— Ти себе в дзеркалі бачила? Іван заїхав додому всього на кілька хвилин — забрати дружину і вирушити на корпоратив

— Ти себе в дзеркалі бачила?

Іван заїхав додому всього на кілька хвилин — забрати дружину і вирушити на корпоратив. Але, побачивши її, різко передумав. Як він раніше цього не помічав? Жах! Боки звисають, обличчя в зморшках, сукня якась старомодна, а ці босоніжки без підборів… Вона явно не дотягує до рівня жінок, які будуть там. Навіть соромно з такою поруч з’являтися.

— Що не так? — Наталя глянула на себе в дзеркало.

Так, трохи погладшала, але ж у неї були причини. Та й хто взагалі залишається таким, як у молодості? Вона нанесла акуратний макіяж, обрала наряд. Цілком симпатично.

— Ти ще питаєш? Ти ж товста! Сукня старомодна, зачіска безглузда…

Іван більше не сперечався, просто грюкнув дверима. Наталя хотіла було вибігти слідом, сподіваючись, що він відійшов і передумає, але почула, як завівся двигун. Він поїхав без неї. На очах виступили сльози, і вона опустилася на підлогу прямо в передпокої.

— Мамо, ти знову плачеш? Знову через тата? — запитала донька.

Ніці було дев’ятнадцять, додому вона приїжджала тільки на вихідні. Наталя нічого не відповіла — було надто боляче. Дівчина спробувала заспокоїти її, підбадьорити, але невдовзі знову поїхала.

Наталя залишилася сама, не знаючи, що чоловік уже подумки поставив крапку в їхньому шлюбі.

— О, Іване Романовичу! Сам? А де дружина? — зустріли його колеги.

Перед ним був новий колектив — успішні чоловіки, ділові жінки.

— У мене її немає, — широко усміхнувся Іван привабливій дамі. — Розлучився ще пів року тому, хіба не казав?

Того вечора додому він не повернувся. Чарівна нова знайома виявилася доволі цікавою співрозмовницею.

Повернувся він лише наступного дня, ближче до обіду. Окинув Наталю оцінюючим поглядом і зморщився.

— Ти куди? — спробувала зупинити його Наталя.

Вони прожили разом двадцять років, завжди були одним цілим, а тепер він раптом став чужим. Відтоді як отримав керівну посаду, змінився до невпізнання.

— Йду, — байдуже кинув Іван.

— Що означає «йду»? — Наталя остовпіла.

Вона могла очікувати чого завгодно, але тільки не цього.

— Просто йду. Ти себе бачила? Подивися на себе! Товста, незграбна, неохайна. З такою навіть у магазин соромно вийти, не те що жити.

— Тобто ти жив зі мною стільки років, а тепер я раптом стала неохайною?

— Даремно жив. Треба було давно подати на розлучення, — сказав він так, ніби робив замовлення в кафе.

— Ось як?! Думаєш, інша терпітиме тебе? Думаєш, я не розумію, де ти був усю ніч?! Ну і котися звідси!

Тепер Наталя більше не хотіла стримуватися — вона хотіла зробити йому боляче у відповідь.

— Тільки знай: зрадників не прощають. Назад дороги не буде!

Іван не сказав більше ні слова, лише з гучним гуркотом зачинив вхідні двері.

Наталя сіла прямо на підлогу. Її душили сльози, образа з кожною хвилиною тільки росла.

Раптом двері відчинилися. Вона підняла голову, сподіваючись, що чоловік повернувся, усе усвідомив, передумав… Але у передпокій полетіли ключі від квартири.

Це був остаточний розрив.

Іван отримав корпоративну квартиру в центрі, неподалік від офісу. Незабаром він сповна відчув усі переваги холостяцького життя.

Але довго залишатися одному не вдалося — невдовзі у його розкішному помешканні з’явилася нова жінка. Молоденька, їй щойно виповнилося двадцять. Майже ровесниця його доньки, зате яка гарна! Струнка фігура, виразні очі…

От тільки дівчина виявилася не такою вже й простою. Гарні очі вимагали дорогих подарунків.

Спочатку все було мило й невинно — квіти, прикраси. Але потім нова кохана попросила машину…

Де ж узяти стільки грошей? Та й узагалі, машина — не той подарунок, який варто дарувати співмешканці.

Своїй дружині він машину не купував, хоча вони прожили разом двадцять років. У грудях неприємно кольнуло, згадалася колишня дружина. Вона ж нічого не просила, нічого не вимагала, а навпаки — завжди тільки віддавала.

Хотів набрати її номер, але телефон виявився вимкненим.

— Все, мамо, досить сліз, — суворо сказала донька. — Поживеш у мене. Нехай котиться, куди хоче. У тебе ще стільки всього попереду! Ти молода, красива, ще своє життя влаштуєш, заміж вийдеш.

— Я не красива… і товста, — з гіркотою відповіла Наталя. — Так чоловік сказав. Він принизив мене, свою дружину…

Але Ніка не дозволила матері впасти в депресію. Забрала її до себе, водила до косметологів, масажистів, у салони краси. Через два тижні Наталю було не впізнати — стильна стрижка, доглянуті руки, новий гардероб.

— От бачиш, гроші, які ти відкладала, не дарма пішли! Ти просто неймовірна! Зустріла б тебе на вулиці — не впізнала б, — захоплювалася Ніка.

Наталя помічала погляди чоловіків, але нічого не відповідала. Серце все ще боліло після зради чоловіка.

— Проходь, Тетяно, — Іван привів у квартиру нову подругу, трохи старшу за попередню.

— Ну нічого так… — оцінила вона квартиру, навіть не знімаючи взуття.

— Тут треба меблі змінити, от туди телевізор повісити, а сюди — тренажер, — заявила вона.

Іван охоче кивав — для такої жінки можна і постаратися. Все було замовлено, розставлено, живи та насолоджуйся. Зарплата дозволяла.

Через два тижні спільного життя він повернувся додому і, проходячи на кухню, запитав:

— Таню, що на вечерю?

— Нічого, — байдуже відповіла дівчина, втупившись у телефон.

— Як це — нічого? Я голодний! — обурився він.

Він працює, заробляє, а вона навіть вечерю приготувати не спромоглася. Квіти, які він приніс, тут же полетіли у смітник.

— Чого ти заводишся? Я була зайнята — з подругами зустрічалася, на фітнес ходила. Замов собі щось.

— А мені тоді навіщо така дружина? — не витримав він. — Я для тебе все, а ти мені навіть пельмені зварити не можеш?!

— Я тобі не домробітниця, — фиркнула Тетяна й вийшла з квартири.

Іван, не роздумуючи, зібрав її речі. З такою він точно жити не буде.

Тим часом Наталя влаштувалася на нову роботу у невеликий страховий офіс. Там працювало всього три співробітниці, а начальник з’являвся раз на тиждень, щоб забрати документи й дати вказівки.

Того вечора Наталя вимкнула комп’ютер, прибрала папери й вийшла на вулицю. Теплий літній вітер навіяв сум — сьогодні вони з Іваном мали летіти у відпустку, стільки років мріяли, стільки відкладали…

Сльози самі навернулися на очі, але тут за спиною пролунав голос:

— Наталю, добрий вечір!

Вона обернулася і побачила свого начальника — чоловіка, трохи молодшого за неї, з теплою усмішкою.

— Вибачте, не став заходити в офіс, щоб колеги не пліткували…

— Добрий вечір. Щось сталося? — запитала вона, трохи напружившись.

— Ні-ні, просто захотілося вас побачити й провести… Можна?

Наталя розгублено кивнула. Було приємно, і відмовлятися вона не стала.

Вони гуляли допізна. У якийсь момент Наталя розповіла йому все — про колишнього чоловіка, про біль зради.

— А ви одружені? — раптом спитала вона, спохопившись.

— Був. Але дружина пішла. Сталася кумедна історія — я відправив її у відпустку саму, бо не зміг поїхати. І вона не повернулася. Сказала, що зустріла кохання, з ним у неї кожен день — свято, а зі мною — буденність і нудьга.

— От і зі мною, мабуть, було нудно. Та й зовнішність у мене… так собі, — Наталя сумно усміхнулася.

Але Максим, так звали її начальника, тут же заперечив:

— Не кажіть так! Ви дуже гарна жінка. Ваш чоловік просто був сліпий, якщо цього не бачив.

— Колишній чоловік, — поправила його Наталя.

З того часу їхні зустрічі стали регулярними. Максим балував її милими подарунками, запрошував у кафе, познайомився з Нікою. Донька була у захваті.

— Мамо, ну що ти? Він всього на п’ять років молодший! Та й ти подивися, як він на тебе дивиться! Це доля!

Наталя слухала доньку, але сумнівалася. Та й любила вона ще Івана, хоч і намагалася забути.

Іван, виставивши Таню за двері, навіть не засмутився. Лише промайнула думка: «Наталя б так ніколи не вчинила». Знову щось неприємно кольнуло в грудях, але він постарався не звертати уваги.

Тим більше у нього вже була на прикметі третя дівчина — ось вже справді господарська, красива, розумна і весела. З такою не соромно з’явитися в товаристві, серед колег.

Мар’яна, так звали його нову обраницю, володіла невеликою затишною кав’ярнею, що знаходилася на першому поверсі будинку. Іван часто заходив туди, розмовляв із чарівною дівчиною. Кафе дісталося їй у спадок від батьків, але керувала вона ним сама. І єдине, чого їй не вистачало, — це міцної родини.

Вона втомилася від молодих хлопців, які думають лише про себе, а от Іван — зовсім інша справа.

Через місяць вони вже жили разом.

— Іване, підйом! — радісно покликала його Мар’яна в суботу рівно о восьмій ранку. — Нам пора!

Бадьорий голос дівчини, звісно, був приємним, але не настільки, щоб вставати у вихідний так рано.

— Куди? Навіщо? — невдоволено пробурмотів він, не розплющуючи очей.

— Як це куди? Ми ж домовилися! Спочатку в клініку здати аналізи, щоб спланувати дітей, потім подаємо заяву в РАЦС, а потім їдемо знайомитися з моїми батьками!

Вона надула губи, дивлячись на нього з докором.

— Які діти? — Іван різко сів на ліжку.

Він не хотів дітей. Так, Мар’яна щось говорила на цю тему, але він особливо не вслухався, просто погоджувався. Але які діти зараз? Він пам’ятав, як росла Ніка: безсонні ночі, величезні витрати, жодної свободи. Весь світ крутиться навколо дитини.

— Послухай, Мар’яно, я не хочу дітей. Точніше, хочу, але пізніше. Все має йти по черзі — спочатку весілля, потім уже діти.

— А ми все одразу зробимо! Діти, весілля, батьки! — рішуче заявила вона.

— Ні-ні-ні! — затряс головою Іван.

Він намагався її відговорити, але у Мар’яни був свій аргумент. Вона не залишила йому вибору. Довелося вдягатися і їхати в клініку.

Там їх зустрів літній лікар, мовчки простягнув список аналізів і вказав кабінети. Іван важко зітхнув — здавалося, він потрапив у пастку, вибратися з якої буде непросто.

— Я не збираюся здавати ніякі аналізи! Я абсолютно здоровий! — обурився Іван, його голос звучав роздратовано.

— А якщо ні? Ти тільки подумай, це ж здоров’я нашої майбутньої дитини!

— У мене вже є донька, і вона виросла міцною та здоровою! І я нічого не здавав! Я тобі що, лабораторний кролик?

— Ми ж домовлялися, — вперто продовжувала Мар’яна. — До того ж тобі вже не двадцять. Це необхідно.

— Знаєш що? Шукай собі молодого! А від мене відчепися!

Не чекаючи відповіді, Іван різко розвернувся і швидким кроком пішов довгим коридором клініки.

«На що тільки гроші витратив? І навіщо з нею жив? Так, молода, красива… але не те».

Тільки зараз він зрозумів, що в кожній жінці шукав Наталю. Він був упевнений, що всі такі, як вона, просто зовні різні.

Але він помилявся. Такої, як Наталя, більше не було.

— Ніко, мама у тебе? — Іван телефонував доньці вже більше години, стоячи біля дверей квартири, але ніхто не відкривав.

— Ні, — спокійно збрехала дівчина. — А навіщо вона тобі?

— Ніко, зрозумій… Я був дурнем. Зробив величезну помилку. Мені потрібно з нею поговорити.

— Ти запізнився, тату. У мами тепер інше життя. Вона більше не одна, — знову збрехала Ніка.

— Що?! Як так? Ми ж нещодавно розійшлися! — обурився Іван, але донька перебила його:

— Ти не просто розійшовся з нею. Ти її кинув. Це різні речі.

Максим провів Наталю до будинку її доньки, попрощався і пішов. Жінка, щасливо усміхаючись, увійшла в під’їзд… і раптом зупинилася.

На сходах сидів Іван, у руках він стискав букет півоній — її улюблених квітів.

— Привіт… — тихо промовив він, явно розгублений.

— Привіт… — здивовано відповіла Наталя.

— Пам’ятаєш, як я колись крав для тебе півонії з чужих дач? Грошей тоді не було, але ти раділа їм, як дитина. Я дивився на тебе і думав, що немає у світі жінки прекраснішої. І все, що я робив, — тільки заради тебе, — його голос тремтів, у ньому чулася гіркота.

— А тепер? Що тепер? — Наталя схилила голову.

— Тепер я думаю так само… Наталю, прости мене. Я сам не розумію, що на мене найшло. Давай почнемо все заново? Повернемося додому? Все буде, як раніше. Ні, навіть краще! Обіцяю. Ми поїдемо у відпустку — куди ти забажаєш. Може, навіть дитину заведемо… Сина, про якого ти завжди мріяла…

Жінки, з якими Іван був після розлучення, не цікавили Наталю. Але його погляд…

У його очах було стільки щирого каяття, що якби він прийшов раніше — можливо, вона б його пробачила.

Але не тепер.

Щось змінилося.

— Іване, ти зрадив мене. Ні, навіть не так. Ти зрадив нас — нашу сім’ю, нашу любов, наш шлюб. А ми ж вінчалися… Пам’ятаєш?

— Звісно, пам’ятаю! Наталю, хочеш, зіграємо весілля ще раз? Як захочеш! Хоч на березі океану…

— Більше не буде ніякого весілля. Ти зрадив мене, а зрадників не пробачають.

Вона пройшла повз, навіть не глянувши йому в очі. Біля дверей раптом зупинилася, повернулася і сказала:

— Іване…

— Ти передумала? — запитав він з надією.

— Ні. Просто не забувай про доньку. Вона вже доросла, але…

Він почув у її голосі холод.

Вона пішла.

А він… залишився сам і отримав те, що заслужив.

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

— Ти себе в дзеркалі бачила? Іван заїхав додому всього на кілька хвилин — забрати дружину і вирушити на корпоратив