Щастя старої комуналки

Чекаючи чоловіка з роботи, Софія сиділа за кухонним столом і пила чай із чебрецем, не поспішаючи потягуючи ковток за ковтком. Почувши звук ключа в замку, встала й зупинилася в отворі дверей. Увійшов чоловік Ігор серйозний і мовчазний.

— Привіт, — першою промовила вона, — знову запізнився, я давно повечеряла, ось чекаю, тебе…

— Привіт, — відповів Ігор. — Могла б і не чекати, я не голодний, і взагалі, я ненадовго, речі зберу й піду, — проговорив він і не роззуваючись. Пройшов у кімнату, відкрив шафу й дістав валізу.

Софія стояла в ступорі. Нічого не розуміючи, дивилася, як він кидає у валізу перші-ліпші свої речі.

— Ігорю, поясни, що відбувається?

— А ти не розумієш? Я від тебе йду, — чітко вимовив він, не дивлячись їй в очі.

— Куди?

— До іншої жінки…

— Ііі, напевно, до молоденької, хоча ще й сам молодий, сорок років — це не вік, — трохи єхидно сказала Софія, приходячи до тями й розуміючи цей момент. — Нізащо не розплачуся, не побачить він моїх сліз, — вмовляла вона себе, а вголос промовила, — і давно це в тебе з нею?

— Майже рік, — спокійно промовив Ігор, і побачивши її здивування, додав, — це твої проблеми, якщо ти нічого не помічала, не здогадувалася, значить я відмінно шифрувався.

— Ти йдеш назовсім… чи, — раптом поставила вона запитання.

— Соню, ти зовсім чи що не розумієш? Слухай мене уважно, — я від тебе йду до іншої, у нас із нею скоро буде дитина. Ми з тобою не змогли народити, ось Катя мені народить сина. Тобі даю один місяць, щоб ти з’їхала з моєї квартири. Як і куди — це твої проблеми. Ми тут будемо жити з Катею і сином, поки вона живе на орендованій.

Ігор пішов. Софія залишилася на самоті, стіни тиснули на неї, у квартирі тиша. Вона ввімкнула телевізор, нехай хоч хтось говорить. З Ігорем прожили дванадцять років, до тями приходила близько тижня, але впоралася.

У спадок від батьків, що рано пішли, їй залишився будинок у селі. Але жити одній у селі їй не хотілося.

— Не зможу я там жити, — думала Софія, — далеко від цивілізації, ніяких зручностей і повна відсутність роботи, у тридцять п’ять років не хочеться жити в селі. Тому будинок я продам. І на виручені гроші доведеться купити поки що кімнату в комуналці або гуртожитку, далі життя саме підкаже.

Так і вирішила Софія, будинок продала одразу ж, щойно приїхала в село. Сусідка Варвара навіть чекала її.

— Сонечко, добре що ти приїхала, вже хотіли в місто їхати розшукувати тебе.

— А що трапилося? — запитала Софія.

— Так це… мої родичі хочуть будинок твій купити. Приїхали з Півночі, їм і потрібен такий будиночок, який не шкода зламати й побудувати новий на цьому місці. Хочеться їм поруч з нами, сестра моя з чоловіком…

— Боже мій, Варвара, так я за цим і приїхала, як чудово, та хоч зараз нехай беруть, тільки за ціною домовимося. Ось мій номер телефону…

Удало все склалося, уже за десять днів гроші були в неї на руках, звісно невелика сума, що там виручиш від напіврозвалюхи. Усе-таки придбала маленьку кімнату в гуртожитку квартирного типу. Кухня спільна, у двох кімнатах живуть сусіди, а третю придбала вона. Тому й вважала, що це — комунальна квартира.

Сусіди на вигляд тихі, цілком пристойні люди. Софія з ними рідко перетиналася, з ранку до пізнього вечора на роботі, і якраз там у неї закрутився роман із колегою Тимуром. І начебто все в них складалося добре, принаймні Софії так здавалося.

Незадовго до жіночого свята восьмого березня, Тимур їй повідомив:

— Мені треба багато про що подумати, я щось не впевнений у своїх почуттях, давай візьмемо паузу в наших стосунках.

— Давай візьмемо… а взагалі-то йди ти далеко лісом, — розлютилася вона на нього.

Повернулася того вечора додому зла, їй тридцять шостий рік іде, і в неї немає часу на паузи. Вирішила свій стрес заїсти. Відкрила холодильник, там у неї був невеликий шматок шинки, але не змогла знайти. Її аж затрясло.

— Хто взяв мою шинку? — грізно закричала на всю кухню.

— Сонечко, я її ще два дні тому викинула… вона зазеленіла і запах у холодильнику… Я вирішила, що ви все одно їсти її не станете, навіщо ризикувати своїм здоров’ям, — спокійно і трохи вкрадливо проговорила сусідка Віра Іванівна.

— Ви не знаєте, що чуже чіпати не можна, — лютувала Софія. — Не вам вирішувати, що мені їсти.

Софія розійшлася не на жарт і весь свій гнів виливала на сусідку. Мало того, що з чоловіком розійшлася, втратила нормальне житло, та ще цей колега вирішив взяти паузу, можна сказати відібрав надію на щастя, а тут ще сусіди будуть її продукти забирати.

— Віро Іванівно, не засмучуйтеся, — промовив Іван Ілліч, сусід, який жив в іншій кімнаті.

Йому було років шістдесят, сивий чоловік, інтелігентний, в окулярах, дуже спокійний, завжди сидів на кухні в куточку в старому кріслі з газетою або книгою. Віра Іванівна засмутилася, по ній було видно.

— У Софії зараз говорить злість. Вона зривається на вас тому, що її хтось засмутив інший. Не беріть на свій рахунок, — сказав Іван Ілліч повчальним тоном, не відриваючись від газети.

— Та що ви знаєте? — звернулася до нього Софія, — вас узагалі ніхто не питав, — теж суворо проговорила.

— Повірте, трохи знаю.

— Ну якщо ви такий розумний, то чому живете тут, у цій убогій комуналці? — Софію вже було не зупинити.

вирішила вибачитися перед сусідами
Віра Іванівна багатозначно перезирнулася із сусідом і пішла до своєї кімнати від гріха подалі. Софія голосно грюкнула своїми дверима й сіла на диван.

— Теж мені сидить там кухонний філософ, ще й вказівки роздає, ще й учити мене життя буде, — думала вона розлючена й голодна.

Минула близько години. Софія потроху заспокоїлася, дивлячись у ноутбук, згадала, що шинку цю купувала давним-давно, можна уявити, на що вона там перетворилася. Їй стало соромно.

— Взяла й ні за що образила Віру Іванівну, а вона між іншим мені в матері годиться. Нерви зовсім розхиталися, так недовго перетворитися на скандалістку чи істеричку. Вони, напевно, подумали так про мене. Треба вибачитися, — вирішила вона.

Віру Іванівну вона застала на кухні.

— Пробачте мені, Віро Іванівно, не знаю, що на мене найшло. Просто стільки всього навалилося… І має рацію Іван Ілліч.

Сусідка посміхнулася, обійняла Софію:

— Буває, Сонечко, я так і зрозуміла. Присідай до столу, чай будемо пити, з пирогом і цукерками. Ти, Сонечко, краще попроси вибачення в Івана Ілліча, ось йому-то дісталося незаслужено. Адже він дійсно професор, викладав в університеті. І квартира в нього була в центрі міста, велика, і робота улюблена. Але… — Віра Іванівна перепочила, трохи помовчала. — Але все змінилося, коли захворіла в нього дружина, онкологію виявили в головному мозку. Наші лікарі відмовилися оперувати, сказали — пізно. Тоді він знайшов у клініку в Ізраїлі, вони взялися, але грошей потрібно було багато. Іван Ілліч ухопився за цей шанс, позичив величезні гроші й поїхав з дружиною. Операція пройшла успішно, але поліпшень не принесла. Дружина ще жила трохи, але потім усе одно стало гірше й відійшла в інший світ. Іван Ілліч звільнився з роботи одразу й сам доглядав дружину. Ну а після смерті дружини продав свою квартиру й розплатився з боргами. Так і опинився тут.

Софія, почувши цю історію, мало не розплакалася.

— Дякую, що розповіли мені, — промовила вона, — завтра неодмінно попрошу вибачення.

Наступного дня після роботи, Софія несміливо постукала в кімнату Івана Ілліча з подарунком у руці. Він відчинив.

— Добрий вечір, Іване Іллічу, — простягаючи йому подарунок, промовила вона, — ось, прийміть будь ласка від мене й пробачте мені, заради Бога, пробачте. Незаслужено я вас учора образила, ви мали рацію.

Вона розсипалася перед ним у вибаченнях, він слухав, не перебиваючи, а коли вона закінчила, сказав:

— Яка приємна несподіванка. Але подарунок і ваші вибачення я згоден прийняти, якщо ви відзначите зі мною свято, у мене сьогодні день народження.

— Ой, вітаю вас, і подарунок, якраз до речі, — промовила Софія, — я, звичайно, я із задоволенням. Чим вам допомогти?

Разом із Вірою Іванівною вони накрили стіл. Поки накривали, Софія розговорилася із сусідкою й розповіла все про себе. Як уперше наївна студентка інституту повірила одруженому чоловікові й завагітніла, але він змусив вирішити цю проблему, сам відвіз її в лікарню, сам оплатив. Потім вони розійшлися. Після чого вона не могла народити, і можливо тому колишній чоловік покинув її.

Стіл уже був накритий, коли у двері подзвонили, Софія поспішила відкрити, на порозі стояв чоловік років сорока, високий і усміхнений.

— Здрастуйте, я син Віри Іванівни — Роман, — відрекомендувався він.

— Здрастуйте, Софія, я тут живу. Проходьте.

Розмова за столом була жвавою, вітали Івана Ілліча, бажали йому здоров’я і всіх благ. Але ще й сміялися від душі. Роман виявився цікавим співрозмовником, дуже багато знав історій. Він раніше був геологом, а зараз далекобійник, тому історій йому не бракуватиме.

Софії все було незвично, ще вчора майже нічого не знала про цих людей, а сьогодні сидять і спілкуються, немов рідні.

Іван Ілліч за кілька годин із Вірою Іванівною пішли по своїх кімнатах. А Роман сказав:

— Ходімо прогуляємося, розповісте мені про себе. Я тут і сам нечастий гість, і вас бачу вперше. У мене в місті квартира, часто від’їжджаю, а мама ні в яку не хоче переселятися звідси. Скажу по секрету, вона трохи закохана в Івана Ілліча, та й він теж, мені так здається, — сміявся Роман. — А я довгий час не буваю вдома, як ось мені одружитися, — говорив з посмішкою він, — була дружина, коли я був геологом, так під час моєї відсутності інший зайняв моє місце.

У місто тільки прийшла зима, кругом біло й падав сніг великими пластівцями, було тихо, без вітру. Софія з Романом накручували кола кілька годин, і було зовсім не холодно. Потім розійшлися.

Через три дні він виїжджав у рейс, про це Роман повідомив їй.

— Надовго? — поцікавилася Софія.

— Ні, на тиждень і все, повернуся. Ти мене почекаєш?

— Звичайно, я буду дуже чекати.

Так і почався їхній роман, а потім перейшов у справжнє сильне почуття. Вони одружилися. Софія переїхала до нього, а через рік народився маленький Арсюшка. Коли Роман від’їжджає надовго в рейс, Софія з сином на деякий час повертається до своєї комуналки.

Так пролітають швидше дні очікування. Та й Віра Іванівна з Іваном Іллічем дуже допомагають і люблять онука. Кращих няньок для Арсюшки годі й шукати.