— Семене, ну потерпи ще трохи, я от-от звільнюсь, — сказав у слухавку Василь Андрійович, намагаючись говорити якомога м’якше й лагідніше. — Не сумуй там без мене, добре?
Він обережно поклав телефон на стіл і посміхнувся. Хоч зовні був людиною суворою, з різкими рисами обличчя і важким поглядом, але душа його була зовсім не така жорстка, як могла здатися збоку. Він знав: онук чудово дає собі раду. Семен уже навчився дивитися фільми, читати книжки, навіть готувати собі щось простеньке — макарони чи омлет. Але все одно іноді дзвонив, казав, що сумує… І хоч Василь розумів, що це така собі гра, спосіб дитини висловити почуття, серце його теплішало від тих розмов. Він підтакував, заспокоював, вмовляв не засмучуватись.
Минуло два роки, відколи Сьомка живе з ним. Два довгих роки, сповнених болю, втрат і повільного повернення до життя.
Він добре пам’ятав той день, коли привіз онука додому. Тоді йому здавалося, що світ остаточно розвалився. Сам ледь тримався на ногах, ніби кілька разів помер і воскрес, щоб знову почати жити. Але іншого виходу не було. Усе, що вціліло після трагедії, — це шестирічний хлопчик із порожнім поглядом, загублений у власних думках.
Трагедія сталася тієї проклятої ночі, коли батьки Семена — син Василя Андрійовича Михайло та його молода дружина — повертались з гостей. Вони викликали таксі, хотіли просто дістатись додому. Але майже біля самого під’їзду в їхню автівку влетіла інша — на шаленій швидкості, за кермом був п’яний молодик. Удар був страшенний. З усіх трьох живим залишився лише Семен. Маленький, крихкий, немов зламана іграшка. Як він вижив? Одним словом — диво. Лікарі швидкої, які бачили багато чого в житті, лише хитали головами: «Ангел-охоронець прикрив крилом». Машину розірвало на шматки, а Сьомка вийшов майже неушкодженим — кілька подряпин, і все. І ті, можливо, вже при витяганні з салону.
Дружина Василя померла давно — коли синові було шістнадцять. Потім він став опікуном Михайла, а згодом — Семена. Час ішов, але біль не відпускав. Після загибелі сина й невістки Василь ледь не зламався. Думки металися в голові: «За що? За що нам таке?!» Але одного разу він поглянув в очі онука — порожні, як зимове небо над занедбаним парком — і зрозумів: якщо зараз зламається, Сьомка залишиться зовсім сам. А цього допустити не можна. Просто не можна.
Місяці минали. Лише через пів року Семен почав поводитись як звичайна дитина. Мовчазний, задумливий, але знову ставав схожим на себе. Василь повернувся до роботи. Спершу з хлопчиком була сусідка — Ніна Петрівна, добра жінка з материнським серцем. Вона допомагала, підтримувала, стежила, щоб Сьомка не залишався сам. А потім, коли той став трохи самостійнішим, просто навідувалась — нагодувати, перевірити, як справи.
Ніна Петрівна була хорошою жінкою, але мала одну звичку, що час від часу виводила Василя з рівноваги — намагалася його одружити. То якихось наречених приводила, то натяками сипала. Спершу Василь не міг збагнути, чому навколо нього раптом стільки уважних «панянок».
— Ну що, Вась, ніхто не припав до душі? — якось спитала вона.
І тоді він усе зрозумів. Засміявся:
— Та ти що, Ніно Петрівно, вирішила мене заміж видати?
Бабуся насупилась:
— А що тут смішного? Мужик молодий, здоровий, а все як бурлака… Негоже так! Може ж комусь щастя принести, та й сам не помре в самотності!
Василю довелося пообіцяти, що «придивлятиметься до жінок», аби тільки сусідка відстала. Але Ніна Петрівна виявилася не єдиною, хто звернув на нього увагу. Інші жінки самі починали фліртувати. Це його дратувало настільки, що він навіть звільнився з лікарні й перейшов працювати патологоанатомом. Можливо, цей крок варто було зробити раніше, але після смерті дружини й дітей будь-які залицяння викликали в ньому лише роздратування.
Йому було всього п’ятдесят. Сина він мав у дев’ятнадцять, онука — в тридцять дев’ять. Тож вік ще був нічого. Займався спортом, руки росли з правильного місця, міг випити — але лише на великі свята.
Зміна добігала кінця. Було тихо — тих, кого привозять увечері, приймала вже інша бригада. Василь вийшов покурити. Надворі було добре — щойно починалася весна, повітря пахло свіжістю, чимось новим.
Біля дверей сидів величезний пес. Дивився так тужливо, що серце переверталося.
— Що, друже, когось із твоїх привезли? Не журись, брате… Буває. Йди додому, йди…
Пес зітхнув, наче людина, відійшов на кілька кроків і знову сів.
За годину Василь вийшов ще раз — час було йти додому. Пес усе ще сидів на тому ж місці, тільки тепер тихенько скиглив, ніби просився всередину. Дивна поведінка. Собаки ж відчувають смерть наперед. Чому так нервує?
— Колю! А кого нам сьогодні привезли? Чия собака?
Молодий санітар, який готувався вступати до медуніверситету, одразу відповів:
— Жінку знайшли на вулиці. Без документів. Мабуть, вигулювала пса і…
— Де вона?
— Он там, ще не забрали. Петрович скоро огляне й вирішить.
Петрович — той, хто змінював Василя — завжди починав роботу з чашки гарячого чаю.
Василь підійшов до жінки. На вигляд — років сорок. Обличчя чисте, без слідів травм, і… дивно, але не виглядала вона мертвою.
Він узяв її за руку й здригнувся:
— Ви що?! Та вона ж жива!
Санітар Ігор ледь не знепритомнів.
— Бігом до швидкої! І Петровича сюди!
Василь кинув рюкзак, зняв куртку. Пульс був — слабкий, але був!
Петрович прибіг і одразу включився в роботу:
— Ого, посланниця в нас! Ну нічого, зараз ми тебе повернемо до живих. Що ж ти надумала, а?
За кілька хвилин примчала швидка. Ті самі лікарі, що й привезли жінку. По їхніх обличчях було видно — такого повороту вони не чекали.
— Ну як так?! Тиск був нульовий!
Жінку підключили до крапельниць, під’єднали до апаратів. Василь і Петрович провели лікарів до машини. Пес радісно стрибав і гавкав.
Коли швидка поїхала, Василь присів перед собакою:
— Молодець, ти, здається, врятував їй життя. Тепер головне — дочекатися, коли вона одужає. А що з тобою робити?
Пес уважно подивився, нахиливши голову. І Василь несподівано для себе запропонував:
— Ходімо до мене? У мене онук Сьомка, він собак обожнює. А коли господиня одужає — повернемо тебе.
Пес вильнув хвостом і гавкнув — ніби погодився.
«Та ну, — подумав Василь. — Розумні, звісно, але ж не до такої міри!»
Виявилося — саме до такої.
Жив він недалеко — п’ятнадцять хвилин пішки. Пес ішов поруч, майже торкаючись ноги, навіть не озираючись.
— Сьомо! Я прийшов! І не сам!
Онук вибіг із кімнати, побачив пса — очі загорілись:
— Діду!
— Знайомся. Поки не знаю, як звати, але собака дуже розумна.
— А де ти його взяв?
Семен підійшов і обійняв пса за шию. Василь напружився — все ж таки чужий пес. Але той лизнув хлопця в обличчя і вильнув хвостом.
— Ціла історія вийшла. Давай вечеряти, заодно й гостя нагодуємо. Щось мені підказує — голодний він.
Пес трохи поїв, попив води й втупився у Василя.
— Чогось хоче…
— Діду, він питає, де йому спати!
— Ого!
Василь дістав плед, склав його вчетверо й поклав біля крісла. Пес ліг, поклав морду на лапи.
— Діду, він сумує…
— Ще б не сумувати — ледь господарку не втратив.
Василь розповів онукові все, що сталося. Сьома сів поруч із псом на підлогу:
— Ти не хвилюйся. Твою господарку обов’язково вилікують!
Пес поклав голову йому на коліна й зітхнув — зовсім як людина.
Вранці Василь пішов на пробіжку — взяв пса з собою.
— Як же тебе звати-то? Давай будеш просто Друг?
Пес неголосно гавкнув — розумів, що Сьому будити не можна.
По дорозі Василь зайшов до магазину — купив повідець, корм, миски. А ближче до обіду, на прохання онука, узяв телефон. Через пів години дізнався, де перебуває господарка собаки. Подзвонив знайомому лікарю.
— Василю! Чув про твій подвиг!
— Та який там подвиг… Це лікарі молодці.
— Слухай, випадок унікальний! Цукор упав майже до нуля, плюс серцевий напад. Практично жодної життєвої активності…
— А зараз як?
— Вась, ти ж мене знаєш — я такі випадки обожнюю! Вона в мене ще побігає! Уже при свідомості, звісно, на крапельницях, але небезпека минула. Слухай, а про собаку її нічого не знаєш? Лише й каже: «Друг, Друг…» Дуже переживає.
— Передай, щоб не хвилювалась. Собака в мене, як одужає — забере.
— От ти молодець! Знаєш що — приїжджайте провідати. Сьомка з собакою погуляє, а ти розкажеш. Обережно піднімемо її на ліжку — хай у вікно гляне, заспокоїться.
— Діду, а ми коли поїдемо до тієї тітки? Треба ж спитати, що Друг найбільше любить!
— Завтра й поїдемо. У мене вихідний.
Коли Василь зайшов у палату, жінка повернула голову. Її очі були яскраво-зелені, глибокі, сповнені болю і світла.
— Добрий день…
— Привіт. Я той самий Василь, у якого твій собака.
Очі її потеплішали:
— Ви… Ви Людина з великої літери! Я тільки заради Друга й тримаюсь. Це пес мого сина… А він рік тому загинув.
— Ох як… У мене теж. Син і невістка. А твій Друг із моїм онуком подружився — з Сьомкою. Вони зараз у дворі граються.
Жінка зітхнула:
— Отак буває… Я жити не хотіла. Зовсім сама. Але дорослий пес нікому не потрібен. Довелось жити… А тут… Забула прийняти ліки. Пішла на цвинтар, стало зле. Думала — дійду. Прокинулась тут, а Друга нема… Боже, якби з ним щось сталось! Не знаю, як би я потім синові в очі дивилася…
— Не подумайте, я не божевільна. Просто легше думати, що колись ми там зустрінемось…
Василь приходив до Марини наступних вихідних. І ще за тиждень. Коли їй дозволили вийти у двір, він особисто вивіз її на інвалідному візку.
Оце було видовище! Друг від радості стрибав так, що всі навколо сміялись. Але до господарки підходив обережно — покладе голову на коліна, відійде, а вже потім знову стрибає.
— Діду, а як же тітка Марина буде вдома одна? Вона ж іще слабенька…
Василь зніяковіло подивився на онука.
— І які пропозиції?
— Ну… Ми могли б запросити її до нас поки що. То ти приглянеш, то я з Другом. Поки не зміцніє…
«Спасибі тобі, Сьомо», — подумав Василь.
— Не знаю, чи погодиться…
— Діду, ну то ти поговори! Серйозно, як умієш! Щоб погодилась!
Марина посміхнулась ніяково:
— Ну як же так… Ми ж чужі люди, а ви берете на себе таку відповідальність…
— Марина, не кажіть дурниць! Яка відповідальність? Це ви ще не знаєте, як з нами важко!
— З вами? Та я ніколи не зустрічала кращих людей!
Обидва замовкли, усміхаючись.
— Марина… Я людина пряма, звик казати, як є. Я б хотів, щоб ти переїхала до нас. Назавжди.
— Це як?
— А отак. Ти ж усе розумієш. Тільки мені, між іншим, сорок шість…
— І що? А мені п’ятдесят.
Коли про це дізналась баба Ніна, одразу заявила:
— От бачиш, Вась, можеш же! А подивися — яка жінка! Саме така тобі й потрібна!
А коли Марина повністю одужала, вони вчотирьох поїхали на море — у відпустку. І тихо відсвяткували весілля.
— У відпустку нехай іде Ігор, а ти виходь на роботу — сказала свекруха