Справжній чоловік сам придбає собі житло

— Катю, ми тебе любимо, але оцю квартиру ми купували для того, щоб ти тут навчалася та мешкала, а не для того, аби перетворювати її на нічліжку для будь-кого! — останню фразу Анна Геннадіївна проказала зумисно голосніше, щоби її почули у кімнаті, де Артем уже складав речі у дорожню сумку.

— Мамо, про яку нічліжку ти говориш?! Навіщо оця сцена? Це мій хлопець Артем, ми один одного кохаємо! — крізь сльози промовила Катя, стоячи в тісному коридорі між кухнею та кімнатою.

— Мама має рацію! Тобі слід вчитися! Ми задля тебе на все здатні! Ти нам, зрештою, життям завдячуєш! — додав із суворим, але стриманим тоном батько Каті, відставний військовий Микола Петрович.

Усі змовкли, коли з кімнати, несучи невелику сумку, вийшов худорлявий темноволосий хлопець. Він зиркнув на кожного з присутніх, а вони дивилися на нього так, ніби перед ними з’явилася не звичайна людина — студент третього курсу Артем Карманов, а химерна постать із потойбіччя, що зматеріалізувалася зі старого дзеркала в передпокої.

Юнак на мить зупинився, тоді рушив до виходу і, зробивши кілька кроків, озирнувся. Спинив погляд на Каті й мовив:

— Катю, ти залишаєшся чи підеш зі мною?

Дівчина підняла затьмарені сльозами очі, витираючи їх долонею, хоча сльози все одно стікали щоками. Вона вже відкрила губи, аби щось сказати, проте батько відразу перебив її, втрутившись:

— Іди, іди, голодранцю! Не збивай Катрусю з пантелику. Теж мені нареченого знайшовся! Звичайно, у гуртожитку жити не хочеться, от і пригрівся тут! — єхидно промовив Микола Петрович.

— Якщо ви самі вважаєте власну доньку «дурепою», то тут і казати більше нічого, — відповів Артем, рушаючи до дверей.

— Ого, який самовпевнений! Ще й сміє огризатися! Справжній чоловік повинен сам придбати квартиру! — гукнув слідом Микола Петрович, не очікуючи настільки нахабної відповіді.

— А й справді! Мало що дармово оселився, ще й хамить! Сором утратив геть! — встряла Анна Геннадіївна.

Катя стояла, заливаючись слізьми. Найдужче їй хотілося кинути все, зібрати свої речі й побігти за Артемом. Але, як завжди, вона злякалася батьків і не наважилася. Зрештою, лише стояла там, плачучи, і в думках прокручувала, від чого саме вона відмовиться, якщо ослухається сімейної волі.

Адже їй одразу б наказали звільнити квартиру, вона б позбулася й машини — усе ж батьками оплачено. А Катя була всього лиш студенткою, на дорогому факультеті, та ще й контракті. Якщо вона влаштує «бунт», хто ж тоді оплатить наступний семестр? Її просто виключать, і, як не раз говорила їй у докір Анна Геннадіївна, «піде офіціанткою працювати у якусь забігайлівку». Бо, на думку батьків, ні на що інше вона буцімто не здатна.

…Анна Геннадіївна та Микола Петрович довго мріяли про дитину. Лише після складного лікування, відчаю й напружених обстежень Анні вдалося завагітніти. Через сім місяців народилася крихітна Катруся. Без малого місяць мама з немовлям лежали в лікарні — дівчинка виявилася занадто слабкою для ранньої виписки.

Катя росла кволою, часто нездужала. У садок її вирішили не віддавати. Натомість вона щодня відвідувала десятки гуртків та секцій, куди її водила Анна Геннадіївна. У родині заробляв тільки Микола Петрович: його платні у військовій частині вистачало, тож родина не жила в скруті.

— Аню, та ви ж дитину зовсім вимучили. Вона хоч раз з однолітками у дворі побавилася? — запитувала якось сусідка.

— Ой, Людо, нащо гуляти абияк? Краще займатися чимось корисним. Ті, хто тепер «просто гуляють», потім ледве виживатимуть на мізерну зарплату. Я такого майбутнього для моєї доньки не хочу. Вона ще не все розуміє, а ми з Колею знаємо, що їй треба.

Спробувати переконати Анну Геннадіївну було марно. Навіть класна керівниця Каті не змогла достукатися до неї, коли дівчинка пішла до школи.

Одного разу після батьківських зборів учителька покликала Анну Геннадіївну на розмову:

— Анно Геннадіївно, я бачу ваше завзяття в навчанні доньки, але кажу вам як фахівець: Катруся надто перевтомлюється. У неї такий вигляд, ніби вона втомлена без упину. На перервах діти носяться коридорами, а вона просто сидить — очі злипаються.

— Ольго Анатоліївно, не перебільшуйте. Каті все до вподоби! Вона з задоволенням бігає і в школу, і на гуртки. Скрізь устигає!

— А може, все-таки варто якось відверто порозмовляти з нею? Вона ж геть виснажена!

— Вона давно до цього темпу звикла!

Суперечити Анні Геннадіївні було неможливо…

Катя виросла, закінчила школу з відмінним атестатом. Вступила до університету в обласному центрі. Батьки пишалися й на всі боки вихвалялися, що донька вчиться на «найелітнішому» платному факультеті.

— Ну як там Катруся, вступила? — цікавилися родичі.

— Авжеж! — відповідала з гордістю Анна Геннадіївна.

Самим батькам на думку не спадало, що вночі Катя, їхня «майбутня економістка», плакала, бо насправді хотіла після 9-го класу вступити до художнього училища.

Втім, батьки робили все, аби доньці було «добре». Наприкінці серпня Каті виповнилося вісімнадцять. На її день народження вони подарували їй одразу два вагомих презенти: придбали однокімнатну квартиру у великому місті та машину.

Катя була на сьомому небі від щастя. Навіть економічний факультет її більше не лякав, адже тепер вона житиме окремо, отримає водійські права та зможе сама вирішувати, як їй жити. Справді доросле життя — ось що маячило на обрії.

Але всі мрії розбилися вщент, щойно з’ясувалося, що батьки, мешкаючи за десятки кілометрів від міста, втім, контролюють кожний її крок.

— Мамо, це ж просто вечірка — посвята першокурсників… Чому мені вічно не можна? Навіщо ви постійно диктуєте умови?

— Катрусю, ніяких вечірок. Тобі треба думати про навчання! Якщо не слухатимешся, я до тебе переберусь. І це не жарт! — пригрозила Анна Геннадіївна.

— От-от! Поки ти живеш на наші гроші — роби, як кажемо. Не подобається — їдь у гуртожиток. Житимеш там поруч із клопами й тарганами. Машину теж доведеться здати — будеш у чергах на тролейбусі стояти…

Катя змирилася. На другому курсі в її житті з’явився Артем — мов промінь світла. Дівчина одразу закохалася в симпатичного, уважного юнака. Вони пів року зустрічалися, після чого Артем запропонував з’їхатися.

— Катю, давай знімемо разом житло? Я можу підробляти вечорами, — запропонував хлопець.

— Та ти що, навіщо платити за чуже, коли ми можемо жити в мене, — наважилася відповісти Катя.

— А як же твої батьки? Ти сама казала, що вони… ну такі…

— Все буде гаразд, переконана, що вони до тебе звикнуть, — запевняла його Катя, хоч і не до кінця вірила власним словам.

— Ну, принаймні я оплачу комунальні, щоб не було, ніби на чужому шикуюсь, — запропонував Артем.

— Вирішимо! Головне, що відтепер ми будемо разом! — радісно вигукнула Катя.

Але раптовий візит батьків у квартиру закінчився гучною сценою.

— Катю, ми ж для того її купували, аби ти сама жила й навчалась, а не щоб перетворювати на чужий притулок!

— Мамо, це ж не притулок, припини! Це мій хлопець Артем, ми кохаємо одне одного!

— Мама каже правильно! Тобі треба сконцентруватись на заняттях! Ми заради тебе все робимо! Ти нам життям завдячуєш! — вторив Микола Петрович.

Зрештою, Артем пішов, а Катя лишилася.

— Отже, доню, маєш з ним порвати. Цей шмаркач — ніяка не пара тобі! Прочухався, бач, безплатно пожити захотів! Справжній чоловік повинен сам на житло заробити, — жорстко відрубав Микола Петрович.

Катя й Артем розійшлися. Коли університет завершився, хлопець вирушив до столиці. Катя дуже журилася.

— Хіба годиться рюмсати? — уїдливо кинув їй батько. — Я все владнав — тебе візьме на роботу мій хороший знайомий. Тут, у нашому рідному місті. І житимеш із нами, під доглядом. А цю квартиру здамо!

— Ні. Я залишуся тут! — раптом упевнено вимовила Катя.

— Що? Ану досить! Ти їдеш додому! — не терпів заперечень Микола Петрович.

— Не поїду! Ви стільки часу вирішували за мене, але досить! Я сама знайду собі роботу й орендую кімнату!

— Ой, подивіться, яка розумниця! І куди тебе без протекції візьмуть? Офіціанткою хіба що? То й іди! Але не забувай — у цій квартирі тобі жити не дамо.

Перший місяць Катя мешкала в подруги, а коли підтвердилося, що знайти серйозне робоче місце без досвіду справді складно, вона, як і попереджали батьки, пішла офіціанткою в кафе.

І несподівано виявилося, що нічого страшного в цій роботі немає. Колектив здебільшого складався з таких самих студентів, шеф був чудовою людиною. Катя змогла відкласти деяку суму, найняти невеличку кімнату. Вона ходила на вечірки з друзями, розважалася, відчула справжній смак життя вперше. Жодної машини чи квартири їй насправді не бракувало, адже вона вперше була щиро щасливою.

Минуло кілька років. Катя працевлаштувалася у філіалі великої столичної компанії, працювала за спеціальністю, а у вихідні нарешті здійснювала свою мрію — відвідувала художню студію. Згодом вона й помирилася з батьками.

— Катерино Миколаївно, до нас приїхав юрист із головного офісу. Ознайомте його, будь ласка, з нашими справами, — звернувся до неї керівник.

— Зрозуміла.

— А ось і він. Познайомтеся — Карманов Артем Юрійович.

— Доброго дня! — приязно посміхнулася Катя.

— Вітаю! — усміхнувся у відповідь Артем.

За деякий час Катя й Артем одружилися, у них народився син Савва. І якось дідусь Микола Петрович, лагідно розчісуючи онукові волосся, сказав:

— Квартирку, мабуть, на Савву перепишемо, якщо добре вчитиметься.

— Діду, але тато каже, що справжній чоловік сам має на житло заробити! — відповів Савва, усміхаючись до батька.

Микола Петрович зиркнув на дружину й опустив очі… Раптом йому зробилося ніяково. І від чого саме — він і сам не міг сказати.