свекрухи починала дратувати.
— Артеме, я вже висловила свою думку.
— Ну приїдь, — у голосі чоловіка звучало благання. — Вона не відстане, поки не поговорить з тобою.
Повернувшись додому, Віра побачила, що Зінаїда Петрівна перебуває у стані крайнього збудження. Щоки палали, очі метали блискавки.
— Нарешті! — вигукнула свекруха, щойно Віра переступила поріг. — Ми тут уже дві години чекаємо!
— Добрий вечір, — Віра роздяглася й пройшла до кімнати.
— Віро, ми маємо остаточно розв’язувати питання з квартирою, — Зінаїда Петрівна підійшла впритул. — Я вважаю, що справедливо буде віддати її Каті.
— А я вважаю, що це моя справа, — спокійно відповіла Віра. — І я вже казала, що планую здавати квартиру.
— Та як ти можеш! — сплеснула руками свекруха. — Рідна сестра чоловіка без житла, а ти думаєш про якихось чужих людей!
— Я думаю про фінансову стабільність, — пояснила Віра. — Додатковий дохід ніколи не завадить.
— Та який дохід? — Зінаїда Петрівна підвищила голос. — Копійки! А дівчина мучиться!
— Мамо, може, не варто так… — спробував втрутитись Артем, але був перерваний різким жестом.
— Ні, Артеме, досить мовчати! — Зінаїда Петрівна повернулась до сина. — Це і твоя відповідальність теж! Скажи своїй дружині, що Катя — твоя сестра, твоя кров! А хто для тебе ця жінка? Яка навіть такої дрібниці не може зробити для твоєї родини!
Артем мовчав, опустивши очі. Катя сиділа в кутку дивана з виглядом ображеної невинності.
— Зінаїдо Петрівно, — Віра намагалася говорити спокійно, — я розумію ваше бажання допомогти дочці. Але квартира належить моїй бабусі, а в перспективі — мені. І я розпоряджатимусь нею так, як вважаю за потрібне.
— Тобто тобі байдуже до родини чоловіка? — звузила очі свекруха. — До його сестри?
— Я дбаю про свої інтереси, — відповіла Віра. — Так само як і ви — про свої.
— Ти! — Зінаїда Петрівна тикнула пальцем у бік Віри. — Ти або віддаси квартиру Каті, або вилетиш із сім’ї!
У кімнаті повисла тиша. Катя завмерла на дивані з округлими очима. Артем здригнувся, ніби від удару, але промовчав. Віра повільно видихнула, відчуваючи, як усередині остаточно рветься невидима нитка.
— Знаєте, Зінаїдо Петрівно, — Віра здивувалася власному спокою, — в нашій країні ніхто не може змусити людину віддати свою власність. Навіть родичам. І тим більше — шантажем.
— Який ще шантаж? — Зінаїда Петрівна змахнула руками. — Я просто кажу, як є! Або ти піклуєшся про нашу родину, або ні!
— Мамо, досить, — нарешті втрутився Артем. — Давайте все обговоримо спокійно.
— А що тут обговорювати? — не вгамовувалась свекруха. — Я все сказала! Хай вибирає!
Віра глянула на чоловіка. Той сидів, опустивши очі, уникаючи прямого погляду. Ні підтримки, ні спротиву абсурдним вимогам матері. Віра зрозуміла — рішення доведеться приймати самій.
— Вибір я зроблю, — сказала Віра, прямуючи до дверей. — Але зараз мені потрібно побути наодинці.
Віра вийшла з квартири, не слухаючи вигуків свекрухи. Весняний вечір був свіжим — якраз те, що треба. Думки плутались, але одне було ясно: віддавати бабусину квартиру Каті вона не буде. Не зі злості чи жадібності. Просто це її вибір, її відповідальність перед пам’яттю бабусі.
Пізно ввечері, коли Віра повернулась додому, Артем зустрів її в коридорі.
— Де ти була? Я хвилювався.
— Гуляла, — коротко відповіла Віра, проходячи до кімнати.
— Мама вже пішла, — Артем нерішуче переступав з ноги на ногу. — Слухай, не сприймай її слова так близько. Вона іноді зривається…
— А ти? — Віра уважно подивилась на чоловіка. — Ти вважаєш, що я маю віддати бабусину квартиру Каті?
Артем зам’явся — і цього було досить. Усе стало на свої місця.
— Зрозуміло, — кивнула Віра. — Тоді я не буду зволікати з рішенням.
Наступного ранку Віра взяла відгул і поїхала до бабусиної квартири. Дорогою зателефонувала знайомому виконробу, який колись ремонтував їхню кухню.
— Миколо, добрий день, — сказала Віра, коли той відповів. — Пам’ятаєте, як рік тому ви робили мені кухню?
— Звичайно, — пролунав голос у слухавці. — Щось зламалося?
— Ні, просто потрібен ремонт у ще одній квартирі. Могли б глянути й оцінити обсяг робіт?
— Без проблем. Коли вам зручно?
— Хоч сьогодні, якщо є можливість.
Вже за годину Віра зустрічала Миколу біля під’їзду. Вони піднялись до квартири, і виконроб уважно все оглянув, роблячи нотатки.
— Ну що ж, — підсумував Микола, — роботи чимало. Підлоги, проводка, сантехніка, шпалери. Але нічого надзвичайного. Можемо почати за тиждень.
— Добре, — кивнула Віра. — Скільки це обійдеться?
Названа сума трохи приголомшила — майже всі її заощадження. Але рішення вже було прийнято.
— Домовились, — сказала Віра. — Коли потрібно дати аванс?
Увечері Віра повідомила Артему:
— Я викликала бригаду. Наступного тижня вони починають ремонт у бабусиній квартирі.
— Ого, отак одразу? — здивувався Артем. — А зі мною порадитися?
— А навіщо? — Віра знизала плечима. — Ти ж усе одно на стороні мами.
— Це неправда! — заперечив Артем. — Я просто хочу миру в родині!
— Ціною мого приниження? — спитала Віра. — Ні, дякую.
Артем намагався пом’якшити ситуацію. Казав, що мама просто емоційна, просив не ображатися, обіцяв, що більше такого не буде. Але Віра вже відчула, що таке — залишитися сам на сам, коли найбільше потребуєш підтримки.
— Артеме, давай більше не повертатися до цієї теми, — сказала Віра. — Я все вирішила.
Наступні тижні для Віри були насиченими: робота, поїздки на об’єкт, контроль ремонтників, купівля матеріалів. Вона робила все сама — Артем вважав за краще «не втручатися».
Одного вечора, повернувшись додому, Віра знайшла в поштовій скриньці конверт без підпису. Усередині була записка:
«Думаєш, ти розумна? Побачимо, як заспіваєш, коли залишишся сама. Егоїстка!»
Почерк Віра не впізнала, але здогадатись було нескладно. Наступного дня прийшли повідомлення від Каті: спочатку просто докори, згодом — сарказм, образи, спроби викликати почуття провини.
«Ти руйнуєш сім’ю через якусь квартиру!»
«Ти завжди була жадібною, тепер усі це бачать!»
«Мама щодня плаче через тебе!»
Віра не відповідала. Її мовчання ставало її позицією — тією, яку вона не збиралась виправдовувати.
Ремонт просувався. Замінено підлогу, вирівняно стіни, встановлено нову сантехніку. Віра сама обирала шпалери, плитку, світильники — усе якісне й надійне, щоб слугувало довго. Робота займала весь час і сили, та Віра не шкодувала. Це був її вибір, її рішення.
Одного дня, коли Віра була в бабусиній квартирі, їй зателефонувала мама.
— Доню, не заїдеш до бабусі? Вона про тебе питає.
— Звісно, мамо, — відповіла Віра. — Сьогодні ввечері заїду.
Анна Степанівна виглядала краще, ніж минулого разу. Щоки порожевіли, очі стали живішими. Було видно, що турбота й увага доньки йдуть їй на користь.
— Вірочко, як там моя квартирка? — запитала бабуся, коли Віра сіла поруч.
— Ремонт роблю, бабусю, — усміхнулась Віра. — Скоро буде, як новенька.
— Молодчинка, — бабуся погладила онуку по руці. — А чоловік допомагає?
Віра на мить завагалася. Розповідати про конфлікт не хотілося — не хотіла хвилювати стареньку.
— У нього робота, — ухильно відповіла Віра.
Бабуся розуміюче кивнула, але подив стала уважнішою.
— Бачу, щось трапилось, — тихо сказала Анна Степанівна. — Ти не говориш, аби мене не тривожити. Але запам’ятай: живи своїм розумом. Нікому не дозволяй вирішувати за тебе.
Віра обійняла бабусю, відчуваючи, як клубок підкотився до горла.
Коли ремонт був завершений, Віра розмістила оголошення про оренду квартири. Вказала адекватну, але не занижену ціну, чітко описала умови. Вже за тиждень знайшлися орендарі — молода пара, працюють, без дітей і тварин. Ідеальні мешканці.
Того вечора, коли підписали договір і передали ключі, Віра вперше відчула фінансову впевненість — у неї з’явився пасивний дохід. Хай і невеликий, зате стабільний, а головне — незалежний від чужої думки чи дозволу.
Вдома на неї чекав сюрприз. Артем збирав речі.
— Ти куди? — спитала Віра, хоча й здогадувалась про відповідь.
— Поки поживу в мами, — Артем не дивився їй в очі. — Нам треба трохи відпочити одне від одного.
— Мабуть, — знизала плечима Віра, дивуючись власному спокою.
— Це ненадовго, — додав Артем, застібаючи сумку. — Мамі зараз важко, вона переживає. Хочу побути поряд.
Віра кивнула. Артем пішов, а вона залишилась у квартирі сама. Дивно, але Віра не відчувала ані гіркоти, ані розпачу. Лише полегшення — більше не треба прикидатися, що все добре, коли насправді все давно зруйноване.
Минав час. Артем час від часу телефонував, цікавився справами, казав, що скоро повернеться. Але Віра не квапила. Їй стало легше й спокійніше без постійної напруги, без необхідності виправдовуватись за свої рішення.
Повертався Артем неохоче. Але одного разу все ж прийшов — з букетом і пляшкою вина. Сів на кухні, нервово постукуючи пальцями по столу.
— Я багато думав, — почав Артем. — Ми наробили дурниць. Давай усе почнемо спочатку? Забудемо історію з квартирою, з маминими емоціями. Ми ж кохаємо одне одного.
Віра дивилась на чоловіка і бачила людину, яка не змогла стати на її бік, коли це було дійсно важливо. Яка дозволила матері диктувати умови їхнього подружнього життя. Яка пішла, коли стало важко.
— Артеме, — м’яко сказала Віра, — я тобі вдячна за ці роки. Але дороги назад немає. Там, де немає поваги, не може бути й близькості.
— Ти мене кидаєш? — Артем виглядав щиро здивованим.
— Ні, — похитала головою Віра. — Просто констатую факт — ми вже не разом. І ти це знаєш.
Коли за Артемом зачинилися двері, Віра довго стояла біля вікна, вдивляючись у темряву. Десь там, у бабусиній квартирі, жили нові люди. Платили за оренду, берегли оновлені стіни, користувались новою сантехнікою. Це було правильне, зважене рішення.
Віра залишилась сама — у своїй квартирі та з прибутковою нерухомістю. Більше не відчувала страху, залежності чи провини. Лише ясність. І свободу — діяти по-своєму, попри чужі вимоги.
Небанальний розвиток подій: аферисти нарвалися на спротив 90‑річної пані