Лариса сиділа за кухонним столом, стискаючи телефон у руках. Голос на іншому кінці повідомив їй таку несподівану новину, що на мить світ перестав існувати. Думки хаотично металися в голові, але жодна не могла скластися в чіткий план дій.
Що робити? Це питання билося всередині, але відповіді не знаходилося. Ділитися з кимось своїми переживаннями Лариса не збиралася – давно засвоїла, що люди рідко щиро радіють чужому щастю і ще рідше співчувають у біді. Слова – це одне, а що в душі у людини, нікому не відомо.
Раніше вона могла розповісти все батькам. Вони були її опорою. Але тепер їх не стало, і Ларисі бракувало їх, як ніколи. Чоловік? Колись вона йому довіряла, але останнім часом помічала, що він став холоднішим. Все частіше відпускав двозначні зауваження про вік, натякав, що осінь життя підкралася занадто рано. То статтю в інтернеті процитує про те, що жінки старіють швидше за чоловіків, то мимохідь докорить, що вона перестала доглядати за собою.
Але Лариса не розуміла, в чому змінилася. Вона так само ходила до перукаря, сама робила манікюр після невдалого досвіду в салоні, обирала стильний одяг. Звісно, роки залишили свій слід, але й чоловік не молодшав. Інші пари їхнього віку гуляли, тримаючись за руки, сміялися, будували плани. А Лариса все частіше залишалася на самоті – чоловік почав затримуватися на роботі, і вона чудово розуміла, що ці «затримки» мають зовсім інше пояснення.
Ділити сумніви з дітьми вона не хотіла. Донька нещодавно вийшла заміж, готувалася стати матір’ю, а син навчався в іншому місті. Лариса вирішила не турбувати їх. Але одне вона знала точно – з чоловіком потрібно поговорити. Хай раз і назавжди скаже, чи залишився в ньому той чоловік, у якого вона колись закохалася.
Ввечері вона зустріла Олега з роботи з серйозним виразом обличчя.
— Щось сталося? — здивувався він, помітивши її погляд.
— Так, — Лариса глибоко зітхнула, підбираючи слова. — Мені поставили невтішний діагноз. Скажи, якщо мені знадобиться допомога, ти будеш поруч?
Олег занервував.
— Що за діагноз?
— Це неважливо, — відповіла вона. — Важливо, чи залишишся ти зі мною, якщо мені стане важко?
Чоловік видихнув, провів рукою по обличчю й сів у крісло.
— Лар, розумієш… Ти сама дала мені привід поговорити про це. Я давно хотів, але все відкладав. Загалом, я йду. Ти почала старіти занадто рано, а тепер ще й хвороба… Вибач, але я не готовий доглядати за тобою. Мені ще жити й жити, а тут… проблеми. Та й інша жінка у мене є. Ти впораєшся, ти завжди справлялася.
Він швидко підвівся, пройшов у спальню, склав речі в сумку.
— Я потім за рештою заїду. Лікуйся. Не згадуй лихом.
Двері грюкнули, і Лариса залишилася сама. Вона не плакала. Лише втомлено усміхнулася: «Що й треба було довести».
Минуло кілька днів. Лариса сиділа біля вікна, розмірковуючи, що робити далі. Телефон задзвонив. На екрані висвітився номер сина.
— Мамо, ти вдома? — бадьоро запитав Артем.
— Так, звичайно. Коли ти приїдеш?
— Ось у цьому й сюрприз! Мене направляють на практику в наше місто! Уявляєш?
Лариса засміялася.
— Оце подарунок!
Вперше за довгий час їй стало легко на душі.
Через тиждень Артем був удома. Того ж вечора Лариса вирішила поговорити з ним.
— Тема, я дізналася дещо важливе… — почала вона. — Мені нещодавно подзвонив нотаріус. Уяви, виявилося, що я не була рідною дочкою своїм батькам. Моя справжня мати покинула мене в дитинстві та виїхала за кордон із заможним чоловіком. Нещодавно вона овдовіла, найняла детектива, щоб мене знайти. Але так і не встигла — загинула в авіакатастрофі. Тепер мені пропонують вступити у спадок.
Артем присвиснув.
— Оце поворот! А ти сумніваєшся?
— Так. Я не знаю, як до цього ставитися. Вона відмовилася від мене, а тепер я маю прийняти її спадщину?
— Мам, але якщо ти відмовишся, все дістанеться незрозуміло кому. А так… Ти будеш забезпечена.
— Ти правий. Але я навіть не знаю, з чого почати. Мови не знаю, документів закордонних немає…
— Ми все вирішимо, — впевнено сказав Артем. — Я знайду юриста, який допоможе.
Через кілька днів Лариса стояла біля трапу літака в незнайомій країні. Поруч із нею — її супровідник, Володимир, досвідчений юрист, який знав усі тонкощі справи. Він виявився не лише професіоналом, а й цікавим співрозмовником.
— Ларисо, знаєте, я не одразу погодився на цю роботу. Але щось підказало мені, що зустріч із вами буде важливою, — зізнався він.
Вона усміхнулася.
Вони оформили всі документи, але продаж нерухомості зайняв час. Володимир показав їй місто, водив по визначних місцях. Поступово Лариса усвідомила, що за довгі роки вперше почувається… щасливою.
Коли всі справи були владнані, Володимир проводжав її в аеропорт.
— Ларисо, зізнаюся чесно, з вашим від’їздом мені буде сумно. Я давно не зустрічав людину, з якою так легко.
— Тоді приїжджайте в гості, — м’яко сказала вона.
— Обов’язково, — усміхнувся він.
Повернувшись додому, Лариса чесно поділила гроші: купила синові квартиру, доньці відкрила рахунок, а частину поклала на депозит.
Про чоловіка не згадувала. Але одного разу пролунав дзвінок. На порозі стояв Олег. П’яний, неохайний.
— Ларо… Візьми мене назад, — пробурмотів він.
— Іди геть.
— Кому ти потрібна, крім мене? — хмикнув він.
У цей момент із ліфта вийшов Володимир.
— Добрий вечір, Ларисо, — сказав він, простягаючи букет.
Олег зблід.
— Іди геть, — повторила Лариса. — Нам більше нема про що говорити.
Вона зачинила двері.
Минуло два роки. Лариса стала бабусею. Володимир зробив їй пропозицію, і вона погодилася.
Але одного разу їй зателефонували з лікарні: Олег пережив інсульт, просив їх навідати.
Лариса зібралася з дітьми.
— Мам, я б не пішов, — буркнув Артем.
— Сину, людина залишається людиною, коли вміє прощати.
Вони поїхали.
У палаті лежав постарілий, виснажений Олег.
— Пробачте… — прошепотів він.
Лариса похитала головою.
— Я допоможу з доглядальницею, але більшого не чекай.
Увечері вона сиділа в саду. Володимир узяв її за руку.
— Шкодуєш?
— Ні. Якби не він, я б ніколи не дізналася, що таке справжнє щастя.
Вона подивилася на нього і всміхнулася.
— Ось твої речі. Утримувати тебе більше не збираюся, — дружина стояла в передпокої поруч із валізами