— Ти помираєш, отже, перепиши на мене все своє майно, — заявив чоловік дружині й простягнув їй документи.

— А кажуть, лікарняні стіни загострюють любов. Бачу, у нас інший випадок, — з гіркотою промовила дружина.

— Я завжди був із тобою чесний, Іро, — тут же відповів чоловік.

Сонячне світло пробивалося крізь жалюзі, малюючи смуги на блідо-зеленій стіні палати. Між цими смугами застигли тіні від крапельниці та медичних приладів — безглузда геометрія хвороби.

— Чесний? Цікаве трактування зради й брехні, — усміхнулася жінка на ліжку, поправляючи пасмо волосся. — Особливо зараз, коли ти вирішив, що я при смерті.

За вікном лікарні шумів весняний вечір. Тополині бруньки лопались, викидаючи липкі листочки назустріч квітневому повітрю. Природа оновлювалась, скидала старе, готувалась до нового життя. А в палаті інтенсивної терапії розігрувався останній акт п’ятнадцятирічної драми подружнього життя.

Крізь напіввідчинену кватирку долинали голоси медсестер, що сміялися десь у курилці, шелест шин по мокрому асфальту, вигуки дітей із найближчого майданчика. Світ продовжував жити, не помічаючи маленької трагедії у звичайній лікарняній палаті.

— Ти завжди любила перебільшувати, — чоловік проходився палатою, його відображення миготіло в хромованих поверхнях крапельниці. — Я дбаю про наше майбутнє, про нашу сім’ю.

У кутку кімнати миготів червоним оком монітор, відраховуючи удари серця вагітної жінки. Кожен писк — як відмітка часу, що відмірює хвилини цього дивного візиту.

— Про сім’ю? Коли ти приносиш папери на переоформлення квартири й дачі? Коли дізнаєшся, що твоя дружина помирає від ускладнень вагітності? Це — турбота про сім’ю? — Ірина спробувала підвестись, але крапельниця натягнулась, боляче смикнувши вену.

Пластикові жалюзі задзвеніли від пориву вітру. У палаті запанувала та особлива тиша, що буває перед грозою — коли повітря дзвенить від напруги, а кожен звук здається чіткішим і яснішим.

— Не драматизуй. Просто раціонально думаю наперед. Ситуація критична, лікарі кажуть…

— Лікарі кажуть, що в мене загроза передчасних пологів, а не смертельний вирок! — її голос зірвався на півслові. — Ти переплутав палати, Олеже. Помирає Ірина Волкова з другої терапії. Однофамільниця. Але ж ти не спромігся уточнити, так?

Чоловік завмер, його обличчя сіпнулось, ніби одночасно втратили тонус усі м’язи. Рука з текою документів безсило повисла.

— Я… я не розумію.

— Авжеж, не розумієш, — жінка повільно видихнула, спостерігаючи, як змінюється вираз обличчя чоловіка — від співчутливо-ділового до розгубленого. — Тобі сказали, що Ірина Волкова у важкому стані. Ти примчав із документами на переоформлення. Не з квітами, не з підтримкою — з паперами на мою квартиру. І на дачу, яку я купила з гонорару за останній сценарій.

За вікном зграя горобців злетіла з підвіконня, сполохана чимось невидимим. Їхні тіні майнули по стіні палати — живі, стрімкі, вільні.

— Ти все не так зрозуміла, — чоловік відклав теку на тумбочку й спробував узяти дружину за руку. — Я справді хвилювався, але й про майбутнє думав. Про нашу дитину.

— Про «нашу»? Коли я сказала, що вагітна — ти запропонував аборт. Сказав, що ми не витягнемо другу дитину, що тобі тридцять сім, і ти не готовий знову міняти підгузки.

Прилади монотонно рахували серцебиття. Кап-кап-кап звучала крапельниця — як метроном на краю свідомості, що відмірює останні хвилини їхнього шлюбу.

— Це був момент слабкості, я потім змінив думку.

— Після того, як я сказала, що народжу з тобою чи без тебе. І що від спадку моїх батьків тобі нічого не дістанеться, якщо кинеш вагітну дружину. Дивовижно, як швидко змінюються думки у деяких чоловіків, — вона гірко всміхнулась.

Лікарняна палата нагадувала театральну сцену — з декораціями з медичного обладнання, з точно вивіреним світлом квітневого сонця, з двома акторами, які грали свої останні ролі в цій сімейній п’єсі.

— Знаєш, що найсмішніше? — Ірина подивилася у вікно, де на гілці тополі гойдався пташиний годівничок. — Я справді думала, що ти змінився. Що, повернувшись після тієї інтрижки три роки тому, ти став іншою людиною.

— Я й став іншим! — майже вигукнув чоловік. — Я з тобою, я дбаю про нас. Увесь цей час…

— Увесь цей час я оплачувала іпотеку. Віддавала кредит за твою машину. Купувала продукти. Платила за приватну школу Михайлика. А що робив ти?

Весняний вітер посилився, штори здуло парусом. Із сусіднього корпусу долинали звуки ремонту — глухий стукіт молотка, скрегіт дриля. Хтось будував своє майбутнє, поки в цій палаті руйнувалося минуле.

— Я працював! Ти ж знаєш, що з малим бізнесом зараз нестабільно. Мої проєкти…

— Твої проєкти існують лише у твоїй голові, — Ірина скривилась від болю, відчувши, як напружився живіт. — За п’ятнадцять років шлюбу ти не довів до кінця жодного. Туристичне агентство, будівельна фірма, експорт морепродуктів, інвестиції в стартапи — і все за мої гроші. Усе провалилось.

Чоловік підійшов до вікна, його силует чітко вимальовувався на тлі заходу. Плечі опустилися, ніби з них разом випустили все повітря бравади.

— Ти ніколи не вірила в мене по-справжньому.

— Навпаки. Я вірила занадто довго. Занадто сильно. Навіть коли знайшла твою переписку з тією жінкою. Навіть коли ти з’їхав до неї на пів року. Навіть коли повернувся, бо вона не захотіла оплачувати твої «бізнес-плани».

Десь у коридорі пролунав сигнал тривоги, затупотіли кроки медперсоналу. Чиєсь життя вирішувалося за дверима цієї палати, поки тут помирав шлюб.

— Ти завжди дорікала мені грошима, — голос чоловіка звучав глухо. — Завжди.

— Ні, це ти завжди їх брав. На бізнес, на розвиток, на нову ідею. А я вдавала, що не помічаю, як вони зникають — не з’являючись ані як прибуток, ані як подяка. — Вона подивилася на свій живіт, натягнутий лікарняною сорочкою. — Знаєш, чим я займалася останні два місяці, окрім зйомок серіалу? Перевіряла наші рахунки. Виявилось, ти зняв майже всі гроші з нашого спільного рахунку.

Чоловік різко обернувся, його обличчя перекосилося:

— Це ж наші спільні гроші! Маю право.

— Авжеж. Як і я — знати, куди йде більше половини сімейного бюджету. Я перевірила. У тебе орендована квартира на Подолі. Ти регулярно замовляєш їжу на двох. Часто купуєш жіночу косметику й білизну 42-го розміру. Я ношу 46-й, якщо ти забув.

За вікном промайнула сирена швидкої допомоги, на мить забарвивши стіни палати в червоно-синій — як поліцейські мигалки на місці злочину. Злочину завдовжки в п’ятнадцять років.

— Це для тебе! На свята! — його голос звучав фальшиво, як розладнаний інструмент.

— Не переймайся. У тій же тіндер-переписці один акаунт. Твій пароль не змінювався з часів нашого весілля — ім’я твоєї собаки з дитинства і рік народження.

Здавалося, після цих слів усе в палаті мало б змінитися — але ні. Усе залишилося як було: ті ж білі стіни, те саме монотонне пікання приладів, та ж крапельниця. Лише щось невидиме, що тримало їх разом усі ці роки, остаточно обірвалося.

— Я можу все пояснити, — нарешті промовив чоловік. — Це складний період у моєму житті, я заплутався, але я люблю тебе і нашого сина…

— Ні. Не любиш. Ти любиш комфорт, який я тобі забезпечую. Квартиру, яку я купила за гонорари. Дачу, що дісталася мені від батьків. Гроші, які я заробляю сценаріями. — Вона подивилась чоловікові просто в очі. — Але знаєш, що найкумедніше? До сьогоднішнього дня я сама собі не зізнавалася, що це так. Думала: він поруч, старається, намагається налагодити бізнес…

У коридорі загриміла каталка, хтось голосно віддавав накази. Життя лікарні тривало своїм чередом — байдуже до особистих драм окремих пацієнтів.

— А виявилося, досить плутанини з однофамільницею, щоби ти примчав не підтримати вмираючу дружину, а забрати її майно! Це навіть смішно.

Монітор зафіксував пришвидшення пульсу. Медичні прилади неупереджено фіксували, як емоційне напруження впливає на фізичний стан вагітної жінки.

— Іро, послухай, — чоловік знову спробував наблизитись до ліжка, — ти зараз під впливом гормонів, тобі не можна нервувати. Давай відкладемо цю розмову…

— Щоб ти встиг вигадати нову брехню? — Вона відвернулася до вікна. — Знаєш, що я зрозуміла, лежачи тут і дивлячись у стелю? Я сильна. Я талановита. Я можу забезпечити себе і дітей. Мені не потрібен чоловік, який бачить у мені лише гаманець і зручну ширму для своїх пригод.

За вікном густішали квітневі сутінки. Лікарняний парк поступово занурювався в темряву, лише ліхтарі окреслювали доріжки жовтими колами світла. Десь у далині лунала музика — хтось увімкнув радіо в автівці.

— Ти не можеш так вчинити, — голос чоловіка став жорсткішим. — У нас сім’я, спільна дитина, іпотека…

— Тебе не було поруч, коли мені поставили діагноз. Не було, коли я боялась втратити дитину. Не було, коли Михайло хворів на грип і гарячкував до сорока. — Її голос звучав дивовижно спокійно. — Думаю, ти й далі впораєшся з відсутністю. Тільки тепер вона буде офіційною.

Крапельниця рівномірно відміряла краплі. За дверима чулися кроки медсестер, приглушені розмови, скрип візка з ліками. Лікарня жила своїм розміреним життям, а в палаті номер 318 народжувалась нова жінка.

— Ти пожалкуєш про це, — тихо промовив чоловік, піднімаючи теку з документами. — Коли гормони вщухнуть, ти зрозумієш, що зробила помилку.

— Можливо. Але це буде моя помилка. Не нав’язана, не продиктована чужими інтересами. Моя власна, вистраждана.

Ірина заплющила очі, дозволяючи тиші огорнути себе. Монітор продовжував відстукувати удари серця — тепер трохи спокійніше.

— Ти не зможеш без мене, — остання відчайдушна карта злетіла з вуст чоловіка. — Хто допомагатиме з дітьми? З цією дитиною? Думаєш, це так просто?

Ірина відкрила очі й дозволила собі невелику усмішку:

— А знаєш, я вже кілька місяців справляюся сама. І з роботою, і з Михайлом, і з вагітністю. Дивно, що раніше цього не помічала.

Олег зробив крок до дверей, але зупинився — ніби сподіваючись на несподіваний поворот у сюжеті їхньої історії. Але сценарій уже був написаний — не ним.

— Завтра я надішлю тобі контакти мого адвоката, — сказала Ірина, її голос звучав несподівано м’яко. — Розлучення не обов’язково має бути війною. Забери свої речі протягом тижня. Ключі залиш у консьєржа.

Чоловік стояв, стискаючи теку з документами. Його обличчя поступово кам’яніло, перетворюючись на маску скривдженої гідності.

— Ти ще згадаєш мої слова, — кинув він наостанок, різким рухом відчиняючи двері.

Порив повітря з коридору струснув фіранку. Двері грюкнули, залишивши Ірину наодинці з тишею і рівним писком монітора.

Вона повільно видихнула й поклала руку на живіт. Легкий рух усередині відгукнувся в ній хвилею ніжності.

— Все буде добре, малюк, — прошепотіла вона. — Ми впораємось.

У цей момент двері знову відчинилися. Ірина напружилася, готуючись до нового раунду виснажливої розмови. Але замість Олега до палати зазирнув скуйовджений хлопчик років десяти з рюкзаком через плече.

— Мамо! — Михайлик кинувся до ліжка, обережно обіймаючи матір. — Я втік з останнього уроку, коли тьотя Світлана сказала, що ти в лікарні!

За його спиною з’явилася захекана жінка середнього віку — сусідка й давня подруга Ірини.

— Пробач, не змогла його стримати, — розвела вона руками. — Учепився в мене, поки не привезла.

Ірина обійняла сина, вдихаючи запах його волосся — суміш шампуню, дитячого поту і якогось неймовірного яблучного аромату.

— Я хвилювався, — серйозно заявив Михайлик, відсторонюючись, щоб оглянути матір. — Як ти? А як маленька?

— Звідки ти знаєш, що буде дівчинка? — усміхнулась Ірина.

— Я просто знаю, — знизав плечима хлопчик з тією впевненістю, яка буває тільки в дітей. — Я вчора зробив для неї кораблик з паперу. І для тебе також.

Він порився в рюкзаку й дістав два паперові кораблики — великий і маленький, розфарбовані фломастерами.

— Це щоб ви швидше повернулися додому, — пояснив він, дбайливо встановлюючи кораблики на тумбочку біля ліжка.

Ірина відчула, як до горла підкотився клубок. Вона зловила погляд подруги, що стояла біля дверей. Та ледь помітно кивнула, ніби підтверджуючи невимовлене: «Бачиш, у вас все буде добре».

— А де тато? — раптом спитав Михайлик, озираючись у палаті. — Я думав, він теж тут.

Ірина зловила себе на думці, що не відчуває ані болю, ані образи. Лише спокійну рішучість.

— Тато поїхав у справах, — відповіла вона, дивлячись синові в очі. — Нам треба буде серйозно про це поговорити, але не зараз, гаразд?

Михайлик уважно подивився на матір і раптом сказав:

— Він більше не буде жити з нами, так?

У його голосі не було ані звинувачення, ані страху — лише розуміння, дивовижне для дитини його віку.

— Звідки ти…? — почала Ірина.

— Я все знаю, мамо, — знизав плечима хлопчик. — Він весь час кудись іде. І ви майже не розмовляєте. І ще я бачив, як він на іншу тітку дивиться.

Ірина перезирнулася зі Світланою. Та лише розвела руками: діти бачать набагато більше, ніж думають дорослі.

— Ми впораємося, — сказав раптом Михайлик, повторюючи ті самі слова, які Ірина щойно прошепотіла своїй ненародженій дитині. — Ми з маленькою сестричкою будемо тобі допомагати.

Він по-дорослому серйозно кивнув, підтверджуючи свою обіцянку, а потім раптово усміхнувся, знову ставши звичайним хлопчиськом:

— А можна я навчу її кататися на велосипеді? І на роликах? І показуватиму їй зорі?

Ірина притягнула сина до себе, обіймаючи однією рукою, а другою бережно торкаючись живота.

— Звісно, можна, — прошепотіла вона. — Усе можна.

За вікном згущалися сутінки. Темним небом пливли хмари, підсвічені променями заходу. Десь у далечині прогримів перший весняний грім — провісник очищення і оновлення.

У палаті панував спокій. Паперові кораблики на тумбочці здавалися символом нової подорожі — непростої, але справжньої. Світлана тихенько вийшла, залишивши матір і сина удвох, а монітор продовжував відраховувати удари серця — тепер рівні й сильні.

Лікарняні стіни справді загострили почуття Ірини. Тільки не ті, на які сподівався її чоловік. Вони допомогли їй побачити не вмираючу любов, а народження свободи.