— Де моя вечеря? — пролунав хриплий голос із глибини квартири, щойно Марина переступила поріг.
Вона завмерла, не знімаючи пальта, й важко зітхнула. Робочий день видався особливо важким — керівник завалив звітами, автобус зламався, довелося йти пішки три зупинки під холодним осіннім дощем. А вдома чекав Віктор, який уже місяць сидів без роботи після скорочення й щодня ставав усе дратівливішим.
— Вітю, я щойно з роботи, — втомлено відповіла Марина, нарешті знімаючи промокле пальто. — Дай мені хоча б перевдягтися й перевести подих.
— Я спитав, де моя вечеря? — Віктор підвівся з дивана, де цілий день дивився телевізор. — Я голодний, як пес, а ти тут зі своїми відмазками!
Марина мовчки пройшла на кухню, увімкнула світло. У холодильнику було порожньо — вона не встигла купити продукти після роботи. У мийці лежала гора брудного посуду, який Віктор, як зазвичай, не спромігся помити.
— Вітю, у холодильнику нічого немає, — сказала вона, повертаючись до кімнати. — Давай я збігаю в магазин…
— Знову? — перебив він її, підхоплюючись з дивана. — Знову твої відмазки? Я цілий день чекаю, а ти навіть не спромоглася купити продукти?
Він підійшов до неї впритул, і Марина відчула запах перегару. Віктор почав пити ще з обіду.
— Я працювала, — тихо сказала вона, відступаючи. — А ти міг би сам сходити в магазин, раз сидиш удома.
Ці слова ніби підпалили ґніт. Віктор схопив її за плечі й почав трясти.
— Ти що, мені вказуєш? — прошипів він, бризкаючи слиною. — Я сказав — мені потрібна вечеря! Я хочу їсти! Зараз!
Марина вирвалась із його рук і відступила до стіни.
— Ще раз хоч пальцем до мене доторкнись — я все розповім братові! І останнє, що ти побачиш, милий, — це буде багажник його машини!
Віктор завмер. В його очах промайнув страх. Станіслав, брат Марини, мав певну репутацію в місті. Кілька місяців тому він уже натякав Віктору, що стежить за тим, як той поводиться з сестрою. І натяки ті були зовсім не м’які.
— Ти… Ти не посмієш, — пробурмотів Віктор, але в його голосі вже не було колишньої впевненості.
— Думаєш? — холодно запитала Марина. — Стас якраз питав, як у нас справи.
Віктор відступив, бурмочучи щось незрозуміле. Марина пройшла повз нього в спальню, відчуваючи, як тремтять коліна. Вона знала, що грає з вогнем, але більше терпіти його витівки не могла. Місяць без роботи перетворив Віктора на якогось озлобленого звіра, який зрив свою лють на ній.
У спальні вона зачинила двері й дістала телефон. Палець завмер над номером брата. Ні, поки що рано. Але якщо Віктор знову полізе з кулаками… Марина зітхнула й поклала телефон назад. Вона не хотіла втягувати брата у свої проблеми, але й терпіти побої теж не збиралася.
З кухні долинув дзвін розбитого посуду — Віктор, мабуть, вирішив зігнати злість на тарілках. Марина заплющила очі. Вона знала — це лише початок. І що довше Віктор буде без роботи, то гірше буде ставати ситуація.
П’ятничний вечір настав якось неочікувано швидко. Для Марини тиждень минув у постійній напрузі — щодня повертатися додому ставало дедалі страшніше. Після того інциденту Віктор тримав себе в руках, але його погляд, повний прихованої злості, говорив сам за себе. Він чекав моменту, щоб відігратися.
Того вечора Марина затрималась на роботі — здавала квартальний звіт. Навіть не встигла попередити Віктора. Коли вона повернулась додому, квартира зустріла її незвичною тишею.
— Може, вийшов кудись? — з надією подумала вона, обережно знімаючи туфлі на порозі.
На кухонному столі виявилась записка, недбало нашкрябана Віктором: «Пішов до Сергія. Не чекай».
Марина зітхнула з полегшенням. Вечір без його невдоволеного бурчання і вимогливих поглядів — справжній подарунок. Вона швидко прийняла душ, переодяглася в домашній одяг і вмостилася на дивані з телефоном. Нарешті можна було спокійно поговорити з подругою Оленою, яка вже тиждень намагалася до неї додзвонитися.
— Маринко! Я вже думала, ти зникла, — радісно заторохтіла Олена, щойно почула голос подруги.
— Пробач, багато роботи, — Марина не хотіла вдаватися в подробиці свого домашнього життя. — А ти як? Як справи з Андрієм?
Розмова затягнулась. Вперше за довгий час Марина відчула себе розслаблено, сміючись із жартів подруги. Вона зовсім втратила лік часу і не почула, як грюкнули вхідні двері.
— …І тоді я йому кажу: «Якщо не припиниш свої витівки — можеш забути про…»
Раптом телефон вирвали в неї з рук. Марина здригнулася й підвела очі. Перед нею стояв Віктор — почервонілий, з божевільним блиском в очах. Від нього тхнуло свіжим перегаром.
— Значить так, так? — прошипів він, стискаючи її телефон у руці. — Я приходжу додому, а ти тут розважаєшся? Ні вечері, ні прибирання, просто теревениш по телефону?
— Вітю, віддай телефон, — твердо сказала Марина, встаючи з дивана. — І не кричи на мене. Ти сам написав, що не повернешся.
— Я написав «не чекай»! — заревів він. — Це значить: «не сиди й не чекай, а роби, що повинна»! Де, чорт забирай, моя вечеря?
— Я не твоя прислуга, — відповіла Марина, намагаючись говорити спокійно. — Якщо ти голодний, я можу щось приготувати. Але не смій кричати на мене.
Віктор фиркнув, його обличчя перекосилося у неприємній посмішці.
— Не смій? — перепитав він. — Не смій?! Та хто ти така, щоб мені вказувати?
Він жбурнув телефон Марини на диван і зробив крок до неї, підіймаючи руку. В його очах не лишилося нічого людського — лише п’яна лють.
— Я тебе навчу поваги, — проричав він.
Але цього разу Марина не відступила. Блискавичним рухом вона схопила телефон і відскочила до вікна.
— Тільки спробуй мене торкнутися, — сказала вона, вже набираючи номер брата, — і Стас буде тут за двадцять хвилин.
— Кинь телефон! — Віктор кинувся до неї. — Я сказав — кинь!
Марина похитала головою і піднесла телефон до вуха. Вона почула гудки, а потім знайомий голос:
— Маринка? Що сталося?
— Стас, приїдь, — сказала вона, не зводячи погляду з Віктора. — Він знову…
— Уже виїжджаю, — коротко відповів брат і вимкнувся.
Віктор зупинився посеред кімнати. Його обличчя поблідло, руки опустилися. Здавалося, він миттєво протверезів.
— Що ти накоїла? — прошепотів він.
— Те, що давно мала зробити, — відповіла Марина, сідаючи назад на диван. — Тепер сядь і чекай. Стас скоро буде тут.
Віктор безпорадно озирнувся, ніби шукаючи шлях до втечі. Але він знав — від Стаса не втекти. Той знайде його будь-де.
Залишалося лише чекати. Віктор звалився в крісло, закривши обличчя руками. А Марина дивилася у вікно, де за якийсь час мали з’явитися фари машини її брата. Вона не відчувала ні страху, ні жалю — лише втому і дивне відчуття, що точка неповернення вже пройдена.
Двадцять хвилин очікування здавалися вічністю. Віктор сидів у кріслі, нервово постукуючи пальцями по підлокітнику. Марина стояла біля вікна, спостерігаючи за порожньою вулицею. У квартирі було тихо — лише годинник на стіні відраховував секунди.
— Може, подзвониш йому? — раптом сказав Віктор. — Скажеш, що все гаразд, що ми помирилися…
Марина не відповіла. Вона чула, як його голос тремтить, але це не викликало в неї ані жалю, ані співчуття. Занадто багато разів вона прощала його витівки, занадто багато разів вірила обіцянкам змінитися.
— Марино, будь ласка, — він підвівся і зробив крок до неї. — Я більше не буду. Я обіцяю…
— Сиди, — коротко кинула вона, не озираючись.
У той самий момент під вікнами пролунав різкий сигнал автомобіля. Марина побачила, як у двір заїхала чорна «Тойота» з тонованими вікнами. Віктор підскочив до вікна та одразу відсахнувся назад.
— Вони… Їх троє, — прошепотів він.
Марина кивнула. Вона знала, що брат не приїде сам. У нього завжди були люди — на такі випадки.
Дзвінок у двері пролунав, наче постріл. Віктор здригнувся і відступив до стіни. Марина спокійно підійшла до дверей і відчинила їх.
На порозі стояв Станіслав. Високий, широкоплечий, у чорній шкірянці. За його спиною маячили дві постаті — такі ж мовчазні й загрозливі.
— Привіт, сестричко, — сказав Станіслав, цілуючи Марину в щоку. — Де він?
— У вітальні, — відповіла Марина, пропускаючи брата у квартиру.
Станіслав увійшов, за ним — його друзі. Віктор, побачивши їх, намагався усміхнутися, але вийшла радше гримаса.
— Стасе, привіт, — затинаючись, сказав він. — Я… Я не хотів…
— Заткнись, — перебив його Станіслав. — Я не за твоїми виправданнями приїхав.
Він підійшов до Віктора впритул. Той намагався відступити, але спина вже вперлась у стіну.
— Ти пам’ятаєш, що я казав минулого разу? — запитав Станіслав тихим, але страшним голосом. — Я сказав: якщо ти хоч раз піднімеш руку на мою сестру — я тебе знайду. І ось я тут.
— Стасе, я був п’яний, — почав виправдовуватись Віктор. — Я не…
Станіслав різко схопив його за комір сорочки й притис до стіни.
— П’яний? — перепитав він. — Це твоє виправдання? Думаєш, це щось змінює?
Один із друзів Станіслава підійшов ближче.
— Стасе, може, на вулицю? — запропонував він. — Тут стіни тонкі, сусіди почують.
Станіслав кивнув і відпустив Віктора.
— Ідемо, — сказав він. — Ми з тобою поговоримо.
Віктор намагався пручатись, але двоє кремезних хлопців уже взяли його під руки й повели до виходу. Марина стояла осторонь, спостерігаючи за всім. Вона знала, що мала б зупинити брата, але щось усередині не дозволяло цього зробити. Можливо, тому що вона сама мріяла про цю мить — коли хтось нарешті поставить Віктора на місце.
— Марино! — закричав Віктор, коли його виводили з квартири. — Скажи їм! Скажи, що я не хотів! Марино!
Двері зачинились. Марина підійшла до вікна й побачила, як Віктора запихають у багажник чорної «Тойоти». Станіслав про щось поговорив із друзями, потім підняв голову і зустрів її погляд. Він кивнув, ніби мовчки сказав: «Не хвилюйся, я все владнаю».
Машина рушила з місця і виїхала з двору. Марина залишилася сама в порожній квартирі. Вона знала — Віктор повернеться. Але яким він буде після цієї «розмови» зі Станіславом — це вже інше питання.
Марина не знала, скільки часу минуло. Вона сиділа на кухні, бездумно помішуючи давно остиглий чай. Думки роїлися в голові, але жодна не затримувалась надовго. Що робити далі? Як жити після цього?
Звук ключа в замку змусив її здригнутися. Двері відчинились, і у квартиру тихо зайшов Стас. Один.
— Де Вітя? — запитала Марина, підводячись йому назустріч.
Станіслав зняв куртку й пройшов на кухню. Він виглядав спокійно, але Марина добре знала цей вираз обличчя — так було завжди після «серйозних розмов».
— Він прийде, — коротко відповів Станіслав, сідаючи за стіл. — Дай води.
Марина налила братові склянку води й сіла навпроти.
— Що ти з ним зробив?
Станіслав знизав плечима.
— Нічого такого, чого не можна було б пережити. Ми просто поговорили. По-чоловічому.
Марина знала, що означає це «по-чоловічому». Вона не хотіла уявляти деталей.
— Він більше не підніме на тебе руку, — продовжив Станіслав, відпиваючи воду. — Я йому пояснив, що буде, якщо це станеться.
— І що буде? — тихо запитала Марина.
— Тобі краще не знати, сестричко, — Станіслав поставив порожню склянку на стіл. — І йому теж краще цього не знати.
У його голосі не було ні злості, ні погроз — лише спокійна впевненість людини, яка звикла вирішувати проблеми по-своєму. Марина знала, чим займається її брат, але ніколи не розпитувала про деталі. Так обом було спокійніше.
— Я думаю про розлучення, — раптом сказала вона.
Станіслав уважно подивився на сестру.
— Ти впевнена?
Марина кивнула.
— Так. Це не можна залишати як є. Сьогодні він мене не вдарив лише тому, що я встигла тобі подзвонити. А що буде наступного разу?
— Наступного разу не буде, — твердо сказав Станіслав. — Я тобі це гарантую.
— Ти не можеш гарантувати, Стасе, — втомлено заперечила Марина. — Ти не будеш поруч щодня. А він стає дедалі гіршим. Ця історія з роботою добила його остаточно.
Станіслав мовчав, обдумуючи її слова. Нарешті він кивнув:
— Вирішувати тобі. Але знай: я завжди на твоєму боці.
У цей момент вхідні двері знову відчинилися. На порозі стояв Віктор. Його обличчя було бліде, під оком темнів синець, а губа розсічена. Він невпевнено ступив у квартиру, тримаючись за бік.
Станіслав підвівся.
— Ну, я піду, — сказав він, прямує до виходу. — Вікторе, не забудь нашу розмову.
Віктор кивнув, не підводячи очей. Станіслав обійняв сестру на прощання й вийшов, залишивши подружжя наодинці.
Настала тиша. Віктор стояв біля дверей, не наважуючись зайти далі. Марина дивилась на нього — і не впізнавала. Де подівся той самовпевнений чоловік, за якого вона колись вийшла заміж? Перед нею стояв зламаний, жалюгідний чоловік, який навіть не міг глянути їй у вічі.
— Марино, я… — почав він, але вона підняла руку, зупиняючи потік слів.
— Не треба, — сказала вона. — Нічого не кажи. Я йду.
— Куди? — розгублено запитав Віктор.
— До мами. На кілька днів. Мені треба подумати.
Вона пройшла в спальню й почала збирати речі. Віктор ішов за нею, ніби тінь, але тримався на відстані.
— Це все через нього, так? — раптом запитав він. — Це твій брат тебе налаштував?
Марина обернулася до нього, в її погляді читалось здивування, змішане з огидою.
— Ти досі нічого не зрозумів, — похитала вона головою. — Справа не в Стасі. Справа в тобі. В тому, що ти зробив. У тому, що ти почав робити зі мною.
— Я змінюся, — прошепотів Віктор. — Клянуся, я…
— Так, змінюєшся. От тільки в який бік — уже незрозуміло. А перевіряти це на собі я не хочу.
Вона вийшла зі спальні, залишивши Віктора стояти в заціпенінні. За хвилину грюкнули вхідні двері.
Віктор повільно опустився на ліжко, відчуваючи, як біль від побоїв змішується з болем усвідомлення того, що він, можливо, втратив дружину назавжди. І що найгірше — він знав, що заслужив це…
«Малий ще, щоб на мене голос підвищувати»: Макс зі злістю дивився на бабусю