— Так, я купила дім. Так, сама. Ні, це не означає, що тепер тут буде комуналка для всієї вашої рідні!

Ганна стояла біля вікна, притискаючи до губ холодну чашку кави. Вона давно охолола — як і все, що колись здавалося теплим. Ділянка перед домом заросла бур’яном, на ґанку валявся чийсь піджак, а поруч — кросівки. Розмір — не її.

Будинок мрії, казала вона собі рік тому.

Будинок, у який я закохалася з першого погляду, як дурна в одинадцятикласника у дев’ятому.

Тільки тоді школяр хоча б не з’являвся у твоєму ліжку з претензією, що тепер це і його кімната.

Олег тим часом шумно шукав ключі в передпокої. На ньому був розтягнутий светр, під яким колись був прес. Тепер — лише відгомін вареників з нічних перекусів і маминої квашеної капусти.

— Я ж просила! — Ганна кинула погляд на кросівки. — Щоб ніхто сюди не ліз без дозволу! Це мій дім, Олеже. МІЙ. Я за нього платила. Я одна підписувала іпотеку.

Олег, з натуженою втомою в голосі, ніби після нічної зміни на заводі, хоча максимум — два Zoom-дзвінки за день:

— Ганнусь, ну ти знову… Це ж мама. Ну не виганяти ж її під дощем. Вона втомилась. У неї нога болить. Та й ти знаєш — з болем у неї як з політикою: не лікується, але обговорюється щодня.

Ганна відклала чашку і повільно обернулася до нього. У її погляді було все: образа, розпач, два роки шлюбу і тридцять років розчарувань у чоловіках, які вічно «між мамою і дружиною», як дерева між сокирою і теслею.

— Та не нога в неї болить. В неї его роздулося. Їй просто треба всюди бути головною.

— Ну навіщо ти так… — Олег розвів руками. — Ти ж знаєш, вона старої школи. Звикла все контролювати. Її дім був її фортецею. Вона ж просто хоче допомогти…

— Допомогти? — перебила Ганна з різким смішком. — Вона вчора перефарбувала стіни на кухні. У ЗЕЛЕНИЙ. Знаєш, що сказала? “Благородний відтінок, а не твій похмурий сірий. Як у морзі.” Я обирала цей колір два місяці. А вона — як у гості прийшла, так і з відром фарби.

Олег відступив до вішалки, ніби сподівався сховатися за пальто.

— Ну, не виганяти ж її… — пробурмотів він знову.

Ганна не кричала. Її голос був тихим, як передгрозова тиша. Таким, від якого у нормальної людини мурашки по спині.

— Я її й не кликала. Вона сама приходить, сама знімає кросівки та сама вважає цей дім своїм. Знаєш, що вона вчора сказала Андрійкові? “Ну, якщо Ганнушка піде, дім Олежкові залишиться. Він-то вже його не занедбає”.

— Та це просто слова, — відмахнувся Олег. — Ти все сприймаєш надто близько.

— Бо ти все сприймаєш надто далеко! — спалахнула Ганна. — Олеже, вони думають, що ти маєш право на все. І ти сам так вважаєш. Ти ж навіть копійки сюди не вклав.

— Почекай, — він насупився. — Я тебе морально підтримував. Ми ж разом ділянку вибирали, пам’ятаєш?

— Підтримував морально?! — вона засміялася, по-справжньому, голосно. — Тобто поки я збирала довідки, бігала по банках, ти «морально» лежав на дивані й обирав між “Дачею мрії” і “Говорить Україна”?

Він замовк. У цей момент на сходах пролунали кроки.

— О, прийшла цариця, — буркнула Ганна, дивлячись у стелю. — Зараз почнеться ранковий брифінг з наказами.

Тамара Петрівна, 67 років, у халаті з леопардовим принтом і з виразом обличчя, ніби її знову викликали бути класною на педраду, вийшла в кухню.

— Ганнуся, люба, я зварила тобі кашу. Вівсянку на воді. Все як ти любиш — безсмакову і похмуру, як твій інтер’єр.

— Дякую, але я надаю перевагу сніданку в тиші.

— Ага, ну звісно, — протягнула свекруха з посмішкою, яка в неї буває тільки на похоронах, і то — у сусідки. — Ти ж тепер господиня. Все як ти хочеш. Дім — твій. Чоловік — твій. От тільки атмосфера в домі — якась… холостяцька. Наче ти сама тут живеш.

— Цікаво, — відгукнулась Ганна, дивлячись їй прямо в очі. — Бо відчуваю себе саме так.

Свекруха гепнулась на табурет і розгорнула газету.

— Я сьогодні зателефонувала нотаріусу, — сказала вона, ніби мова йшла про погоду. — Спитала про частку. Все-таки Олег — мій син. Він у домі. Я — його мама. А ти, ну, формально, звісно, власниця… але ж сім’я — це спільне.

Ганна відкрила рота, потім закрила. Підійшла до чайника, ввімкнула його, наливаючи воду з таким звуком, ніби це не чай, а приготування до бою.

— Тамаро Петрівно, я вам зараз скажу одну річ. Дуже просту. Готові?

Свекруха удала, що дочитує анекдот.

— Угу. Тільки не кричіть, у мене тиск.

— Я поміняю замки. Сьогодні. Якщо ви хочете бачити онуків — зустрічайтеся з ними в кафе. Або в цирку. Це якраз ваш формат спілкування.

Тамара Петрівна відклала газету і встала.

— Ти що, здуріла?! Ти хочеш нас вигнати?! Нас — родину Олега?!

Олег підняв голову:

— Ганно, ти перегинаєш. Це вже крайнощі.

— Ні, — Ганна підійшла ближче, тримаючи погляд. — Це — мій край. Все, досить. Я з дитинства мріяла про дім, де ніхто не кричить, не лізе і не вчить. А ви — прийшли сюди, як на дачу, і вирішили, що тепер все ваше.

— Це невдячність, — прошипіла свекруха. — Ми тебе прийняли, а ти…

— Ви не мене прийняли, — перебила її Ганна. — Ви прийняли рішення, що я — частина вашої комуналки.

Вона пішла до кімнати, грюкнувши дверима. За секунду почула, як Тамара Петрівна каже Олегові:

— Я тебе попереджала. Такі баби з очима “я все сама” — потім плачуть у юристів.

— Та не кип’ятись… — пробурмотів він. — Розберемось.

Ганна сіла на ліжко і вперше за багато місяців відкрила вкладку “юрист з нерухомості” в телефоні.

І вперше за багато років почувалася не дружиною, не падчеркою, не зручною жінкою з інвестиціями, а просто — собою.

Тільки в грудях билося тривожне відчуття: «Це тільки початок.»

Зранку падав дощ. Не романтичний, не той, під який хочеться стояти босоніж і плакати в кіно. Звичайний, підступний, липкий, брудний, зі струмками, що стікають по склу, як сльози у бухгалтерки 30 грудня.

Ганна прокинулась рано. Настільки рано, що навіть Тамара Петрівна не встигла її перехопити в коридорі, як чергова по поверху в гуртожитку.

На кухні пахло вогкістю, сиром і чиєюсь зухвалістю.

Чайник бурлив. Ганна — теж.

За вікном мокла стара туя, посаджена свекрухою “на честь нової глави в їхньому житті”. Туя, на відміну від людей, трималась.

Ганна вдивлялась в екран ноутбука. Там було відкрите вікно сайту приватного майстра по замках. Чоловік на ім’я Анатолій, з обличчям, ніби двічі розлучався і в обох випадках міняв замки не собі.

— Угу. Три вхідні двері? — голос в Анатолія був як в оператора гарячої лінії “тверезість — норма життя”.

— Дві. Одна на веранді, але вона забита цвяхом, — коротко відповіла Ганна.

— По-людськи — замінити все. Нові циліндри, нові ручки. Краще італійське. З нашими маминими кулінарними нальотами тільки воно й тримається.

Вона всміхнулася. Цей Анатолій їй вже подобався.

— Коли зможете приїхати?

— За годину буду.

Рівно за годину під’їхав старенький «Фіат» кольору “розлучення в 90-х”. З нього вийшов лисуватий чоловік із двома великими сумками. Подивився на дім, на табличку з адресою, на Ганну.

— Тут ще хтось, крім вас, живе? — уточнив він.

— Живуть. Але тимчасово. Дуже тимчасово.

Він кивнув. Без зайвих питань. Професіонал.

Через двадцять хвилин вхідні двері вже лежали без замка, як свіже полотно, на яке можна було намалювати все — крім чергового візиту Тамари Петрівни.

— А тепер — головні двері, — сказав Анатолій і подивився на них з легкою усмішкою. — Тут вам “Шерлок” не потрібен. Схоже, хтось уже лазив.

— Вона намагалася поставити свій кодовий, — сказала Ганна. — Каже, в її молодості так на дачах робили.

— Угу, тільки тоді ще совість ставили. Разом із замками.

Поки він працював, задзвонив домофон.

— Олег.

Ганна подивилась на нього і не відповіла.

Через пів години він вже гатив у двері зовні, як ображений чоловік у бразильському серіалі.

— Ганно! Ти що влаштувала?! Чому не впускаєш?!

— Бо це тепер мій монастир, Олеже, — гукнула вона. — А ти зі своїм уставом сюди не зайдеш.

— Ти що, замки поміняла?! Без мого відома?!

Вона відчинила вікно.

— Ти мені хто — голова ОСББ? Я тут не погодження проводила. Я тут — порятунок організовувала.

— Мама хоче поговорити!

— Хай іде до нотаріуса. Він любить слухати нісенітниці, там ще й платять за це!

Внизу з’явилася Тамара Петрівна. В пальті поверх халата, в руках — контейнер з їжею.

— Це борщ! — крикнула вона. — Ти ж навіть нормально не харчуєшся!

— Я їм у тиші й за графіком, — відрізала Ганна. — Не впускаю ні токсичність, ні хлорку в борщі.

Олег закотив очі:

— Ганно, ти не можеш отак! Це наш дім!

— Твій? — вона пирхнула. — О, чудово. Тоді покажи документ. Де твій підпис стоїть? Де ти взяв іпотеку? Де ти з банком розмовляв, коли мені ставили сім відсотків під тридцять років?

Він замовк. Тамара Петрівна — ні. Вона була як стара газета: все одно шаруділа далі.

— Ми ж родина, Ганно. Ти не можеш нас просто вигнати. Ми ж були поряд весь цей час.

— Ви були поряд. Лише поряд. Не зі мною. Не за мене. А десь поруч. А тепер будете — за парканом.

— Ти ще пожалкуєш. Дім не робить сім’ю. Ти одна тут зачахнеш, — кинула свекруха з образою.

Ганна подивилась на вікна, на чисті підвіконня, на стіни, які знову були сірими — як вона й хотіла.

— Може, й одна. Але принаймні — без гастролей.

Вони пішли. Повільно. З відчуттям, ніби програли вибори.

Ганна залишилась у тиші.

За годину прийшло повідомлення від юриста:

«Виклик до суду. Тамара Петрівна подала позов на визнання спільного проживання та частки у праві власності через родинні зв’язки.»

Ганна поклала телефон. Присіла. Стиснула губи.

Ось і почалось справжнє шоу. Не серіал — суд. Реальний. Бабуся проти невістки. Гра без правил. Тільки фінал буде вже інший.

І вона була готова йти до кінця.

До останньої цеглини. До останнього слова.

Суд проходив у старій будівлі з облупленими стінами й запахом дешевої макулатури, автоматної кави та чужих розлучень. Тут пахло нереалізованими надіями і юристами з погодинною оплатою.

Ганна сиділа на лаві, не відводячи погляду від пластикового годинника над дверима. 09:57.

Рівно за три хвилини почнеться засідання, де вона офіційно стане «безжальною невісткою», яка зруйнувала святе: пострадянську традицію — жити всім скопом у домі, де ніхто нічого не має, але всі мають право.

Поруч сиділа її юристка — молода жінка з гострим носом і голосом вчительки алгебри.

— Ви впевнені, що не хочете домовитись? — тихо спитала юристка, поправляючи теку.

— Я домовлялась десять років. Тепер я хочу жити, — відповіла Ганна, не повертаючи голови.

Зайшла Тамара Петрівна. Як на похорон. Тільки без квітів.

Халат замінила на строгий костюм кольору «приниженої правоти», в руках — акуратний пакет з документами та фото, де вона ріже салат на дачній кухні.

— Ось, — сказала вона на вході, звертаючись до судді, — це підтвердження, що я там жила! Ось я — біля холодильника! Ось — на веранді! Ось — мию підлогу!

Суддя, чоловік років шістдесяти з втомленим обличчям, подивився на знімки.

— Ви там жили чи допомагали прибирати?

— Я допомагала! Але й жила! Іноді ночувала, готувала, доглядала за грядками!

— Грядки в іпотечному будинку? — підвів брову суддя.

— Та ми ж сім’я! — не здавалася вона. — Це ж СПІЛЬНЕ!

Ганна стиснула кулаки.

— Можна я скажу?

— Так, Ганно Іванівно, вам слово.

Вона встала.

— У цьому будинку зареєстрована лише я. Я його купила, оформила кредит, оплачувала все сама. Моя свекруха приїжджала… самовільно. Без дозволу. З ключем, який їй дав мій колишній чоловік.

Суддя подивився в документи.

— Тут вказано, що між вами й Тамарою Петрівною немає родинних зв’язків.

— Все правильно. Зв’язки — лише емоційні. Типу “ти нам як дочка”, а по факту — квартирантка без дозволу.

— Я ж мати! — рявкнула Тамара Петрівна. — Це ж сімейне! У нас усе спільне!

Ганна повернулась до неї:

— У нас? Тамаро Петрівно, у нас ніколи не було “нас”. Був ваш син, який мовчав. Ви, яка господарювала в чужому домі. І я — яка вдавала, що все добре.

Суддя втомлено зітхнув:

— Добре. Майнові права не встановлено. Позов відхиляється.

Ганна видихнула. Тамара Петрівна підняла голову:

— Як це — відхиляється?! Я ж клумбу садила!

— Клумби не є підставою для права власності на нерухомість, — з легкою усмішкою сказав суддя. — Наступна справа.

Вони вийшли із зали в повній тиші. У коридорі стояв Олег, м’яв у руках кепку, як школяр у директора.

— Ну, вітаю, — пробурмотів він, не дивлячись їй у вічі. — Виграла. Задоволена?

Ганна повернулась до нього.

— Ти справді думаєш, що я це робила заради перемоги? Я просто хотіла дихати. Без ваших маминих борщів, без “тут тепер будуть наші меблі”, без щоденного “а ти хто взагалі така в цьому домі”.

— А я? — спитав він із гіркотою. — Я теж заважав тобі дихати?

Вона довго мовчала.

— Ти просто стояв поруч. Не заважав. Але й не допомагав. А це навіть гірше.

Олег хмикнув:

— Ти змінилась. Стала надто впевненою.

— А ти — ні. Як і раніше ховаєшся за маму.

У коридорі запала тиша. Потім Тамара Петрівна прошипіла:

— Згниєш одна у своєму домі. Ні дітей, ні чоловіка. Як дурна й будеш сама.

Ганна підійшла до неї впритул.

— Зате без вас. А це — вже свято.

Коли вони пішли, вона залишилась сама. У коридорі, що пахнув юридичним цинізмом. Потім вийшла на вулицю. Світило сонце.

На цьому можна було б і завершити, але життя — не серіал. Тут фінали — не під фанфари, а з пакетами з «Сільпо» в руках.