Неділя у квартирі Марини та Микити завжди проходила за одним сценарієм: запах свіжої випічки, тиха музика і приглушене світло торшера в кутку маленької, але затишної вітальні. На вечерю Марина спекла пиріг з рибою та цибулею — Микита особливо любив саме такий. Вона якраз діставала форму з духовки, коли пролунав дзвінок у домофон. Неочікуваний, не за домовленістю.
З передпокою долинув голос Микити:
— Марино, мама з Ігорем прийшли, відчиняти?
— Сподіваюся, без сюрпризів, — крикнула вона у відповідь, витираючи руки об рушник.
За хвилину Інна Павлівна з’явилася у дверях, як завжди зібрана, з упевненою ходою, в руці — пакет цукерок і банка маринованих огірків — «домашні, у сусідки купили», пояснила Інна Павлівна. За нею йшов Ігор — молодший брат Микити, одягнений дорожче, ніж міг собі дозволити.
— Здрастуй, Мариночко. Ось, гостинці принесли, — кивнула свекруха, ставлячи банку на підвіконня. — Огірки чудові, обов’язково скуштуй.
— Дякую, — ввічливо усміхнулася Марина. — Проходьте, пиріг щойно з духовки.
Вони сіли на кухні, стіл уже був накритий. Кілька хвилин говорили про погоду та ремонт ліфта, поки Інна Павлівна не перейшла до справи.
— Справа є важлива, — одразу почала вона. — Ігор давно виношує одну ідею. Хочемо відкрити кав’ярню. І не просто кав’ярню — а простір з музичними вечорами та маркетом для локальних брендів. Ну, модно ж зараз таке.
— Ми вже орендували приміщення в центрі, — додав Ігор з ентузіазмом. — договір з обжарщиком кави підписали, дизайнер-партнер є. Я й сам трохи розуміюся на управлінні, а атмосфера буде, ну… стильна.
Інна Павлівна дістала з сумки глянцеву теку з документами та простягла її Марині.
— Залишилось лише трохи вкластися, щоб завершити ремонт, закупити обладнання. Трохи більше мільйона. Ну, тобто півтора — з запасом. От ми й подумали…
Інна Павлівна перевела погляд на Марину.
— Може, ти квартиру продаси? Все одно ж пустує. А так — інвестиція. У тебе буде двадцять відсотків у справі. Це буде твоя інвестиція, пасивний дохід. Набагато вигідніше, ніж просто здавати.
Микита глянув на Марину — швидко, з ноткою тривоги. Вона прибрала пасмо волосся з обличчя і промовчала. Квартира бабусі — їхня єдина опора, основа для майбутнього. А тепер її просять так просто відмовитись від неї.
— Нам треба подумати, — нарешті промовила вона, відчуваючи на собі уважний погляд свекрухи.
***
Марина стояла біля вікна з чашкою чаю. На столі залишилася розкладена тека, яку принесла Інна Павлівна: детальний кошторис, графік робіт, фотографії приміщення, навіть глянцева брошура з логотипом майбутньої кав’ярні.
З кухні долинав глухий шум води — Микита мив посуд. Це в нього був як ритуал: коли щось напружувало, він починав терти тарілки до скрипу, ніби від цього в голові ставало ясніше.
— Ну ти чого мовчиш? — тихо спитав він, озирнувшись.
— Просто думаю, — Марина схилила голову до скла. — Все це… неочікувано.
Вона згадала, як спочатку родина Микити була проти їхнього шлюбу, вважаючи Марину «невідповідною парою». Лише після того, як пів року тому вона отримала спадщину, стосунки трохи налагодилися. Вони жили у квартирі Микити, а бабусина квартира здавалася дивом, подарунком долі. Маленька й затишна однокімнатна квартира в цегляній п’ятиповерхівці з облупленим під’їздом. Але саме там Марина проводила кожне літо: пекла оладки з бабусею, малювала на шпалерах у коридорі, читала книжки. Бабуся заповіла квартиру онучці не тому, що та була «ближча», а тому, що завжди називала Марину своєю «тихою силою». «Ти не пропадеш», — казала вона.
Марина планувала облаштувати квартиру під оренду, вже знайшла дизайнера, навіть замовила нову плиту. Гроші від оренди мали йти на її майбутній проєкт — невеличкий шоурум-майстерню. Вона шила текстиль для дому — пледи з м’якого льону, наволочки з ручною вишивкою, тканинні панно. Кожна річ народжувалася в її руках з нуля: від ідеї до останнього стібка. Марина давно мріяла про світле приміщення з великими вікнами, полицями, де акуратно лежали б складені вироби, і про довгий робочий стіл — з рулонами бавовни, п’яльцями, нитками й коробками зі стрічками.
— Якщо віддамо квартиру на бізнес Ігоря — цій мрії точно кінець, — тихо сказала Марина. — І, якщо він збанкрутує, ми нічого не повернемо.
Микита м’яко усміхнувся:
— Ти не зобов’язана погоджуватись. Квартира твоя. Хочеш — здаємо, хочеш — продаємо. Але, скажу чесно… виглядає все непогано. Двадцять відсотків — серйозно.
— Серйозно. І серйозно втратити, — тихо відповіла Марина.
— Я розумію, — Микита кивнув. — Але мама впевнена. Та й Ігор, здається, загорівся…
Марина не відповіла.
Ігор, молодший брат Микити, не здавався їй надійним. Він кинув університет на другому курсі, пробував відкрити інтернет-магазин, потім працював у коворкінгу. Зараз — «менеджер проєктів», без конкретики. З вигляду — харизматичний, жвавий. Але постійно з історіями, де «все майже вдалося, але підставили».
Микита взяв її за руку:
— Я не наполягаю. Але, може, це шанс? Тобі ж завжди подобалась ідея артпростору. Музика, маркет, ручна робота.
Марина кивнула. Вона знову подивилася на кошторис. Ціни були реальними. Фото — переконливими. На папері — гарно. А насправді… а раптом це прірва?
***
Сірий ранок середи зустрів Марину мрякою. Вона стояла під навісом кав’ярні навпроти бізнес-центру, стискаючи в руках документи, які мала підписати завтра. Довіреність на продаж квартири, оцінка, договір — усе було готове, юрист Інни Павлівни попрацював оперативно.
Але щось не давало їй спокою. Інтуїція? Страх? Марина сама не могла пояснити, чому вирішила перевірити адресу майбутньої кав’ярні. На всякий випадок, заспокоювала себе, просто щоб побачити місце на власні очі.
Дощ посилився, коли вона дісталась вказаної адреси. Вона вийшла з маршрутки й зупинилася на перехресті, де, за словами свекрухи, «кав’ярня майже готова до відкриття». Вулиця була непримітна — старі хрущовки, перукарня з табличкою «Без запису», булочна з облупленою вітриною. Будинок, який вона шукала, стояв у глибині двору. Старий двоповерховий дім з потрісканим фасадом, на вікнах — вицвілі жалюзі й пил. На склі скотчем приклеєний папірець «Здається в оренду» і номер телефону.
Ні вивіски, ні ремонту.
Марина зазирнула у вікно — за мутним склом виднілися облуплені стіни, старий радіатор, у кутку валялися зламані стелажі. Усе виглядало як старе складське приміщення, жодних ознак кав’ярні.
Всередині щось обірвалося. Тремтячими пальцями вона дістала телефон і набрала вказаний номер.
— Добрий день, — сказала Марина. — Я щодо приміщення на Шевченка, 23.
— Так-так, воно вільне, — відповів жіночий голос. — Цікавитесь орендою?
— Хіба воно не здане? Я чула, там має бути кав’ярня.
Рієлтор здивовано засміялась:
— Ні-ні, приміщення вільне вже третій місяць. Жодних договорів оренди ніхто не укладав.
Додому Марина їхала, ніби в тумані. Перед зустріччю з Микитою вона зателефонувала своїй подрузі Ані, яка працювала в банку.
— Ігор Соколов? — перепитала подруга. — Зачекай хвилинку. Так, є такий клієнт. У нього серйозні проблеми з кредитами, частину боргів уже передано до суду. Марин, тільки ти нікому не кажи…
Вона повільно опустила руку з телефоном. У голові не вкладалося: фото, буклети, кошторис — усе виглядало так переконливо. Навіть логотип кав’ярні був.
Увечері Марина мовчки поклала перед Микитою теку з документами та свої знахідки: фотографії порожнього приміщення й роздруківки інформації про борги Ігоря.
— Що це? — спитав він, але по його обличчю було видно, що він уже все зрозумів.
— Там немає ніякої кав’ярні, Микито. Ні оренди, ні ремонту.
— Зачекай, як це — немає оренди? — голос Микити став тихішим. — Вони ж показували договір…
— Підробка. Микито, я не знаю, хто з них це вигадав, але все — брехня. А у твого брата борги по кредитах. Судові справи, прострочення — все є в базі.
Микита відвів погляд. Марина бачила, як він стис губи.
— Я не розумію… — тихо сказав він. — Ігор казав, що почав усе з чистого аркуша. Мама… Вона казала, що сама туди їздила.
— Ти справді думаєш, що вона не знала?
Він дивився на дружину, і вираз обличчя повільно змінювався — від розгубленості до потрясіння.
— Виходить, вони обидва брехали. І мені, і тобі. — Він відвернувся. — Пробач.
***
Микита припаркував машину біля батьківського дому. Осінній вітер гнав асфальтом опале листя, небо хмурилося, обіцяючи дощ. Він сидів, стискаючи кермо, збираючись із думками. Нарешті, глибоко зітхнувши, вийшов з машини.
Інна Павлівна відчинила двері, усміхаючись:
— Микито! Який сюрприз! Заходь, я якраз рагу приготувала. Будеш?
Він не відповів, просто зайшов усередину. Не знімаючи куртки, пройшов повз знайому тумбочку з порцеляновими фігурками та кинув погляд у бік кухні. За столом сидів Ігор — згорблений, неголений, у спортивних штанях. Втупився в телефон і тільки краєм ока глянув на брата.
Микита зупинився, притулився до дверного косяка.
— Я був біля «кав’ярні», — тихо почав він. — Там порожньо. Пил на підлозі, замок на дверях. Ігорю, як ти це поясниш?
Ігор підняв очі й завмер.
— Ти що, сам туди поїхав?
— А як інакше? — голос Микити здригнувся, але він стримався. — Ви брехали мені. Ти й мама.
Інна Павлівна сплеснула руками, кинулася ближче:
— Микито, сину, ти не зрозумів! Я просто хотіла, щоб в Ігоря був шанс. Так, у нього борги, але він молодий. Треба ж якось вибиратись!
— За рахунок Марининої квартири? — він подивився матері прямо в очі. — За рахунок її мрії? У неї були плани. Вона хотіла майстерню, власну справу, а ви вирішили все зруйнувати.
— Ми б потім віддали! — різко підняв голос Ігор. — Я б усе повернув, чесно. Ну, може, не одразу…
— Скільки разів ти вже обіцяв, Ігорю? — Микита похитав головою. — Я в тебе вірив. Захищав перед Мариною, запевняв, що ти змінився. А тепер розумію: ти просто звик брати. А мама звикла тебе витягувати.
Інна Павлівна похмурніла. На обличчі читалися розгубленість і впертість.
— Я ж заради сім’ї старалась. Заради вас! А ти ось так… на матір…
— Мамо, досить, — Микита вперше зірвався на крик. — Це не турбота, це маніпуляція. Ти була готова забрати чужу квартиру, щоб урятувати сина, який навіть не намагався працювати!
Він зробив паузу:
— Я більше не дозволю вам руйнувати мою сім’ю. Квартири не буде. Грошей ви не отримаєте.
Ігор поблід, спробував щось сказати, але Микита вже рушив до виходу. В передпокої він зупинився, озирнувся:
— Знаєте що? Я б допоміг. Якби ви просто сказали правду. Але ви вирішили обдурити. І тепер… тепер я не знаю, чи зможу вам колись знову довіряти.
Микита вийшов з дому і сів у машину. Він довго дивився на знайомі стіни, де минули його дитячі роки. Потім дістав телефон і набрав номер Марини.
— Я їду додому, — тихо сказав він. — Нам треба поговорити. Про нас. Про наше майбутнє.
Увімкнувши запалення, Микита виїхав з двору, залишаючи позаду не лише батьківський дім, а й частину свого минулого.
***
Микита повернувся додому пізно. Марина зустріла його в передпокої. Вона мовчки допомогла зняти куртку, провела на кухню. Там уже кипів чайник, а на столі стояла відкрита коробка з піцою — їхня стара традиція в тяжкі дні.
— Як пройшло? — тихо спитала вона, розливаючи чай по горнятах.
— Усе з’ясувалося, — нарешті сказав він і сів навпроти. — Там нічого немає, окрім брехні. Ні оренди, ні кав’ярні, ні дизайнерів. Тільки борги та театральний спектакль на тему «допоможи родині».
Марина слухала, не перебиваючи. Обличчя в неї було втомлене, але спокійне.
— Я з мамою говорив. Вона знала. Просто хотіла виставити все так, ніби робить велике добро — рятує Ігоря. Просто вирішила, що так буде «краще для всіх». А Ігор… просто бреше. Вже не вперше.
Він зітхнув, схопився за голову, потім глянув на неї — очі тривожні, але в них жевріло полегшення.
— Дякую, що не піддалася. Дякую, що перевірила. Якби не ти… Я більше не дозволю їм втручатися в наше життя. Ні слова більше про квартиру. Ніяких «боргів родині», ніяких «ти ж брат». Все. Досить.
Марина підійшла ближче, сіла поряд, обійняла за плечі:
— Микито, здамо квартиру. А потім… відкриємо майстерню. Не одразу, але відкриємо.
Він уперше за довгий час усміхнувся.
— Обіцяю. Тепер тільки ми.
***
Минув рік. За вікном шуміла перша капель, вулиці були в калюжах і сонце, наче навмисно, било у вітрину нової майстерні.
Марина поправила вивіску на склі: “Маринине. Текстиль.” — і витерла долонею пил з підвіконня. У студії пахло льоном, деревом і свіжозвареною кавою. Уздовж стіни — стелаж з пледами, тканинними панно, подушками з ручною вишивкою. Все — її руками, з душею. У кутку — стійка з матеріалами для майстер-класів. Сьогодні буде перший: «Домашній текстиль своїми руками». Вона трохи хвилювалась.
Микита зайшов, зняв куртку, сів на диван біля вікна, де лежала одна з подушок з геометричним орнаментом.
— Повний зал, — сказав він, глянувши на список записаних. — І все це — ти. Сама зробила, сама вигадала.
— Не зовсім сама. Ти ж поруч був, — усміхнулася Марина.
Квартиру бабусі вони здали надійній сімейній парі, заощадження повільно, але стабільно зростали. Без зайвих розмов, без чужих очікувань. Тільки їхні рішення. Їхній план.
І коли Марина розливала чай для перших гостей студії, на душі було спокійно і світло. Бо вони були вдома. У тому, що збудували самі.
— Ви рот-то свій не роззявляйте на мою квартиру, Світлано Ігорівно! Вона ніколи не буде вашою, хоч ви й мати мого чоловіка