Анна сиділа на краю дивану, в напівтемряві вітальні, слухаючи, як за стіною тихо гуде пральна машина. Вечір тягнувся нескінченно довго, нагадуючи сотні таких самих вечорів за останні два роки. Андрій не поспішав додому. Вона знала, що незабаром він зайде, навіть не глянувши на неї, кине портфель біля дверей і піде в душ. Вони повечеряють мовчки — якщо він взагалі захоче вечеряти. Потім він сяде за ноутбук, а якщо вона спробує заговорити, буркне щось на кшталт: «Я втомився, давай іншим разом».
Раніше все було інакше. Коли вони тільки почали жити разом, могли до ночі сидіти на кухні, сперечатися про фільми, планувати відпустку. Андрій помічав її нові сукні, торкався долонею її спини, коли вони гуляли, а його голос був живим, не втомленим, не дратівливим. Тепер у їхньому домі завжди було тихо, навіть коли грало радіо.
Клямка клацнула, і в коридорі пролунали кроки.
— Ти знову сидиш у темряві? — голос був рівний, без емоцій.
— Думаю.
Він не спитав, про що. Роззувся, зняв пальто, пройшов повз неї у спальню. З ванни полилася вода.
Анна заплющила очі. Їй не треба було бачити його обличчя, щоб уявити, як він насуплюється, закочує очі на її «дурниці». Він давно не питав, як минув її день. Якщо раніше йому подобалося, що вона не вимагала уваги й подарунків, тепер його дратувало, що вона не відповідає уявленням про дружину «успішного чоловіка».
Вона встала, пішла на кухню, увімкнула світло. У холодильнику стояла вечеря, але вона не стала її розігрівати.
— Завтра вечеря в батьків, — сказав Андрій, заходячи на кухню, застібаючи рукави сорочки. — Мама просила, щоб ти не приходила в цьому… — він невизначено махнув рукою в бік її старого кардигана. — Ти ж розумієш, як це виглядає?
Вона подивилася на нього.
— Як що?
— Наче я не можу дозволити собі купити тобі нормальний одяг.
Вперше за довгий час їй захотілося не мовчати, а щось сказати. Щось різке, дошкульне, але язик не повернувся. Вона просто кивнула.
— Гаразд, — вимовила вона.
Андрій задоволено кивнув, дістав із холодильника пляшку води й пішов у спальню.
Вона залишилась стояти, відчуваючи, як наростає глуха напруга.
Наступного ранку вони вийшли з дому разом. У ліфті Андрій дивився в телефон, відповідаючи на робочі повідомлення. Анна дивилася на своє відображення в дзеркалі. Вона давно не оновлювала гардероб — не тому, що не могла собі це дозволити, просто не бачила сенсу. Її влаштовував зручний, практичний одяг. Але сьогодні, згадавши вчорашню розмову, вона одягла сукню, яка давно лежала в шафі без діла. В його очах промайнуло схвалення, але він нічого не сказав.
Коли вони підійшли до його машини, він кинув:
— Давай, підвезу тебе.
— Я поїду метро.
Він здивовано підняв голову.
— Ти ж терпіти не можеш метро.
— Просто хочу пройтись, — знизала плечима вона.
Він не став сперечатися.
Увечері вони приїхали до будинку його батьків. Простора вітальня, дорогі гардини, фотографії Андрія на стінах — від дитинства до недавніх корпоративів. На кожному знімку він — успішний, цілеспрямований. Анни не було на жодному.
— О, Анно, ти все ж таки наважилась одягнути щось пристойне! — сказала його мати, оцінюючи її поглядом.
Вона промовчала.
За вечерею говорили про бізнес, про кар’єру Андрія, про його досягнення. Анна сиділа, почуваючись гостею, про яку згадують лише з ввічливості.
— Анно, а ти все ще у своїй конторі? — запитала сестра Андрія, наливаючи вино.
— Так.
— Коли вже підеш у нормальну компанію? З таким чоловіком можна собі дозволити не рахувати кожну копійку.
Вона подивилася на Андрія. Він не втрутився, не підтримав, навіть не подивився на неї.
— Мені там подобається.
Сестра знизала плечима.
— Ну, якщо тобі комфортно бути сірою мишкою…
Анна знову промовчала.
А потім Андрій сказав це.
Наче, між іншим, не глянувши на неї, з легкою насмішкою.
— Ти для мене — порожнє місце.
Вона завмерла. За столом стало ще тихіше, але ніхто не виглядав здивованим.
Мати продовжувала різати м’ясо, сестра спокійно пила вино, батько заглибився в телефон.
Анна зрозуміла — тут ніхто не здивувався, бо для них вона завжди була порожнім місцем.
Анна відклала прибори й повільно підвелася.
— Все гаразд? — розсіяно запитала мати Андрія, але в її голосі не було турботи.
Анна нічого не відповіла. Взяла сумку й рушила до виходу.
— Анно, — нарешті підняв голову Андрій. — Ти куди?
— Додому, — відповіла вона.
— Ми ще не закінчили вечерю.
Вона глянула на нього.
— А для порожнього місця вечеря вже закінчилась.
Він здивовано насупився.
Того вечора вона просто йшла. Без мети, без думок, просто рухалася вперед, чуючи лише звук власних кроків. Місто шуміло навколо, але звук проїжджаючих машин, голоси перехожих, спалахи рекламних екранів здавались приглушеними, ніби вона йшла крізь прозорий кокон, що відділяв її від усього світу.
Вона не думала, куди прямує, поки не опинилася перед невисоким цегляним будинком, до болю знайомим. Іще з дитинства. Квартира її тітки — єдиної людини, яка завжди була до неї доброю. Тут пахло старими меблями, лавандовими саше й чимось теплим, домашнім.
— Анно? — Тітка здивовано завмерла у дверях, зав’язуючи халат на талії. — Що сталося?
Анна не відповіла. Просто стояла на порозі, відчуваючи, як втому накочує важким свинцем.
— Хочеш зайти?
Вона кивнула.
У квартирі було затишно, але цього разу вона не відчувала затишку. Все навколо здавалося тимчасовим, чужим, наче вона потрапила сюди випадково й незабаром знову зникне.
— Ти жодного разу не зателефонувала мені за ці пів року.
Анна знала. Вона мовчала.
— Значить, щось серйозне.
Тітка не стала розпитувати. Просто пішла на кухню, залишивши її в тиші.
Тут нічого не змінювалось: потертий плед, полиці з книгами, годинник із зозулею. Наче час завмер.
Вона теж завмерла.
Наступного ранку, поки тітка поралась із якимись паперами, Анна взяла сумку й вийшла на вулицю. Не попрощавшись. Вона знала — тітка зрозуміє.
Тепер перед нею був ще один дім. Їхня з Андрієм квартира. Стоячи перед дверима, вона відчувала дивну порожнечу.
Вона зайшла.
Усе було так само. Все на своїх місцях. Пальто Андрія висіло в передпокої. Його ноутбук стояв на журнальному столику. У повітрі досі витав запах його парфумів.
Анна взяла валізу. Пройшла в спальню. Відчинила шафу.
Вона складала речі в повній тиші, методично, без метушні. Їй було байдуже, що вона візьме з собою, а що залишить. Сам факт від’їзду був важливішим.
Вона почула звук ключа в замку.
— Ти тут?
Андрій стояв на порозі, дивлячись на неї, як на щось несподіване.
— Ти повернулася?
Вона кинула у валізу останній светр, застібнула блискавку й подивилася на нього.
— Ні.
Він насупився.
— Що це ти влаштовуєш? Це через учорашнє?
Анна не відповіла.
— Анно, ну не будь дитиною.
Вона закрила валізу, підняла її й обійшла Андрія, прямуючи до виходу.
— Ти що, серйозно?
Він пішов слідом, але не спробував її зупинити.
— Через один вечір? Через якусь фразу?
Вона поставила валізу біля дверей, вдягнула пальто.
— Ти ж не вперше таке кажеш, — спокійно промовила вона.
Він відкрив рота, але не знайшов, що сказати.
Вона взяла валізу й пішла.
Минуло шість місяців.
Анна звикла до нового життя, але сказати, що все було легко — означало б збрехати. Перші тижні вона жила на автопілоті: дім — робота — дім. Орендувала невелику квартиру з порожніми стінами, які здавалися чужими. Спала з відкритим вікном, не витримуючи тиші, надто різкої після років поряд з Андрієм.
Але одного дня все змінилося.
Зайшовши до офісу, Анна одразу відчула щось інше. Секретарка Олена, зазвичай привітна, цього разу нервово крутила ручку в руках, ніби готувалася до серйозної розмови.
— Анно Сергіївно, у вас зустріч за п’ятнадцять хвилин.
— Яка зустріч? — Вона підняла брови.
— Новий кандидат на посаду провідного спеціаліста.
Анна кивнула, зайшла до свого кабінету, кинула теку на стіл. Зустріч — то зустріч. Її робочий графік був настільки щільним, що вона давно перестала вдаватися в кожну деталь заздалегідь.
Але щойно двері кабінету відчинилися — усе стало на свої місця.
Андрій.
Він увійшов упевненою ходою, але, побачивши її, різко зупинився. На його обличчі майнула тінь розгубленості. Він не знав. Не знав, до кого прийшов на співбесіду.
Анна повільно підняла погляд від документів, що лежали перед нею.
— Сідайте.
Він сів. Ще намагався зберігати вигляд упевненості, хоч кутики рота трохи сіпнулись.
— Так… — Андрій прокашлявся, опустивши очі у своє резюме, ніби бачив його вперше.
Анна склала руки на столі.
— Ви шукаєте роботу?
— Так, — він усе ж наважився підняти погляд. — Компанія, де я працював, закрилась. Тепер я в пошуках.
Він сказав це з викликом, чекаючи її реакції.
— Зрозуміло, — спокійно кивнула вона.
Секунди тягнулися повільно.
— Ти… тут працюєш? — нарешті вимовив він.
— Не просто працюю. Я тут керівний партнер.
Анна бачила, як він переварює цю інформацію. Як у його очах змінюється нерозуміння на шок.
— Ти… але як?
— Це сімейний бізнес. Я ним володію.
Тепер він дивився на неї так, ніби бачив уперше.
Вона дозволила собі невелику паузу, даючи йому час усвідомити, а тоді обережно закрила теку з його резюме.
— Дякуємо, що прийшли. Ми вам зателефонуємо.
Андрій вийшов з кабінету повільно, ніби не вірячи, що співбесіда так швидко закінчилась. Він пройшов повз секретарку, машинально поправляючи рукави сорочки.
Анна спостерігала за його спиною крізь скляні двері.
Вона відчувала полегшення. Не зловтіху, не задоволення — саме полегшення.
Тепер він знав.
Анна дивилася у вікно, спостерігаючи, як сонце повільно ковзає скляними фасадами сусідніх будівель. У кабінеті панувала тиша, в якій ще вчувався відгомін нещодавньої зустрічі. Андрій пішов, але його присутність ніби зависла в повітрі, невидимим примарним відлунням минулого.
Вона заплющила очі. Чи мала вона відчути тріумф? Полегшення? Помсту? Але в грудях був лише спокій. Можливо, тому, що вона вже давно все відпустила.
— Це ж був твій чоловік? — запитав Михайло, її діловий партнер, який зайшов до кабінету без стуку. Він уже знав відповідь, але хотів почути її від неї.
— Був.
Він обперся на дверну раму, схрестивши руки.
— І що тепер?
Анна подивилася на закриту теку з резюме Андрія.
— Він нам не підходить.
Михайло кивнув, ніби саме такої відповіді й чекав.
— Ти могла б узяти його. Нехай би працював під твоїм керівництвом.
— Навіщо?
— Подивитись, як він справиться.
Анна усміхнулась.
— Я вже бачила, як він справляється.
Михайло мовчки кивнув і вийшов, залишивши її наодинці.
Вийшовши з будівлі, Анна помітила Андрія біля воріт. Він стояв, опустивши руки в кишені, і дивився перед собою. Неочікувано для себе вона підійшла.
— Ти ж знав, що рано чи пізно все зміниться, — промовила вона.
Він підняв голову, ледь усміхнувшись.
— Ти справді думала, що я сам сюди прийшов би?
— Не думала.
— Я не знав, що це твоя компанія.
— Тепер знаєш.
Вони помовчали.
— Ти справді мене не візьмеш?
Вона подивилася на нього.
— А якби я сиділа перед тобою, а ти проводив співбесіду? Узяв би мене на роботу?
Він не відповів.
Анна й не чекала. Вона розвернулась і пішла, не оглядаючись.
Вечір. Вікна відчинені. Вітер гуляє кімнатами, наповнюючи їх свіжістю. На полицях — книги, які вона давно хотіла перечитати, але постійно відкладала. На столі лежить договір на новий проєкт, з якого почнеться новий етап її роботи.
Телефон завібрував. Повідомлення від Михайла:
«Вечеря о восьмій. Відмови не приймаються».
Анна усміхнулась, закрила ноутбук і підвелася з крісла.
Десь у минулому залишилася та Анна, що чекала, терпіла, намагалась відповідати чиїмось очікуванням.
Ми з дружиною вирушили до дитячого будинку, щоб усиновити дитину, і знайшли дівчинку — точну копію нашої доньки