Щоб скоротити дорогу додому, Василь попрямував уздовж рядів ринкових яток. Там він купив продукти для вечері, витративши весь свій бюджет. На півдорозі до дому він почув до болю знайомий голос:
– Синочку! Візьми домашніх яблучок!
Вася обернувся на голос і побачив літню жінку, яка сиділа за прилавком. Вона нагадала йому бабусю – така ж манера говорити, такий самий добрий погляд.
– Як це домашніх? – запитав він.
– Справжні домашні! Моя яблунька цього року щедрий урожай дала, – відповіла бабуся.
– А чому з черв’ячками?
– Так без хімії, хлопче! Черв’ячок таких не погребував, – жваво тараторила жінка.
Вася повернувся не за яблуками, а за тим голосом, який пробудив у його душі спогади про покійну бабусю. Вона завжди вміла переконувати так само тепло й щиро.
– Гаразд, візьму. Дома вагітна дружина й син чекають. Думаю, ці яблука їм сподобаються, – погодився він.
– А ти завтра заходь, я меду принесу, липового! – запропонувала старенька.
Вася кивнув, подякував жінці й попрямував додому. Дорогою його думки повернулися до бабусі. Вона була доброю й турботливою людиною. Після смерті матері, яка залишила маленького Васю на бабусині руки й зникла, бабуся стала його єдиною сім’єю.
Коли хлопчику було 13 років, бабуся померла. Його відправили в дитячий будинок, а її квартиру забрали далекі родичі, яких Вася ніколи не знав.
У дитячому будинку Вася ріс самостійно. Після випуску відслужив в армії, отримав житло й влаштувався працювати на заводі. Симпатичний і високий хлопець привертав увагу дівчат, але варто було їм дізнатися, що він із дитячого будинку, як інтерес одразу зникав.
Тільки через п’ять років він зустрів Галю – дівчину з такою ж долею, яка виросла в притулку. Вони одружилися, й невдовзі у них народився син Нікітка. Зараз Галя знову була вагітна – цього разу донькою.
З усмішкою Вася зайшов у квартиру й поставив пакунки на стіл.
– Галю, розбирай продукти. Купив ще яблук на ринку у бабусі. Домашні!
Дружина швидко зазирнула в пакунки, дістала фрукти й одразу пригостила сина. Невдовзі вони з Нікіткою сиділи перед телевізором, хрумкаючи ароматними яблуками, а Вася, дивлячись на них, відчував, що ці прості радощі – справжнє щастя.
Усю ніч Васі знову снилася рідна бабуся. Вона лагідно гладила його по голові, тихо повторюючи:
– Онуку, все в тебе буде добре!
Вранці Василь прокинувся від будильника. Час вставати та збиратися на роботу.
Днем думки про ту бабусю з ринку не залишали його. Вася згадав її добрий погляд, манеру говорити, схожу на бабусину. Він вирішив, що завтра обов’язково зайде до неї та забере обіцяний липовий мед.
Повертаючись ввечері знайомою дорогою, він знову почув той самий голос:
– Любий, а мед, мед-то забув!
Вася обернувся та побачив, як бабуся тепло йому усміхається. Він підійшов до її прилавка, розглядаючи баночки з бурштиновим медом.
– Скільки з мене? – запитав він.
– Та що ти, любий. Які гроші? Це тобі від душі. Гостинець для тебе і твоєї родини! – відповіла вона.
Василь здивувався. Невже вона просто так хоче його пригостити?
– А морква солодка у вас є? – несподівано для себе запитав він.
Бабуся на мить задумалася, але тут же відповіла:
– Звісно, є. У мене в селі всього вдосталь: і моркви, і картоплі, і цибульки. Тільки сумки важкі – мені не підняти. Хочеш – приїзди, дам, скільки треба.
Зачарований її словами та нахлинулими спогадами про дитинство, Вася погодився. Він поїхав разом із бабусею в село. Там, блукаючи знайомими вулицями та дивлячись на старі будинки, він замислився. Ці місця нагадали йому дитячі роки, коли він бігав тут босоногим хлопчаком, ловлячи в траві коників.
Наступного року Марія Тимофіївна, та сама добра бабуся, готувалася до гостей. Вона вирушила до місцевого сільського магазину за гостинцями.
– Мені ось тих цукерок і тортик не забудь, Лорочко, – попросила вона продавчиню.
– Тимофіївно, та куди тобі стільки солодкого? – здивувалася сусідка, що стояла поруч.
Бабуся гордо відповіла:
– Так гості у мене. Вася з родиною приїдуть. Онучка ж солодке любить!
– Та які вони тобі рідні? Чужі, – не втрималася сусідка.
Але Марія Тимофіївна лише усміхнулася й нічого не відповіла. Людям рот не закриєш. Головне, що їй добре.
Для самотньої людини велике щастя – зустрічати у себе теплу, дружну родину. Так Вася з Галею та дітьми стали для Марії Тимофіївни рідними. Щороку вони приїжджали до неї влітку, допомагали по господарству, насолоджувалися простими сільськими радощами.
І неважливо, чи були вони справжніми родичами. Головне, що вони виявилися добрими людьми, які зробили її життя світлішим.