– Свєта, а чому ми повинні з вами ділитися? – запитала Ася

Лена відкрила очі й побачила над собою якесь біле полотно. Їй було дуже боляче повертати голову, але дівчинка все ж подивилася праворуч і побачила застелене ліжко, тумбочку, а трохи ближче до дверей – умивальник.

«Я в лікарні, – здогадалася вона. – А як я сюди потрапила? Ми їхали в місто від тітки Світлани, а що було потім?» – подумала дівчинка і тут же згадала велику машину, яка на величезній швидкості мчала їм назустріч, і мамин крик.

– Отямилася? – над Леною нахилилася молода жінка у звичайному домашньому халаті.

– Ви не лікар? – запитала дівчинка.

– Ні, я тут з донькою лежу, з Катрусею. Їй три роки. Тебе вчора ввечері до нас у палату поклали після операції. Я зараз покличу медсестру.

Жінка підхопила на руки маленьку дівчинку з перев’язаною рукою й вийшла з палати. За кілька хвилин вона повернулася зі старшою медсестрою.

– Прийшла до тями? От і молодець. Тобі якраз час робити перев’язку.

– Голова дуже болить, і рука, і нога. Що зі мною? – запитала дівчинка.

– Тебе вчора швидка привезла. Права нога зламана – бачиш, гіпс наклали. А ще на лівій руці глибокі порізи від скла, але лікарі вже все акуратно зашили, загоїться, майже не буде видно. А про решту запитаєш у лікаря. Зараз привезу візок, і поїдемо на перев’язку. Мене можеш тіткою Валею називати.

– А мама з татом де? – запитала Лена.

– Я не знаю, у нас дитяча лікарня, тебе сюди одну привезли, – відповіла медсестра, поспіхом відвернувшись.

Окрім того, що перерахувала Валентина, у Лени був струс мозку, а ще зламані два ребра. Про все це якраз зараз лікар говорив Світлані – старшій сестрі батька Лени.

– Дівчинка прийшла до тями, – сказав лікар. – Ви можете до неї зайти.

Жінка встала, пішла до дверей, але потім зупинилася:

– Ні, я не можу. Якщо я зараз піду, мені доведеться сказати їй… Ні, нехай Рая скаже.

– Як хочете, але все ж було б краще, щоб поруч із дівчинкою був хтось із близьких. І ще: Лена пролежить у нас два-три тижні, а потім треба буде вирішувати, куди її виписувати. Якщо ніхто з родичів не погодиться оформити опіку над дівчинкою, її подальшою долею займатиметься соціальна служба, – сказав лікар.

Родина зібралася у двокімнатній квартирі, де Лена жила з батьками, щоб вирішити, хто візьме над нею опіку.

На сімейну раду з’явилися п’ятеро людей, і всі були згодні з тим, що віддавати доньку Віри та Сашка до дитячого будинку не можна.

Старша сестра Віри – Раїса – прийшла без чоловіка. Спокійний і трохи флегматичний Михайло все одно нічого в сім’ї не вирішував.

– Чого ви на мене дивитеся? – почала Раїса. – Думаєте, мабуть, що раз ми тут, у місті, живемо, то нам і брати до себе Лєнку? Але у нас два хлопці – Вові шістнадцять, ми за нього в коледжі платимо, а за два роки треба буде Вітьку влаштовувати – йому чотирнадцять. У нас три кімнати. Мені що, знову хлопців в одну кімнату селити, щоб для Лєнки місце виділити? Їй тільки одинадцять, її до вісімнадцяти ще сім років ростити! Ні, ми не можемо.

Рідня Олександра – батька Лени – жила в селищі недалеко від міста: старша сестра Світлана і молодший брат Антон.

У родині Світлани всім керував її чоловік, і він заздалегідь заявив дружині, що племінниця йому в сім’ї не потрібна.

– А у нас своїх дітей троє. Куди мені ще четверту? Я і так кручуся, як муха в окропі: мию, перу, готую, прибираю. А ще ж і працюю! На одну чоловікову зарплату такий колгосп не прогодуєш. Може, все-таки в інтернат оформимо? Будемо на канікули до себе забирати по черзі, – запропонувала Світлана.

– Мені-то що! – заявила Раїса. – А от вам у селищі всі будуть тикати в очі, що племінницю в державний дім віддали. Тож вам і вирішувати.

– Ну, ви даєте! – подала голос Ася, дружина Антона. – Йдеться не про мішок картоплі і навіть не про бездомне цуценя! Це ж ваша рідна людина! Дитина вашого брата і вашої сестри! А якби з вами, не дай Боже, таке сталося, ви б хотіли, щоб ваших дітей так перекидали?

– Слухай, Ася, – перебила її Раїса, – ти в нашій сім’ї без року тиждень, тож не тобі нам вказувати, що і як робити.

Ася й Антон справді одружилися менше ніж рік тому. Вони теж жили в селищі: Антон був інженером-електриком, а Ася – Анастасія Олександрівна – викладала англійську мову в місцевій школі. І вона справді була молода – їй було двадцять сім років.

– Якщо ти така розумна, то ось ви з Антоном і беріть її собі, – заявила Світлана. – Тільки думаю, що твій чоловік навряд чи погодиться.

– Чому не погоджуся? Погоджуся, – сказав Антон. – Я вважаю, що Ася має рацію.

– А що ж ти мовчав? – здивувалася Раїса. – Чому відразу не сказав?

– Просто чекав, поки ви всі висловитеся, так би мовити, за старшинством. А взагалі ми з Асею ще вчора вирішили, що якщо ви всі відмовитеся, то ми Лену до себе заберемо. Ми вже подивилися в Інтернеті, які документи треба оформляти.

Наступного дня Ася прийшла в лікарню. Їй було страшно: перш ніж сказати Лені, що тепер вона житиме у них з Антоном, треба було повідомити дівчинці, що батьків у неї більше немає.

Але їй не довелося цього робити: напередодні її сусідку по палаті в коридорі зупинила інша жінка й запитала, чи тут лежить дівчинка після ДТП.

– Треба ж! – сказала вона співчутливо. – Один мить – і все. І немає у дитини ні батька, ні матері.

Двері в палату були прочинені, і Лена це почула. У дівчинки почалася істерика, її ледве заспокоїли, і тепер вона лежала, дивлячись у стелю, відмовляючись з кимось розмовляти.

Ася зайшла в палату і сіла на стілець біля ліжка. Вона нічого не говорила, не втішала, не заспокоювала, а просто сиділа поруч і гладила руку дівчинки. Іноді другою рукою вона витирала сльози, які котилися її щоками.

– Я прийду до тебе завтра, – сказала вона Лені перед тим, як піти. – А ще Антон питає, чи можна йому прийти зі мною?

– Так, – погодилася Лена.

Проблем з оформленням документів не виникло, і Лена стала жити в селищі, в домі Антона й Асі. У вересні вона пішла до шостого класу. Тепер вони з Асею майже завжди ходили до школи й назад разом.

Лена і раніше добре навчалася, а тепер, з підтримкою Асі, вона не відчувала великих труднощів.

Звичайно, дівчинка не забула батьків і сумувала за ними, але Ася й Антон намагалися наповнити її життя корисними справами та радісними подіями.

Здавалося б, усі мають бути задоволені. Але так не буває.

Якось до Асі прийшла Світлана.

– Ася, мені сьогодні Рая телефонувала, вона сказала, що ви здаєте квартиру Віри й Сашка, – повідомила вона. – Рая вчора проходила повз їхній будинок і побачила світло у вікнах. Запитала в сусідки, і та їй сказала.

– Здаємо, – підтвердила Ася. – А що тебе дивує?

– А з ріднею поділитися не хочете? – поцікавилася Світлана. – І Рая теж так вважає.

– Свєта, я не зрозуміла – а чому ми повинні з вами ділитися? Невже це ваша квартира? Інша справа, якби у Віри чи Сашка були живі батьки, і вони були б пенсіонерами, тоді – так, звісно, вони мали б право на певну частку. А так ця квартира належить Лені.

– Тепер зрозуміло, чому ви Лєнку взяли! – вигукнула Світлана. – Заздалегідь усе розрахували: і опікунські отримуєте, і пенсію за двох одразу, і ще квартиру здаєте! Так можна й не працювати!

– Свєта, а ми працюємо, – відповіла Ася. – І живемо на свої, у тебе не позичаємо.

Минуло чотири роки

Лена склала іспити за дев’ятий клас на відмінно. Сьогодні вона хотіла сказати Асі й Антону, що хоче вступати до медичного коледжу.

– Почекай, Лено, ти ж мріяла стати дитячим лікарем. Передумала? – запитала Ася.

– Ні. Просто для цього потрібно ще два роки вчитися у школі, а потім шість років в університеті. Я не хочу сидіти у вас на шиї так довго, – відповіла Лена.

– А з чого ти вирішила, що сидиш у нас на шиї? Хіба ми не одна сім’я: ти, я, Антон, Микитка? – до того часу в Асі й Антона вже був дворічний син. – До того ж у тебе чудовий атестат. Навіщо тобі в коледж?

– Тітка Рая сказала, що мені пора отримувати спеціальність і самій заробляти собі на хліб, – пояснила Лена. – А сама я не зможу вивчитися на лікаря – хто мене утримуватиме?

– Ну, Лен, і каша у тебе в голові! Слухай уважно: ми з Антоном усі ці роки отримуємо від держави так звані опікунські – ці гроші йдуть у бюджет нашої сім’ї. Крім того, тобі виплачують пенсію у зв’язку з втратою годувальника – причому у збільшеному розмірі, адже ти втратила обох батьків. Ці гроші зараховуються на твій рахунок і не витрачаються. Далі: твою квартиру за дозволом опіки ми здаємо, і ці гроші також йдуть на твій рахунок. Звідти виплачується тільки податок державі, тому що договір найму оформлений офіційно. Тож ти можеш спокійно вчитися всі шість років, проблем не буде. Завтра зайдемо до директора, напишемо заяву в десятий клас. Від тебе потрібне лише одне – чудово скласти іспити в одинадцятому класі. Не треба відмовлятися від мрії. А тітку Раю не слухай. Дорослі теж не завжди мають рацію.

P. S. Усе так і сталося: через два роки Лена успішно склала іспити, за допомогою Антона й Асі відремонтувала свою міську квартиру, а у вересні стала студенткою першого курсу медичного університету.