Ганна стояла біля вікна, притискаючи до губ холодну чашку кави. Вона давно охолола — як і все, що колись здавалося теплим. Ділянка перед домом заросла бур’яном, на ґанку валявся чийсь піджак, а поруч — кросівки. Розмір — не її.
Будинок мрії, казала вона собі рік тому.
Будинок, у який я закохалася з першого погляду, як дурна в одинадцятикласника у дев’ятому.
Тільки тоді школяр хоча б не з’являвся у твоєму ліжку з претензією, що тепер це і його кімната.
Олег тим часом шумно шукав ключі в передпокої. На ньому був розтягнутий светр, під яким колись був прес. Тепер — лише відгомін вареників з нічних перекусів і маминої квашеної капусти.
— Я ж просила! — Ганна кинула погляд на кросівки. — Щоб ніхто сюди не ліз без дозволу! Це мій дім, Олеже. МІЙ. Я за нього платила. Я одна підписувала іпотеку.
Олег, з натуженою втомою в голосі, ніби після нічної зміни на заводі, хоча максимум — два Zoom-дзвінки за день:
— Ганнусь, ну ти знову… Це ж мама. Ну не виганяти ж її під дощем. Вона втомилась. У неї нога болить. Та й ти знаєш — з болем у неї як з політикою: не лікується, але обговорюється щодня.
Ганна відклала чашку і повільно обернулася до нього. У її погляді було все: образа, розпач, два роки шлюбу і тридцять років розчарувань у чоловіках, які вічно «між мамою і дружиною», як дерева між сокирою і теслею.
— Та не нога в неї болить. В неї его роздулося. Їй просто треба всюди бути головною.
— Ну навіщо ти так… — Олег розвів руками. — Ти ж знаєш, вона старої школи. Звикла все контролювати. Її дім був її фортецею. Вона ж просто хоче допомогти…
— Допомогти? — перебила Ганна з різким смішком. — Вона вчора перефарбувала стіни на кухні. У ЗЕЛЕНИЙ. Знаєш, що сказала? “Благородний відтінок, а не твій похмурий сірий. Як у морзі.” Я обирала цей колір два місяці. А вона — як у гості прийшла, так і з відром фарби.
Олег відступив до вішалки, ніби сподівався сховатися за пальто.
— Ну, не виганяти ж її… — пробурмотів він знову.
Ганна не кричала. Її голос був тихим, як передгрозова тиша. Таким, від якого у нормальної людини мурашки по спині.
— Я її й не кликала. Вона сама приходить, сама знімає кросівки та сама вважає цей дім своїм. Знаєш, що вона вчора сказала Андрійкові? “Ну, якщо Ганнушка піде, дім Олежкові залишиться. Він-то вже його не занедбає”.
— Та це просто слова, — відмахнувся Олег. — Ти все сприймаєш надто близько.
— Бо ти все сприймаєш надто далеко! — спалахнула Ганна. — Олеже, вони думають, що ти маєш право на все. І ти сам так вважаєш. Ти ж навіть копійки сюди не вклав.
— Почекай, — він насупився. — Я тебе морально підтримував. Ми ж разом ділянку вибирали, пам’ятаєш?
— Підтримував морально?! — вона засміялася, по-справжньому, голосно. — Тобто поки я збирала довідки, бігала по банках, ти «морально» лежав на дивані й обирав між “Дачею мрії” і “Говорить Україна”?
Він замовк. У цей момент на сходах пролунали кроки.
— О, прийшла цариця, — буркнула Ганна, дивлячись у стелю. — Зараз почнеться ранковий брифінг з наказами.
Тамара Петрівна, 67 років, у халаті з леопардовим принтом і з виразом обличчя, ніби її знову викликали бути класною на педраду, вийшла в кухню.
— Ганнуся, люба, я зварила тобі кашу. Вівсянку на воді. Все як ти любиш — безсмакову і похмуру, як твій інтер’єр.
— Дякую, але я надаю перевагу сніданку в тиші.
— Ага, ну звісно, — протягнула свекруха з посмішкою, яка в неї буває тільки на похоронах, і то — у сусідки. — Ти ж тепер господиня. Все як ти хочеш. Дім — твій. Чоловік — твій. От тільки атмосфера в домі — якась… холостяцька. Наче ти сама тут живеш.
— Цікаво, — відгукнулась Ганна, дивлячись їй прямо в очі. — Бо відчуваю себе саме так.
Свекруха гепнулась на табурет і розгорнула газету.
— Я сьогодні зателефонувала нотаріусу, — сказала вона, ніби мова йшла про погоду. — Спитала про частку. Все-таки Олег — мій син. Він у домі. Я — його мама. А ти, ну, формально, звісно, власниця… але ж сім’я — це спільне.
Ганна відкрила рота, потім закрила. Підійшла до чайника, ввімкнула його, наливаючи воду з таким звуком, ніби це не чай, а приготування до бою.
— Тамаро Петрівно, я вам зараз скажу одну річ. Дуже просту. Готові?
Свекруха удала, що дочитує анекдот.
— Угу. Тільки не кричіть, у мене тиск.
— Я поміняю замки. Сьогодні. Якщо ви хочете бачити онуків — зустрічайтеся з ними в кафе. Або в цирку. Це якраз ваш формат спілкування.
Тамара Петрівна відклала газету і встала.
— Ти що, здуріла?! Ти хочеш нас вигнати?! Нас — родину Олега?!
Олег підняв голову:
— Ганно, ти перегинаєш. Це вже крайнощі.
— Ні, — Ганна підійшла ближче, тримаючи погляд. — Це — мій край. Все, досить. Я з дитинства мріяла про дім, де ніхто не кричить, не лізе і не вчить. А ви — прийшли сюди, як на дачу, і вирішили, що тепер все ваше.
— Це невдячність, — прошипіла свекруха. — Ми тебе прийняли, а ти…
— Ви не мене прийняли, — перебила її Ганна. — Ви прийняли рішення, що я — частина вашої комуналки.
Вона пішла до кімнати, грюкнувши дверима. За секунду почула, як Тамара Петрівна каже Олегові:
— Я тебе попереджала. Такі баби з очима “я все сама” — потім плачуть у юристів.
— Та не кип’ятись… — пробурмотів він. — Розберемось.
Ганна сіла на ліжко і вперше за багато місяців відкрила вкладку “юрист з нерухомості” в телефоні.
І вперше за багато років почувалася не дружиною, не падчеркою, не зручною жінкою з інвестиціями, а просто — собою.
Тільки в грудях билося тривожне відчуття: «Це тільки початок.»
Зранку падав дощ. Не романтичний, не той, під який хочеться стояти босоніж і плакати в кіно. Звичайний, підступний, липкий, брудний, зі струмками, що стікають по склу, як сльози у бухгалтерки 30 грудня.
Ганна прокинулась рано. Настільки рано, що навіть Тамара Петрівна не встигла її перехопити в коридорі, як чергова по поверху в гуртожитку.
На кухні пахло вогкістю, сиром і чиєюсь зухвалістю.
Чайник бурлив. Ганна — теж.
За вікном мокла стара туя, посаджена свекрухою “на честь нової глави в їхньому житті”. Туя, на відміну від людей, трималась.
Ганна вдивлялась в екран ноутбука. Там було відкрите вікно сайту приватного майстра по замках. Чоловік на ім’я Анатолій, з обличчям, ніби двічі розлучався і в обох випадках міняв замки не собі.
— Угу. Три вхідні двері? — голос в Анатолія був як в оператора гарячої лінії “тверезість — норма життя”.
— Дві. Одна на веранді, але вона забита цвяхом, — коротко відповіла Ганна.
— По-людськи — замінити все. Нові циліндри, нові ручки. Краще італійське. З нашими маминими кулінарними нальотами тільки воно й тримається.
Вона всміхнулася. Цей Анатолій їй вже подобався.
— Коли зможете приїхати?
— За годину буду.
Рівно за годину під’їхав старенький «Фіат» кольору “розлучення в 90-х”. З нього вийшов лисуватий чоловік із двома великими сумками. Подивився на дім, на табличку з адресою, на Ганну.
— Тут ще хтось, крім вас, живе? — уточнив він.
— Живуть. Але тимчасово. Дуже тимчасово.
Він кивнув. Без зайвих питань. Професіонал.
Через двадцять хвилин вхідні двері вже лежали без замка, як свіже полотно, на яке можна було намалювати все — крім чергового візиту Тамари Петрівни.
— А тепер — головні двері, — сказав Анатолій і подивився на них з легкою усмішкою. — Тут вам “Шерлок” не потрібен. Схоже, хтось уже лазив.
— Вона намагалася поставити свій кодовий, — сказала Ганна. — Каже, в її молодості так на дачах робили.
— Угу, тільки тоді ще совість ставили. Разом із замками.
Поки він працював, задзвонив домофон.
— Олег.
Ганна подивилась на нього і не відповіла.
Через пів години він вже гатив у двері зовні, як ображений чоловік у бразильському серіалі.
— Ганно! Ти що влаштувала?! Чому не впускаєш?!
— Бо це тепер мій монастир, Олеже, — гукнула вона. — А ти зі своїм уставом сюди не зайдеш.
— Ти що, замки поміняла?! Без мого відома?!
Вона відчинила вікно.
— Ти мені хто — голова ОСББ? Я тут не погодження проводила. Я тут — порятунок організовувала.
— Мама хоче поговорити!
— Хай іде до нотаріуса. Він любить слухати нісенітниці, там ще й платять за це!
Внизу з’явилася Тамара Петрівна. В пальті поверх халата, в руках — контейнер з їжею.
— Це борщ! — крикнула вона. — Ти ж навіть нормально не харчуєшся!
— Я їм у тиші й за графіком, — відрізала Ганна. — Не впускаю ні токсичність, ні хлорку в борщі.
Олег закотив очі:
— Ганно, ти не можеш отак! Це наш дім!
— Твій? — вона пирхнула. — О, чудово. Тоді покажи документ. Де твій підпис стоїть? Де ти взяв іпотеку? Де ти з банком розмовляв, коли мені ставили сім відсотків під тридцять років?
Він замовк. Тамара Петрівна — ні. Вона була як стара газета: все одно шаруділа далі.
— Ми ж родина, Ганно. Ти не можеш нас просто вигнати. Ми ж були поряд весь цей час.
— Ви були поряд. Лише поряд. Не зі мною. Не за мене. А десь поруч. А тепер будете — за парканом.
— Ти ще пожалкуєш. Дім не робить сім’ю. Ти одна тут зачахнеш, — кинула свекруха з образою.
Ганна подивилась на вікна, на чисті підвіконня, на стіни, які знову були сірими — як вона й хотіла.
— Може, й одна. Але принаймні — без гастролей.
Вони пішли. Повільно. З відчуттям, ніби програли вибори.
Ганна залишилась у тиші.
За годину прийшло повідомлення від юриста:
«Виклик до суду. Тамара Петрівна подала позов на визнання спільного проживання та частки у праві власності через родинні зв’язки.»
Ганна поклала телефон. Присіла. Стиснула губи.
Ось і почалось справжнє шоу. Не серіал — суд. Реальний. Бабуся проти невістки. Гра без правил. Тільки фінал буде вже інший.
І вона була готова йти до кінця.
До останньої цеглини. До останнього слова.
Суд проходив у старій будівлі з облупленими стінами й запахом дешевої макулатури, автоматної кави та чужих розлучень. Тут пахло нереалізованими надіями і юристами з погодинною оплатою.
Ганна сиділа на лаві, не відводячи погляду від пластикового годинника над дверима. 09:57.
Рівно за три хвилини почнеться засідання, де вона офіційно стане «безжальною невісткою», яка зруйнувала святе: пострадянську традицію — жити всім скопом у домі, де ніхто нічого не має, але всі мають право.
Поруч сиділа її юристка — молода жінка з гострим носом і голосом вчительки алгебри.
— Ви впевнені, що не хочете домовитись? — тихо спитала юристка, поправляючи теку.
— Я домовлялась десять років. Тепер я хочу жити, — відповіла Ганна, не повертаючи голови.
Зайшла Тамара Петрівна. Як на похорон. Тільки без квітів.
Халат замінила на строгий костюм кольору «приниженої правоти», в руках — акуратний пакет з документами та фото, де вона ріже салат на дачній кухні.
— Ось, — сказала вона на вході, звертаючись до судді, — це підтвердження, що я там жила! Ось я — біля холодильника! Ось — на веранді! Ось — мию підлогу!
Суддя, чоловік років шістдесяти з втомленим обличчям, подивився на знімки.
— Ви там жили чи допомагали прибирати?
— Я допомагала! Але й жила! Іноді ночувала, готувала, доглядала за грядками!
— Грядки в іпотечному будинку? — підвів брову суддя.
— Та ми ж сім’я! — не здавалася вона. — Це ж СПІЛЬНЕ!
Ганна стиснула кулаки.
— Можна я скажу?
— Так, Ганно Іванівно, вам слово.
Вона встала.
— У цьому будинку зареєстрована лише я. Я його купила, оформила кредит, оплачувала все сама. Моя свекруха приїжджала… самовільно. Без дозволу. З ключем, який їй дав мій колишній чоловік.
Суддя подивився в документи.
— Тут вказано, що між вами й Тамарою Петрівною немає родинних зв’язків.
— Все правильно. Зв’язки — лише емоційні. Типу “ти нам як дочка”, а по факту — квартирантка без дозволу.
— Я ж мати! — рявкнула Тамара Петрівна. — Це ж сімейне! У нас усе спільне!
Ганна повернулась до неї:
— У нас? Тамаро Петрівно, у нас ніколи не було “нас”. Був ваш син, який мовчав. Ви, яка господарювала в чужому домі. І я — яка вдавала, що все добре.
Суддя втомлено зітхнув:
— Добре. Майнові права не встановлено. Позов відхиляється.
Ганна видихнула. Тамара Петрівна підняла голову:
— Як це — відхиляється?! Я ж клумбу садила!
— Клумби не є підставою для права власності на нерухомість, — з легкою усмішкою сказав суддя. — Наступна справа.
Вони вийшли із зали в повній тиші. У коридорі стояв Олег, м’яв у руках кепку, як школяр у директора.
— Ну, вітаю, — пробурмотів він, не дивлячись їй у вічі. — Виграла. Задоволена?
Ганна повернулась до нього.
— Ти справді думаєш, що я це робила заради перемоги? Я просто хотіла дихати. Без ваших маминих борщів, без “тут тепер будуть наші меблі”, без щоденного “а ти хто взагалі така в цьому домі”.
— А я? — спитав він із гіркотою. — Я теж заважав тобі дихати?
Вона довго мовчала.
— Ти просто стояв поруч. Не заважав. Але й не допомагав. А це навіть гірше.
Олег хмикнув:
— Ти змінилась. Стала надто впевненою.
— А ти — ні. Як і раніше ховаєшся за маму.
У коридорі запала тиша. Потім Тамара Петрівна прошипіла:
— Згниєш одна у своєму домі. Ні дітей, ні чоловіка. Як дурна й будеш сама.
Ганна підійшла до неї впритул.
— Зате без вас. А це — вже свято.
Коли вони пішли, вона залишилась сама. У коридорі, що пахнув юридичним цинізмом. Потім вийшла на вулицю. Світило сонце.
На цьому можна було б і завершити, але життя — не серіал. Тут фінали — не під фанфари, а з пакетами з «Сільпо» в руках.
Ганна їхала додому, в автобусі. На колінах — свіжа копія судового рішення.
Сіла у своє улюблене крісло біля вікна. Зняла туфлі. Увімкнула чайник.
На екрані телефону спливло нове повідомлення:
«Привіт. Це Влад. Пам’ятаєш, ми бачилися в Наталки на ювілеї? Якщо не зайнята, може, кава?»
Вона усміхнулась.
І надіслала коротку відповідь:
«Тепер — точно не зайнята. П’ятниця підійде?»