— Віддай! Це не твоє! — голос Ніни Геннадіївни прозвучав несподівано гучно в порожній квартирі.
Інга недовірливо подивилася на свекруху, тримаючи в руках невеличку скриньку з прикрасами.
— Ніно Геннадіївно, ви серйозно? Це мої речі, — Інга намагалася говорити спокійно, хоча всередині все клекотіло.
— Ще чого! Це все купував мій син на свої гроші! — свекруха рішуче зробила крок уперед, простягаючи руку. — Віддай скриньку, це він усе купив!
Інга мимоволі відступила. За п’ять років шлюбу з Сергієм вона звикла до постійних докорів його матері, але такого ще не було.
— Сергій? — вона нервово засміялася. — За весь час він мені навіть сережок не подарував. Усі ці прикраси — подарунки від батьків, від бабусі, щось я сама собі купила зі своєї зарплати.
Ніна Геннадіївна презирливо фиркнула:
— Казочки розповідай комусь іншому! У вчительки звідки гроші на золото? Ану сюди!
Свекруха несподівано вихопила скриньку з рук Інги. Та не встигла зреагувати від несподіванки.
— Негайно поверніть! — Інга спробувала повернути своє майно, але Ніна Геннадіївна міцно притисла скриньку до грудей.
— І телефон на стіл поклади. Його теж мій син купував.
Інга застигла. Те, що відбувалося, здавалося абсурдним сном.
— Ви жартуєте? Телефон я купила сама, за свої гроші. У мене навіть чек зберігся!
— Чеки підробити не проблема, — безапеляційно заявила свекруха. — Мій Сергійко завжди казав, що ти живеш за його кошт.
Це була остання крапля. Інга відчула, як хвиля обурення підіймається до горла.
— П’ять років, — тихо сказала вона. — П’ять років я терпіла ваші докори. Але це вже занадто. Я йду просто зараз, і ви повернете мені мої речі. Інакше я звернуся до поліції.
Інга ніколи не думала, що її шлюб закінчиться ось так — у безглуздій сварці через прикраси. Але справа була не в золоті, а в ставленні. За ці роки вона зрозуміла: для Сергія думка матері завжди буде важливішою за дружину.
***
У момент, коли Інга вирішила зібрати речі та піти, Сергій був на роботі. Вона спеціально обрала цей час, щоб уникнути пояснень і зайвої драми. Але не врахувала, що свекруха може «випадково» зайти, як це часто бувало.
Звук ключа в замку змусив її здригнутись. Ніна Геннадіївна увійшла у квартиру як до себе додому, навіть не подзвонивши.
— Що ти робиш? — запитала вона, побачивши Інгу з валізою.
— Йду, — просто відповіла Інга. — Нам із Сергієм не по дорозі.
Ніна Геннадіївна не виглядала здивованою. Швидше, здавалося, вона цього чекала. Її погляд зупинився на скриньці з прикрасами, яку Інга щойно поклала в сумку.
Саме тоді й почався конфлікт. Свекруха, скориставшись хвилинним замішанням Інги, буквально вирвала з її рук не лише скриньку, а й пакет із документами — паспортом і свідоцтвом про шлюб.
— Паспорт хоча б поверніть! — обурено вигукнула Інга, намагаючись забрати документи.
— Спочатку перевірю, що ти там винести зібралася, — відрізала свекруха.
Інга спробувала достукатися до розуму:
— Ніно Геннадіївно, послухайте. Ці прикраси — подарунки від батьків, частина — від бабусі. У мене є фото, де я в них ще до знайомства з Сергієм! Ось, дивіться, — вона дістала телефон і відкрила галерею, — ось я на випускному із золотим ланцюжком. Мені її батьки подарували.
Свекруха навіть не глянула на екран.
— А ось каблучка, — продовжила Інга, вказуючи на обручку, — єдина річ, яку подарував мені Сергій. І то — при свідках, на весіллі.
— Не сміши мене, — відмахнулася Ніна Геннадіївна. — Я добре пам’ятаю, як Сергій показував мені сережки, що тобі купив. І той браслет із сапфірами.
Інга втомлено зітхнула. Браслету з сапфірами у неї ніколи не було. Як, власне, і подарованих Сергієм сережок.
— Гаразд, — рішуче сказала вона, — давайте дочекаємося Сергія і спитаємо в нього.
Інга розуміла, що навіть якщо свекруха й поверне скриньку, залишатися в цій квартирі більше немає сенсу. П’ять років вона мирилася з постійним втручанням Ніни Геннадіївни в їхнє життя, з тим, що Сергій не міг ухвалити жодного рішення без згоди матері. Скільки разів Інга намагалася поговорити з ним про це! Але він або відмахувався: «Ти перебільшуєш», або захищав матір: «Вона ж бажає нам тільки добра».
Їхнє сімейне життя перетворилося на постійне балансування між вимогами свекрухи та спробами Інги зберегти хоч якусь автономію. Ніна Геннадіївна мала свою думку буквально про все: як повинні стояти меблі, які продукти купувати, як Інзі одягатися і навіть яку зачіску носити.
Останньою краплею став відпочинок, який Інга і Сергій планували вдвох. Тоді Ніна Геннадіївна заявила, що «в Сергійка проблеми з тиском», і поїздку треба скасувати. Коли Інга зауважила, що жодних проблем зі здоров’ям у чоловіка немає, свекруха відповіла: «Мати краще знає». І Сергій, звісно, з нею погодився.
***
Очікування повернення Сергія з роботи перетворилося на справжні тортури. Ніна Геннадіївна не відходила від Інги ні на крок, стежачи за кожним її рухом, наче чекала, що невістка щось украде. Скриньку з прикрасами й документи вона заховала у свою сумку.
Коли нарешті клацнув замок вхідних дверей, Інга зітхнула з полегшенням. Зараз усе вирішиться.
— О, мамо, ти тут, — Сергій виглядав втомленим. — Щось сталося?
— Твоя жінка намагається забрати всі цінності! — урочисто оголосила Ніна Геннадіївна. — Які ти їй дарував роками!
Сергій перевів здивований погляд на Інгу:
— Ти справді йдеш?
Інга кивнула:
— Так. Я не раз намагалася поговорити з тобою, але ти не слухав. Так більше не може тривати.
— А як щодо прикрас? — Сергій насупився.
— Твоя мама забрала мою скриньку з прикрасами й паспортом, — пояснила Інга. — Каже, що все це дарував ти, і тому я не маю права це забирати.
— Мамо? — Сергій запитально подивився на матір.
— Авжеж! — впевнено заявила Ніна Геннадіївна. — Ти ж сам показував мені, що купував їй. Не пам’ятаєш?
На обличчі Сергія з’явилося замішання.
— Коли це я тобі щось показував? — запитав він. — Я Інзі ніколи нічого особливого не дарував, хіба що букети на свята.
— Як це — не дарував?! — обурилася Ніна Геннадіївна. — А браслет із сапфірами? А ті сережки з рубінами? Ти ж мені їх показував перед тим, як подарувати!
— Який ще браслет? Які сережки? — здивовано запитав Сергій. — Мамо, у мене ніколи не було грошей на такі подарунки.
Інга не витримала:
— Поверніть мої речі, Ніно Геннадіївно. Ви прекрасно знаєте, що це моє.
Свекруха наче не чула її, продовжуючи дивитися на сина:
— Сергію, ти що, забув? Чи спеціально відмовляєшся? Ця жінка забрала тебе в мене, а тепер хоче ще й усе винести з дому!
— Мамо, годі, — втомлено сказав Сергій. — Віддай Інзі її речі. Нехай забирає те, що їй належить.
— Не віддам! — вперлася Ніна Геннадіївна. — Нехай доведе, що це її!
— І як я маю це доводити? — Інга почала втрачати терпіння. — У мене є фото, де я в цих прикрасах ще до шлюбу. Є свідки — мої батьки, які їх дарували. Є чеки на те, що я сама купувала.
— Та мало що ти там пофотошопила, — фиркнула свекруха. — І чеки можна підробити.
Сергій, який спостерігав за цією перепалкою, не поспішав стати на чийсь бік.
— Давайте всі заспокоїмося, — запропонував він. — Розберемося спокійно.
Для Інги це стала остання соломинка. П’ять років шлюбу — і її чоловік досі не може чітко стати на її бік, навіть коли її права відверто порушують.
— Досить, — тихо сказала вона. — З мене досить. Я подам заяву в поліцію про крадіжку. І не тільки прикрас, а й документів, які ваша мати теж забрала.
— Інго, навіщо одразу поліція? — занепокоївся Сергій. — Давай вирішимо все мирно.
— Мирно? — Інга гірко усміхнулася. — Я п’ять років намагалася все вирішувати мирно. П’ять років терпіла, як твоя мама контролює кожен наш крок. А ти… ти просто стояв осторонь і нічого не робив.
Вона повернулася до Ніни Геннадіївни:
— Даю вам час до завтра. Якщо мої речі не повернуться до мене, я звернуся в поліцію.
З цими словами Інга взяла сумку з найнеобхіднішим і вийшла з квартири, залишивши приголомшених свекруху та чоловіка мовчки дивитися їй услід.
***
Марина, подруга Інги та юрист за фахом, слухала розповідь, похитуючи головою:
— Та це ж якийсь жах. І куди Сергій дивився всі ці роки?
Інга втомлено знизала плечима:
— На маму, куди ж іще. Як вона скаже — так і буде.
Останню добу Інга провела в Марининій квартирі. Та прийняла подругу без зайвих запитань, дала виплакатись, а вже потім попросила розповісти, що сталося.
— То що будемо робити? — спитала Марина, коли Інга завершила розповідь. — Заява в поліцію — це, звісно, варіант. Але, може, варто спробувати спершу вирішити питання через інших родичів?
— Яких ще родичів? — гірко усміхнулася Інга. — Сергій під маминим каблуком, а більше там нікого й немає.
— А батько Сергія? Вони ж розлучені, так?
Інга замислилася. Віктор Петрович, колишній чоловік Ніни Геннадіївни, справді міг допомогти. Він завжди ставився до Інги добре, а з колишньою дружиною мав, м’яко кажучи, непрості стосунки.
— Так, ти маєш рацію, — кивнула Інга. — Я подзвоню Віктору Петровичу. Може, він зможе якось вплинути.
Набираючи номер колишнього свекра, Інга згадувала, як п’ять років тому вперше переступила поріг квартири батьків Сергія. Тоді вони ще жили разом, хоч стосунки між ними вже були натягнутими. Ніна Геннадіївна з першого погляду її не злюбила, а от Віктор Петрович, навпаки, прийняв дуже тепло.
— Алло, Вікторе Петровичу? Добрий день, це Інга.
— Інго! Радий тебе чути, — у голосі колишнього свекра звучала щира теплота. — Як ти?
— Не дуже, якщо чесно, — відверто сказала вона й коротко описала ситуацію.
Віктор Петрович слухав її мовчки, не перебиваючи.
— Я все зрозумів, — нарешті сказав він. — Ніна завжди була… специфічною жінкою. Але щоб таке… Не хвилюйся, я допоможу. Тільки давай не телефоном. Зустрінемось завтра, гаразд?
***
Наступного дня Інга, Марина та Віктор Петрович сиділи в маленькому кафе неподалік від Марининого дому.
— Ніна завжди любила все контролювати, — розповідав Віктор Петрович, помішуючи каву. — Коли ми тільки одружилися, я на це не зважав. Потім народився Сергій, і вся її увага перемкнулася на нього. Вона буквально душила його своєю «турботою». Я намагався заперечувати, але…
Він розвів руками:
— Мабуть, тому ми й розлучилися. Вона не могла змиритися з тим, що хтось має іншу думку, не таку, як у неї.
— Але чому Сергій досі дозволяє мамі так себе вести? — здивовано спитала Марина. — Йому ж вже тридцять три!
— Звичка, — зітхнув Віктор Петрович. — З дитинства звик слухатися маму. Вона ж як діє? Будь-яку незгоду перетворює на трагедію: «Ти мене не любиш, ти мене зрадив». І Сергій здається. Йому простіше погодитись, ніж витримувати ці емоційні сцени.
Інга кивнула. Вона не раз бачила таку картину: щойно Сергій намагався заперечити матері — та одразу починала розповідати про «розбите серце», про те, як важко їй було самій його ростити (хоча Віктор Петрович справно платив аліменти й брав участь у вихованні), і про те, як вона всім заради нього пожертвувала.
— У Сергія ж ще є сестра, так? — раптом згадала Інга. — Ольга. Вона старша за нього, здається?
— Так, — кивнув Віктор Петрович. — Ольга старша на чотири роки. Вона давно живе в іншому місті, але ми підтримуємо зв’язок. До речі, вона теж натерпілась від материнського контролю. Ніна зруйнувала її стосунки з хлопцем, коли Ользі було двадцять. Вирішила, що він «недостатньо хороший» для її доньки. Ольга тоді дуже переживала, а потім поїхала вчитись в інше місто й там залишилась.
— Може, варто поговорити й з нею? — запропонувала Марина. — Утрьох у вас буде більше шансів переконати Ніну Геннадіївну повернути речі.
— Гарна ідея, — погодився Віктор Петрович. — Я подзвоню Ользі сьогодні ж.
Інга слухала їх і відчувала, як усередині наростає рішучість. Вона більше не дозволить собою маніпулювати.
— А що, якщо Ніна Геннадіївна все одно відмовиться повертати мої речі? — запитала вона.
— Тоді підемо офіційним шляхом, — твердо сказала Марина. — У мене вже готова заява до поліції. Врешті-решт, це справжнє привласнення чужого майна.
***
На подив Інги, Ольга зателефонувала їй сама вже ввечері того ж дня.
— Тато розповів мені, що сталося, — без вступів почала вона. — Я хочу допомогти. Мама… вона завжди була такою, але останні роки — ще гіршою. Після розлучення з татом вона ніби вирішила, що має право керувати життям своїх дітей до дрібниць.
— Дякую, — щиро подякувала Інга. — Я не очікувала такої підтримки.
— Я Сергію не раз казала, щоб не дозволяв їй втручатись у ваші стосунки, — продовжила Ольга. — Але він… він слабкий. Мама з дитинства навчила його, що простіше погодитись, ніж сперечатись.
— Я це помітила, — гірко усміхнулась Інга.
— Слухай, я приїду завтра, — рішуче сказала Ольга. — Думаю, нам потрібно всім разом поговорити з мамою. І з Сергієм також. Пора їм обом зрозуміти, що так не можна.
***
Наступного дня відбулась зустріч, яку Інга потім назвала «сімейним трибуналом». У квартирі Сергія та Інги (тепер уже колишній для Інги) зібралися всі зацікавлені: сама Інга, Марина як юридична підтримка, Віктор Петрович, Ольга, Сергій і, звісно, Ніна Геннадіївна.
Спочатку свекруха навіть відмовлялася говорити, заявивши, що «нікому нічого не винна». Але Віктор Петрович був наполегливим:
— Ніно, досить влаштовувати театр. Поверни Інзі її речі — й на цьому все закінчиться.
— Які її речі? — обурилася Ніна Геннадіївна. — Все, що в неї є, купив мій син!
— Мамо, — тихо сказав Сергій, — ти ж знаєш, що це неправда. Я ніколи не дарував Інзі коштовностей. У мене просто не було на це грошей.
— Як це не дарував?! — щиро здивувалась Ніна Геннадіївна. — А ті сережки з рубінами? А золотий браслет із сапфірами?
— У мене немає ніякого браслета з сапфірами, — зітхнула Інга. — І сережок з рубінами теж. Ось, подивіться, — вона протягнула телефон Ніні Геннадіївні, — усі мої прикраси на фото. Ось я з золотим ланцюжком на випускному, за три роки до знайомства з Сергієм. Її подарували батьки. Ось перстень з гранатом — від бабусі, на вісімнадцятиріччя. Я можу показати чеки на те, що купувала сама.
Ніна Геннадіївна відмахнулася від телефону:
— Мало що ти там нафотошопила.
— Мамо! — не витримала Ольга. — Ти розумієш, що звинувачуєш Інгу у крадіжці? У привласненні чужого майна? Це серйозне звинувачення!
— Я нікого ні в чому не звинувачую, — відрубала Ніна Геннадіївна. — Я просто захищаю інтереси свого сина.
— А ти спитала свого сина, чи потрібен йому такий захист? — втрутився Віктор Петрович. — Сергію, скажи матері прямо: дарував ти Інзі ті прикраси, про які вона говорить, чи ні?
Всі погляди звернулися до Сергія. Він виглядав розгубленим і нещасним.
— Ні, не дарував, — нарешті пробурмотів він. — У мене ніколи не було грошей на такі подарунки. Я навіть на день народження зазвичай дарував Інзі щось практичне або квіти.
Настала тиша. Ніна Геннадіївна дивилася на сина так, ніби він щойно зрадив її найжорстокішим чином.
— Як ти можеш? — прошепотіла вона. — Як ти можеш таке казати? Після всього, що я для тебе зробила…
— Мамо, досить, — несподівано твердо сказав Сергій. — Просто поверни Інзі її речі. Це її майно, вона має повне право його забрати.
Марина вирішила, що настав час юридичного аргументу:
— Ніно Геннадіївно, в мене тут готова заява до поліції, — вона дістала документ із теки. — Я юрист і можу вас запевнити: утримання чужого майна й документів — це протиправна дія, яка може мати серйозні наслідки. Давайте вирішимо це мирно.
Ніна Геннадіївна дивилася на документ з явною неприязню, але в її погляді з’явилось щось схоже на сумнів.
— І паспорт ви теж утримуєте, — додала Марина. — А це вже зовсім інша стаття.
— Який ще паспорт? — втрутився Сергій. — Мамо, ти й паспорт Інги забрала?
— Він був разом з іншими паперами, — неохоче визнала Ніна Геннадіївна.
Віктор Петрович похитав головою:
— Ніно, ти переходиш усі межі. Поверни речі й документи, поки справа не набула серйозного оберту.
Ніна Геннадіївна оглянула всіх присутніх невдоволеним поглядом і, нарешті, неохоче встала:
— Гаразд, зараз принесу.
Коли вона вийшла з кімнати, Сергій звернувся до Інги:
— Пробач мені. Я мав давно поговорити з мамою. Вона… вона не завжди була такою.
Інга лише похитала головою:
— Справа не у твоїй мамі, Сергію. Справа в тобі. У тому, що ти ніколи не міг сказати їй «ні». Що ти завжди ставив її бажання вище за мої, вище за наші з тобою інтереси.
— Я можу змінитися, — невпевнено сказав Сергій. — Може, даси нам ще один шанс?
Інга подивилася на чоловіка з сумом:
— Ні, Сергію. П’яти років достатньо, щоб зрозуміти: нічого не зміниться.
Повернулась Ніна Геннадіївна, тримаючи в руках шкатулку з прикрасами й пакет з документами.
— Ось, забирай, — вона майже кинула їх на стіл перед Інгою. — Але телефон точно купував Сергій!
— Ні, мамо, — тихо, але впевнено сказав Сергій. — Телефон Інга купила сама, за свою зарплату. Я пам’ятаю, як вона спеціально відкладала на нього гроші.
Ніна Геннадіївна подивилась на сина так, ніби він її зрадив.
— Дякую, — Інга обережно забрала свої речі й документи. — Тепер я можу піти спокійно.
— І все? — не витримала Ніна Геннадіївна. — П’ять років жили разом, і ти просто так ідеш? Без пояснень?
— Я багато разів пояснювала Сергію свої почуття й проблеми, — спокійно відповіла Інга. — Але він волів не чути. Ви, Ніно Геннадіївно, були важливішою за мене, його дружину. Я довго намагалась із цим змиритися, але більше не можу й не хочу.
Вона звернулася до Сергія:
— Я подам на розлучення. Сподіваюсь, ти не будеш створювати проблем.
Сергій виглядав розгубленим:
— Інго, будь ласка, давай ще раз поговоримо. Я все усвідомив, чесно…
— Пізно, Сергію, — похитала головою Інга. — Надто пізно.
***
Минув місяць. Інга орендувала невелику квартиру й почала нове життя. Розлучення пройшло на диво спокійно — Сергій не став чинити опір і погодився на всі умови.
Якось, виходячи з супермаркету, Інга несподівано зіткнулася з Ніною Геннадіївною. Обидві на мить завмерли, не знаючи, як реагувати.
— Добрий день, — чемно сказала Інга, збираючись пройти повз.
— Не очікувала тебе побачити, — Ніна Геннадіївна окинула колишню невістку оцінювальним поглядом. — Маєш гарний вигляд. Видно, що життя без сімейних зобов’язань тобі на користь.
Інга вловила у її голосі знайомі нотки осуду. Раніше вона б почала виправдовуватись або ображатись, але зараз лише спокійно усміхнулась:
— Так, справді все добре. Як Сергій?
— А що йому буде? — Ніна Геннадіївна стиснула губи. — Працює, як завжди. Тільки весь осунувся. Ти ж навіть не зателефонувала йому після розлучення.
— Ми все обговорили під час останньої зустрічі, — м’яко відповіла Інга. — Не було сенсу затягувати прощання.
Ніна Геннадіївна раптово розправила плечі, наче готуючись до атаки:
— Ти ж просто чекала моменту, щоб піти, так? П’ять років прикидалася, а потім забрала все, що могла, і зникла.
Інга відчула знайоме роздратування, але змусила себе зберігати спокій:
— Ніно Геннадіївно, ми з Сергієм намагалися побудувати сім’ю. Не вийшло. Таке буває. Я не забрала нічого, крім своїх особистих речей.
— А як же ті прикраси? — не вгавала колишня свекруха. — Ти ж обібрала мого сина!
Інга тихо зітхнула. Нічого не змінилося — Ніна Геннадіївна, як і раніше, жила у власній реальності, де вона — жертва, а всі інші — вороги.
— Ці прикраси завжди були моїми, і ви це прекрасно знаєте, — твердо сказала Інга. — Ми вже обговорювали це при свідках. Сергій підтвердив, що ніколи не дарував мені коштовностей.
— Він просто хотів бути великодушним, — фиркнула Ніна Геннадіївна. — Завжди був надто м’яким. А ти цим скористалася.
Інга зрозуміла, що ця розмова — марна. Ніна Геннадіївна ніколи не визнає свою неправоту, ніколи не змінить свою думку.
— Мені час іти, — ввічливо сказала вона. — На все добре, Ніно Геннадіївно.
— Постривай, — несподівано зупинила її колишня свекруха. — Скажи, ти щаслива тепер? Без мого сина?
У цьому питанні Інга вловила щось… майже людське. Наче на мить з-під маски владної матері визирнула просто літня жінка, яка боїться втратити зв’язок із сином.
— Я спокійна, — чесно відповіла Інга. — І так, по-своєму щаслива. Сподіваюся, Сергій теж знайде своє щастя.
— Він сумує за тобою, — раптом зізналася Ніна Геннадіївна. — Хоча ніколи в цьому не зізнається.
Інга кивнула:
— Передайте йому… передайте, що я щиро бажаю йому всього найкращого.
Вона розвернулася й пішла, відчуваючи на собі погляд Ніни Геннадіївни. Розмова залишила дивний посмак — не гіркоти, як можна було б очікувати, а якоїсь фінальної ясності. Інга зрозуміла, що справді відпустила минуле.
Наступного дня задзвонив телефон. Це був Віктор Петрович.
— Інго, як ти? Ніна сказала, що бачила тебе вчора.
— Так, ми випадково зустрілися в магазині, — підтвердила Інга. — У мене все добре, дякую.
— Радію чути це, — в голосі колишнього свекра звучало щире тепло. — Слухай, ми з Олею подумали… може, зустрінемось якось? Просто посидимо, поговоримо. Все-таки п’ять років були родиною.
Інга усміхнулася:
— З задоволенням, Вікторе Петровичу. Я рада, що принаймні з вами та Олею ми зберегли хороші стосунки.
— До речі, Оля нещодавно познайомилася з хорошим хлопцем, — пожвавився Віктор Петрович. — І уяви собі, Ніна навіть не намагається втрутитися! Може, починає розуміти, що не можна контролювати життя дорослих дітей.
— Було б чудово, — дипломатично відповіла Інга, хоча й сумнівалась у такій зміні.
Після розмови вона підійшла до свого комода й дістала шкатулку з прикрасами — ту саму, через яку розгорівся весь конфлікт. Відкривши кришку, Інга перебирала свої скарби: золоту ланцюжок від батьків, каблучку з гранатом від бабусі, срібні сережки, куплені на першу зарплату…
Кожна прикраса зберігала історію, частинку її життя. Вони були не просто коштовностями — вони були символами її незалежності, її особистості, її права самій вирішувати свою долю.
Інга одягла на шию ланцюжок із маленьким кулончиком у вигляді ключика — подарунок батьків на закінчення університету. Символічно: ключ до нового життя, до нових можливостей.
Закриваючи шкатулку, вона впіймала своє відображення в дзеркалі й усміхнулася. Все тільки починається.
Вдовина хустка