Андрій сидів за кухонним столом, перебираючи в руках роздруковані документи санаторію «Оздоровниця». Вечірнє сонце навскіс падало через вікно, освітлюючи його втомлене обличчя. Він знав, що зараз прийде Олена, і розмова буде непростою. Але сподівався, що вона зрозуміє.
Два тижні тому мати зателефонувала йому на роботу. Голос у неї був слабкий, надривний — той самий, який він пам’ятав з дитинства, коли вона скаржилася на здоров’я і казала, що скоро помре, залишивши його сиротою.
— Андрійчику, — сказала вона тоді в слухавку, — я тут була у лікаря. Він каже, що мені терміново потрібно в санаторій. Серце зовсім погане, тиск скаче. Якщо не поїду — може статися інфаркт.
Андрій знав цей тон. Знав, що зараз буде довгий монолог про те, як вона все життя працювала для нього, як економила кожну копійку, щоб дати йому освіту, як тепер живе одна у своїй трикімнатній квартирі на пенсію в десять тисяч гривень.
— Але мамо, санаторій же дорого коштує, — спробував заперечити він.
— Що ти мені про гроші кажеш? — голос матері став жорсткішим. — Я тебе виростила сама, батько пішов, коли тобі було три роки. Я працювала на двох роботах, щоб ти ні в чому не мав потреби. А тепер, коли мені зле, ти рахуєш копійки?
Андрій заплющив очі. Йому було тридцять п’ять років, але перед матір’ю він усе ще почувався винним хлопчиком.
— Скільки коштує путівка? — спитав він, уже знаючи, що програв.
— Сорок тисяч. Але ж це здоров’я, Андрійчику. Твоя мати ще потрібна тобі, правда?
Сорок тисяч. Майже вся його премія за успішно завершений проєкт. Ті самі гроші, на які вони з Оленою планували поїхати до Туреччини. Олена вже навіть внесла передоплату за тур на двох — вона теж отримала премію і була така щаслива, коли розповідала йому про свої плани.
— Я подумаю, мамо, — сказав він.
— А що тут думати? — голос матері став образливим. — Я думала, що виростила вдячного сина. Але, видно, помилялася.
Після цього дзвінка Андрій довго сидів за своїм столом, дивлячись у вікно. Колеги розходилися по домівках, вітаючи одне одного з успішним завершенням проєкту. А він думав про те, як пояснити Олені, що їхня спільна відпустка знову відкладається.
Це було не вперше. Три роки тому, коли в них нарешті з’явилися гроші на нормальну відпустку, мати зламала ногу. Точніше, послизнулася на дачі й трохи підвернула щиколотку, але всім розповідала, що зламала ногу. Тоді їхня відпустка перетворилася на два тижні ремонту дачного туалету і фарбування паркану.
Два роки тому в матері «загострився радикуліт», і вона не могла залишатися одна. Олена тоді навіть не заперечувала — просто мовчки скасувала бронювання в готелі й провела відпустку, варячи компоти й прибираючи в материному домі.
Минулого року мати раптом вирішила, що їй терміново потрібно замінити сантехніку, бо «стару от-от прорве і затопить сусідів». Андрій витратив усі відпускні на сантехніка й нову ванну.
А тепер санаторій.
Двері квартири грюкнули — прийшла Олена. Андрій почув, як вона ставить сумку в передпокої, знімає взуття. У її рухах була особлива легкість — вона була щаслива. Мабуть, думала про море, про те, як вони гулятимуть набережною і питимуть вино на заході сонця.
— Привіт, коханий! — Олена зайшла на кухню, сяючи усмішкою. — Я сьогодні остаточно все оформила. Нам потрібно тільки страховки купити, а потім…
Вона зупинилася, побачивши його обличчя.
— Що сталося?
Андрій простягнув їй документи санаторію.
— Олено, мені мама телефонувала. Лікар сказав, що їй терміново потрібно лікування. Серце зовсім погане.
Олена взяла документи, швидко переглянула. Він бачив, як змінюється вираз її обличчя.
— Сорок тисяч? — перепитала вона тихо.
— Так. Я розумію, що це багато, але…
— А наша Туреччина?
— Олено, ми можемо поїхати наступного року. Або вибрати щось дешевше. Пам’ятаєш, як ми їздили в Одесу? Теж було непогано.
Олена повільно сіла на стілець. Андрій бачив, як у неї тремтять руки.
— Андрію, — сказала вона дуже тихо, — мені тридцять два роки. Востаннє я була у нормальній відпустці сім років тому. Сім років, ти розумієш?
— Олено, ну що ти. Ми ж їздили…
— Куди ми їздили? — її голос став голоснішим. — На дачу до твоєї мами! Мили підлогу, фарбували паркани, копали грядки! Це ти називаєш відпочинком?
— Це теж відпочинок. Свіже повітря…
— Відпочинок? — Олена підвелася, очі її заблищали від сліз. — Знаєш, що я робила минулої відпустки? Перебирала твоїй мамі картоплю! Три дні перебирала гнилу картоплю в сирому підвалі! А потім варила компоти з падалиці, яку вона назбирала під яблунями!
Андрій спробував взяти її за руку, але вона відсмикнула її.
— Олено, зрозумій, вона стара. Самотня. У неї тільки я.
— А в тебе є дружина! — крикнула Олена. — Або ти забув? У тебе є дружина, яка теж працює, яка теж втомлюється, яка теж мріє іноді відпочити!
— Мама мене виховувала сама…
— І що? Це означає, що ти повинен усе життя почуватися винним? Що маєш жертвувати своєю сім’єю заради її примх?
— Це не примхи! Вона хвора!
— Хвора? — Олена гірко засміялася. — Андрію, твоя мама бігає по городу як молода, тягає мішки з картоплею, рубає дрова. А щойно мова заходить про гроші — одразу лягає при смерті!
Андрій відчув, як усередині підіймається злість. Як вона сміє так говорити про його матір?
— Ти не знаєш, як це — бути самій. Мама все життя була сама…
— А я? — перебила його Олена. — А я що, не сама? Ти знаєш, як я провела вихідні? Сама! Бо ти поїхав до мами ремонтувати змішувач. А минулі вихідні? Теж сама — ти возив їй продукти. А позавчора ввечері? Правильно, ти три години говорив з нею телефоном!
— Вона дзвонила, бо їй зле було…
— Їй завжди зле, коли ти вдома! — Олена вже кричала. — Дивовижно, як точно в неї трапляються приступи саме тоді, коли ми щось плануємо разом!
Андрій підвівся, обличчя його зблідло.
— Ти натякаєш, що вона прикидається?
— Я не натякаю — я прямо кажу! Твоя мати — маніпуляторка. І ти цього не бачиш, бо звик почуватися винним з дитинства!
— Олено!
— Що — Олено? Правда ріже очі? Хочеш, я розповім тобі, що вона мені сказала на кухні минулого разу, коли ти вийшов у магазин?
Андрій мовчав, але по його обличчю Олена зрозуміла, що влучила в ціль.
— Вона сказала, що я тебе розбестила. Що раніше ти щовихідних їздив до неї, а тепер усе рідше. Що я погано на тебе впливаю і налаштовую проти рідної матері.
— Вона хвилюється…
— Вона ревнує! — вигукнула Олена. — Вона не може змиритися з тим, що ти дорослий чоловік зі своєю родиною! Для неї ти назавжди залишишся маленьким хлопчиком, який має її слухатися!
Андрій відвернувся до вікна. У грудях у нього все стиснулося. Він не хотів обирати між матір’ю і дружиною. Чому жінки не можуть зрозуміти, що є речі важливіші за гроші?
— Мама виростила мене сама, — вперто повторив він. — Вона багатьом пожертвувала заради мене.
— І тепер ти повинен пожертвувати всім заради неї? А як же наша родина? Як же наші плани?
— Ми ще молоді, у нас ще буде час…
Олена раптом замовкла. Коли Андрій повернувся, він побачив, що вона плаче. Але це були не звичайні сльози — в них була якась страшна рішучість.
— Знаєш що, — сказала вона, витираючи обличчя, — мені тридцять два роки. І я втомилася чекати. Втомилася бути другою після твоєї матусі. Втомилася проводити кожну відпустку на грядках.
— Олено, ну що ти…
— Що?! Ти на свою премію купив путівку матері? Ну тоді й відпочиватимеш у неї на дачі! Більше за мій рахунок у відпустку не поїдеш!
Ці слова прозвучали як вирок. Олена розвернулася і вийшла з кухні. Андрій чув, як вона ходить по спальні, щось дістає з шафи.
Він пішов за нею. Олена складала речі у валізу.
— Ти що робиш?
— Збираюся. Полечу в Туреччину.
— Як це? А гроші на двох?
— Візьму кращий номер. За свої гроші. Одна.
— Олено, зачекай. Ми ж можемо взяти щось простіше. В Одесу, наприклад. Або в Затоку. Там теж море, і набагато дешевше.
Олена зупинилася, тримаючи в руках літню сукню.
— В Одесу? — перепитала вона. — В той самий готель, де ми були три роки тому? Де текла стеля, а в душі не було гарячої води?
— Не всюди ж такі умови…
— Андрію, я щодня працюю по десять годин. Я веду складні перемовини, вирішую проблеми, стресую. І все, про що я мрію — це тиждень нормального відпочинку. Не на дачі у твоєї мами з лопатою в руках, а десь, де мені будуть подавати коктейлі, і я зможу просто лежати біля басейну.
— Але мама…
— Твоя мама здоровіша за нас обох! — вибухнула Олена. — Минулого місяця вона сама тягала по городу мішки з добривами. А позаминулого — перекопувала грядки. Але для тебе вона одразу стає немічною бабусею!
— Ти несправедлива до неї.
— Несправедлива? — Олена з силою закрила валізу. — А вона справедлива до мене? Коли востаннє вона запитувала, як у мене справи? Коли цікавилася моєю роботою, моїми планами? Для неї я просто перешкода між тобою і нею!
Андрій сів на ліжко. Йому здавалося, що світ навколо руйнується. З одного боку — мати, яка справді присвятила йому все життя. З іншого — дружина, яку він кохав і яка в багатьох речах була права.
— Олено, давай спокійно поговоримо. Можливо, ми знайдемо компроміс.
— Компроміс? — Олена розвернулася до нього. — Андрію, ми вже сім років шукаємо компроміси. І кожного разу цей компроміс означає, що твоя мама отримує все, що хоче, а я задовольняюся залишками.
— Це нечесно…
— Нечесно? Хочеш цифри? Торік ти віддав їй п’ятнадцять тисяч на ліки, хоча в неї є пільги. Двадцять тисяч — на ремонт дачі. Тридцять тисяч — пам’ятаєш, вона «терміново» захотіла новий холодильник. І щомісяця ти даєш їй по п’ять тисяч «на життя».
Андрій мовчав. Він ніколи не рахував ці гроші. Для нього це було природно — допомагати матері.
— А знаєш, скільки ми витратили на себе за минулий рік? — продовжила Олена. — На відпустку, на розваги, на те, щоб просто порадувати себе? Нуль. Бо все йшло або твоїй мамі, або на комуналку.
— Ми ж не бідуємо…
— Ми виживаємо! — закричала Олена. — Ми працюємо як коні й виживаємо! А твоя мама живе краще за нас! У неї квартира більша, ніж наша, у неї дача, у неї нова побутова техніка, яку ми ж їй і купуємо!
— Вона пенсіонерка…
— Яка отримує дохід від здачі двох кімнат у своїй квартирі! — Олена дістала телефон. — Думаєш, я не знаю? Думаєш, я сліпа? Я бачила оголошення в інтернеті!
Андрій завмер. Він справді не знав, що мама здає кімнати.
— Вона мені не казала…
— Бо тоді було б складніше просити у тебе гроші! Андрію, отямся! Ти утримуєш жінку, яка заробляє більше за тебе!
Він відчув, як земля йде з-під ніг. Невже мама справді його обманювала?
— Може, в неї є причини…
— Причини є — жадібність і бажання контролювати тебе! — Олена сіла поруч, взяла його за руки. — Андрію, я не прошу тебе покинути матір. Я прошу просто почати жити своїм життям. Ми з тобою — сім’я. У нас мають бути свої плани, свої мрії.
— Але якщо їй справді зле…
— Тоді нехай їде в санаторій за свої гроші! Або хоча б доплатить! Чому вона має їхати в найдорожчий санаторій за твій рахунок?
Андрій мовчав. У глибині душі він розумів, що Олена права. Але відмовити матері — це було вище його сил.
— Я вже погодився, — нарешті сказав він.
Олена відпустила його руки.
— Зрозуміло.
Вона встала й продовжила складати речі у валізу. Андрій дивився, як вона акуратно складає купальники, літні сукні, крем від засмаги.
— Олено, зачекай. Давай ще раз усе обговоримо. Може, мама погодиться на дешевший санаторій…
— Андрію, — Олена не підіймала голови, — я втомилася обговорювати. Я втомилася розуміти. Я втомилася жертвувати своїми бажаннями заради жінки, яка навіть не намагається приховати, що вважає мене завадою.
— Вона не вважає тебе завадою…
— Ні? А чому тоді вона щоразу, коли я приходжу, починає скаржитися на здоров’я? Чому обов’язково знаходить якусь «термінову» роботу саме на вихідні, коли ми хочемо побути разом?
Андрій хотів заперечити, але згадав останні місяці. Справді, здавалося, ніби мама відчуває, коли в них спільні плани — і в той момент у неї щось стається.
— Може, це збіг…
— Сім років збігів? — Олена грюкнула валізою. — Андрію, я тебе кохаю. Але я більше не можу жити в ролі суперниці твоєї матері за твою увагу.
Вона пішла до дверей, тягнучи за собою валізу.
— Куди ти?
— У подруги поживу. А потім — в аеропорт.
— Олено, зачекай!
Вона зупинилася на порозі.
— Знаєш, що найбільш образливо? — сказала вона, не озираючись. — Ти навіть не спробував знайти компроміс. Ти одразу вибрав її. Як завжди.
— Це неправда…
— Правда. І наступного разу буде так само. І через рік, і через десять. Бо ти не вмієш сказати їй «ні».
Двері грюкнули. Андрій залишився сам у квартирі, яка раптом здалася йому величезною і порожньою.
Він довго сидів на ліжку, дивлячись на розкидані по підлозі речі — ті, що Олена не взяла з собою. У шафі залишилися його сорочки та її сукні, що висіли поруч, як символ життя, яке могло б бути, але якого вже не буде.
Задзвонив телефон. Мама.
— Андрійчику, дякую тобі велике. Я вже все оформила, завтра їду. Ти такий хороший син.
— Мамо, а ти справді здаєш кімнати?
Мовчання. Потім обережно:
— А хто тобі сказав?
— Олена бачила оголошення.
— Ах, Олено… — в голосі матері з’явилися сталеві нотки. — Андрійчику, ці гроші невеликі. Комуналка дорожчає, продукти подорожчали…
— Мамо, чому ти мені не сказала?
— А навіщо тебе засмучувати? Ти й так багато працюєш…
Андрій заплющив очі. Олена мала рацію. Мати справді його обманювала.
— Може, ти сама доплатиш за санаторій? Хоча б половину?
— Андрійчику! — голос матері став ображеним. — Я думала, син буде радий допомогти матері! Що це за розмови про гроші?
— Мам, просто в нас теж були плани…
— У тебе плани важливіші за материнське здоров’я? Ну добре, добре. Я тоді взагалі нікуди не поїду. Буду вдома помирати. Не хочу бути тягарем…
І знову той самий тон. Тон ображеної мучениці, перед яким він був безсилий з дитинства.
— Мам, я не це мав на увазі…
— Ні-ні, я все зрозуміла. Це Олена тебе налаштувала проти мене. Вона хоче, щоб я померла, і ти був лише її.
— Мамо, припини!
— Гаразд, сину. Я більше не буду тебе турбувати. Скасовую путівку і сидітиму вдома. Може-таки доживу до осені…
Телефон обвис у руці. Андрій розумів, що мати застосовує ті самі прийоми, що й двадцять років тому. Але усвідомлення цього не робило їх менш ефективними.
Він подзвонив Олені.
— Що? — її голос був холодний.
— Олено, давай ще раз поговоримо…
— Нема про що говорити. Ти зробив вибір.
— Я спробував пояснити мамі…
— І що вона сказала?
Андрій мовчав.
— Отож, — сказала Олена. — Слухай, я завтра заїду забрати решту речей.
— Ти… ти йдеш?
— Поки не знаю. З’їжджу у відпустку, подумаю.
— Олено, не треба приймати поспішних рішень…
— Андрію, мені треба час. Подумати про те, чого я хочу від життя. Чи готова я ще тридцять років ділити тебе з твоєю матір’ю.
— Ми можемо все вирішити…
— Можемо. Якщо ти нарешті вирішиш, хто важливіший — мати чи дружина.
— Це нечесний вибір…
— Це життя, — сказала Олена і поклала слухавку.
Андрій провів безсонну ніч, мучачись сумнівами. Вранці він ухвалив рішення. Подзвонив матері й сказав, що не може оплатити путівку повністю — хай доплатить половину зі своїх грошей.
— Значить, вона тебе таки налаштувала проти мене, — холодно сказала мати. — Ну що ж, я все зрозуміла. Обійдуся без санаторію.
— Мамо, я готовий заплатити половину…
— Не треба мені твоєї подачки. Видно, чужа жінка тобі дорожча за рідну матір.
Вона поклала слухавку. Андрій розумів, що тепер підуть дні ображеного мовчання, потім сльози, потім розповіді всім знайомим про невдячного сина.
Але він уперше в житті сказав матері «ні». І це було страшно — і водночас визвольне.
Він подзвонив Олені.
— Олено, я відмовився оплачувати мамі путівку повністю.
— Серйозно?
— Серйозно. Сказав, що можу покрити тільки половину.
Мовчання.
— І що вона відповіла?
— Образилася. Сказала, що обійдеться без санаторію.
— Андрію… — голос Олени став м’якшим. — Ти розумієш, що тепер вона тиснутиме на тебе ще сильніше?
— Розумію.
— І що ти будеш робити?
— Не знаю, — чесно зізнався він. — Вперше в житті — не знаю.
— Слухай, — Олена помовчала, — а давай все ж таки кудись поїдемо разом. Візьмемо щось середнє за ціною. Не елітний готель, але й не «совковий» санаторій.
Андрієві здалося, що сонце знову зійшло.
— Справді?
— Справді. Але за однієї умови.
— Якої?
— Твоя мама не повинна знати, куди ми їдемо і коли повертаємося. І якщо з нею щось трапиться, поки ми у відпустці — це не буде приводом летіти додому.
Андрій замислився. Він ніколи не приховував від матері своїх планів.
— Гаразд, — нарешті сказав він.
Хірурги відмовились оперувати сироту. Але коли в операційну зайшла санітарка, весь персонал плакав, побачивши, що вона зробила