— Скільки мені ще треба повторити, що для твоїх родичів наш дім зачинено, аби ти нарешті це зрозумів?

— Бачу, ти знайшла своє справжнє покликання! — Олег стояв у дверях ванної кімнати, спостерігаючи, як Карина енергійно відтирає плитку від нальоту.

— Що? — вона озирнулася, продовжуючи стискати в руці щітку і засіб для чищення.

— Кажу, правильно робиш! Треба навести порядок перед приїздом гостей!

Карина завмерла, схиливши голову набік, ніби не до кінця розчула слова чоловіка.

— Яких ще гостей? Ми ж нікого не чекали!

Олег сперся на одвірок, засунувши руки в кишені домашніх штанів.

— Денис телефонував! Вони з Вікою і дітьми приїжджають завтра! Поїздом, об одинадцятій ранку будуть на вокзалі!

Карина повільно поклала щітку на край ванни, випрямилася і повернулася до чоловіка. Її обличчя стрімко змінювалося — здивування перетікало в розуміння, а потім — у ледь стримуваний гнів.

— Ти зараз жартуєш, так? — вона вимовила це тихо, але в голосі вже дзвенів холод.

— Ні! — Олег знизав плечима, наче йшлося про щось цілком буденне. — Денис сказав, що хоче зробити це традицією — приїжджати до нас щороку на тиждень! Дітям у нас сподобалося минулого разу!

— Сподобалося? — Карина зробила крок уперед, її рука все ще стискала пляшку з мийним засобом. — Сподобалося знищити чужу квартиру? Ламати техніку? Малювати на шпалерах? Бити посуд?

Олег здригнув плечима.

— Вони ж діти! Діти бешкетують!

— Бешкетують?! — Карина підвищила голос. — Олеже, вони влаштували в нашій квартирі справжній погром! Після катастроф шкоди менше! Ми витратили п’ятсот тисяч на ремонт і заміну техніки! П’ятсот! Тисяч! Твій брат заплатив хоч копійку?

— Я ж не можу вимагати з рідного брата гроші за те, що діти трохи побешкетували! — Олег відвів погляд, явно відчуваючи незручність.

— Трохи?! — Карина жбурнула пляшку у ванну. — Ці маленькі монстри розмалювали наші шпалери незмивними маркерами! Утопили мій ноутбук у ванній! Розбили телевізор, граючи в теніс посеред вітальні! А твоя невістка сиділа й казала, що це розвиває творчість у дітей!

— Карина, та годі вже…

— Що?! Годі?! — вона схопила рушник і стиснула його так, ніби тримала за горло. — Дозволь нагадати, я була на шостому тижні вагітності! На шостому, Олеже! І через увесь цей стрес я втратила дитину!

Олег насупився.

— Не звалюй усе на моїх племінників! Лікар сказав, що таке могло статись у будь-якому разі! У тебе були проблеми з гормонами! І що там ще…

Карина застигла, широко розплющивши очі. Повисла гнітюча тиша.

— Ти зараз серйозно? — її голос став небезпечно тихим. — Ти справді звинувачуєш мене у втраті нашої дитини?

— Я нікого не звинувачую! — Олег підняв руки в захисному жесті. — Просто кажу, що це не через дітей Дениса! Ти просто шукаєш, на кого перекласти провину!

Карина глибоко вдихнула, ніби збираючи всі сили для наступних слів:

— Скільки мені ще треба сказати, що для твоїх родичів наш дім зачинено, аби ти нарешті це зрозумів?!

Поки вона кричала, роблячи акцент на кожному слові, Олег стояв, ніби нічого серйозного не сталося.

— Карина, заспокойся! — Олег спробував обійняти її, але вона відсторонилася.

— Не смій мене торкатися! Не смій говорити мені, що я повинна заспокоїтись! Ти за моєю спиною запросив тих людей, знаючи, як я до них ставлюся! Знаючи, що сталося минулого разу!

— Вони ж моя родина! — Олег почав підвищувати голос. — І я не можу відмовити братові!

— А я тобі не родина?! — Карина схопила мокрий рушник і з розмаху ляснула ним чоловіка по грудях. — Мої почуття для тебе нічого не варті?!

Олег перехопив рушник, але Карина вже вхопила пластиковий стаканчик для зубних щіток і кинула ним у чоловіка. Предмет вдарився об його плече і впав на підлогу.

— Ти що, з глузду з’їхала?! — Олег попрямував до дверей.

— Я з глузду з’їхала?! — Карина схопила йоржик для унітаза. — Це ти запросив тих, через кого я втратила дитину! І тепер ще й звинувачуєш мене!

Вона замахнулася йоржиком. Олег ухилився і кинувся в коридор. Карина рвонула за ним, дорогою підхопивши з полиці шампунь і гель для душу.

— Зупинись! — Олег виставив руки перед собою. — Давай поговоримо, як дорослі люди!

— Дорослі люди тримають своє слово! — Карина жбурнула в нього тюбик із гелем.

Олег пригнувся, і тюбик врізався у стіну, залишивши на шпалерах вологу пляму.

— Карина, ти не даєш мені шансу все пояснити! Денис втратив роботу, їм нема де зупинитися, крім як у нас!

— Це не моя проблема! — Карина кинула в нього шампунь.

— У всіх їхніх друзів однокімнатні квартири! — Олег закрився руками. — Де вони вчотирьох розмістяться?

— Мені байдуже! — Карина схопила з журнального столика важку книгу. — Це не мої родичі! Це не мої проблеми!

Олег ледве встиг відскочити — книга пролетіла в міліметрі від його голови й врізалася у вхідні двері.

— Я зараз же подзвоню Денису і все скасую! — Олег лихоманково шарив по кишенях у пошуках телефону.

— Пізно! — Карина насувалася на нього з новою зброєю — подушкою з дивана. — Ти вже все вирішив без мене! Як завжди!

Олег вихопив телефон.

— Я дзвоню йому!

— Дзвони кому хочеш! — Карина з усієї сили вдарила його подушкою. — Це нічого не змінить! Ти зрадив мене! Наш шлюб! Нас!

Олег задкував до дверей.

— Ти зараз неадекватна! Я повернусь, коли ти заспокоїшся!

— Не смій йти! — Карина кинула подушку і вхопила його за футболку. — Ми не закінчили розмову!

Олег вирвався з її рук і рвучко відчинив двері.

— Я йду, поки ти не почала кидати щось важче за книгу!

Карина намагалася втримати двері, але Олег виявився сильнішим. Він вислизнув на сходову клітку і швидко зачинив двері. За мить у них врізався якийсь предмет із глухим ударом.

— І не повертайся! — закричала Карина крізь двері. — Йди до свого дорогоцінного братика!

Залишившись одна, Карина повільно опустилася на підлогу в передпокої. Її трясло від злості та образи. Як він міг так вчинити? Після всього, що сталося минулого разу? Після їхньої втрати?

Думки крутяться у голові. Завтра об одинадцятій вони будуть на вокзалі. Це означає, що до полудня вся ця орава вже буде тут. І що тоді? Тиждень пекла? Новий погром? Нові втрати?

Ні, вона цього не допустить. Минулого разу вона була занадто м’якою, поступилася чоловікові, впустила тих людей до свого дому. Більше такої помилки вона не зробить.

Карина піднялася і рішуче попрямувала до телефону. Перший дзвінок — слюсареві. Другий — подрузі Насті, в якої можна буде переночувати, якщо Олег повернеться сьогодні.

— Настю, привіт! Слухай, мені потрібна твоя допомога! Олег знову за своє…

Поки подруга ахала та обурювалася на тому кінці дроту, Карина збирала речі Олега у велику клітчасту сумку. Нехай забирає все необхідне — повертатися сюди йому більше не доведеться. Принаймні, не найближчими днями, доки вона все обміркує.

— Так, уявляєш? — говорила вона у слухавку, заштовхуючи в сумку шкарпетки й труси чоловіка. — Після всього, що його братик із сімейкою влаштували минулого разу! Після того, як я втратила дитину!

Закінчивши розмову, Карина сіла на ліжко і глянула на годинник. Слюсар із новим замком обіцяв приїхати за годину. У неї було трохи часу підготуватися до облоги.

Карина не спала всю ніч. Майстер поміняв замки ще ввечері, а вранці вона зателефонувала на безкоштовну юридичну консультацію, щоб дізнатися про свої права у цій ситуації. Олег не повертався і не телефонував — певно, вирішив перечекати її «істерики», як він полюбляв називати її справедливий гнів. Але цього разу вона здаватися не збиралася.

У двері подзвонили рівно о чотирнадцятій тридцять — на день пізніше, ніж говорив Олег. Карина глянула у вічко і побачила Віку з двома валізами, а поряд із нею — Пашу й Артема, які вже скакали на сходовому майданчику і смикали ручки сусідських дверей.

— Карино, відкривай! Ми приїхали! — Віка всміхалася у вічко так, ніби була бажаною гостею.

Карина стояла, не рухаючись і не кажучи ні слова.

— Карино? Ти вдома? — Віка знову натиснула на дзвінок, цього разу довше. — Олег сказав, що ти будеш вдома! Відкрий, ми з дороги, діти втомилися!

— Я вас не запрошувала! — нарешті відповіла Карина через двері. — І ви не увійдете до мого дому!

На обличчі Віки відбилося щире здивування.

— Що ти маєш на увазі? Олег усе організував ще тиждень тому! Ми домовились!

— Ви з Олегом домовились! Я нічого не знала до вчорашнього дня! — Карина схрестила руки на грудях, хоча співрозмовниця цього не бачила. — І я категорично проти вашого візиту!

— Не вигадуй! — роздратовано вигукнула Віка. — Ми подолали такий шлях! Діти їхали потягом майже добу! Ти не можеш просто так не пустити нас!

— Можу. І не пущу! — твердо відповіла Карина. — Після того, що сталося минулого разу, ваша сім’я в моєму домі — персона нон грата!

У цей момент один із хлопчиків — здається, Паша — з розбігу врізався у двері.

— Тітко Карино! Відкрий! У мене для тебе подарунок! — закричав він, продовжуючи гатити у двері.

— Паша, припини! — осмикнула його Віка, а тоді знову звернулася до дверей: — Карино, це вже смішно! Денис з Олегом уже їдуть сюди, вони скоро будуть! Давай без дурниць!

— Дурниці влаштували ви, коли розгромили мою квартиру і навіть не вибачилися! — Карина почула, як Віка почала нишпорити в сумці.

— У мене є ключ! — тріумфально заявила Віка. — Денис дав мені запасний! Якщо ти не хочеш відчиняти, я сама відкрию!

Це стало останньою краплею. Карина рвучко відчинила двері й стала в проході, перегороджуючи шлях.

— Тільки спробуй вставити ключ у замок! — просичала вона. — Цей ключ більше не підходить! Замки замінені! І якщо ти спробуєш проникнути до мого житла без запрошення — я викличу поліцію і напишу заяву про спробу незаконного проникнення!

Віка відступила на крок, явно не очікуючи такого спротиву.

— Ти з глузду з’їхала? Ми ж родина!

— Ви не моя родина! — відрізала Карина. — Ви родичі мого чоловіка, з яким у мене, можливо, скоро не буде жодних стосунків!

— Що?! — Віка розгублено кліпнула очима. — Карино, та годі вже! Це ж просто тиждень відпочинку!

— Тиждень кошмару, ти хотіла сказати? — Карина зробила крок уперед, змушуючи Віку ще більше відступити. — Минулого разу ваші діти влаштували погром на пів мільйона! Через той стрес я втратила дитину! Минулого разу…

— Але ж діти просто гралися! — перебила її Віка. — Вони активні, їм потрібно більше простору!

Паша й Артем, ніби почувши сигнал, почали бігати сходовою кліткою, галасуючи й копаючи стіни та поруччя.

— От саме! — Карина показала на них рукою. — Їм потрібен вольєр, а не моя квартира!

— Як ти смієш! — Віка почервоніла. — Це ж діти!

— Ні, це не діти! — Карина вийшла на сходовий майданчик, змушуючи Віку з дітьми відступити до сходів. — Це маленькі чудовиська, яких ніхто не навчив, як поводитися в гостях! А ти… — вона ткнула пальцем у бік Віки. — Найгірша мати, яку я тільки знала!

— Ах ти!.. — Віка замахнулася, але Карина перехопила її руку.

— Навіть не думай! — просичала вона і сильно штовхнула Віку в бік сходів.

Та хитнулася, вчепилася за поруччя і з жахом подивилася на Карину.

— Ти ледь не зіштовхнула мене зі сходів!

— Наступного разу я не промахнуся! — Карина повернулася до хлопців. — А вам раджу взяти маму за руки й швиденько спускатися вниз! Живо!

Паша й Артем, не звиклі до такого тону, застигли на місці.

— Ви чули, що я сказала?! — Карина зробила крок до них. — ВНИЗ!!!

Хлопчики перелякано попленталися до сходів.

Віка, оговтавшись, схопила їх за руки:

— Ходімо, хлопці! Тітка Карина сьогодні не в настрої!

— Я не в настрої вже рік — із того часу, як ви влаштували погром у моїй квартирі! — Карина схрестила руки на грудях. — І ніколи більше не буду в настрої для вашої «родини»!

Коли Віка з дітьми спустилася вниз, Карина зачинила двері на замок. Вона знала, що скоро приїдуть Олег із Денисом, і готувалася до нової битви.

Чекати довелося недовго. За пів години у двері знову подзвонили — цього разу настирливо і довго.

— Карино, відкрий! — голос Олега звучав схвильовано. — Що відбувається? Чому Віка з дітьми сидять унизу на лавочці?

— Тому що я не пустила їх у дім! — спокійно відповіла Карина через двері. — І тебе теж не пущу!

— Що? — у голосі Олега звучало щире здивування. — Карино, припини дуркувати! Відкрий двері!

— Ключ не підійде! — сказала вона, почувши звук металу в замку. — Я замінила замки!

Настала пауза, після якої почувся вже голос Дениса:

— Карино, ти у своєму розумі? Ми приїхали здалеку, діти втомлені, дружина на нервах!

— А я втратила дитину через вас! — відповіла Карина крижано спокійним тоном. — Що важливіше, як ти вважаєш?

— Та знову ти за старе! — в голосі Дениса з’явилося роздратування. — Ти не можеш усе життя звинувачувати нас у своєму викидні!

— Можу і буду! — Карина сперлася спиною об двері. — І знаєш, що ще я можу? Подати на розлучення! Що я вже й зробила через застосунок, поки чекала вас!

— Що?! — Олег, здається, вдарив у двері кулаком. — Карино, ти з глузду з’їхала! Відкрий негайно! Нам потрібно поговорити!

— Нам більше немає про що говорити! — вона дістала телефон і відкрила додаток банку. — Я зняла свою половину зі всіх спільних рахунків! Забрала документи на машину — як ти пам’ятаєш, вона оформлена на мене! І подала заяву на розлучення! Все, що тобі залишається — забрати свої речі, які я залишу внизу після вашого від’їзду!

За дверима повисла важка тиша.

— Ти не можеш так з нами вчинити! — нарешті вимовив Олег, вже без колишнього напору. — Карино, будь ласка, давай просто поговоримо! Я благаю тебе!

— Запізно! — її голос не здригнувся. — Ти зробив свій вибір, коли запросив їх без мого відома! Коли звинуватив мене у втраті нашої дитини! Коли поставив свою родину вище нашої сім’ї!

— Карино! — голос Олега тепер звучав благально. — Відкрий, будь ласка! Я тебе кохаю! Ми все виправимо!

— Якби кохав — поважав би мою думку і мої почуття! — вона сіла на підлогу, притулившись спиною до дверей. — Іди, Олеже! Забери свого брата, його дружину і їхніх невгамовних дітей! І не повертайся!

— Ходімо! — Карина почула голос Дениса. — Вона не відчинить! Переночуємо в готелі!

— Але всі мої речі тут! — заперечив Олег. — Я не можу просто піти!

— А що ти хочеш? Стояти й благати цю істеричку далі? — обурився Денис. — Я не збираюся стояти під дверима й канючити у твоєї божевільної дружини! Якщо вона так ставиться до нашої сім’ї — мені такі родичі не потрібні!

— Це ти в усьому винен! — раптом огризнувся Олег. — Якби твої діти не рознесли нашу квартиру минулого разу, цього всього не сталося б!

— Що?! — обурився Денис. — Ти серйозно зараз звинувачуєш моїх дітей?

— А кого мені звинувачувати? — Олег, судячи зі звуків, відступив від дверей. — Карина права — ви залишили після себе руїни, і ніхто навіть не подумав компенсувати збитки!

— Так ось у чому справа? У грошах? — Денис явно закипав. — Бідний братик не може дозволити собі ремонт, не витягнувши гроші з рідного брата?

— Справа не в грошах, а в повазі! — рикнув Олег. — Якої у тебе ніколи не було — ні до мого дому, ні до моєї дружини!

Карина слухала, як вони сваряться, віддаляючись з кожною секундою — і в прямому, і в переносному сенсі. Вона чула, як їхні голоси ставали дедалі тихішими, поки вони спускалися сходами, продовжуючи обмінюватися взаємними звинуваченнями.

Коли голоси остаточно стихли, вона прибрала телефон від дверей, де записувала весь діалог. На випадок, якщо розлучення буде складним, це могло стати в пригоді.

Карина підійшла до вікна. На подвір’ї Олег і Денис продовжували щось емоційно доводити один одному, розмахуючи руками. Віка сиділа в орендованій машині з дітьми, демонстративно відвернувшись. Нарешті Денис сів за кермо, Олег неохоче вмостився на заднє сидіння, і машина рушила з місця.

Карина задерла штору й уперше за довгий час відчула справжнє полегшення. Вона втратила багато — чоловіка, дитину, віру в міцну родину. Але сьогодні вона нарешті здобула те, за що варто було боротися — повагу до себе.